Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Місцями життя і діяльності Івана Франка на Прикарпатті



27 серпня 2006 р. виповнилося 150 років від дня народження     видатного українського письменника, вченого і громадського діяча, революціонера-демократа Івана Франка (1856-1916). Тому  нагоди ювілею розповімо ширше про те, що пов'язане з особою великого Каменяра і допомагає глибше пізнати його духовну спадщину, служить справі патріотичного та естетичного виховання молоді, вчить цінувати культурні надбання минулого. Титан думки і праці, Іван Франко. написав близько шести тисяч творів, працював у жанрах поезії, прози, драматургії, літературної критики. Був фольклористом, етнографом, істориком, філософом, економістом, журналістом, редактором, громадсько-політичним діячем. Знаючи 14 іноземних мов, письменник писав чотирма мовами: українською, польською, німецькою, російською, перекладав із багатьох літератур світу."Лиш боротись - значить жить", - ці Франкові слова якнайкраще характеризують його життєве кредо. Та ще "на шляху поступу ми лиш каменярі", "ми ступаємо до бою нового", звичайно, "не пора москалеві, ляхові служить... нам пора для України жить". Він справді був таким: борцем за національну і соціальну справедливість, каме­нярем "на шляху поступу", його справедливо називали в Галичині Вчителем народу.

Про життя і творчість та перебування видатного письменника і вченого І. Франка на Прикарпатті йдеться в багатьох франкознавчих працях. На основі цих праць і, зокрема, публікацій П. Арсенича, І. Білинкевича, I. Горака. І. Денисюка, Я. Мельничука. О. Мороза. В. Полєка. Р. Скворія та ін., а також виявлених в архівах і рукописних фондах маловідомих фактів із життя письменника ми й висвітлюємо перебування І, Франка в різних місцевостях Івано-Франківської області, що носить, як і місто, цю назву з 1962 р.

Ознайомлення із франківськими місцями, пам'ятниками, музеями розпочнемо із с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області.

НАГУЄВИЧІ - рідне село письменника. Тут рекомендуємо огля­нути музей, пам'ятник Франкові, "Стежку поета". На місці, де стоя­ла батьківська хата, яка згоріла 1885 р.. відтворено колишню садибу Франків. Хата, клуня, стайня, кузня, шпихлір-шопа. два обороги, колодязь - усе це побудовано та обставлено за архівними докумен­тами та етнографічним описом Івана Франка "Моя вітцівська хата".

Одинадцять зупинок на "Стежці поета" у Франковому гаї втілено у скульптурних композиціях "Каменярі", "Мойсей". "Захар Беркут" та ін., що відображають різні періоди життя і творчості письменника,

ДРОГОБИЧ. Тут І. Франко з восьми років навчався у німецькій так званій "нормальній школі" (1864-1867) та гімназії (1867-1875). Юнак дивував своїм літературним талантом професорів гімназії Іва­на Верхратського (пізніше учителював у Станиславові) та Теофіла Грушкевича (з 1879 р. працював у Коломиї). Нині у приміщенні ко­лишньої гімназії знаходиться Дрогобицький педагогічний інститут, який з 1954 р, носить ім'я Каменяра, діє меморіальна кімната-музей письменника. У 1966 р. відкрито йому пам'ятник (автори Е. Мисько. В. Одрехівський. Я. Чайка).

З Дрогобича на канікули І. Франко вирушав у рідні Нагуєвичі, Борислав (тут 1958 р. споруджено пам'ятник твор­цеві повісті "Борислав сміється"), на екскурсії до Угрича. Лолина. Болехова, Іван Франко і Стрийщина.

Тему "Іван Франко і Стрийщина" висвітлюємо на основі публікацій Лева Шанковського в обширному "Нарисі історії Стрийщини", вміщеному в тре­тьому томі історично-мемуарного збірника "Стрийщина" (Нью-Йорк -Торонто - Париж - Сідней, 1990) та журналіста з Дрогобича Романа Пастуха.

Л. Шанковський подав деякі дати гостювання Франка в його діда священика у прилеглому до Стрия с. Дуліби під час Різдвяних вака­цій 1874-1875 рр.. (влітку 1875 р. та на Різдво 1876 р.). Згадка про його перше перебування в Дулібах і взагалі на Стрийщині міститься в одному з листів Франка до Михайла Драгоманова, Як випливає з нього, поет тоді вперше не подався додому пасти худобу і допомагати по господарству, а попрошкував дорогою до карпатських сіл Синєвидного. Бубнища, Тисова. Церківни, а також Мізуня і Лолина, що поблизу м. Долини. Нижче поет згадує, що влітку 1874 р. відвідав села Дуліби, Гірне і Любинці. Це допомогло хлопцеві побачити більше світу і людей. За матеріалами мандрівок він на приходстві в Дулібах написав вірш "Коляда", свою першу велику повість "Петрії і Довбущуки", В дорозі Франка супроводжував гімназіальний друг і майбут­ній священик П. Шанковський. Мандри привели хлопців також до с. Голобутова. присілка с. Грабовця Солукова з його автентичними нащадками опришків і аж до м. Перегінська нинішньої Івано-Франківської області.

Не інакше, як через теперішню Стрийщину мандрував І. Франко до Лолина, де він гостював у пароха Михайла Рошкевича. чия донька Ольга традиційно все ще вважається серед франкознавців першим коханням великого поета, хоча їм і не судилося стати на рушник щастя. Однак нині ця сторінка біографії Франка висвітлюється по-іншому.

Р. Пастух на основі спогадів мемуариста, громадського діяча родом із с. Добрівлян на Дрогобиччині Володимира Чапельського (1882-1956), за фахом лікаря, у книзі "Я любив їх усіх" (Дрогобич: Відродження. 1997) писав, що юний поет часто приїжджав у Добрівляни до свого молодшого на два роки гімназійного товариша Івана Чапельського. чий батько Антон Чапельський служив там парохом. У цього священика була молодша від І. Франка донька Мирослава в яку й закохався Франко. Та його, ймовірно, перше інтимне почут­тя не знайшло взаємності. Дівчина вийшла заміж за молодого душ-пастиря Йосипа Яворського, довгі роки і аж до смерті (1923 р.) жила з ним поблизу м. Рогатина, де чоловік мав приходство. Це не завади­ло поетові спорадично відвідувати її, дарувати їй свої книжки, мабуть, з автографами. Якби 1915 р., за тверду народовську позицію пароха, приходство не спалили російські війська під час відступу з Галичини, ці книжки, напевно, збереглися б. Вони стали би незаперечним підтвердженням спогадів В. Чапельського. про що він переповів на підставі розповідей його тітки Наталі) Чапельської-Яворської.

"Спомини Петра Берегуляка про Івана Франка", записані Степаном Новаковським і вміщені в збірнику "Іван Франко" (Київ: Книгоспілка, 1926). 'Засвідчують, шо син пароха Чапельською, Антін, згодом каноник при церкві св. Юра у Львові, а також онук Берсзінський, пізніше редактор "Діла" і "Народної Часописи", були шкіль­ними товаришами І. Франка. Тому Франко часто перебував у Чапель­ського в Добрівлянах, і, навіть, як переказують, Франко був закоханий у його дочку Наталю, чи вона в нього..." Принаймні Р. Пастух вважає, шо них двох свідчень вистачає для висновку, що мабуть, першим коханням великого поета була таки донька добрівлянського. а не лолинського пароха.

Через Стрий пролягла важка дорога поета в супроводі жандарма під час етапування із Коломиї до Нагуєвичів в червні 1880 р.

Правдоподібно, що до Стрия вони дісталися транспортом 12 червня 1880 р. За спогадами вчителя Стрийської серед­ньої школи № І Андрія Демця, колиш­ній завгосп цієї школи Дурда, родом із с. Гірного на Стрийщині. згадував роз­повіді старших людей, про те, що в Стрию Франка помістили на ніч у цюпу при магістраті. Приміщення в глибині двору збереглося, там варто встановити пам'ятну табличку. У Стрию поет переночував, а вранці його погнали далі, і  13 червня він прибув до Дрогобича. Звідти жандарм відразу погнав його пішки до рідного села, аж йому кров текла з ніг. Є при­пущення, ніби в стрийській цюпі Франко написав вірш "Ти знову оживеш, надіє". Дорогою не міг він обминути сіл Нежухова і Райлова, котрі лежать при гостинці Стрий - Дрогобич. Сусідує з ними с. Голобутів, де дідичем був маркграф Ян Тарновський.

Знайомство Франка з Тарновським відбулося на дулібській парафії влітку 1875 р. До Дуліб маркграф прибув наприкінці 1873 р. з Відня в чині ротмістра уланів, невдовзі після дуелі і вбивства шпа­гою свого противника.

Священик і шкільний товариш Франка П. Шанковський кликав їх до "співаної" Служби Божої, бо "тихої" не визнавав. Хлопці співа­ли: Тарновський - з молитвенника, а Франко - з пам'яті. Крім того, в неділю і в свята він чудово співав на крилосі з дяками утреню й вечірню. Тому отець навіть жартував, запрошуючи поета до себе на парафію (а дяка, навзаєм обіцяючи йому постійний осідок - дяківку, велику платню і безплатний шлюб у церкві.

