РАННІ МАНДРІВКИ БОЙКІВЩИНОЮ ІВАНА ФРАНКА В ЙОГО ТВОРЧОСТІ ТА ЕПІСТОЛЯРІЇ

Річ відома з листа Івана Франка до Михайла Драгоманова від 26 квітня 1890 року: "Скінчивши сьомий клас, я перший раз пустився під час вакацій в дальшу мандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та помагати при збірці сіна і збіжжя. Я поїхав залізни­цею до Стрия, а відси рушив скільським трактом до Синєвідська та на Побук, Бубнище, Церковну, Мізунь, Велдіж, зайшовши до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі. Вернувши з Лолина до Дрогобича, я пустився в противний бік, у гори, на Опаку, Смільну, Тур'я, до Волосянки, де вуйко моєї покійної матері був попом". То був рік 1874-й, і цілком очевидним є той факт, що світ той називався Скільською Бойківщиною й відрізнявся дещо від рідної Бойківщини Івана Франка, яка через близькість бориславських нафтових та озокеритних промислових розробок та напливу туди найрізноманітніших робітників звіду­сіль катастрофічно швидко втрачала риси етнічного колориту.

Скільська Бойківщина не була обділена увагою нашої літератури, хоч би тому, що стояла в центрі уваги од­ного з перших західноукраїнських повістярів Миколи Устиновича. Іванові Франкові судилось також показати Бойківщину, але з зовсім іншого боку і в рамках іншого історичного часу.

Першою місцевістю на шляху мандрівки було село Бубнище, відоме своїми скелями, званими в народі "коминами". Тих "коминів" аж дев'ять, один з яких, через те що відбився від загальної маси, названо "Одинцем". Унизу скелі видовбана печера з кам'я­ними лавами, а над нею ще одна печера. Дослідники тих печер твердять, що ці скелі колись використовувались для якоїсь твердині і ще сьогодні можна знайти сліди, де кріпились крокви дав­ньої прибудови. Друга печера носить назву "Печера Олекси Довбуша", бо, за народними переказами, Олекса Довбуш зберігав награбоване в панів добро, щоб опісля роздавати його бідним. До пече­ри є два входи: один широкий, а другий вузький, а про криницю, яка стоїть збо­ку, кажуть, що це таємний хід невідомо куди, принаймні він веде кудись дуже далеко, як і всі підземні ходи в народ­них переказах.

Про ці таємничі скелі народ сотво­рив чимало легенд. Деякі дослідники вважають, що тут був храм дохристиян­ського періоду, а інші менш романтичні, але більш раціональні науковці дотри­муються гадки, що тут ховався народ у час татарського лихоліття, а дані скелі входили в комплекс оборонних споруд. Твердить дехто, що повстали ті обо­ронні споруди в часи Данила Галиць­кого, на що вказують вирізані на скелі обриси голови лева.

Народні перекази не вникають у такі тонкощі суперечок істориків і до­слідників, а твердять: назва села по­ходить від того, що на скелі колись стояла сторожа й била в бубни, коли тільки добачала приближення ворожого війська. Поширеною легендою є й оповідь про те, що виросли ті скелі із землі, коли вмирав Довбуш. Усі ці опо­віді та легенди знайшли своє відобра­ження в першій повісті Івана Франка "Петрії і Довбущуки", де під тими Довбущуками слід розуміти нащадків Довбуша. Повість почала друкуватись у 19-му числі часопису "Друг" за 1875 рік, а закінчила - у дванадцятому но­мері за 1876 рік. Перша редакція повісті вийшла окремою  книжкою  в харківському видавництві "Рух" за редакцією секретаря Івана Франка, опісля відомого політичного діяча Івана Лизанівського. Характерною її ознакою було те, що вона, за признанням Івана Франка, була "друкована в мало розповсюджуванім часописі мало виробленою мовою та ще менш виробленим етимологічним пра­вописом". Ці недоліки були виправлені в другій редакції повісті, над якою І.Франко працював у 1902-1912 роках та яка вийшла окремою книгою в Чернівцях 1913 року.

Проте найбільш відомі Бубнища з віршованої програми студентської мандрівки "В дорогу" ("Сонце по небі колує"):

Що Бубнище славне, не відти пішло,

 Що бито тут турка, "як вбубен",

 А бубнить тут нужда і в тімя, й в чоло,

І кождий, мов птах той, обскубен.

 Лиш скелі великі у лісі - та й те

 І камінь, і ліс камеральний

-Се Бубнища слава, забуток оцей -

І справді капітальний.

Цьому селу Іван Франко при­свячує і поезію під назвою "Бубнище", яка датується приблизно 1881-м роком, і за своїм настроєм ще містить сліди романтизму "Петріїв і Довбущуків":

По що то за велет потужний,

 Що гордо, мов ворог, підніс

Чоло своє темне до сонця,

 А в земли по колінки вріс?

 Чи привід се пітьми нічної,

Що з сонцем боротись забаг?

Чи велет предвічний, заклятий

Тут, ставши скалою, застряг?

Цей вірш, невироблений і невідточений, за життя Франка не публі­кувався. Уперше його опубліковано в 13-му томі двадцятитомника. Він був задуманий як одна з поезій у циклі з невідомою назвою, де першим віршем була поезія під назвою "Привіт", написана десь відразу по виході з тюрми, на що вказують слова:

Понурі, камінні мури

 Держали мене взаперті,

 Морозили мозок і мислі, -

Я мучивсь, ридав в самоті.

