ВЗАЄМИНИ НА ТЛІ ЕПОХИ Іван Франко та Євген Олесницький

Життя і діяльність одного з чільних діячів гро­мадського і політичного життя Галичини останніх десятиліть XIX - початку XX ст. Євгена Олесницького (1860-1917) - талановитого адвоката, публіци­ста та журналіста, дійсного члена Наукового товари­ства ім. Шевченка, організатора громадського життя на Стрийщині, одного з творців та основних діячів Української національно-демократичної партії, посла до Галицького Сейму, депутата Віденського парла­менту (1907-1917), соратника Івана Франка є прикла­дом служіння своєму народові.

... В кінці 70-х-на початку 80-х років XIX ст. Є.Олесницький записався на право у Львівському уні­верситеті і одразу включився в групу студентської молоді, очолюваної І.Франком та М.Павликом. Влас­не на чотири роки молодший від І.Франка Є.Олес­ницький прийшов до Львова у 1877 році і відразу опинився у силовому полі Франкового генія.

Визначаючи роль Каменяра для суспільного посту­пу в Галичині у 70-80-х рр. XIX ст., як і зрештою всієї України, Євген Олесннцький писав: «Знайомість із Франком вводила нас, молодих, зовсім в інший світ, його незвичайна на тодішній вік начитаність, його би­стрий погляд на речі і строга, а дотепна критика сучас­них відносин імпонували молоді і єднали її біля нього.

[...] Спосібнішої і щирішої молоді не могла задовільнити українщина, яка панувала серед львівської громади і обмежувалась на слабеньких, чисто фор­мальних і то дуже не частих і нечисленних маніфеста­ціях. Школа Івана Франка навчила її інакше розумі­ти українофільство, показала справжній зміст його, а сильна безпощадна критика Драгоманова поглибляла його ще більше і викликала реакцію проти фор­мального українофільства, яким проявлялось воно досі в Галичині.

Під тими впливами відбувалися у нас формація тих основ, на яких опісля оперли ми нашу працю і діяльність у дальшім житті». Так Є.Олесницький у 1904 році визначав місце великого письменника і вче­ного у розвитку суспільної та культурної думки Га­личини у 70-80-і роки XIX ст.

На той час доводилося вести постійну боротьбу проти польського засилля у Львівському університеті. Про цілком польський характер університету свідчать спогади Є.Олесницького про кінець 70-х-початок 80-х років в університеті: «На третім році слухали украї­нських викладів цивільного і карного права всі руси­ни без ріжниці партій. Урядова мова в університеті була виключно польська. Про будь-які мовні права в університеті ми тоді ще не мріяли, тим менше про ук­раїнський університет. Нашим бажанням було щонай­вище збільшити число українських катедр. Про це говорили ми часто й апелювали до товаришів, щоби приготовлялися до доцентури, та один лиш Кость Левицький піднявся до приготування до доцентури з цивільної процедури; та й це було без успіху, бо польські професори його не допустили до того».

У 1878 році під впливом І.Франка та М.Павлика Є. Олесницький ініціював злиття товариства наро­довців «Дружній лихвар» (очолюване Андрієм Чайковським) та «Академический кружок». А.Чайковський згадував: «На загальних зборах товариства («Дружній лихвар» - М.Г.) поставив я внесення, щоби члени «Дружнього лихваря» не вписувалися до «Академ. кружка». Проти того виступив різко Іван Франко і виказав своє здивування, що нововибраний голова хоче накласти пута на душу і волю товаришів. Цей виступ мене так збентежив, що я хотів скинутися вибо­ру. Я був тої думки, що Франко зробив мені кривду».

Тим часом уже з'єднане товариство розгорнуло широку наукову працю. Після відчиту Франком його перекладу «Німеччини» Гайне, в якому були еротичні картини, посипалися пропозиції цензурувати виступ. А.Чайковський згадував: «Старше громадянство тим фактом заінтересувалося. І знову штурм на мене з того боку, що Франка треба за всяку ціну з  товариства усу­нути, а що поліція товариство закриє.

То як це зробити? Найкраща частина членів, між ними Євген Олесницький, котрий і матеріально і мо­рально підпирав товариство, за Франком, як апосто­лом нових ідей. Я опинився між молотом і ковадлом. Напирають на мене і старші, і переважна частина то­варишів. Я сам був того переконання, що діяльність Франка була і буде для товариства шкідливою й не­безпечною»''.