Гостюючи в Дулібах, Франко часто влаштовував голосне декламу­вання в колі друзів українською, польською та німецькою мовами, дискутував з Тарновським переважно з приводу українсько-польських стосунків та соціального становища селянства. Свідчен­ням їх запальних, але завжди толерантних молодечих дискусій і став вірш "Коляда", присвячений Тарновському. Не без переконливого впливу Франка маркграф зазнав сильної національної та соціальної українізації. Відтоді ходив у вишиванці, розмовляв українською мо­вою, відвідував церкву, а свої землі віддав в оренду селянам. Саме цей факт, мабуть, став причиною помсти польської галицької верхів­ки поетові у формі його арешту і засудження суддями-поляками до тривалого ув'язнення в тюрмі 1877-1878 рр.

Одним із принизливих наслідків голосної судової справи "соціа­лістів", на яких тоді дивилися, немов на зачумлених, став обшук на приходстві в Дулібах. Судові урядники відкрили слідство, примушу­вали священика свідчити на процесі проти Франка за пропаганду ним соціалістичної літератури. Сам арешт відбувся 12 червня 1877 р. Потім було тривале слідство і судовий процес проти Франка, Ми­хайла Павлика, Остапа Терлецького та інших (14-18 січня 1878 р.). Каменяра засудили на півторамісячний суворий арешт терміном до 5 березня 1878 р. Однак такий крутий поворот поетової долі не від­вернув від нього стрийського духовенства в особі Андрія Пеленського з Лисятич, Лева Горалевича з Угерська, Михайла Татомира з Кавська, Олекси Бобикевича, Костянтина Петрушевича зі Стрия та ін. Зля­кався лише лолинський парох Михайло Рошкевич, який заборонив доньці Ользі зустрічатися й листуватися з Франком, хоча заборона не подіяла.

У другій половині 1870-х рр. священик П. Шанковський обійняв парафію, спільну для сіл Завадова, Нежухова та Голобутова. Тоді Франко приїжджав до нього на вакації у Завалів. Востаннє він побував там з дружиною Ольгою Франко-Хоружинською 1887 р. Сільська громада саме будувала дім для свого пароха, і він підшукав Франкам зручне помешкання у заможного голобутівського господаря Павла Рогульського. Крім нього, поет проживав ще в одного голо­бутівського селянина Дмитра Корінця та Федора Дергаля в Завадові. Ця місцевість манила його мальовничою природою та можливістю ловити рибу і раків у чистих водах р. Колодниці. В Голобутові Франко ще не раз зустрічатиметься з Тарновським і його племінницею Галею Гордон, яку навчив записувати від тамтешніх селян старовин­ні пісні та обряди. Художник і письменник Корнило Устиянович написав портрет Тарновського, який бачив Франко.

Через те, що дружині чомусь не дуже подобалося там, Франки почали їздити на літній відпочинок у с. Криворівню посеред Карпат­ських гір. А 1900 р. поет ще раз побував у Моршині. Тоді ж у сусідньому с. Довгому він зробив опис давньої церкви XVII ст.

Багато разів перебував великий поет і в Стрию. Тут він мав доб­рого друга-народовця, вчителя Стрийської гімназії, близького друга Юрія Федьковита, редактора журналів "Нива" і "Русь", співавтора і співвидавця "проломових брошур" "Слово на слово до редактора "Слова" та "Голос на голос для Галичини" Костя Горбаля. з яким познайомився орієнтовно 1883 р.. і який завжди радо приймав його. До послуг Франка була не тільки його оселя, а й добра бібліотека з бібліографічними рідкостями. На жаль, піл час великої пожежі в Стрию 17 квітня 1886 р. частина цієї бібліотеки згоріла. Через Горбаля та його однодумців Франко запізнався і мав приязні стосунки зі священиками Олексою Бобикевичем та Остапом Нижанківським. композитором Нестором Нижанківським, інженером, композитором і піаністом Остапом Бобикевичем, родиною Колессів із с. Ходович, актрисою Іванною Біберович із с. Фалиша, іншими культурними та громадськими діячами. У Стрию ж поет записував і згодом уміщу­вав у своїх збірниках коломийки, а Філарет Колесса з його голосу записував їх мелодії.

На пошану пам'яті Т. Шевченка і з нагоди 25-річчя літературної діяльності Юрія Федьковича в Стрию 1887 р. вийшов літературно-науковий збірник "Ватра" під редакцією Василя Лукича. Крім творів інших письменників, у ньому вміщено оповідання Франка "Місія".

У віршованій поемі "Мандрівка Русина з Бідою", написаній на­весні 1893 р., Франко змальовує мандрівку головних героїв твору по українських містах і містечках, розповідає про нелегке життя наро­ду, діяльність відомих людей краю, різні події, пригоди тощо.

Отож у Стрию Русин, частковим праобразом якого правдопобідно став сам поет, удвох з Бідою саме застали віче осіб на двісті, органі­зоване русинами, тобто українцями. Зупинившись, вони стали свід­ками того,

Як промовив Олесницький,

А потому Могильницький,

А нарешті Давидяк,

То аж Русин геть розм 'як.

На вічі "гудів народу клич", коли виступав і "наш Берник з Лися­тич", Хто ці люди? Євген Олесницький (1860-1917) був відомим адвокатом, журналістом, видавцем, перекладачем, політичним і громадським діячем Стрийщини і всієї Галичини, послом до австрійського парламенту, автором цікавих спогадів, могила якого (береглася на старому міському цвинтарі. Адвокатом, політичним та громадським діячем народовського табору і був його колега Андроник Могильницький. До їхнього табору належав також активний селянин з Лисятич Андрій Берник (1850-?). котрий мав великий авторитет серед місцевого населення. Священик же Василь Давидяк (1850-1922), як і багато інших тодішніх представників духовенства, залишався прихильником опозиційної до народовців політичної течії москвофільства. Саме через нього Франко надсилав перші тво­ри для публікації в журналі "Друг". Напевно, поет згадав його у своїй "Вандрівці", пам'ятаючи його сприяння на початку свого письмен­ницького сходження.

Згодом у Стрию, в Народному домі, поет, уже сильно намучений паралічем хворих рук. у березні 1912 р., в переповненому залі, читав лекцію про гайдамаччину, відстоюючи історичний погляд на неї і трактування подій за Тарасом Шевченком. Відтак виступав тут Франко ще через рік, коли Галичина широко відзначала 40-річчя його літературної творчості. У концерті хору "Стрийський Боян" прозвучало багато пісень на слова поета. Сам же титан думки і праці прочитав "Пролог" до своєї поеми "Мойсей", палко зустрінутий теж ущерть переповненим залом.

Якщо життєві й творчі дороги великого Каменяра на Стрийщині певною мірою вже вивчені, то його фольклористичні здобутки зали­шаються фактично недослідженими. Передусім ідеться про збірник "Галицько- руські народні приповідки" в трьох випусках по дві книги кожен, який побачив світ зарядом Наукового товариства ім. Т. Шев­ченка у Львові 1901-1910 рр. Велика наукова цінність збірника полягає у збереженні для нащадків 31 тис. прислів'їв і приповідок Західної України, хоча почасти й сороміцького характеру, і в пояс­неннях Франком їх значення. Нині багато з них втратили первісне значення. Якби не Франко, сучасні фольклористи нізащо б не зна­ли, яке багатство народної мудрості затерли грозові буревії складної історії та всесильний час.

За підрахунками Р. Пастуха тоді ще молодий поет записав на Стрийщині приблизно півтораста прислів'їв і приказок. Для порівняння: в Дрогобичі він зібрав їх більше шестисот, а в рідних Нагуєвичах - одинадцять тисяч! Записував І. Франко переважно в тих селах, де він неодноразово бував або трохи гостював у своїх друзів та добрих знайомих, зокрема у таких: Дуліби, Завалів, Голо­бутів. Стрілків, Довголука, Добрівляни, Гірне, Заплатин, Довге, Грабовець, Лисятичі та місто Стрий.

Стрияни завжди берегли пам'ять про Світоча України. Вже 1926 р. з нагоди 10-річчя відходу поета у вічність громадськість міста поса­дила дуб Івана Франка на подвір'ї української бурси. Згодом його ім'я отримала невеличка вулиця в центральній частині Стрия. Коли р. під згідою ЮНЕСКО відзначалося 130-річчя постових уродин, всупереч забороні компартійної влади та за наполяганням та активною участю стрийського поета Віктора Романюка. біля Будин­ку вчителя відкрито бронзове погруддя титанові думки і праці. Ще через три роки, на хвилі бурхливого національного відродження, в Завадові встановлено одразу три пам'ятники - Тарасові Шевченку, Іванові Франку та Остапові Нижанківському. А в 1996 р. з нагоди 140-річчя велета - його бронзова постать на увесь зріст постала в композиції пам'ятника "Будителі" разом з постатями Т. Шевченка і Лесі Українки.

Село ЛОЛИН Долинського району. Відвідуючи там 1874-1876 рр. свого гімназійного товариша Ярослава Рошксвича, І. Франко зако­хався у його сестру Ольгу Рошкевич (1858-1935), яка під його впли­вом стала перекладати українською мовою твори Е. Золя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. записувати весільні пісні. У Лолин Франко привозив прогресивні видання для Ольги та її сестри Михайлини. Тут він пише оповідання "Вугляр". "Лесишина челядь", "Два приятелі", окремі розділи повісті "Петрії і Довбущуки".

Розповідь Михайлини про селянського хлопця, який босоніж бігав по снігу, щоб знайти кинуту паничем монету, послужила Франкові сюжетом для вірша "Галаган". Поет оповідає, як посинілий від холоду Іванко приніс додому затиснутий в кулаці дрібний гріш. Та тішився ним недовго, бо незабаром помер від застуди. В Лолині Франко записав "Пісню про шандаря", яку пізніше використав у драмі "Украдене щастя".