Першопублікатори цього вірша О.Кисельов і М.Деркач (журнал "Літе­ратура і мистецтво", Львів, 1941 р.) від­несли його до 1881 року, хоча, правдо­подібно, він був створений значно раніше, десь ще перед написанням відомого циклу поезій "Картка любові", бо вже надто він своєю тенденцією нагадує даний цикл, перші поезії з якого були опубліковані в журналі "Світ" 1881 року. У записній книжці Івана Франка є й третій вірш із цього невідо­мого незакінченого циклу, якому автор дав назву "Сон на скалі", а також перший рядок його "По скалах спинався я всю днину", Франку той рядок не сподобався і він його закреслив та більше ні до цього твору, ні до циклу не повертався.

З Бубнищ Іван Франко помандру­вав селами Тисів, Церковна, Мізунь (тепер Старий Мізунь), Велдіж, котре вже назвати селом гріх, бо було це мале провінційне містечко. Ніде на довше не затримувався. Його чекали в Долині. Прибув десь перед полуднем, і Михайлина, дочка отця Михайла Рошкевича та авторка відомих спогадів про Івана Франка, була вражена його виглядом, ба, навіть відчула відразу: чорний дов­гий сюртук, крацясті, тобто в клітку, штани, заправлені в чоботи з довгими халявами, а на голові, як величне допов­нення, чорний м'який капелюх із ши­рокими крисами. Образ прибульця до­повнювала палиця, перекинута через плече, на якій теліпався вузлик із крацястої хустки. Правда, у тому вузлику виявились книжки, які приніс Іван Франко своєму учневі Ярославові Рошкевичу. Чого прийшов Іван Франко в Лолин і що з того вийшло - тема доволі відома в нашому літературознавстві.

Як довго йшов Франко в Лолин зі Стрия - невідомо. Оскільки дорога має 110 км, то можна здогадатись, що подорож "у великий світ" на цей раз мусила тривати два-три дні і мандрів­никові доводилось десь ночувати дві ночі. Невідомо де і невідомо в кого. Відомо, що цього літа Іван Франко в Долині був найдовше: від середини липня, коли здав екзамен за сьомий клас, і до половини серпня, тобто цілий місяць.

З Лолина повернувся в Дрогобич і "пустився" в протилежний бік гір на Опаку, Смільну, Тур'я аж до Воло­сянки.

Якою дорогою Іван Франко по­вертався 1874 року з Лолина до Дро­гобича, нема в нього жодної згадки, проте зі сміливістю можна твердити, що ця подорож назад була іншою своїм маршрутом, ніж до Лолина. Франко хотів побачити більше світа, а тому, очевидно, пішов на Велдіж-Пациків, Новоселицю, Княжолуки, Гошів, далі Болехів, а відтак Моршин та Стрий. Те, що в цьому маршруті мусив бути Гонгів, нема жодних сумнівів. Село, гошівську гору, округу, монастир, монастирську бібліотеку Іван Франко детально описав у "Петріях і Довбущуках", публікація якої почалась в осінніх числах часопису "Друг" 1875 року. Бачити Гошів під час подорожі в Лолин він не міг, бо описаний маршрут у листі до Драгоманова не вказує на це село. Не міг бачити й 1875 року, тобто наступного року перед публікацією повісті, бо тоді, 1875 року, він приїхав поїздом до Долини, а відти йшов до Лолина й не міг по дорозі бачити ту місцевість.

Гошівська гора настільки вріза­лась у пам'ять Івана Франка, що при описі Афонської гори в поемі "Іван Вишенський", уперше опублікованій 1900 року, він скористався тим, що ба­чив під час першої мандрівки з Лолина й наділив Афон рисами Гошівської гори з "Петріїв і Довбущуків",

У Лолин, де була Ольга Рошкевич, яка закрила собою відразу той великий світ, котрий так пристрасно хотів пізна­ти, Іван Франко наступного 1875 року

приїздив двічі. Перший раз на великодні свята, що цього року припадали на 25-27 квітня. На цей раз абітурієнт Дро­гобицької гімназії вмів справити на примхливу Михайлину Рошкевич приєм­не враження: попелястий новий костюм, скроєний за останньою дрогобицькою модою, в якому було не сором пока­затися, коли до Рошкевичів приїздили гості, і було не в стид брати його в гості до сусідів. Говорив сміливо, брав участь у забавах, а навіть фліртував на картах. Старших "поривав" декламаціями Шевченкового "Гамалії" та поезіями ні­мецьких авторів. Звідки у Франка взявся новий попелястий костюм, хто його шив, відомо зі спогадів Іполита Сас-Погорецького, для котрого Іван Франко, як і для Ярослава Рошкевича, був репе­титором.

Цього разу Іван Франко приїхав разом з Ярославом поїздом до Долини. Вони найняли поштову буду й приїхали нею до Велдіжа, а відти через Свічу та хутір Максимець, - уже й рукою подати до плебанії в Лолині.

Повернувся в Дрогобич десь перед другим травнем;, бо саме цього дня написав листа Ользі й жалівся, що вона сказала братові, що він, Франко, їй антипатичний. І це після того, жалівся їй, коли через неї став дивитись інакше на життя.

Ольга настрашилась і відразу від­писала, що все не так і відповідно змягчила слова про антипатичність, що у відповідь Франко аж вигукнув: "Мій Боже! Як несподівано для мене при­йшли Ваші солодкі визнання, якою ра­дістю, якими сподіваннями вони спов­нили моє серце". Добре, що не написав "моє бідне серце!", як у дешевих фран­цузьких романах.