На схилі свого життя А.Чайковський згадував про значення І.Франка для того часу: «Франко оставався у Львові, то виїздив на провінцію. Від нього сторони­лися люди як від прокаженого. Попадав часто в кон­флікти то з поліцією, то з сусідами, його в'язнили, слідство давали вести найдурнішим референтам, а опісля випускали «для браку доводуф». Коли тепер подумаю над тими часами, то приходжу до переко­нання, що Драгоманов і Франко заскочили українсь­ке громадянство не приготованим до прийняття но­вих ідей, що вони явилися завчасно, та коли б вони не явилися тоді, то наша ідеологія не була б рушила з мертвої точки і ми були б надалі задержалися і обме­жили нашу працю на боротьбу з кацапами і т. ін.»⁵

Під впливом М.Драгоманова серед студентів Львівського університету у кінці 70-х-на початку 80-х років XIX ст. поширюються ідеї радикалізму.

Один із засновників радикальної партії в Галичині С. Данилович згадував про кінець 70-х рр. у Львові, коли в домівці І.Франка «сходився чималий гурток поступової молоді: між нею тоді найвизначнішими були Андрій Кос, Євген Олесницький, Олеськів, Іван Белей, Навроцький і ін.., котрих імен вже не пригадую. На сходинах тих Іван Франко був учителем, він гово­рив нам, що треба читати і студіювати та давав дотичні книжки, бо вже тоді в його мізерній кімнаті була чима­ла бібліотека. Найбільше заохочував до наук природ­ничих і суспільних, головно економії, і тут також не­рідко відбувались дискусії над прочитаним. Франко був в той час переконаним соціалістом, і найбільше дискусії велося на тему майбутнього суспільного перестрою людства»⁶. Зауважимо, що більшовицький тра­фарет «І.Франко - революціонер-демократ», як зга­дують його сучасники, не відповідав дійсності. І.Франко «не заявлявся ніколи за наглим переворотом, а все обстоював дорогу еволюції, дорогу поступового роз­витку в напрямі соціалізації господарського життя людства. Тому Франкові менше припадав до вподоби «Комуністичний маніфест» Маркса, а більше науковий соціалізм «Капіталу», де Маркс розвивав образ еволю­ційного переходу капіталістичного устрою до соціалі­зації продукції».

Під впливом І.Франка Є.Олесницький вирішує братися за суспільно-корисну роботу, яка могла б при­служитися рідному народові. В 1879 році у серії «Дрібна бібліотека» Є.Олесницький видає свій переклад книги

М.Добролюбова «Значення авторитету в вихованні», переднє слово до якої написав І.Франко. До речі, ініціа­тива видання серії належала І. Франкові, М.Павликові, І.Белеєві, Є.Олесиицькому, Є. Озаркевичу.

Одним з найдієвіших засобів впливу на народ, як вважав Є.Олесницький, було видання популярних книжок. Його видавничі проекти у 80-х роках дуже різноманітні. В 1885 році Є.Олесницький своїм накла­дом видав дві збірки творів І.Франка під назвою «Га­лицькі образки». До того ж часу належить і видання серії «Русько-українська бібліотека», яку він теж про­вадив у 1884-1886 рр.

Іван Франко високо цінував «Русько-українську бібліотеку» Є.Олесницького, яка «так швидко здобу­ла собі загальну симпатію читацької публіки». На­друкована у «Зорі» (1886, №1) рецензія І.Франка «Русько-українська бібліотека» Олесницького» анон­сувала публікацію ряду творів української літерату­ри, зокрема повісті І.Нечуя-Левицького «Ста­росвітські батюшки й матушки»: «Крім того і крім творів деяких сучасних списателів, п.Олесницький приготовує до друку в своїй бібліотеці збірні видання деяких давніших українських писатєлів, як М.Олельковича, Василя Кулика, Коковського і других».

На жаль, з творів І.Нечуя-Левицького, що плану­валися до видання, були надруковані тільки «Запо­рожці» та «В Карпатах». Не були реалізовані, очевид­но, з фінансових причин, і видання творів Митра Олельковича, Василя Кулика та Всеволода Коковського.

У 1894 р. Є.Олесницький відбув подорож до двох українських наддніпрянських центрів - Києва та Одеси. Як писав Є.Олесницький у книзі спогадів, Київ мусить захопити кожного українця. «Ми перебули там цілий тиждень, стараючись побачити все, передусім старий Київ, Софійський собор, Печерську Лавру, Золоті Ворота, Десятинну церкву, дальше Брацький монастир з духовною академією Петра Могили, Ми­хайлівський монастир, пам'ятник Хмельницького, і в кінці новий Київ з новими будинками, Володимирським собором, університетом, міським театром і му­зеєм, бульвари і публичні городи...».

Наступні відвідини Києва (1899, 1904) справили на Євгена Олесницького враження значного поступу в українських справах. На ювілеї М.Лисенка 1904 р., як він згадував, «був з'їзд усієї України, ми бачили багато своїх людей, українську мову чули з усіх сторін; та все ще не було українських часописів»... і далі: «Значніший поступ бачив я в 1912 р., а ще більший восени 1913 р., коли був з товаришами на київській виставі. Тоді вже було чути в повітрі, що щось висить, щось зближається, що під сподом щось вариться і не­бавом вибухне. Це висла в повітрі українська рево­люція, що вибухла справді серед світової війни».

Інше враження на Є. Олесницького справила південноукраїнська Пальмира - Одеса, місто нове, місто інтернаціональне, конгломерат усіх можливих націй: росіян, українців, поляків, євреїв, німців, ру­мун, греків і татар. Та все-таки українське життя жев­ріло тут у сім'ях М.Комарова (Уманця), І.Липи та ін.

На початку XX ст. Є.Олесницький бере участь у ряді патріотичних починань, які стосувалися розвит­ку української культури. У статті «Уваги про галиць­ко-руський театр» І.Франко писав, що у вересні 1900 року з ініціативи Є.Олесницького під проводом проф. В.Шухевича відбулася нарада галицької інтелігенції щодо реформи руського театру. Є.Олесницький взяв на себе справу підготовки до цього будівництва. У 1903-1904 рр. він об'їздив основні центри Галичини, де мав дискусії щодо будівництва нового руського театру. Такі збори відбулися у Перемишлі, Самборі, Стрию, Бережанах, Золочеві, Тернополі, Копичинцях та у Львові, на яких українська інтелігенція гаряче підтримала ідею будівництва нового театру.

І хоч ці наради не дали якихось конкретних вислідів, І.Франко ставить високо позицію тих ру­синів, які задумали широку реформацію театру в Га­личині.

Справою будівництва українського театру в Га­личині Є.Олесницький зайнявся досить серйозно. У 1905 році він, будучи у Відні, «зайшов до фірми Фельмера і Гельнера, яка вже збудувала звиш 40 театрів по різних містах і будову театрів зробила, можна ска­зати, своєю спеціальністю, порозумівся з сею фірмою щодо плану, цін і способу виплати [...]»" Поляки, які становили більшість у галицькому сеймі, спершу по­обіцяли через Галицький сейм затвердити субвенцію у сумі 300000 корон на будівництво театру, але пізніше ця субвенція пропала. Це була типова для того часу інтрига поляків проти українців.

І.Франко розумів хитрість поляків щодо українсь­кого театру, що вони хочуть обманути самого Є.Олесницького, якого він дуже цінує за патріотизм та само­відданість громаді. «А сим разом виходить так, немов­би якась хитра рука, бажаючи відвернути очі русинів від чогось іншого, важнішого, показала їм авторитет­ними устами д-ра Олесницького блискучу забавку, обіцяла щедрий даток, щоб розбудити серед них коли вже не загальний ентузіазм, то бодай метушню».

Є.Олесницький відповів І.Франкові статтею «Кілька слів фактичного спростування» (ЛНВ, 1905, т. 30. кн.. 4, с. 76-80). У ньому автор говорить про на­магання знайти кошти (субвенцію сейму) для цього будівництва: «Комітет будови театру подав ще в 1903 р. петицію до сойму о тую субвенцію виходячи з зовсім оправданого погляду, що вона русинам безперечно і справедливо належиться, а то тим більше, що з фондів краєвих субвенціоновано щедро будови польських театрів у Львові і Кракові».