Ользі Рошкевич Франко присвятив свою першу збірку поезій "Баляди і роскази" (Львів, 1876). Та не судилося їм бути разом, бо після арешту Франка 11 червня 1877 р. Ольжині батьки стали на перешкоді їхнього одруження і змусили доньку вийти заміж (1879 р.) за священика Володимира Озаркевича, брата Наталії Кобринської. Про своє перше невдале кохання Франко в листі від 26 серпня 1898 р. до українського вченого, письменника А. Кримського згадував: "...Значний вплив на моє життя, а значить також на мою літературу, мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич (вона перекладала дещо із Золя і Гонкурів, зібрала весільні пісні з Лолина, переклала роман Ланської "Обрусителі"). Наша любов тяглася 10 літ, батьки зразу були прихильні мені, надіючись, що я зроблю блискучу кар'єру, але по моїм процесі 1878-1879 рр. заборонили мені бувати в своїм ломі, а 1880 р. присилували панну вийти заміж за іншого - попа Озаркевича, брата писательки Кобринської, чоловіка, зрештою, дуже гар­ного (насправді шлюб відбувся 14 вересня 1879 р. - П.А.). Се був для мене важкий удар, сліди його знайдете в "На дні", у віршах "Картка любови". Франко боляче пережив розрив із Ольгою Рошкевич. Він писав їй: "Стративши тебе, я стратив надію на любов чесної і розум­ної жінки, а при тім такої, котра могла зв'язати свою долю з мосю".

Після шлюбу Ольга переїжджає з Лолина в Белелую поблизу Снятина - рідне село чоловіка.

Сьогодні  історія   кохання  Ольги   Рошкевич  та   Івана Франка висвітлена в експонатах лолинського музею. Про це ширше довідуємося також з листів І. Франка до самої Ольги   Рошкевич,  приятельки  і  нареченої поета,  української перекладачки і збирачки фольклору, та до її брата Ярослава і батька Михайла Рошкевича (1830-1886), священика села Лолин.

На місці, де стояла хата Рошкевичів. 1956 р. споруджено пам'ят­ник І. Франкові, який до 125-річчя від дня народження Каменяра замінено на новий (на постаменті висотою 2,3 м встановлено погруддя Франка з кованої міді. Автор - львівський скульптор Я.Чайка). Цю та іншу інформацію несуть експозиції музею, який діє при школі з 1981 р. У Лолині в день народження письменника уже традиційно, починаючи з 1993 р,, відбуваються дні поезії з участю письменників Прикарпаття. Організатор цього свята поет, член Національної спілки письменників України з 1993 р., керівник літературної студії "Сонячна криниця" - Василь Олійник. З 2002 р. свято набуло статусу обласного.

У селі ШЕВЧЕНКОВЕ (колись Велдіж) І. Франко бував 1874-1876 рр. Тут учителювала поетеса Климентина Попович-Боярська (1863-1945). якій Франко погодився "помагати і вказувати дорогу". Він присвя­тив поетесі вірш "К.П." й опублікував її найкращі вірші та поеми, В листах до І. Франка К. Попович висловлювала почуття вдячності своєму великому учителеві. "Вам за всі Ваші праці і то не від оди­ниці, а від всіх наших людей належить подяка", - писала поетеса. Раділа "надією ліпшої будучности літературного руху під Вашим світлим проводом".

У селі встановлено меморіальні дошки К. Попович-Боярській (1987) та оперному співакові Василеві Тисяку (1900-1967) (1997), який виступав на концертах на честь 1. Франка. У Велдіжі вчителю­вала онука Маркіяна Шашкевича Ольга Шашкевич (1880-1960) і тут похована.

Бував І. Франко і в інших місцевостях Прикарпаття. Влітку 1875 р. він відвідав село БУБНИЩЕ, яке славиться мальовничими велич­ними скелями зі старовинними печерами. Згодом він побував тут ще декілька разів і написав такий вірш:

Що Бубнищє славне не відти пішло,

Що бито тут турка, "як в  бубон",

А бубнить тут нужда і в тім'я, й в чоло,

І кожен, мов птах той, обскубай.

У 1876 р. Франко відвідує Лолин двічі весною і влітку через Пациків до Велдіжа, відтак на фірах з піснями у Франкових товари­шів Івана та Клима Охримовичів. Верталися по р. Свічі через село ЛЮДВИКІВКУ (нині Козаківка) І. Франко відвідав у 1876 р. з гру­пою львівських студентів, які робили мандрівку по горах.

Побачені ним умови життя селян (ліцитація, небезпечна праця на заготівлі деревини) послужили темою оповідання про трагічну долю селянина-заробітчанина "Сам собі винен".

Бував він також у ТИСОВ, ВИТВИЦІ, МАЛІЙ ТУРІ.

У селі РОСТОЧКАХ дотепер є криниця, яку старожили називали Франковою. За переказами Франко сідав біля криниці, на обійсті Петра Бартківа, відпочити, коли йшов в Лолин.

Місто БОЛЕХІВ І. Франко вперше відвідав 1875 р., повертаючись із Лолина. У повісті "Петрії і Довбущуки" письменник використав почуті оповідання і легенди про опришків, описав Гошівську гору, монастирську бібліотеку та Болехівську рівнину.

1884 р. в Болехові І. Франко прочитав доповідь "Думка про те, як гетьман козацький Самійло Кішка втікав із турецької неволі".

Після мітингу на традиційній вечері письменник виголосив тост, у якому висловив надію, шо український народ подолає всі труд­нощі, переможе всіх своїх гнобителів і вийде на світлий шлях ново­го життя.

1883-1886 рр. у Болехові працював нотаріусом товариш І. Франка по Львівському університету В, Левицький (літературний псевдонім - Василь Лукич, 1856-1936), згодом відомий як письменник, журналіст, редактор різних галицьких журналів і видань, У домі Лукича Франко завжди був бажаним гостем, для нього люб'язно відводилася окрема кімната, в якій він працював. Під час одного тритижневого перебу­вання в цьому домі письменник записав у альбом господаря двадцятистрофний вірш.

Часто бував Франко і в ломі відомої організаторки жіночого руху, письменниці Наталії Кобринської та її батька, священика Івана Озаркевича (1826-1903),  прогресивного громадського діяча,  посла до сейму та парламенту. На цьому будинку 1 червня 1980 р. встановлено меморіальну дошку, на якій вміще­но барельєф письменниці та напис: "У цьому будинку з 1884 р. до 1903 р. проживала українська письменниця і гро­мадський діяч Н. Кобринська та неодноразово перебували видатні діячі української культури І. Франко, О. Кобилянська, М. Павлик" (автор - скульптор М. Анденок). Хоча фактично вона проживала тут до 1904 р. (на дошці допущено помилку).

9 червня 1990 р. в центрі міста відкрито скульптурне погруддя письменниці (автор - скульптор В. Вінайкін). а 1996 р. - пам'ятник І. Франкові.

Каменяр допомагав у виданні жіночого альманаху "Перший вінок", який вийшов у Львові 1887 р. коштом і заходами Наталі Кобрин­ської та Олени Пчілки за редакцією І. Франка.

Особливо часто письменник навідувався до Болехова 1887-1888 рр. і в травні-червні 1889 р.. коли тут у Н. Кобринської деякий час і 9 травня до 1 липня 1888 р. проживала його дружина Ольга Франко із сином Андрієм. У листах до дружини в  Болехів Франко цікавив­ся здоров'ям її та сина, просив, щоб Кобринська надіслала якийсь свій рукопис (у цей час він готував до друку газету "Товариш"), а також копію справи про чоловіка, що вбив свою жінку, із "Болехівської книги громадської" та народні усні оповідання на цю тему.

І. Франко цінував Н. Кобринську, доказом чого є те, що він запросив її в куми, коли хрестив сина Андрія і в сатирі "Мандрівка Русина з Бідою" присвятив їй такі строфи:

В Болехові - баталія.

Там Кобринська Наталія.

В величезний будинок

Геть зібрала українок.

1891 р. в Болехові перебували І.Франко та чеський етнограф Ф. Ржегорж (1857-1899), який збирав на Бойківщині етнографічні матеріали та опублікував низку статей про матеріальну і духовну культуру українського населення Карпат.

Письменник Д. Лукіянович, який тоді працював у Болехові до­машнім учителем, згадує, що І. Франко і щирий друг українського народу Ф. Ржегорж вели жваві розмови і дискусії про українсько-чеські наукові взаємини.

Український географ, педагог Григорій Величко (1863-1935). чоловік сестри Н. Кобринської (з 1925 р. жив у Радянській Україні), згадував, що Франко у Болехові був "своєю людиною".

1910-1911 рр. в Болехові жив скульптор Михайло Гаврило (1882-1922), який виготовив портрет-плоскорізьбу Т.Г. Шевченка, а Болехівська торговельна кооперація "Надія", розмноживши його в гіпсі, реалізовувала серед населення. Випущено й поштові листівки з цим портретом.

Про перебування у Болехові І. Франка, М. Павлика та його сест­ри Анни. О. Кобилянської, Є. Ярошинської. Климентини Попович, М. Дерлиці. В. Охримовича, пароха Омеляна Савицького (1845-1921), М. Петрушевича (останні два проживали в Болехові і тут по­ховані) та інших видатних людей, сучасників Каменяра, розповідає експозиція в Народному музеї при міській бібліотеці, відкритому 1967 р. з ініціативи працівника бібліотеки краєзнавця Романа Скворія (1927-1996).

У місті ДОЛИНА 21 серпня 1884 р. на окружному вічі, де зібрало­ся 500 чоловік із Долини, Калуша, Підмихайля, Лоп'янки, Велдіжа. Лолина. І. Франко виступив із доповіддю "Як нам організуватися, щоб видобутися з теперішньої нужди".

Письменник навів чимало причин (ліцитація. лихварство, великі податки), що призводили до "загального збідніння народу", а запро­поновані ним заходи щодо поліпшення економічного (передача дер­жавних земель у володіння селян, налагодження торгівлі в селах та ін.) і культурного становища населення схвалено бурхливими оплесками присутніх.

У вічі брали участь близькі знайомі І. Франка культурно-громад­ські діячі: Л. Заклинський, Т. Окуневський. священики М. Кобринський (1829-1893) з Ценяви, Й. Заячківський (1810-1892) з Лоп'янки, М. Рошкевич із Лолина та ін. У Долині жила художниця Оксана Грицей. яка технікою художнього випалювання створила низку портретів І. Франка, Лесі Українки, Марка Черемшини та ін.

У Долині народилися відомий архітектор І. Левинський (1851-1919) та композитор Я. Лопатинський (1871-1936).

У КАЛУШІ 1884 р, під час виступу на вічі Каменяр виголосив слова: "Нехай жиє хімія. Скоро вона навчиться хліб з камня робити, бо тут найхлібніша буде сторона, що зможе всі доли кормити".

20 грудня 1896 р. у Калуші поставлено комедію І. Франка "Майс­тер Черняк". Родом з Калуша заслужений артист України І. Рубчак (1874-1952). який ще в кінці XIX ет. познайомився з письменником і створив неповторний образ Миколи у п'єсі І. Франка "Украдене щастя".

1956 р. у Калуші встановлено невеликий бюст І. Франкові (скульптор - Й. Николишин), а в 1981 р. - меморіальну дошку з барельєфом І. Франка на міському будинку культури. - колишньому Народному домі, де великий Каменяр виступав 12 серпня 1884 р. на літературно-музичному вечорі.

Калуш - батьківщина українського письменника Михайла Козоріса, який 1907 р. перебував у Криворівні, де познайомився з І. Франком, про якого згодом написав спогад "Моя зустріч з 1. Франком" ('"Західна Україна". X. - 1930. - М5 - С. 51).

У смт. ВОЙНИЛІВ Калуського району народився український журналіст і критик Іван Белей (1856-1921), який разом з Франком редагував журнал "Світ", "Дрібну бібліотеку" та інші видання. Родом з Войнилова і літературний критик Микола Євшан. справжнє прізвище Федюшка (1889-1919). У працях про Івана Франка, Лесю Українку. Ольгу Кобилянську. Михайла Коцюбинського, Василя Сгефаника та інших він виступив проти народництва в літературі, за новаторство, визнаючи роль мистецької індивідуальності.

Село ГОЛИНЬ. Тут в центрі села справа по трасі Калуш-Долина, відкрито в день народження письменника 27 серпня 2000 р. пам'ят­ник Іванові Франкові з участю багатьох жителів села та навколиш­ніх сіл. Місцева вчителька і поетеса Оксана Тебешевська виголосила змістовну промову про Каменяра, який 1880, 1884, 1913 рр. неодно­разово був на Калущині. На її прохання голинські просвітяни трьох поколінь Василь Тонський, Дмитро Жекела і Віталій Мельник знімають біле покривало і перед глядачами, немов живий, відкрива­ється бронзовий пам'ятник на високому постаменті з написом: "Іван Франко". А внизу читаємо: "Пам'ятник виготовлений за кошти Миколи Жекела. жителя Канади, уродженця Голиня", який в цей день був обраний першим почесним громадянином Голиня. А в місті в рідне село він писав: "Хай назавжди красується постать гіганта праці в моєму рідному Голині".

На урочистому відкритті пам'ятника виступали керівники району та області, письменник Василь Ганущак. Читці декламували твори І, Франка, а хорові колективи з Голиня, Сівки, Підгірок присвячу­вали йому пісні.

ПІДГІРКИ - село, що нині входить до складу м. Калуша. Тут на­родився поет-романтик, священик Антін Любич-Могильницький (1811-1873). Його творчість високо оцінював І. Франко у статті "Знадоби до життєписі А. Любича-Могильницького" ("Зоря". 1885. № 20-22.24).

Уперше І. Франко приїхав до Підгірок зі своїм братом Онуфрієм, щоб допомогти йому купити ціле господарство з будинками і полем.

Онуфрієві, як згадувала його донька Настуня, господарство спо­добалося, і він купив його та 1904 р. разом із родиною переїхав до Підгірок. З цього часу, як свідчать листи та спогади, І. Франко чи то сам, чи з родиною часто приїжджав сюди в гості до брата. 1905 р. він побував тут на вакаціях із синами-гімназистами, які до­помагали батькові записувати фольклор.

Вже 1908 р. в другому томі "Галииько-руських народних припові­док" з'являються друком прислів'я та приказки, записані синами Андрієм і Тарасом у с. Підгірки. Останній раз письменник побував у цьому селі на похороні брата Онуфрія, який помер 28 липня 1913 р. А дружина І. Франка Ольга Хоружинська-Франко приїжджала сюди з дітьми та внуками майже до кінця своїх днів. Племінниця письмен­ника Розалія Баб'як вгадувала, що коли приїжджав до них Франко, в хаті ставало людно: селяни приходили до нього за порадами.

Дочка письменника Анна Франко-Ключко згадувала: "...Ми їздили у відвідини до татового брата Онуфрія до Підгірок... Село лежало на розлогій рівнині, що впиралася в Діл - високий гористий вал, що мов сніг, підносився вздовж рівнини поза рікою Лімницею. Цей Діл простягався до Нагуєвич, і тато не раз згадує його у своїх творах.

Велика ріка Лімниця - дуже багата на рибу - давала татові змогу займатися рибальством, найулюбленішим татовим спортом. До Лімниці було досить далеко, але стежка до неї бігла поміж полями жита, пшениці, ячменю, коноплів і картоплі, то ми радо пробігали цю віддаль, бо знати, що там за полями чекає нас приємна купіль і відпочинок.

Хоч мешкальний будинок у стрийка був великий та просторий, ми воліли спати в стодолі на сіні, по-перше, що в стодолі не було мух, а по-друге - запах свіжого сіна й ранішня прохолода забезпечували здоровий сон після літньої денної спеки.

Разом з дітьми стрийка й стрийни ми йшли раненько, ще перед сходом сонця, працювати в поле: обкопувати картоплю, полоти пшеницю або городину, брати льон чи коноплі, пасти корови, а хлопці тим часом косили траву, звозили сіно й збіжжя, пасли коней. Ця праця для нас, мішухів, була повна радосте й насолоди, і ми ста­ралися наввипередки з іншими виконувати положені на нас завдан­ня, а як "нагорода" за нашу працю, чекали на нас повні глечики свіжого чи квасного молока, сільська здорова страва й твердий сон на пахучому сіні в стодолі". 1956 р. на місці, де стояла колись хата брата письменника, встановлено пам'ятник І. Франкові.

Уродженець Підгірок український художник Г, Смольський написав картину "Арешт І. Франка 1880 р." та зробив рисунок хати Онуфрія.

У Онуфрія було восьмеро дітей: Яків, Антон. Марія. Розалія, Ми­хайло, Ганна, Анастасія та Омелян, котрий народився вже у Підгір­ках. Досі живуть дев'ять онуків Онуфрія.

Антон деякий час жив в Америці, але після смерті батька і брата Якова повернувся до Підгірок, бо не було кому ґаздувати. 1914 р., як солдат австрійської армії, потрапив у російський полон та був інтернований до Сибіру, звідки повернувся лише після закінчення Першої світової війни.

У жовтні 1947 р. був висланий разом з дружиною Настею та дітьми Ольгою, Михайлом і Ярославом у Караганду за участь в ОУН та УПА старших синів Івана (підпільне псевдо - "Кожум'яка": 1919-1945). Богдана (загинув 1946 р.), Володимира та дочки Ярослави (обох на участь у повстанському визвольному русі засуджено на 10 років каторги).

Старша Онуфрієва дочка Марія вийшла заміж за Антона Бричака. їхній найстарший син Володимир (1907-1961) за участь в ОУН та УПА був також вивезений в Караганду, де й помер.

Розалія Франко (1892-1972) вийшла заміж за Йосипа Ґонту із с. Збора, їхній син Іван Гонта (1914-1.11.1946). відомий як сотенний УПА "Гамалія", загинув у бою з енкаведистами біля с. Грабівка.

Михайло Франко (1900-1950) був діяльним членом культурно-освітнього товариства "Просвіта" у Підгірках, спортового товариства "Луг" (1928-1932 рр. очолював його), кооперативу та ініціатором побудови в селі приміщення для Народного дому і школи. До Михайла Франка часто навідувалися сини І. Франка Петро і Тарас.

Ганна Франко-Когут разом із чоловіком та трьома дітьми 1949 р. була виселена в Комі, звідки ніхто з них не повернувся.

Молодшу дочку Онуфрія (Анастасію) Магас (1896-?) вивезли з  чо­ловіком у Хабаровський край за сина Миколу, який, будучи членом ОУН та УПА. загинув у боротьбі за незалежність України.

Наймолодший син Онуфрія Омелян Франко залишився на батьків­ському обійсті. 1935р. він побудував на полі, купленому Іваном та Онуфрієм Франками, будинок, у якому проживав його син Миро­слав. Дочка Омеляна Оксана, нині професор Львівського державного університету ім. І. Франка, досліджує родовід Франків. Вісім років вона добивалася дозволу відповідних чиновників на відкриття музею письменника та його родини у Підгірках, Було написано понад 60 листів у різні інстанції. І лише 1992 р. голова Калуського міськ­виконкому Роман Сушко підтримав її ініціативу та посприяв у тому, щоб оселю-музей родини Франків було відкрито. У музеї експону­ються цікаві матеріали про родину Франків, про перебування в селі великого Каменяра.