Далі починається історія, типова для всіх початкуючих закоханих. Аби підняти "мужський" авторитет Франка, вірний Славко Рошкевич натякає сестрі: нехай дуже не надіється, бо у Франка "таких" красунь повно в Дрогобичі і не такий вже той Франко, що буде плакати,

коли Ольга його відштовхне. Ольга на­писала гнівного листа Франкові, Франко почав виправдовуватися, проте як це виглядало оправдання, хоч і напевно для нас безумовно цікаве, але невідоме, бо листи пропали в часи ревізій. Сло­вом, з того, що збереглось, можна ствер­джувати, що Франкові вдалось вирів­няти ситуацію й переконати Ольгу, що він її ніколи не забуде, навіть коли Ольга відкине його. Серце Ольги таки цілком розм'якло, коли дістала від нього вірш "На День 11 июля 1875 р.", тобто на іменини Ольги, де є такі по-юнацьки зворушливі слова:

Днесь не можу й серця свого

 Дарувати вже Тобі

 Бо твоє вно з часу того,

Як-єм перейм раз тя вздрів.

26 липня 1875 року Іван Франко закінчив гімназію й відразу приїхав до Лолина, щоб, як запевняв і він, і всі в Лолині, допомагати Ярославові Рошке-вичу вчитись, бо той дістав погану ноту з греки та математики. Домашні не зна­ли, що Франко дав згоду приїхати в Лолин, за умови, що Ольга нікуди не поїде, як погрожувала перед тим. Яро­слав таки зробив так, щоб Ольга не по­їхала, хоча й невідомо, чи Ольга справді хотіла кудись їхати з дому. Очевидно, хитрий Ярослав, який уже парубкував і був усе-таки під контролем батька, за таку послугу намовив Івана Франка ска­зати їм, що без Франка в Дрогобичі він пропаде, а тому бажано, щоб сина бать­ки відправили під опіку Франка у Львів. Напевно, довелось так і зробити Фран­кові, хоча й Львів, і Львівський універ­ситет його не вельми на той час приваб­лювали. Він думав про Відень, але...

Цього разу довелось, бути в Лолині цілі канікули і вчити Ярослава греки та математики. У вільні хвилі провадив дискусії на літературні та наукові теми, мандрував по околиці, записував бой­ківські слова та пісні, на які дана околиця й не така щедра, шукав старі книги   по   парафіях,   знаходив   їх   та

нишпорив по них. Звичайно, що писав поезії Ользі. Ольга, як кожна провін­ційна панійка, мала альбом, де їй писали різні розумні речі. За рік знайомства Франко встиг написати в той альбом їй аж шість віршів. Принаймні стільки відомо нам сьогодні. Усі вони мали назву "До О.Р.". Вірші ніде не публі­кувались, автографи не збереглись. Оль­ги альбом пропав. Зате збереглася стара книжка з куховарства...

У лютому 1876 року Іван Франко "випадково" зустрів Ольгу Рошкевич у      Жирівці коло Вовкова в отця Руденського,   брата   Ольги   матері.   Ольга       зустріла його холодно, і Іван Франко      зажадав від Ольги ясної відповіді: "Чи       почуває вона щось до нього, чи ні?" Ольга перестрашилась, що знову пере­гнула палицю, і відповіла, що він їй небайдужий.  З того  часу  він  шукає будь-який привід, щоб зустрітись із нею     і про все-все поговорити. Врешті з його допомогою, чи може й без нього, "Академический кружок" влаштовував 8 лю­того великий бал і Франко почав намов­ляти Ольгу, щоб приїхала на той бал, а навіть заглянула до нього на станцію, аби  подивитись,  як  він  живе.  Ольга приїхала, але побачити, яке помешкання у Франка, їй не вдалось, надто пиль­нував її батько. Словом, після того балу Франко писав їй на "ти", і його вже чекали на зустріч у Лолині в час вес­няних канікул. Проте тепер заноровив Іван Франко й заявив, що приїде в Ло­лин тільки тоді,  коли  Ольга пришле йому офіційне запрошення, а якщо ні, то він махне у свої Нагуєвичі. Ольга мусила пристати на пропозицію. Іван Франко черговий раз був у Лолині десь у  половині  квітня   й   повернувся  до Львова десь при кінці місяця або ж на початку   травня,   бо   вже   четвертого травня писав листа отцю Рошкевичу, що його подорож до Львова з Лолина була-от, як звичайно бувають подорожі заліз­ницею серед страшенної духоти.

Уже на цей раз їхав Іван Франко до Лолина не тільки із зошитом записувати бойківські слова, але привіз попадянкам для читання Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Івана Тургенєва, Михайла Лєрмонтова та інших авторів. Йому вдалось залучити Ольгу до пере­кладу нових романів Еміля Золя. Фран­цузької він на той час не знав. Вивчив пізніше. Писав у Лолині й наступні глави "Петріїв і Довбущуків". Спільно всі читали роман М.Чернишевського "Что делать"... У коломийській тюрмі на обкладинці однієї з книжок, яку йому дозволили читати, він записав сонет, який увійшов у цикл тюремних сонетів, включених ним у збірку "З вершин і низин":

Колись в однім шановнім руськім домі

В дні юності, в дні щастя і любови

Читали ми "Что делать? ", і розмови

 Йшли про часи будущі, невідомі.

