Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

З НАДІЄЮ НА КРАЩІ ЧАСИ ВОРОХТЯНЦІВ



Селище Ворохта, яке входить до складу Яремчанської міської ради, знаходиться за 42 кілометри від "українських Афін" - села Криворівні, як це любив повторювати відомий український етнограф Володимир Гнатюк.

  Відомо, що всі ті визначні діячі української культури, які приїжджали в Криворівню чи Жаб'є тепер селище Верховина) на початку XX ст. на відпочинок, не минали Ворохти, через я ку проходила залізнична колія, яка зв'язувала Львів з Гуцульщиною. Про мандрівки залізницею і перебування у Ворохті на залізничному "двірці" таких відомих тодішніх діячів як Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), Михайло Ко­цюбинський, Гнат Хоткевич, Ольга Кобилянська, а пізніше Дмитро Донцов, Олег Ольжич та інші, писали газети Галичини.

Довелось у Ворохті тривалий час при прикрих обставинах затриматися й Івану Франкові, який приїхав з Криворівні, щоб потягом поїхати до Львова. Це була остання мандрівка Великого Каменяра Гуцульщиною. Пам'ятного для історії 1914 року і почалася Перша світова війна, Іван Франко, вже важко хворіючи, набирався сил у любій для нього Криворівні. Немічного письменника хтось завжди повинен був супроводжувати. На той час з Іваном Франком був п'ят­илітній гімназист зі Львова. У часописі "Свобода" (США) громадська діячка Ольга Стасюк-Мандзяк писала згодом: "Відвідала я Целіну у Львові з почат­ком липня 1914 року. Вона мешкала тоді при вулиці св. Антонія на партері (кімната і кухня). Я за­питала в неї, де діти. Целіна ска­зала, що дочка пішла до праці, а сина (мав п'ятнадцять літ) забрав Франко в гори до Ворохти або на Буковину (не пам"ятаю)". Отже, з хворим письменником був син Целіни Журавської-Зигмунтовської, з якою Іван Франко був у дружніх стосунках.

20 серпня 1914 року гуцули Криворівні та приятелі тепло попро­щалися з любим для них пись­менником, бажаючи "До милого побачення". Ніхто не міг перед­бачити довготривалої війни і не­сприятливих життєвих колізій, які випали на останні роки життя Івана Франка.

Декілька років підряд (1912, 1913 і 1914-й) в Криворівні у бу­динку Василя Якіб'юка у суміж­них кімнатах з Франком прожи­вав тернопільський педагог За­вадович з дружиною та малим сином Романом. У 1914 році Ро­манові Завадовичу було одина­дцять років і все, що стосувало­ся Івана Франка, глибоко закар­бувалось в юначій пам'яті. Через довгих шістдесят років, будучи професором філії Українського Католицького університету в Чикаго, а також відомим в діаспорі дитячим письменником, Роман Завадович у спогадах згадав усі яскраві образки-моменти про Криворівню, де колись літував із батьками.

З початком світової війни Завадовичі щодня навідувалися у Ясенів Горішній, де було пошто­ве відділення, чи нема листа зі Зборова з необхідним документом із тамтешньої гміни, який підтверджував їхнє постійне міс­це проживання і був свого роду перепусткою у воєнному часі для різного роду сторожових пунктів, в тому числі на залізничному транспорті. Коли потрібні доку­менти надійшли, родина Завадовичів негайно виїхала з Кри­ворівні через Жаб'є до Ворохти. У Ворохті знову довелось тиж­день промучитися в малому єв­рейському готелі, бо до поїзда їх не пропустили австрійські жан­дарми, які, крім документу зі Зборівської гміни, вимагали ще й "папір з печаткою від Зборівської шкільної влади". Гроші в Завадовичів закінчувалися, а виїхати не було змоги. Тоді батько Романа, яко вчитель-професор, написав прохання до повітового старо­ства в Надвірній, і їм терміново староство надіслало поштою "цісарську перепустку" на право проїзду залізницею. Того ж дня Завадовичі і виїхали потягом до Станіслава.

За кілька годин до від'їзду сім'ї Завадовичів прибув до Ворохти зі своїм помічником-гімназистом І. Франко. Хоч він розмовляв із найвищим австрійським офіце­ром, що проводив перевірку па­сажирів, все одно без потрібно­го паперу до потягу не пустили, і тут став у пригоді свіжий досвід Завадовича - надіслати в Над­вірну прохання до повітового ста­роства. Відповідь повинна була надійти за три дні. Іван Франко зайняв кімнатку в єврейському готелику, як пригадує професор Завадович, повеселів, розгля­нувся по горах і, передбачаючи кількаденну нудьгу, запитав: "А чи тут можна ходити по гриби?" Ворохтянці заперечили: оголошено воєнний стан, жандармерія шу­кає "шпигунів", отож, на біду не­важко.

Наступного дня, відвідавши крамничку, Іван Франко познайо­мився з місцевим жителем, ак­тивним діячем осередку "Січ" та "Просвіти", талановитим музикантом-скрипалем, який сам ви­готовляв скрипки та цимбали, Федором Гаврилюком. Франко був дуже задоволений, що в да­лекій галицькій провінції є такі свідомі і талановиті гуцули.

Декілька днів письменник про­вів у товаристві січовиків і ви­словлював надію на кращі часи, коли не буде ні жандармів, ні без­винних арештантів. Дозвіл староства з Надвірної надійшов, (Фран­ка проводжав до потяга великий гурт ворохтянців з музиками. Уже з вікна вагона Іван Франко по­просив, щоб заграли на трембіті; трембітар грав довго, аж поки не рушив потяг. Це було прощання Великого Каменяра з Гуцульщиною назавжди, з горами і лю­дьми, яких він палко любив.

Прикро, що в теперішній Ворохті не знайдемо хоча б малень­кої таблички, яка б нагадувала жителям і гостям цього гуцульсь­кого селища про перебування тут велета української літератури, вічного революціонера-борця за правду і справедливість.

Світлана Флис,

старший науковий працівник

крайового музею визвольних

змагань м. Яремче

 

Оновлено 11-11-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка