БОЙКІВСЬКИЙ ДІАЛЕКТ У РАННІЙ ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА

Мовна ситуація в Галичині пе­ріоду початку літературної діяльності І.Франка характеризується поширенням москвофільського макаронічного "язичія" з його неприродним симбіозом цер­ковнослов'янських, російських та штуч­но придуманих, зазвичай за моделями церковнослов'янщини, мовних елемен­тів. Пропаговане народовцями викорис­тання в художній творчості розмовної мови мало свої особливості. Воно зво­дилось до копіювання авторами діалек­ту, в умовах якого вони зростали, а ті мовні компоненти, яких не було в міс­цевому діалекті, але яких вимагала творча уява митців, поповнювались або мовними одиницями зі старої книжної мови, або ж новоутвореннями, хоч дале­ко не всі з них відповідали закономірнос­тям народнорозмовного словотворення.

"Мовна свідомість Франка з ди­тинства формувалася на базі рідної йому говірки бойківського Підгір'я та під безпосереднім впливом тогочасного літературного оточення. Середня школа (нижча - так звана нормальна, вища - гімназія), яка дала майбутньому пись­менникові знання польської, церковно­слов'янської, німецької, грецької і ла­тинської мов, не змогла, однак, дати доброго знання норм української літера­турної мови, викладання якої в школах підмінене було слов'яноруським "язичієм". Українську літературну мову Франко спочатку пізнавав за творами галицьких письменників М.Шашкевича, М.Устияновича, Ю.Федьковича та ін." [1, 476]. Мова творів цих письменників помітно відрізнялася від тієї, на основі якої сформувалась загальнонаціональна літературна мова. Це, звичайно, не мог­ло не позначитися на особливостях мо­ви ранніх художніх творів І.Франка, які друкувалися на сторінках студентського часопису  "Друг".   Засади  редакційної політики часопису змушували авторів до використання москвофільського "язичія", і якийсь час у мові творів молодого І.Франка помітний його слід. Пізніше в автобіографії поет про цей період писав: "В спорах кружкових я не грав майже ніякої ролі, а хоч у "Друзі" мусів зразу друкувати "язичієм", то все-таки у себе писав фонетикою і народним язиком" [2, 244]. Цим народним язиком у ран­ньому періоді для поета був рідний Йому бойківський діалект.

Основні риси бойківського говору, відбиті в ранніх прозових і поетичних творах, стосуються передовсім грама­тичної будови. У галузі морфології це:

- Закінчення -ов в іменниках І від­міни, прикметниках та займенниках, наприклад: "Тов рівниною дорога одно­стайна й монотонна, тож Петрій старав­ся, доки ще не кинув милих, родинних гір, налюбуватися їх красотою, їх сві­жістю, їх життям", "Не грайте зо мнов, бо всьо, всьо, що гадаєте мені злого зробити, ви сами на себе карбуєте".

- Закінчення и в місцевому відмінку однини іменників жіночого роду, пор.:

Глянь на криницю тиху, що із стін могили

Серед степу сльозою тихо журчить;

 В ній, мов в свічаді, личко місяця блищить,

 І промінь сонця миєсь в її срібній хвили.

-   Форми на -ове в називному відмінку множини, напр.: "Перепрашаю вас, мої господинове, що зараз по приві­танню мушу і попрощати Вас. Пора в дорогу".

- Уживання в називному та знахід­ному відмінках множини нестягнених форм прикметників: "Верх сам свободний був від дерев, тільки розлогії; а рідкії корчі ялівцю понасторушували круг них, мовби для оборони, густо свої коротенькії острїї шпильки".

- Відсутність прикметників м'якої групи:

 Осіяний вітре, що могучим  стоном

Над лісом стогнеш, мов над сином мати.

 Я довго пильно слухав стону твого

І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:

 Тобі жаль сонця, цвіту, дня літного.

-  Наявність у родовому, даваль­ному й знахідному відмінках особових займенників я, ти, він, вона, воно та зворотнього себе енклітичних форм.

Для займенника я замість мене -мя: "Вибачайте, пане Петрію, що так на­прикрялося... але... бачите... якась мя цікавість зайшла".

- Замість мені - ми: "Але бувайте здорові і не гнівайтеся за туго коро­теньку научку, - вірте ми, я лиш вашого добра бажаю, хоч ви все такі недобрі на мене!"

Для займенника ти замість тебе -тя: "Сме тя нужда припре, можеш кожного разу прийти до мене, у мене всегда одверті двері для біднішого бра­та, одверта комора для потребуючих!"

- Замість тобі - ти: "Я думаю робити екскурсію по горах помежи народом в моїх поетичних цілях, навмисне заверну до твого Перегинська.

- Заверни, заверни, я ти ручу, що багато скористаеш, - говорив Андрій..."

Для займенника він замість його -го, наприклад: "Так він мусит жити, він мені потрібний живий, я постараюсь ще достати го в свої руки і, - добавив, за­тискаючи кулаки і смеркаючи очима, - я го достану!"

-  Замість йому - му: "О, тілько разів я з кровавими слезами в душі мо­лився, щоби ділом моєї покути було підняти, просвітити той народ, показати му, хто він..."

Для займенника вона замість її - ю: "А в огороді лежала напівмертва Пет-ріїха. Ніхто не поспішив ю рятувати, аж дощ, котрий коло півночі пустився, при­кликав ю до життя".

Для зворотного займенника себе замість собі - си: "А не пригадуєте си того таємничого чоловіка, що м'я п'ятнадцять чи чтирнадцять літ тому назад два рази одної ночи спас від смерті?"

З бойківських діалектних особли­востей відзначені також форми займен­ників свому замість своєму, туй замість тут, наприклад: "- Сюда, сюда ходіт за мнов... ось туй недалеко на полянці! -кричав один хлопчик".

-  Говірковими є широковживані, передусім у поезії, скорочені форми діє­слів теперішнього часу 3-ї особи однини на зразок миєсь, ллєсь, пор.:

Як початок криниці нам на все закритий,

 Так пісня та з джерел таємних ллєсь

сльозою,

Щоб серце наше чистим жаром запалити

-   Серед дієслів спостерігаються залишки старих часових форм. Ось кілька прикладів:

"А то для чого би-м не мав іти, єсли ми конче треба?";

"Хоть би-м зійшов і на жебрацьку торбу, то таки кусник хліба, котрий мені твоя рука подасть, не варт би був і того, щоби-м го свому псу кинув''';

"Я вже потім не знаю, що ся даль­ше стало, бо-м аж в селі отямився та ба, готов-єм був, любезний читателю, мимовільно затаїти перед тобов ще один, і то може, найважливіший, пред­мет гадок Андрія...";

"То чого ж хочете від мене, сли-сте такі фудульні?";

"Я настрашився ще більше, коли-м побачив, що медведі зачали єму лестити до ніг, як пси".

-   У 3-й особі однини і множини дієслів теперішнього часу в закінченнях твердий  т, пор.:

"Скажи, ти, собачий накоренку, де скарби Довбушеві, скажи, де тії купи золота, срібла і дорогого каміння, о котрих говорит народ, о котрих няньки оповідают дітям, о котрих легіні спі­ваю») пісні, о котрих оповідают сумні еха тих гір Довбушевого княжества?"

Чимало бойківських лексичних діалектизмів є у творах раннього періо­ду, при цьому, як і морфологічні, вони переважають у мові персонажів.  Ось далеко не повний перелік таких слів із повістей та оповідань І.Франка 1875 -1878 рр. ("Петри і Довбущуки", "Вуг­ляр", "Лесипшна челядь", "Два прияте­лі", "Борислав", "Воа сопзпїсіог"): бла­ват   "волошка",   боз   "бузок",   борте "швидше", бурнигатися "борюкатися", варцаб "підвіконня", васаг "кузов брич­ки, верхня частина воза", вахляр "віяло", верета "рядно", виверт "повалене віт­ром  дерево",   виставляти  на  публіку "ганьбити прилюдно", витрих "відмич­ка", відай "мабуть", впімнутися "засту­питися за когось", галайкотіти "горла­ти", гарасівка "стьожка", глаю "говорю, кажу", глота "натовп", гостинець "би­тий шлях", грижа "журба,  турбота", деберка "ярок", дегоді "насилу, ледве", дзюбак "курка", дилина "груба дошка, брус", дуриця "отруйна рослина, бле­кота", закіп "нафтова яма, примітивна шахта", кавка "сива ворона", кертичини "нагорнуті кротом купи землі", кип ячка "неочищена нафта", кладеничка "копиця хліба на полі в  15-20 снопів", кльоц "брус, колода", конар "товста гілляка", коц "вовняна ковдра", курмання "бруд­ний одяг", курток "короткий верхній одяг, куртка", лельом-полельом "мало-помалу,  нога  за ногою,  ліниво", лім "повалене вітром сухе гілля", маркітний "невеселий, зажурений", налибоватий "придуркуватий, недоумок", ніво-ротом піти "пропасти", обрус "скатер­тина",   паруха   "горілка",   петек  "ко­роткий  верхній  суконний  одяг",  під, підрі "горище", позір "погляд", реве-ренда "ряса", рискаль "лопата", розорійник "марнотратник",  сарака "бідо­лаха", сівня "фартух, що служить для сіяння зерна", скопець "дійниця", сот-нар "центнер", тано "дешево", тартак "лісопильний завод", теньгий "дебелий, кремезний", тертиця "дошка", угурний "упертий", урвитель "шибеник", фіра "віз",  фудульно  "зарозуміло,  пихато", хабуз "бур'ян", чир "рідка страва з бо­рошна", шопа "клуня", шувар "лепеха, аїр" та ін.

Таким   чином,   у  ранній   період творчості Івана Франка особливо поміт­ним є вплив бойківського діалекту. Сам письменник добре розумів вади своєї мови. Згодом, із середини 80-х - 90-х років, налагодивши контакти з українсь­кою   інтелігенцією   Східної   України, Франко переймається проблемами фор­мування української літературної мови. Літературну мову він уважав "репрезен­танткою національної єдності, спільним і для всіх діалектів рідним огнивом, що сполучає їх в одну органічну цілість" [З, 207]. Виходячи з цього, він постійно обстоював    думку    про    необхідність єдиної української літературної мови. У 1891 р. у статті "Говоримо на вовка -скажімо і за вовка" Франко писав: "Ме­ні бажалось би... докинути цеглинку до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язиковім і таким способом    причинитися    до    полаго­дження одного дуже важного питання - будущої "єдності  і  одноцільності  нашої літературної мо­ви" [4, 171]. І.Франко вказав і на два основні джерела формування літературної мови: живу розмовну мову народу та мову талановитих популярних письменників.

Основою єдиної української літе­ратурної мови І.Франко вважав народну мову Наддніпрянщини, оброблену й від­шліфовану в художніх творах І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького. У мові цих письменників Великий Каменяр бачив основу того типу, "яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців, оскільки мова їх творів при незначних відмінностях харак­теризуються великою одноманітністю" [З, 206]. Це, однак, не означає, що у своє­му розвитку українська літературна мова не повинна використовувати інші діалектні елементи в міру потреби.

Перевидаючи свої твори, І.Франко послідовно поправляв мову, замінюючи вузькодіалектні форми слів, слова, зво­роти, особливо в авторській мові, на такі, що вживалися в мові східноукраїнських письменників. У "Передньому слові" до другого доповненого видання збірки "З вершин і низин" у 1893 р. він писав: "Я користувався авторським правом і, не тикаючи основної думки, підправляв мову, котрої вироблення до ступня мови літературної за останніх 20 літ все ж таки значно посунулось напе­ред, може, й не без моєї скромної підмоги" [5, 20].

У "Передмові" до другої редакції одного з перших своїх художніх творів І.Франко підкреслив, що він "поробив деякі скорочення та численні язикові поправки [виділення наше. - В. Ґ.], ли­шаючи цілість, як свойого роду літера­турний документ, без основної пере­робки" [6, 328].

У других виданнях своїх збірок "З вершин і низин", "Мій Ізмарагд" Фран­ко в тих місцях, де не порушувались ритм і рими віршів, заміняв діалектні закінчення іменників, займенників і прикметників, наприклад: таков тем-

нов на такою темною, ніяков - ніякою. форми щастєм на щастям, займенники вни, мні , ми, єї на вони, мені. її, йому, слова ту, сли, тра, най на тут, як, треба, хай, жизні путь на путь життя та ін. [1,514-515].

Багато ж із діалектних елементів, які потрапляли в живу мову, Франко вважав загальнонаціональним надбан­ням і пропагував їх мовою своїх ху­дожніх творів, сподіваючись, що вони органічно ввіллються в єдину українську літературну мову.