Збереглися деякі листи Онуфрія та його сина Михайла до Івана Франка. У листі від 9.09.1915 р. Михайло писав, що "Антон при війську. Чи можна би до Вас поїхати? Чи буде самостійна Україна? Чи була коло Вас битва? У нас, Богу дякувати, добре. Поздоровляє Вас сердечно мама".

У СТАНИСЛАВОВІ І. Франко вперше побував 1880 р., коли його вела етапом поліція до рідних Нагуєвичів. В "Автобіографії" (1890) І. Франко писав, що "цей транспорт по поліцейських арештах в Коломиї, Станіславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжчих моментів в моїм життю". Переночувавши в одній із камер на першо­му поверсі поліційного магістрату (нині вул. Галицька. 7), поет у супроводі жандарма відбув до місця свого народження.

У наступні роки встановились тісні зв'язки І. Франка з молоддю міста. З повідомлень поліції дізнаємося, що 1. Франко разом з М. Драгомановим мав прибути 10 березня 1882 р. на таємні збори. Серед організаторів таємного гуртка гімназистів були Фелікс та Ігнацій Дашинські - майбутні польські соціалісти, Владислав Дзвонковський - син учасника польського повстання

І883-1884 рр. Франко декілька разів зупинявся у Ф. Дашинського (нині вулиця Гетьмана Мазепи. 66) та В. Дзвонковського - знайомих по Львівському університету. 1883 р. Владислав Дзвонковський за­просив І. Франка до Станиславова. Тоді ж письменник познайомив­ся з його сестрою, учителькою Юзефою Дзвонковською - дочкою польського шляхтича, учасника повстання 1863 р., якій присвятив кілька поетичних творів і повість "Не спитавши броду", де прототи­пом Густі послужила Ю. Дзвонковська.

У вересні 1883 р.. перебуваючи у Станиславові, письменник на­писав вірш "Не схиляй своє личко прекрасне", в якому так виразив свої сподівання на спільне житія з Ю. Дзвонковською:

Щоб тебе над життя я кохаючи

Так добро теж і правду кохав,

Про твос ощасливлення  дбаючи,

Я й  про бідних, покривджених дбав.

Розігнавши всі сумніви й муку.

Ти цілим мене мужем зроби,

Щоб зі тобою я  жив рука в руку

Для добра, для людей, для борби.

Вродлива освічена дівчина полонила І. Франка, але й це друге ко­хання не принесло йому щастя. Про свою любов до неї письменник згадував у листі до А. Кримського 25.08.1898 р.: "Більше вражіння зробила на мене знайомість з одною полькою Йосифою Дзвонков­ською. Я хотів женитись з нею. та вона, чуючи в собі початок сухіт, відправила мене, і в кілька літ пізніше вмерла".

Покохавши Ю. Дзвонковську, І. Франко часто навідувався до Станиславова на теперішню вулицю Островського і бував у Дзвонковських, де відбувалися літературні читання.

Одне з таких читань описує в листі до І, Франка Ф. Дашинський: "Повість Ваша "На дні" всім сподобалась... То найкращий Ваш твір, високоагітаційний. Спостерігав на обличчі п. Юзефи гру почуттів від читання повісті - її голубі очі виблискували "запалом, а бліде обличчя час від часу рожевіло..."

У вірші "Тричі мені являлася любов' поет писав:

Явилась друга - гордая княгиня.

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

 Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

"Мені не жить, тож най умру одна!

І мовчки щезла там, де була темно.

У той час І. Франко задумав переїхати до Станиславова, купити клаптик "землі і разом зі своїми друзями М. Павликом та його сест­рою Анною заснувати хліборобську спілку. М. Павлик погодився на цей план, який був вигідний для нього як з наукового, так і з фінан­сового боку. Але не вдалося Франкові допомогти своєму другові, письменникові і громадському діячеві М. Павлику, який після повернення із-за кордону та відбуття 6-місячного ув'язнення був у дуже скрутному становищі. У листі до нього від 28.10.1883 р. І. Франко писав: "Проект мій з Дзвонковською розбивсь оконечно, ну се байка... та тільки біда, що Ви поки що остаєтесь на леду, а я й придумати вже не можу, що даті робити, і як радити". У листі до Уляни Кравченко 27 лютого 1884 р. письменник розкриває причину своєї невдачі: "Моя поїздка осталась безплідною, і до згоди в Стани­славові не прийшло, бо господарство запущене, видатків би треба надто великих, а у нас з батьком (вітчимом) нема грошей, а при тім орендувати не оплатилось би зовсім". Це є свідченням того, що І. Франко, хоч і сам був у скрутному матеріальному становищі, намагався допомогти своїм друзям. Про одні і відвідин міста поет говорить у вірші "Українсько-руська мандрівка літом 1884 р."

У Калуші І. Франко покинув мандрівників, щоб у Станиславові з

зустрітися з українським письменником О. Кониським (1836-1900), що прибув сюди з Петербурга. 4-7 серпня 1884 р. вони побували у Дзвонковських, а 5 серпня - на вічі студентів - учасників мандрів­ки. На ньому, за словами І. Франка, "радять вони... не про забаву, і не про хісни". а...

Про те, якби спільно ті хмари прогнати,

 Що густо над нами зависли,

 Як волі, простору найбільш добувать

 Для рідного слова і мисли.

Ті сімена чисті зійдуть і зростуть,

І морок розсіється темний".

І, як правильно писав І. Франко,

"...Не по ваших словах

Колись нас судитимуть люди;

Лиш трудом залізним мурований шлях

Заслугою вашою буде.

Ці слова з його брошури "В дорогу" нагадують нам рядки "Каменярів".

Докладний звіт з подорожі української студентської молоді влітку 1884 р. подав І. Франко у кореспонденції "Вандрівка руської молодіжі" у газеті "Діло" за 24 липня (5 серпня) і 26 липня (7 серпня) 1884 р. Другу кореспонденцію про вандрівку з Борислава до Урича І. Франко написав уже в Станіславі 5 серпня 1884 р.

Голова коломийського комітету з прийому мандрівки Володимир Сіменович в газеті "Діло" за 28 липня (19 серпня) та 31 липня (12 серпня) подав докладний звіт про перебування мандрівників у Болехові. Калуші, Станіславові. Коломиї. Подаємо уривок з цього звіту про перебування мандрівників у Станіславові; "З Калуша уда­лась вандрівка в понеділок до Станіславова, де вже комітет місцевий під проводом д-ра М, Бучинського і при повній допомозі п, Євгена Желехівського, Леоніда Заклинського, д-ра Окуневського і Северина Даниловича постарався про вигідне приміщення для вандрівників по приватних домах. В тих днях, де вандрівка гостила в мурах Станіславова. це місто представляло дуже оживлений вигляд. Надзвичайно численний з'їзд довколишньої, ближчої і дальшої, інтелігенції, багато молодіжі, котра чи то прибула з вандрівкою, чи то поз'їздилась з околиць, - все те надавало цілому місту характер святковий, рухливий, і, що найважливіше - характер переважно руський. Руська "Народна торгівля", руські доми проф. Желехівських, Заклямських, Ключенків та ін. були головними центрами численних сходин, руське слово повною хвилею гомоніло на вулицях, в салі ратушевій і театральній, і все так поважно і самосвідомо, з почуттям народної гідності і з розумінням початку нової доби в житті нашого суспільства...

Вівторок минулого тижня був днем пам'ятним для цілого Стані­славова. Від рана, коли в руській церкві розпочалось соборне богослуження, йшло, так би сказати, руське духовне національне свято: через день наради з'їзду педагогічного, а після того вечерок музи­кально-декламаційний. Про вечерок той писали вже й польські га­зети, і виражалася загальна думка, що такого зібрання і так добірної публіки на жоднім вечерку Станіславів ще досі не бачив. Щодо програми вечерка, то була вона ще багатша і добірніша. ніж програми інших вечерків. Особливо велике враження зробив на всю публіку Шевченків "Заповіт" на музику Вербицького, відспіваний хором вандрівничим під проводом Автонома Левииького. Не менше подо­балась також прекрасна пісня "Наша жизнь" на музику п, Вахнянина, котру хор на загальне жадання мусив повторити.

Мусимо тут, однак, сказати і про деякі хиби того вечерка. Зокре­ма кардинальною хибою була недостача відчиту. Чия се вина, що іменно в Станіславові, в такому вогнищі духовного життя і перед так численною та інтелігентною публікою, вечерок міг обійтись без відчиту, без живого слова, яке б прояснювало чи то нашу минувшість, чи теперішність і прокладало стежки новому життю духовному, цього ми не знаємо..." (Подорожі. Українські Карпати: Збірник. Львів: "Каменяр", 1993. - с. 196-197).