На закид І.Франка, що поляки - члени сеймової комісії кпили собі з Олесницького, останній відповів, що не його вина, що 145 голосів польських перемог­ло 15 голосів руських і зовсім несправедливо дорікає мені др. Франко, що пани гірко закпили собі з мене, - бо так гірко кпить кожда сильна більшість зі слаб­кої меншости, - так кплять собі поляки на кожнім кроці публично з нас усіх і кпити будуть так довго, як довго будемо безсильні і дивна річ, що др. Франко, котрий не раз вже досвідчив тих польських кпин на свій особі, нині дорікає нині другому!»¹⁴

У дискусії І.Франка з Є.Олесницьким щодо будів­ництва руського театру у Львові кожен відстоював свою позицію. Є.Олесницький щиро взявся за реалі­зацію будівництва театру. З різних причин, а передусім через інтриги поляків, ідея будівництва не була реа­лізована. І.Франко, виходячи з досвіду розвитку театрального мистецтва у Європі, бачив проблему ширше. Для того, «щоб удержатися довший час у Львові, руська театральна трупа абсолютно не може спускатися на ту саму руську публіку, але мусила би відразу приготовитися на те, щоб робити конкурен­цію польському театрові у Львові. Се також не така неможлива річ, якби дехто думав, але тут перед на­шим театром стеляться дві дороги: або ідеальна - пле­кати справді високу штуку і робити конкуренцію польському театрові, перетягаючи до себе і репертуа­ром і грою часть заможної та освіченої польської пуб­ліки. Та ся перспектива як наперед смішно неправдо­подібна, - або робити йому конкуренцію іn mіnus, тягти до себе невибагливу часть публіки оперетками, фарсами та звичайною театральною брудотою»'.

У 1899 році Євген Олесницький став одним з орга­нізаторів, а потім одним із найактивніших діячів Ук­раїнської національно-демократичної партії. На почат­ку XX століття Є. Олесницький стає послом до Галиць­кого сейму (1900-1910 очолює українську фракцію в ньому). У 1907-1917 роках він стає послом до Віденсь­кого парламенту, активно виступаючи за проведення демократичної виборчої, земельної та освітньої реформ. Разом із членами української парламентарної делегації Є.Олесницький виступає на засіданнях за створення українського університету в Галичині.

Живучи з 1909 року у Львові, Є.Олесницький не полишає своїх видавничих проектів. На початку XX століття він редагує «Часопис правничий», а пізніше - журнал «Зеркало».

Бурхлива громадська та професійна діяльність Євгена Олесницького стала предметом художнього узагальнення у романі І.Франка «Перехресні стежки», головний герой якого Євген Рафалович виписаний з Євгена Олесницького. Тим часом, як писав Михайло Мочульський, «герой цієї (повісті?) має подвійне об­личчя - Франкове і Франкового приятеля - покійно­го Євгена Олесницького, прегарного промовця, виз­начного адвоката й відомого громадського діяча. Коли поет малює громадську діяльність героя, висту­пає на сцену д-р Рафалович-Олесиицький; коли ж малює любовні переживання, бачимо на сцені автора «Зів'ялого листя».

Відомий український діяч на еміграції Роман Чу­батий писав, що «в особі д-ра Рафаловича у повісті «Перехресні стежки» він висвітлив громадську діяльність д-ра Євгена Олесницького в початках його адвокатської праці. Він (д-р Є.Олесницький) не раз з повним успіхом безкорисно боронив наших незрячих, темних селян від утисків з боку польських великих землевласників, жидівських лихварів або повітової адміністрації, що була в той час виключно в польських руках. Знову ж насильницькі події в панщизняні часи над нашими селянами, включно з нашими сільськи­ми священиками, що змальовані в поемі «Панські жарти», стосуються одного з галицьких сіл»'¹.

Євген Олесницький на громадській, видавничій, освітній ниві Галичини - знакова постать, шо вий­шла з-під крила Івана Франка. У стосунках цих ви­датних людей як у дзеркалі відбилися дуже непрості взаємини галицьких діячів кінця ХІХ- початку XX ст. Різним за масштабами є їх вклад в українську справу. І.Франко відійшов з життя у 1916 році, Є.Олесниць­кий - у 1917. Зроблене ними дало добрі сходи у час національно-визвольних змагань 1918-1920 рр.

Михайло ГНАТЮК

м. Львів