З намови Івана Франка Ольга пе­реклала тільки що опубліковану повість Еміля Золя "Довбня", котру Іван Фран­ко, не зволікаючи, опублікував 1879 ро­ку у своїй "Дрібній бібліотеці" у книж­ках під номером 8 та 12, написавши до перекладу коротке вступне слово. З того часу Ольга Рошкевич серед місцевих попадянок дістала назву "Довбня"...

У середині травня того ж року Іван Франко приїздив до Лолина ще раз, але на цей раз із Михайлом Павликом, який, очевидно, знав про захоплення Івана Франка Ольгою. Михайлові Драгоманову Михайло Павлик так і писав: "Я тут приїхав перший раз із Франком, що знається з цим попом, бо го серце тягне до чорних очей - а при тім ожию трохи й я при фортеп'яні та Лисенковій музиці, при чім я не забуду й за людей". Справді не забув за людей. Позаписував чимало пісень. Зовсім інших від тих, які записав Іван Франко, розпитувався в людей про їх життя-буття, не забуваючи при цьому порівняти його з життям ша­новного пароха Рошкевича. Селяни до­несли про це Ользі, Ольга сказала Фран­кові, а Франко звернув увагу Михайлові Павликові на його нетактовну поведінку.

6 червня 1876 року повернулись обидва до Львова - Франко з двома на­писаними в Лолині оповіданнями "Лесишина челядь" та "Два приятелі". Опо­відання не належать до тих, які створені на основі почутого й побаченого в Лолині.

Судилось Іванові Франкові побу­вати в Лолині цього року ще й утретє. На цей раз під час літніх канікул разом із групою студентів у складі Івана та Клима Охримовичів, Володимира Лукича-Левицького, Михайла Вагилевича, Івана Петрушевича та Антона Дольницького.

Мандрівники доїхали до Долини поїздом. У цьому місці Франко був уже п'ятий раз (двічі в 1875 році та тричі 1876 року). З Долини помандрували че­рез Пациків до Мізуня, бо туди запро­сив їх студент Іван Петрушевич, відтак наступною зупинкою був Велдіж, де стали табором на приходстві отця Хри-занта Колянківського, вуйка братів Охримовичів.

З Велдіжа до себе в Сенечів (Семичів) запросив подорожуючих най­старший з Охримовичів о.Юліан, там­тешній парох, куди подорожуючі виїха­ли на фірах. Трохи затрималось това­риство в селі Людвиківка, де були вели­кі промислові розробки лісу й тартаки братів Поперів. Саме там Іван Франко почув оповідь про загибель на тих роз­робках селянина Миколи Прача, котрий заборгував шинкареві 40 ринських і, щоб їх заробити, найнявся на небезпеч­ну роботу на тартаці, де й загинув у перший день. Доля хотіла, щоб загинув же в перший день, упавши в глибоку безодню. Його поховали на березі Свічі, а хитрий шинкар продав господарство Прача за 150 ринських і пустив родину нещасного з торбами по світу...

З Людвиківки дорога через Випі­ків привела мандрівників до Сенечева, де вони гостювали кілька днів. На тому мандрівка студентів 1876 року прак­тично й закінчилась.  Мандрівники та гості, які приїхали сюди, роз'їхалися хто куди. Іван Франко з дочками отця Михайла Рошкевича поїхав у Лолин.

Здавалось, що Франко настільки захоплений Ольгою, що навколо себе нічого не зауважує. Так, принаймні, думав Михайло Павлик, і даремно. Усе бачив і все чув. Свідченням того є нарис "Звичайний чоловік" та вірш "Ґалаґан". Нарис стосувався сина попереднього пароха Долина Миколи Шашкевича, рідного брата Маркіяна Шашкевича, і про це згадує у своїх спогадах Михай-лина Рошкевич. Безсердечна поведінка героя нарису, названого паном Мар'я-ном, відносно свого брата, що мешкав у селі, очевидно, вразила Франка. Нарис був опублікований 1878 року в польському журналі "Tydzen literacki? Artystyczny, naykowy i spolczny" №58 від 6 жовтня. Опісля цей нарис був включений у відому збірку Івана Франка "Рутеній", що вийшла 1913 року у Львові.

Про виникнення вірша "Ґалаґан" Михайлина Рошкевич згадувала так: "На початку нашого знайомства я роз­повіла Франкові пригоду ще з дитячих літ. Пополудні однієї неділі я з старшим братом були самі в кухні. Прийшов хлопець з села; лише в сорочці - т. зв. "довганці", як звичайно ходили гірські діти. Була зима, впали великі сніги. Брат мав у руці 4 крейцарі вкупі, якого се­ляни називали "ґалаґан". Брат сам зако­пувався у сніг, і сказав тому хлопцеві, що, як він так зариється в сніг, то дасть йому "ґалаґана". Хлопцеві заіскрились очі, і він виконав ту штуку, за що дістав "ґалаґана"...". Хлопцеві, як переконує Михайлина Рошкевич, нічого не стало­ся, але незабаром появилася Франкова поезія 'Ґалаґан" у журналі "Світ" № 8-9 за 1881 рік, де автор стверджував, що хлопчик застудився і помер:

В труні тихо спить Іван,

Не бажає більше нич.

В руці має ґалаґан.

Той, що дав йому панич.

Михайлина мала підстави гніва­тись, що Франко оповів неправду...

1877 року Іван Франко приїздив до Лолина двічі: перший раз на вели­кодні свята, які цього року випали на 10 квітня, але цього разу, на відміну від попередніх приїздів на Великдень, довго не затримувався. Чекав Львів, ро­бота в "Друзі" та Павлик, який тільки що повернувся з тюрми й лікувався в лікарні.