Тоді ж І. Франко побував у вчителя місцевої гімназії (нині морфологічний корпус медуніверситету на площі Шептицького) Є, Желехівського. який "нашої мови скарбницю здвига" (не виклю­чено, що з ним він познайомився раніше). 1. Франко мав на увазі його роботу над двотомним "Українсько-німецьким словником" і створений ним правопис, що набув деякого поширення в Західній Україні, У грудні 1884 р. Каменяр виступав у Станиславові (площа Ринок, 6) на зборах Товариства українських жінок, заснованого письменницею Н. Кобринською. Збори відбулися на другому повер­сі у приміщенні української читальні, головою якої був священик Т. Шанковський. Крім Івана Франка, тут неодноразово виступали засновники станиславівської "Просвіти" Є. Желехівський, Р. Заклинський,   вчитель   реальної   гімназії,   поет   О.   Левицький,   адвокат Т. Окуневський. На збори, незважаючи на зимовий період, прибуло 95 жінок. Серед них: сестри Марія і Кекалія (Целіна) Бурачинські, Текля Навроцька, Емілія Ничаївна, Ольга Озаркевич, Емілія Окуневська та ін. І. Франко всебічно підтримував починання Н. Кобринської, яка намагалася залучити жінок до громадсько-культурної діяльності. У газеті "Діло" письменник опублікував статтю "Перед збором Русь­кого жіночого товариства в Станиславові", у якій писав: "...Тільки той нарід здужає оснувати тривале й повне національне життя, що в нього жінки пройняті свідомістю й ідеалами нього життя... тільки розумні й освічені матері, сестри і жінки, що думають, можуть випро­водити і виховати розумне й освічене покоління". І. Франко у статті "Перші загальні збори Руського жіночого товариства в Станіславі" (газета "Діло", 11 грудня 1884 р.) подав докладний звіт про роботу першого у Галичині жіночого товариства. У вірші "Женщина: Але­горія на привітання товариства "Руських женщин" у Станиславові" поет радів, що жінка перестала бути холодною богинею і

"по стежці життьовій

Іде з ним (чоловіком - П.А.) спільно,

Думає і вчиться,

Учасниця всіх трудів, втіх, надій".

Цей твір став пророчою алегорією співпраці між українськими жінками і чоловіками: чоловіки наділяють жінок рівними правами тоді, коли жінки вважають, що ці права належать їм без чоловічої інтервенції.

Одночасно І. Франко задумав видавати журнал "Братство", що мав офіційно стати органом названого жіночого товариства.

Немалу роль у поширенні революційних настроїв серед молоді мали виступи Каменяра у Станиславові на вечорах, присвячених Т. Шевченку, 1 квітня 1889 р. та 31 березня 1890 р. У газеті "Діло" за 1899 р. № 62. 63, 66, 72 повідомлялося, шо відбувся концерт на честь Т. Шевченка. Публіки було повно. Відчит про Шевченка читав Іван Франко зі Львова, який "викликав велике враження, публіка висловила прелегентові признання своє громкими оплесками, а дуже многі єму гратулювали". Кульмінацією був виступ К. Устияновича, котрий декламував "Чернець". На прохання публіки читав понад програму. На "камерсі" (було 80 осіб). О. Левицький читав експромт. Квитки на ці вечори розповсюджували члени таємного гуртка "Поступ", яким керував учень 6 класу Денис Лукіянович, пізніше приятель І, Франка та відомий письменник. Коли гурток бу­ло викрито, більшість його членів виключили з гімназії за "соціалізм і атеїзм". Захищаючи гуртківців, І. Франко у статті "Таємні товари­ства молоді" гнівно засуджував реакційні порядки у гімназіях Галичини.

Про постійний інтерес Каменяра до учнівської молоді нашого міста свідчать й інші його публікації, зокрема "Русини в Станиславівській гімназії"(ЛНВ, - 1899. - Т. 7, С. 130-131).

Про місто, що "хоч з польська зветься, а все ж і тут Русь", Фран­ко часто згадував у своїх працях. У статті "Карпаторуська література ХVІІ-ХVШ віків" він помістив пісні про бої за Станиславів між російськими та польськими військами 1764 р. Описав анти-австрійський та антипольський мітинг українців міста у статті "Русь­кий фестин у Станиславові дня 30 мая 1848 р,", де з промовами виступали священики Григорій Шашкевич, "що був тоді головним політичним діячем серед українців міста, та поет Антін Могильницький. який, за висловом Франка, був одним із перших будителів руського духа в Галичині, продовжувачем прекрасної традиції членів "Руської Трійці", У статті "Стара Русь" (1906) письменник позитив­но оцінив діяльність учителя Станиславівської гімназії Остапа Прокопчиця, голови Руської Ради в Станиславові 1848 р. і депутата до австрійського парламенту.

Тогочасна преса докладно розповіла про програму Шевченків­ського свята (1890), на яке був запрошений І. Франко. В листі до то­вариства "Руська бесіда" в Станіславі (Львів, 9 березня 1890 р,) Франко писав: "Вельмишановні панове! Ваші запросини - виголоси­ти відчит в роковини Шевченка на ваших вечорницях - чинять мені велику честь, тож хоч як дуже тепер занятий своєю роботою, то все-таки не смію просьбі Вашій відмовити і з огляду на пам'ять Шевчен­ка, і з огляду на Ваше товариство текст відчиту - темою його буде "Тополя" Шевченка - я пришлю Вам сими днями. Засилаючи щирий поклін усім знайомим, остаюсь з поважанням - Іван Франко". Його відкрив учитель місцевої гімназії, поет Остап Левицький (1839-1903), а вірші Т.Г, Шевченка читав український художник і поет К. Устиянович, але з усієї програми "найбільшої, безперечно, ваги був відчит п. Ів. Франка", який "вислухано з великою увагою, хоч був написаний

дуже науково". "Дуже щасливий початок робить п. Франко в нашім письменстві,- писав у "Ділі" за 23 березня (4 квітня) 1890 р. не назва­ний учасник Шевченківського концерту, - то й не дивно, що грімкі оплески вітали єго входячого на естраду і вступаючого з естради".

Після концерту відбувся комерс (спільна вечеря). На ньому знову виступив І. Франко, на честь якого представники громадськості міста підняли декілька тостів. Гість зі Львова відвідав також органі­затора Шевченківського свята Василя Лукича (псевдонім В. Левицького), який і запросив І. Франка виступити з доповіддю "Тополя" Т. Шевченка." "При тій нагоді відвідав нас разом зі своєю дружи­ною. - писав він у "Споминах про Івана Франка", - вітаний нами сердечно і щиро". Василь Лукич мешкав на вул. Липовій, 78 (нині вул. Шевченка, 84).

Спогад про цей виступ І. Франка залишив учень Станиславівської гімназії, член таємного студентського гуртка "Поступ" М. Яцків (1873-1961), який розповсюджував квитки на Шевченківський кон­церт. "Перший раз бачив і чув я Франка на святковому вечорі на честь Шевченка у Станіславі 31 березня 1890 р. Він сидів зі своєю дружиною, був у темно-синьому костюмі і вишиваній сорочці із синьою стрічкою... Франко зробив доповідь про "Тополю" Шевчен­ка. Пам'ятаю його ядерний голос і ясний виклад", - читаємо у його спогадах "Мої зустрічі з Каменярем" (1946).

1892 р. І. Франко був у Станиславові на селянському вічі як кореспондент польської газети "Кур'єр Львовскі". В інформації за 12 квітня 1892 р. письменник описав хід віча, яке було розігнано поліцією. Незважаючи на заборону, до міста прибуло понад 200 се­лян. В інформації "Селянське віче в Станиславові" І. Франко особ­ливо відзначив виступ селянина із Загвіздя Луки Драганчука.

У червні 1892 р. І. Франко і М. Павлик приїхали у місто над Бист­рицею, щоб провести збори радикальної партії. Оскільки австрійський урядовий комісар не надав організаторам придатнішого приміщення, збори відбулися у приміщенні міської лазні (нині вул. Низова, 5), власником якої був учитель місцевої гімназії І. Яхно. За порушення закону про проведення зборів І. Франка та М. Павлика покарано.

Цього ж року в редагованому І. Франком і М. Павликом журналі "Народ", що виходив у Коломиї, опубліковано статтю М. Павлика про перше святкування 1 травня в Станиславові.

Із жителів міста з І. Франком підтримували тісні зв'язки адвокат і фольклорист М. Бучинський, Є. Желехівський - викладач Стани­славівської гімназії, лексикограф, фольклорист і культурний діяч; видавець Василь Лукич (працював тут деякий час); педагоги і куль­турно-громадські діячі брати Корнило, Леонід і Роман Заклинські, І. Мандичевський та інші культурно-освітні діячі. За ці зв'язки та за поширення революційної літератури серед галицької молоді в 1877 р. були (заарештовані і відбули тримісячне ув'язнення Л. Заклинський та І. Мандичевський.

А.М. Бучинський, у якого поліція під час арешту та обшуку забрала понад 500 листів від М. Драгоманова, В. Навроцького та О. Терлецького (інші йому вдалося заховати), після 3-тижневого ув'язнення був звільнений. "Переписка М. Драгоманова з Мелігоном Бучинським" опублікована у Львові в 1910 р.).

Перебуваючи в серпні 1899 р. у Станиславові, І. Франко з допо­могою викладача учительської семінарії Р. Заклинського виявив низку важливих документів з історії Галичини 1846-1848 рр. та етнографічні описи Гуцульщини. Згодом ці документи, придбані письменником для Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, були частково опубліковані. Пізніше син Романа, учитель Богдан Заклинський, передав І. Франкові спогади свого прадіда А. Вісгофера, станиславівського бургомістра в 1809-1815 рр., які І. Франко опублікував під назвою "Польська Реєнція в Станиславові 1809 р." (ЗНТІІІ, 1906 р.. XXIII, кн, V, С. 159-164).

Б. Заклинський був ініціатором видання поштових листівок із зображенням видатних людей, У листі (23.09.1905 р.) від імені "Товариства української молоді Станиславова" він просив І. Франка вислати свою фотографію із власноручним підписом. З його ініціа­тиви це товариство запрошувало Каменяра відчитати перед тутейшою громадою якийсь свій твір, найкраще "Мойсея", 21 або 26 листо­пада. Всі кошти, зв'язані з Вашим приїздом, ми радо понесемо" (лист від 9.11.1911 р.). Письменник прийняв пропозицію молоді, бо в наступному листі читаємо: "Високоповажний пане Доктор! Дякуючи сердечно за готовність прибути до нас з відчитом, просимо, щоби пан Доктор були ласкаві приїхати до нас аж в неділю дня 26 листопада. Найімовірніше, що саме 26 листопада 1911 р. читав Каменяр "Мойсея" у Станиславові, а не 1912 р., як напи­сано на меморіальній дошці. Про те, що І. Франко був тут у листопаді 1911 р., свідчить і лист (13.12.1911 р.) Р. Заклинського до письменника: "Як Ви мали приїхати до Станиславова, я тим утішився, хотів з Вами бачитися, але не зміг".

У звіті управи "Української молодежі" теж згадувалося, що "в місяці падолисті запросило Товариство д-ра Івана Франка, який перечитав численно зібраній Станіславівській публіці свого "Мойсея". (Станиславівські вісті - 1912 - 8.02. - С. 3).

Про цей виступ Каменяра в залі "Руської Бесіди" (нині вул. Січо­вих Стрільців, 24) згадує у своїх спогадах очевидець В. Гадзінський -культурно-освітній діяч Станиславова, пізніше відомий український поет.

Прогресивні діячі Станиславова, зокрема молодь, дуже шанували Каменяра. Про це свідчить текст вітального адреса, надісланого 30 жовтня 1898 р. шкільною молоддю І. Франкові з нагоди 25-річчя його літературної діяльності: "...Своєю невсипущою працею Ви. можна сказати, виховали собі покоління, що чолом б'є перед Вами, вважає Вас своїм Батьком, Провідником, Учителем!.."

...Ми все пам'ятатимем Ваш заповіт:

 Всюди нівечиться правда,

 Всюди панус брехня.

 В наших серцях лиш, о браття,

 Хай не погасне вона!

Ми понесем Ваші ідеї далеко й широко, в кожну закутину...

 До боротьби нас зогріватимуть Ваші слова:

Боріться, терпіть! По всій землі

Рівняйте стежку правді!

Желаєм Вам, щоб Ви ще якнайдовше зігрівали нас до праці над освідомленням нашого народа і над перемогою в дійсність Ваших ідей!

Слава Вам, наш коханий Батьку й Учителю!"

Ці далеко не повні факти свідчать, що життя і діяльність І. Фран­ка були тісно пов'язані з нашим містом. Тому його іменем названо обласний музично-драматичний театр, обласну бібліотеку, кінотеатр (донині), вулицю, на якій встановлено бюст письменника (скульп­тор А. Болюк). У 1995 р. під час святкування дня міста в урочистій обстановці в центрі міста було відкрито величний пам'ятник І. Франкові (скульптор - Посікіра, архітектор Л. Яремчук).

На згадку про виступи Каменяра в нашому місті встановлено ме­моріальні дошки на будинках по вул. Галицькій, 7 та вул. Січових Стрільців, 24. На вул. М. Грушевського на подвір'ї будинку № 18 з нагоди 10-і річниці з дня смерті письменника 27 червня 1926 р. було посаджено дуб на честь І. Франка. Слід також увіковічнити меморіальними дошками перебування письменника на вул. Низовій, 5, де в 1892 р. І. Франко та М. Павлик провели збори радикальної партії; на пл. Ринок, 6, де письменник виступав 1884 р.; на вул. Шевченка, 78, де він гостював у В. Левицького; на вул. Чорновола, 21, де Каменяр декілька разів бував у гостинній хаті Є. Желехівського.

До речі, могили Є. Желехівського, М. Бучинського, І. Мандичевського, М. Мочульського та інших друзів Франка знаходяться у меморіальному парку на вул. Незалежності. У місті останні роки жив літературознавець і перекладач Михайло Мочульський (1875-1940), який працював у Львові, в Науковому Товаристві, часто бачив­ся з І. Франком і написав про нього цікаві розвідки та спогади "Іван Франко. Студії та спогади" (1838). "З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896-1916)" (В кн.: Іван Франко у спогадах сучасників. -Львів, 1956).

Зі Станиславовом пов'язане життя Тараса Франка, який працював тут на педагогічній ниві упродовж 1939-1945 рр.

Зі Станіславова І. Франко декілька разів навідувався до Іваниківки, щоб побачитися з О. Рошкевич. Вона в 1877-1879 рр. проживала у свого вуйка священика Івана Рудницького, дружиною якого була рідна сестра батька о. М. Рошкевича Ольга.

На відміну від батьків Рудницькі не забороняли їй зустрічатися з Франком.

У 1879 р. до Ольги став приїжджати і її наречений о. В. Озаркевич. Після одруження вона переїхала з Іваниківки до чоловіка. У 1969 р. в Іваниківці відкрито пам'ятник І. Франкові, який рестав­ровано у 2003 р.

Старовинне місто КОЛОМИЯ має багаті літературно-мистецькі традиції.

У Коломийській гімназії (нині приміщення СШ № 1 ім. В. Стефаника) вчилися майбутні письменники М. Павлик, В. Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Мирослав Ірчан, Петро Козланюк та ін., світогляд і творчість яких розвивалися під впливом І. Франка. Тут також навчався український художник Я. Петрак. який ілюстрував повість І. Франка "Захар Беркут".

У Коломиї було видано низку творів Каменяра. Тут у заснованій 1865 р. Білоусом друкарні друкувалися перші прогресивні видання в Україні: журнал  "Народ" і газета "Хлібороб", редаговані І. Франком та М. Павликом.

До Коломиї Франко приїхав І березня 1880 р.. де його зустріли О. Рошкевич та ЇЇ чоловік В. Озаркевич. А 4 березня вранці письмен­ник у супроводі Кирила Геника вирушив до Березова. Але в Яблунові жандармський пост затримав І. Франка і відправив до Коломиї, де його посадили в поліцейську камеру міської ратуші.

5 березня Франка зі Староства перевели до тюрми окружного суду і помістили в камері № 6, де він перебував до 26 червня. Тут письменник написав "Гімн" ("Вічний революціонер"), покладений на музику М. Лисенком. який став улюбленою піснею народу. "На суді" (30.04). "Вій. вітре, горою над сею тюрмою" (13,03). "Всюди нівечиться правда" (6.04). "Товаришам із тюрми" (19.04) та інші вірші з циклу "Думи пролетарія".

І. Франка обвинувачували в захопленні соціалістичними ідеями, у причетності до замаху на війта с. Москалівки, але за браком будь-яких доказів він був визнаний невинним, про що сповістив прези­дент Коломийського суду йому в камері. Однак 6 червня повітовий суд засудив письменника на три дні арешту за порушення паспорт­ного режиму, і він сидів до 10 червня у повітовій тюрмі, а з 10 на 11 червня відбував арешт у міській ратуші. 11 червня під жандармським конвоєм його відправили до села, де він народився, - Нагуєвичів. На волі письменник опинився лише ІЗ червня 1880 р.

Не знайшовши взаєморозуміння з вітчимом Гринем Гавриликом, хворий   І. Франко   15  червня покинув  Нагуєвичі  і  повернувся до Коломиї, де прожив там "страшний тиждень в готелі", чекаючи на паспорт із Дрогобича і дозвіл піти в Нижній Березів. Тут 23 червня письменник написав два вірші. У поезії "Ой що в полі за димове" Іван  Франко  закликає  "розум-бистроум"  порвати  вікові пута,  що скували думку людську, а також спонукає його:

Двигни з пітьми люд рішучий,

 Розхитай в нім ясні думи,

Розрости бажання волі.

Виплекай братерську згоду,

 Поєднай велику силу.

Щоби разом дружно стала.

 Щастя, волі добувала.

(Т.  І. - С.  33)

У вірші "Моя любов" поет, зіставля­ючи   любов до   знедоленого   народу з любов'ю святою, запитує:

І чи ж: перечиться любов

Тій другій, і святій любові

 До всіх, що ллють свій піт і кров.

 До всіх, котрих гнетуть окови?"

І сам відповідає:

 "Ні, хто не любить всіх братів,

 Як сонце Боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!

 (Т. 1. - С. 83)

17-18 червня Франко написав ще й вірш "Чом так тривожно б'єсь у мене серце", в якому звучить стурбованість долею студентської молоді, яку зустрі­чав на вулицях міста:

Чи стане сій у вис кайдани ті порвати

 І думков вольною до бою сміло стати,

 До бою вічного, великого, що йде

 Круг нас і нас самих?

 (Т. 2. - С. 302)

Тут, у Коломиї, з'явилася на світ і новела "На дні", написана про­тягом трьох днів (17-20 червня). Письменник відтворив па папері картини, які бачив останніми днями. У листі до М. Драгоманова 26 квітня 1890 р. І. Франко писав: "Виславши за останні гроші на­писану повість "На дні", я жив опісля три дні трьома центами, най­деними над Прутом на піску, а коли й тих не стало, я заперся в своїй кімнатці в готелю і лежав в гарячці й голоді, ждучи смерти, безсиль­ний і знеохочений до життя. Один з моїх союзників (співв'язнів - П.А.). посланий К. Геником. спас мене від голодної смерти, та ще готель­ний слуга приносив мені іноді декілька ложок супу".