Наступного разу цього року при­їхав на Зелені свята 27 травня. Пробув недовго. Правда, точна дата його повер­нення невідома. Лишень відомо, що в листі до Уляни Кравченко від 12 червня 1884 року писав, що саме 12 червня 1877 р. повертав до Львова по найщасливіших хвилях свого життя, по дорозі уложив план "Воа constristor" і в на­ступних днях написав першу частину, а за тиждень був арештований.

Франко помилився. Він насправді був заарештований 11 червня 1877 року, а це означає, що вертався він до Львова з Лолина по зарученні з Ольгою раніше. Десь на початку червня. З весіллям батьки Ольги казали не поспішати. Є ще час. Потрібно закінчити університет, ста­ти на ноги, ну а тоді й можна женитись.

Усе знищив той арешт і судилище, назване соціалістичним процесом, хоч насправді було не що-небудь інше, як тільки результат безсоромної інтриги польських кіл, які намагались даним арештом відвернути увагу від того, що йде повним ходом агітація молоді в польський легіон на турецько-російську війну на допомогу туркам, проти яких за національне визволення виступила Болгарія та Балканський півострів. Він, абсолютно нічого не винний, просидів у тюрмі з 11 червня 1877 року по 5 бе­резня 1878 року. Остаточно втратив право на посаду викладача гімназії, на котру розраховував, дуже серйозно пі­дірвав здоров'я та набрався хвороби, яка звела його в могилу.

У Лолині від нього відвернулись. Найперше батько, який не захотів мати в зятях соціаліста, тобто звичайного на той час дисидента. Ольга намагалась уговорити батька та примирити його з Франком, а тому на її прохання вирішив приїхати в Лолин знову, щоб обгово­рити план спільних дій.

Вони домовились зустрітись на горі, де колись ходили палити вогні. Обіцяв приїхати 12 травня...

В очікуванні цієї зустрічі й зроди­лась оця прекрасна поезія, що почина­ється словами: "Зближаєсь час, і з сер­цем, б'ючим в груди. Я вирвуся, щоб бачити тебе", та, котра є першим вір­шем відомого циклу "Картка любові". Під поезією дата -1 травня 1878 року.

Зустріч на домовленому місці не відбулась. "Ходили ми,- пояснювала ситуацію Михайлина Рошкевич, - але з Франком не здибались. Приходимо до хати, а мама виходить напроти нас пере­страшена і каже: " Франко є. Прийшов, може, перед годиною". Тата не було на той час дома. Сестра з Франком роз­мовляла довший час. Коли тато повер­нувся, був страшенно обурений, багато і довго з ним говорив і рішуче жадав того, щоб він всякі заміри вважав за зірвані, і заявив йому, щоб більше не являвся в їх домі". На другий день Франко покинув Лолин і пішов до Долини.

Про ту зустріч й очікування Ольги вижалівся в сонет "Плив гордо ястріб в лазуровім морю", що склав другий вірш циклу "Картка любові". Під ним дата -10 травня 1878 року, а 14 червня напи­сав Ользі, що їм "краще розстатися, не причиняючи одно другому лишнього горя". Пояснив їй своє безвихідне ста­новище та незабезпечення, що не дозво­ляє брати на совість нужду й безвихід­ність другої людини.

Ольга не хотіла вірити, що саме так учинить Франко. Вона кличе його в Лолин. Він погодився на зустріч: "Буду в Лолині десь на другу годину й сейчас піду з Долини до Грабова, а відтак до Лолину. Ви вийдете на спацер у Грабівський ліс, ну і стрінемось. Перед тим напишу   до   Славка   тілько    просто, котрого дня буду". 20 серпня написав Ярославу Рошкевичу, що приїде 22 серпня ввечері до Долини й наступного дня буде в Лолині. Нехай чекають на нього в Грабівському лісі.

Вони зустрілись у Грабівському лісі, як і було попередньо домовлено. "Були там, - згадуватиме опісля Михай­лина, - до заходу сонця, і так, як нині, бачу його, як то ми, попрощавшись, пішли на право, а він, бідачисько, наліво. Жаль мені тоді його було дуже, і всі вертались ми мовчки, похнюплені. Видався мені таким бездомним і дійсно був ним".

Повертаючись, він переночував у Долині з п'ятниці на суботу, тобто з 23 на 24 серпня, а в суботу вранці пере­читував ладканки, зібрані Ольгою в Лолині. Увечері 24 серпня виїхав до Львова, а вночі 25 серпня вже сів писати лист і не міг натішитись зібраними Ольгою піснями: "Кілько чуття, кілько геніальних порівнянь, кілько глибоко старинних споминок та окрушин, ста­новлячих цінний матеріал соціоло­гічний, етнографічний і мовний" ...Написав ще, що цілу ніч не спав і все думав... Не видумав нічого...".

Це був його останній приїзд у Лолин. Там для нього були закриті двері назавжди.

1879 року був у Болехові та Бубнищі, але не відважився прийти в Лолин, і Ольга йому дорікала: "Чому ти, Івасю, будучи два рази в Бубнищи, не прийшов ні разу в Буковинку?", тобто на гору, де здибувались 1878 року.

Тоді вирішила діяти Ольга сама на свою руку. Осінню 1878 року разом із Михайлиною вибралась до маминого брата Руденського в село Іваниківка, де він був парохом, і звідти разом із Руденськими поїхала до Львова на бал, де й зустрілась із Франком. Було це 12 лю­того 1879 року. Приїхала до Франка на його помешкання, що на Кляйнівській. Потім повернулась в Іваниківку й напи­сала листа батькам, що була у Львові. Про Франка ні слова. Він тоді проводив її поїздом аж до Станіславова. Про те, що сталося, батьки дізналися з пере­хопленого листа Івана Франка до Ольги. Виник страшний скандал. Ользі не було життя...

Ще перед виїздом до Іваниківки в Лолин приїхав Володимир Озаркевич просити її руки. Тоді й не думала, що стане його дружиною. Потім був Львів, відвідини Франка й повернення в реаль­ність.

І він, Іван Франко, і вона, Ольга Рошкевич, були безсилі проти обставин, які склались. Вона написала листа, що мусить виходити заміж за Володимира Озаркевича, який тільки що закінчував семінарію й перед висвяченням мав одружитись. "Се крайній час, - писала Ольга, мені треба помочи конче, ти не можеш мені дати її, не можеш поратувати, але я приймаю поміч від другого приятеля і йду заміж за Озаркевича. Івасю, мені здається, що сли ти мене любиш, то повинен-єсь бути рад з того. Прецінь я буду вільна...".

По-різному поставляться до рішення Ольги та Івана Франка. Одні будуть винити його, інші - її.

Шлюб Ольги Рошкевич із Воло­димиром Озаркевичем відбувся в Лолині 14 вересня 1879 року. На день її шлюбу Іван Франко написав поезію "Не раз нагадую ті дні", де є слова:

Заскоро розділила нас

 Рука могучої долі, Но нашой приязні весь час

Не ослабить ніколи.

 Згадай же й ти часом мене!

 А нині враз прийми моє Сердечнеє:

"Щасть Боже!"

Під текстом написав: "Сердечній Ользі"... і нігде не опублікував. Опуб­лікували вже дослідники його творчості 1940 року.

В одному з листів від 7 лютого 1884 року Ольга Озаркевич нагадала Іванові Франкові, що в нього є зібрані нею ладканки з Лолина. Колись, коли мав   у   своєму   розпорядженні   серію "Дрібної бібліотеки", думав опубліку­вати їх там. Тепер такої можливості не мав. Звернувся ж до професора Краків­ського університету Ізидора Коперніцького за допомогою. Вони були опублі­ковані Краківською Академією Наук у томі 10 за 1886 рік. Збірник мав за­гальну назву: "Zbior wiadomosci do antropologii kraju". Збірка пісень на­зивалась "Оbrzedy i piesni weselne ludu ruskiego we wsi Lolinie", до котрої Іван Франко написав коротку передмову і дав дуже влучний і детальний опис бой­ківського Лолина. Останній раз зустрі­лися їх імена разом, щоб розійтись назавжди. Дану збірку пісень Ольга готовила як дарунок Іванові Франкові до їхнього шлюбу. Збірка вийшла в час шлюбу Івана Франка з Ольгою Хору-жинською 1886 року.

Невідомо коли, тобто під час кот­рих відвідин Лолина, Іван Франко запи­сав невеликий цикл пісень, зокрема від Фенни Лучківної, про котру оповіла у своєму оповіданні Михайлина Рошке­вич "Таку вже Бог долю судив". Зокре­ма від неї Іван Франко записав пісню "Вітер віє, шелевіє по дрібній ліщині". А також "Ой заплачеш, дівчинонько, в перший понеділок", котрій присвятив невеликий уступ у своєму відомому до­слідженні "Жіноча неволя в руських піснях народних". У цій же праці він навів ще одну пісню, записану від Фенни Лучківної "Ой на горі на високій камінь муку меле", "Ой яка я дуже слаба", "Ой тече річка, тече та й ся каламутить", "Чому, ненько, нераненько сокіл вилітає?", "Не йди, дівко, за удів­ця", "Ой дала-с мня, моя мамко", "Пі­шов ґазда й у дорогу", "Наварила піроженьків із сира свіжого", "Ой поїхав Івасенько до поля орати", "Ой бо мала Гребенюшка два синочки рідні" (балада), "Ой де ти ся, Василику зби­раєш", "Сеї ночі опівночі ще кури не піли", "Ой поїхав Якимонько у млин за мукою". Усе це пісні про долю жінки. Одні оповідають про її долю до за­міжжя, інші вже після одруження. Івана Франка дуже цікавив текстовий мате­ріал цих пісень, у котрих бачив виспі­вану неволю й недолю жінки в наших народних піснях, але ці записані пісні залишились мертвим багажем, оскільки Іван Франко нотної грамоти не знав, а ніхто інший, хто би знав, не зробив запису мелодій тих пісень.

Усього одну пісню на прохання Івана Франка в Лолині від селянки Явдохи Чігур записала Михайлина Рошкевич, і ця пісня називалась "Ой пити би горівочку, ой пити би пити", яку Іван Франко назвав ще "Піснею про шандаря". 1883 року цій пісні, її образності та моралі Іван Франко присвятив велику увагу у своїх студіях про "Жіночу Нево­лю в руських піснях народних". Піддав дуже детальному аналізові вчинок кож­ного її героя. І не даремно. Почув цю пісню Іван Франко в Лолині, коли бував там, отже, десь у 1874-1876 або 1877 роках. Чесно сказавши, вона його не зворушила через свою невиробленість та неоковирність, а також нестійкістю та неоригінальністю мелодії. Скоріше всього, він відніс її до категорії пісень, які виникають на відгомін якоїсь події в тому чи іншому селі або околиці, а потім забуваються й виходять з ужитку. Лише деяким із них суджено залиши­тись у скарбниці народної творчості. Переважно всі ці пісні баладного типу, де й, властиво, не стільки йдеться про мелодію (вони найчастіше дуже подібні між собою). Найправдоподібніше ви­никла ця пісня в Делятині, де й сталась така подія, або в сусідньому селі, а відтак якимсь чином змандрувала в До­лину, а відти й у Лолин. Чи співало цю пісню багато людей? Сумнівно. Це піс­ня, так би сказати, для сільського со­лісти, який береже всі сільські пісні, і за це люди шанують таку людину. Такою солісткою для Долини була Фенна Лучаківна та, очевидно, Явдоха Чігур, са­ме від якої і була записана "Пісня про шандаря".

Не важко здогадатись, що та пісня пропала би в темені часу, якби... Якби

Іван Франко вже опісля, коли йому було заборонено приходити в Лолин до ко­лишньої своєї нареченої Ольги Рошкевич, не пригадав її і як приклад на­родного новотвору, чи як казав Іван Франко, - "найновішого твору народної фантазії" та одночасно як приклад пісні про жінку із сильним характером, на відміну від жінок, що постійно коряться долі та традиції. Він вирішив завершити нею свою студію "Жіноча неволя в руських піснях народних", яка вийшла друком 1883 року. Текст пісні доволі простий: жінка зраджує своєму шлюб­ному чоловікові з шандарем, тобто жан­дармом, не криючись із тим перед людьми. Законний, тобто шлюбний чо­ловік, відчувши себе зрадженим, убиває свого кривдника шандаря, за що його карають на смерть. От і вся повість, от і вся пісня чи навіть балада.

Безумовно, християнська мораль зробить винною у всьому нещасну жін­ку, бо вона зламала присягу, дану Бого­ві, і за це покарана: вона втрачає і шандаря, і свого чоловіка. Першого любила, другого, очевидно, не любила, про що каже здогадуватись зміст пісні. Право­суддя зробить винним Миколу, чоловіка цієї жінки. Шандарю винесе присуд Ми­кола. З цієї пісні зрозуміло, що не лю­бить жінка свого чоловіка, нема в тій хаті любові між нею та Миколою. Пісня оповідає про справу, яких у нашому житті тисячі, вони криються під тихими солом'яними стріхами. Не витримує такого життя жінка, і щоб вдоволити потребу свого молодого серця, віддаєть­ся шандарю. Хто знає, може, його лю­била перед заміжжям, а мусила вийти за Миколу. Може... Тих "може" може бути багато. Може, просто в обійми шандаря кинула її пристрасть... Пісня не зби­рається аналізувати її чуття. Та оповідь про цю жінку наводить на інше: як зви­чайно буває. Оця заборонена мораллю любов виявляється найсильнішою. Для бідної жінки в тій любові все, побіч неї вона нічого не бачить і не чує. Більш того, їй абсолютно байдуже, що будуть казати люди. Задля своєї любові вона рі­шається на найбільшу жертву, яку може принести жіноче серце - на неславу, на прилюдну нечесть. Вона не вагається перед світом, перед людьми, які засу­джують її вчинок, показати свою любов: зі своїм коханим вона попідруч іде коло церкви, поміж народ, немов на знак, що її любов ламає давній шлюб із нелюбим чоловіком. Жінка на очах у всіх не ва­гається гуляти з шандарем на ринку та пити мед-горілку. їй, безумовно, вино­сять вирок, що вона неморальна, зіпсута жінка, яку в нашому народі називають...

"Воно б так і могло здаватися, - пише у своїй студії Іван Франко, - але закінчення пісні перечить тому. В тій хвилі, коли її правовитого мужа спо­відають на страшну смерть за вбивство шандаря, вона в сінях руки ломить і плаче - може, за ним? Шлюбним чоло­віком? Ні, за шандарем, давно вже вби­тим і похованим. У тій хвилі, коли Миколая ведуть на смерть, вона просить і для себе смерті, - чи, може, щоб хоч по смерті лежати обіч свого мужа? Ні, щоб була похована разом з шандарем. Я не знаю, як кому видається така Женщина. - Мені вона видається засліплюною, може, в любові, але все-таки га­рячо і щиро люблячою. А у кого любов, така гаряча, невмираюча любов і єсть головним двигачем цілого життя і поступування. - Чи ж можна того назва­ти зіпсованим і неморальним?"

Так уважав Іван Франко і мав від­вагу вчинок цієї жінки порівняти зі вчинком Катерини, героїні драми Ми­коли Островського "Буря". Катерина Кабакова тільки по довгій боротьбі й намовах, з великою гризотою, тайком віддається любому чоловікові й відтак ще думає приховувати свій учинок, по­ки страшна буря, котрої вона забобонно боїться, не привела її до зізнання, а тоді, не зносячи ганьби й докорів, кидається з обриву у Волгу. Зовсім інакше веде себе Миколаєва жінка, її вчинки відверті, вона не криється з тим, що робить, їй не соромно за те, що зробила, її не мучить совість. Вона переконана, що вчинила правильно. Для неї не існує ні ганьби, ні докорів, окрім однієї всесильної любові. Якщо вона й бажає собі смерті, то тільки для того, щоб лежати в гробі по­руч зі своїм коханим. Правда, зауважує Іван Франко, героїню пісні з Делятина назвати "променем світла в темнім царстві" не можна, але лишень для того, що такого "темного царства" в родиннім житті, як в Московщині, у нас нема".

Протягом усієї пісні з Делятина жінці не надають слова. За неї говорять інші. Тільки при кінці їй присвячено чотири стрічки, але й тих досить було для того, щоб із зіпсованої, неморальної й пасивної людини, якою вона спершу могла здаватися, зробити героїню. "Та­кого чародійства,- захоплено вигукує Франко, - а таким малим средством лед­ве чи доказав би й найбільший поет-серцевідець".

Аналіз пісні, характеристика кож­ного героя, намагання вияснити ступінь вини кожного і всіх разом просто не стільки вражають, як дивують. Пісня аж ніяк не є шедевром! Можна було тільки дивуватись, чому так зробив Іван Фран­ко й чому тій пісні стільки приділив уваги. Різні можуть бути здогадки. Най­перша пов'язана з Ольгою Рошкевич, його колишньою нареченою, яка без любові вийшла заміж за Володимира Озаркевича. Шлюб був фіктивний, і Ольга з тим не крилась. У час другого арешту та суду над Іваном Франком у Коломиї суддя відкрито зачитував пере­хоплений лист Ольги Озаркевич до Іва­на Франка, в якому вона про все йому писала відверто, як вона живе зі своїм чоловіком та як чекає на нього, Івана Франка. Про Ольгу Озаркевич пішов по околиці поговір. Усі її вчинок одностай­но засудили. Не засудив тільки її шлюб­ний чоловік... І Франко... Може, і аналіз, дуже детальний аналіз "Пісні про шан­даря" був також оправданням її...

1892 року Франко написав драму "Украдене щастя"... Головного героя він назвав Миколою, коханого героїні зробив шандарем. Усе решта, як у пісні про шандаря, яку почув у Лолині та котру для нього записала Михайлина Рошкевич. Дослідникам чомусь зовсім не було цікаво, чи справді такий факт убивства шандаря в Делятині якимсь селянином Миколою мав місце, чи це лише витвір народної фантазії? Коли це сталось? Як звали героїню? Як звали шандаря? Чому Іван Франко прив'язує так уперто події в п'єсі саме до 1870 року? Чому, чому, чому... Для тих, хто зацікавився б тими справами, хочу сказати, що пісні про шандаря ні в Делятині, ні в Дорі, ні в Яремче, ні в Перепростині та інших суміжних селах ніхто не співає й не знає, як і не знає, чи сталось тут таке щось подібне. Та ще: драму "Украдене щастя" Іван Франко написав на конкурс, оголошений "Руською бесідою" на кра­щий драматичний твір із сучасного жит­тя. Драма Івана Франка дістала лише третю премію. Журі не сподобався вчи­нок Анни Задорожньої, воно в тому добачило похвалу аморальності, якій не може бути місця в нашому житті.

П'ять років мандрівок Івана Фран­ка Скільською Бойківщиною, крім ці­лого циклу віршів любовної лірики, одного нарису, романтичних "Петріїв і Довбущуків", записів народних пісень, принесли нашій літературі не так уже й багато ранніх оповідань. Усього два: "Вугляр" та "Сам собі винен". Вони зай­мають скромне місце в прозі Івана Франка тих літ, де безроздільно панує бориславська тематика, тобто та проб­лематика, яку обходила наша тодішня література, а польсько-австрійське пра­восуддя та радянське літературознавст­во вважали явною соціалістичною літе­ратурою. Перше дало Іванові Франку дев'ять  місяців  тюрми  ні  за  цапову душу, а друге дало патент передвісника соцреалізму. Ті два оповідання написані вже після того, як вийшла збірка прози Івана Франка "Борислав", у якій найго­ловнішим за своїм ідейним навантажен­ням є оповідання "Навернений гріш­ник". Фабула тут доволі банальна. Мо­лодий парубок із багатої сім'ї вирішує на бориславських ямах підзаробити тро­хи грошей і наймається на найважчу і, відповідно, найбільш оплачувану робо­ту в ямі, де мало не гине від задухи. У мареннях до нього приходить та Задуха і він запитує в неї, який вихід із того, що твориться в Бориславі, де гинуть люди. Задуха показує Йому, подібно як Вергілій показує Данте пекло, а пре­мудра Сова показує Шевченкові в поемі "Сон" Петербург. Задуха раннього опо­відання Івана Франка показує хлопцеві цвітасті поля рідного краю і вказує йому дорогу до них. Геть від Борислава, геть від ям! Ніхто там нікого не заганяє при­мусово працювати й давати себе експлуа­тувати. Це і весь революціонізм Франка. Борислав видавався йому страшним монстром, від котрого треба втікати й не дати можливості живитися людською кров'ю. Здавалось, що тепер у Франка підуть оповідання про втрачений рай і дорогу до нього. Цими оповіданнями могли бути й оті "Бойківські" оповідан­ня. Однак вони були опубліковані не по гарячих слідах, а, головне, уже по тюр­мі. Монстр за той час поглинув і цвітас­ті поля, і дорогу до них. Микола Прач із тартаків братів Поперів коло Людвиківки став його жертвою. Іншої дороги, як тільки організована боротьба проти цього монстра, нема й бути не може. На черзі по мандрівках Бойківщиною по­стає безсмертна Франкова повість "Бо­рислав сміється".

Горак Р. Ранні мандрівки Бойківщиною Івана Франка в його творчості та епістолярії  / Р. Горак // Етнос і культура. - 2005-2006. - № 2-3. - С. 5-15.