Тим соузником міг бути М. Колцуняк, посланий Геником, який дав письменникові грошей на дорогу до Дрогобича за паспортом. Про те, що Колцуняк відсидів три місяці в Коломийській тюрмі одночасно з Франком писала до Каменяра дочка Колцуняка пись­менниця Марійка Колцуняк (Кузьма). А сам він 1880 р. повідомляв до редакції "Правди", що "інтриги шешорського попа і косівського старости спровокувати ув'язнення мене на три місяці. Дня 6 червня був враз з іншими від підозріння о соціалізм увільнений і на волю випущений..."

В іншому спогаді Франко пише, що "через три дні прийшов знайомий. у котрого мав одержати лекцію", і врятував його від голод­ної смерті. З цих свідчень випливає, що письменника міг відвідати і товариш по ув'язненню, посланий Геником. а потім прибув і сам Геник. Одержавши від нього допомогу, Франко поїхав до Дрогобича і, отримавши 28 червня "правильний паспорт", повернувся до Коло­миї, а потім пішов до Березова.

7 жовтня 1883 р. письменник приїздив до Коломиї і декілька годин провів у М. Павлика. 7 серпня 1884 р. Франко побував у Коломиї разом з гостями із Києва - письменником Олександром Кониським та студентом Київського університету Федором Миколайчиком. Тоді І. Франко виступав у Коломиї перед студентами іі закликом приступити до видання літературно-наукового журналу. Там познайомились Франко і Кониський з Наталією Кобринською та зустрілися з Ольгою і Володимиром Озаркевичами, Окуневськими та ін. Під час вечірки Окуневськнй запросив Франка, Кониською та Миколайчука до своїх батьків у с. Яворів. Після зорганізування української радикальної партії Франко приїхав до Коломиї і 2 люто­го 1891 р. був присутній на першому народно-радикальному вічі, яке відбулося в залі анлійського готелю, який раніше мав назву "Галиць­кий готель". Про це віче Франко написав.

30 липня 1893 р. письменник виголосив промову на установчих зборах політичного товариства "Народна воля", в якій дав характе­ристику тривалої своєї і  Павликової праці над піднесенням рівня свідомості селянства. І. Франка обрали головою товариства. Тоді письменник прожив у місті до 2 серпня.

29 жовтня 1893 р. Франко був у Ко­ломиї на нараді представників радикаль­ної партії з навколишніх повітів.

19 травня 1896 р. в залі міської рату­ші на вічі письменник закликав селян голосувати лише за тих кандидатів, які зобов'язуються захищати інтереси народу. І. Франко відвідував у Коломиї свою хвору дружину, яка лікувалася у домі знайомого лікаря Володимира Кобринською (мешкав у власному будинку на нинішній вул. Січових Стрільців).

11 січня 1912 р, жителі міста знову зустрілися зі своїм улюбленим пись­менником - він прочитав свою поему "Мойсей" у приміщенні залу ощадної каси (нині Народний Дім).

Очевидець    цих    подій,    колишній гімназист, а згодом учитель Іван Будурович уже в Канаді писав, що "всі учні гімназії вийшли  на дворець (вокзал), щоб привітати достойного гостя. О сьомій годині вечора зібралася вся Коломий­ська Україна... Саля була битком набита публікою.   Коли   піднеслась   завіса,   на сцену впровадив д-ра Франка місцевий професор Леонтій Кузьма. Публіка привітала гостя гучними і дов­гими оплесками. Багато з приявних між ними і я сам бачили тільки той одинокий раз того великого Сина України. Після короткої мови проф. Кузьма вийшов зі сцени, а на його місце прийшов проф. Ярослав Гординський. попросив гостя сісти коло стола і сам сів коло нього, положив перед поета книжку, розгорнув її, і багато і нас тоді перший раз почули голос нашого гостя, бо до тієї хвилі він не промовив ані слова. Читав свій архитвір поволі, уважно, ви­разно, рівним і спокійним голосом і не було ні однісенького слова, щоб я його не дочув, хоча стояв при самих дверях салі. Після про­читання поеми, що тривало понад 2 години, ше раз вибухла буря довготривалих оплесків, тільки публіка дуже жалкувала, що поет і після прочитання "Мойсея" не сказав ні одного слова".

У Коломиї вперше були надруковані твори І. Франка "Іван Вишенський" (1892), повість "Для домашнього вогнища" із присвятою Панасові Мирному (1893), брошура "Що таке поступ?" (1903) з кри­тикою марксизму. "Поезії" (передмова Антона Крушельницького. 1909. вибір поезій, вибір оповідань. Видано філією "Учительська громада" в Коломиї, 1910 р.), "В поті чола" (1910). "З вершин і низин" (1920), "Захар Беркут" (1919), "Перехресні стежки" (1929), "Мойсей" (1930).

У Коломиї 1922-1930 рр. жив син письменника Петро Франко (1890-1941) - інженер-хімік, педагог, письменник, співзасновник "Пласту" (1912).

19І4 р. він добровільно зголосився до Легіону Українських Січо­вих Стрільців. Згодом проявив себе як четар у боях під Семаківцями. За заслуги в організації легунства УГА (створений ним авіаційний полк збив 16 польських літаків) Головний Отаман військ Директорії УНР С. Петлюра присвоїв І. Франкові військове звання полковника.

З І922 р. П. Франко вчителював у Коломийській українській гімназії, дівочій семінарії УПТ й одночасово їздив до Львова викла­дати хімію в Українському таємному університеті.

1931-1936 рр. працював інженером у Харкові, а потім викладав у Львівському торгово-економічному інституті.

1940 р. обраний депутатом Верховної Ради УРСР. Як державний діяч П. Франко не став сліпим виконавцем волі "визволителів". Його діяльність спрямовувалася насамперед на захист тих, над ким завис дамоклів меч сталінських репресій. Зокрема йому вдалося вря­тувати для довголітнього життя й подальшої творчої праці Юрія Стефаника, сина відомого українського письменника.

На початку війни 1941 р., І. Франко був вивезений совєтською владою з Галичини і знищений. За деякими даними, енкаведисти вивезли його з групою видатних діячів української культури до Східної України, в невелике с. Старий Салтів під Харковом, де 18 жовтня 1941 р., за два дні до зайняття німцями Харкова, живцем спалили у клуні.

У Коломиї публікувалися твори П. Франка "Махнівська попівна". "В пралісах Бразилії", "Без праці" (1930). "Дядько Шкіпер", біогра­фічна повість П. Франка "Зблизька" (1937) та ін. У газеті "Діло", порушивши своє зобов'язання перед НКВС. опублікував статтю про голодомор в Україні.

У Коломиї жив франкознавець Іван Білинкевич (28.12.1905. с. Стрільне Городенківського р-ну - 27.11.1996, м. Коломия) - крає­знавець і бібліофіл. Закінчив гімназію в Станиславові (1925) та Краківську торговельну школу (1931). Працював інстуктором Коломийського окружного союзу кооператив на селі (1933-1939), бухгалтером в різних установах Коломиї (1948-1966). Будучи з 1961 р. на пенсії, він уклав "Франківський словник", опублікував брошуру "Іван Франко і Коломия" (1991) та декілька статей, зібрав цінну бібліотеку про життя і творчість І. Франка, яка частково розпродана, а решта є власністю коломийської "Просвіти",

У селі СЛОБОДІ зберігся один із перших пам'ятників Каменяреві на Прикарпатті, Його встановив 1936 р. польський письменник та етнограф Станіслав Вінценз, який був близько знайомий з І. Фран­ком. Виготовили пам'ятник селяни-каменярі Василь Остап'юк зі Слободи та Іван Кузьменко з Печеніжина. На мармуровій таблиці був такий напис: "Вірую в силу духа". - і далі польською мовою, - "Пам'яті Івана Франка, сина цієї землі".

На шляху Коломия-Яблунів розташовано село МИШИН. Тут працював управителем школи М. Кореневич, який вчився у 3-4 класах Дрогобицької гімназії разом з І. Франком. У листі до Франка він просив дозволу надрукувати та розповсюдити фото­графію письменника.

Не виключено, що тут І. Франко гостював у культурно-освітнього діяча Й.  Кобринського (1818-1901),  коли  під час  приїзду до  Коломиї  зупинявся у його сина  - лікаря Володимира Кобринського. Письменник високо оцінював діяль­ність   Й.   Кобринського,   який   видав   народною   мовою   "Буквар" і "Способ борзо виучити читати" (1842), займався народними спра­вами, був фундатором "Народного Дому" в Коломиї.

За 2 км від Мишина знаходиться село КОВАЛІВКА, де народив­ся український етнограф, учитель і культурно-громадський діяч Микола Колцуняк (1856-1891), який за те, що поділяв погляди 1. Франка, відсидів одночасно з ним три місяці у коломийській тюрмі.

Ідучи 4 березня з Коломиї до Нижнього Березова, І. Франко і К. Геник зупинилися в ЯБЛУНОВІ у шинку Глікштерна перекуси­ти. Це був четвер - ярмарковий день у Яблунові. У такий день чер­гували 2 жандарми для підтримання порядку, які звернули увагу на невідомого у товаристві Геника і поцікавилися його документами.

І. Франко паспорта з собою не мав і показав проїзний квиток на ім'я Короля Срочинського. якого він позичив, бо не мав грошей на проїзд до Коломиї. Його відвели до коменданта, який після допиту розпорядився відправити заарештованого до Коломиї разом з його подорожньою скринькою, в якій були книги наукового, переважно економічного змісту.

Коли коломийський староста встановив, що Іван Франко є той самий студент, якого в січні 1878 р. Львівський крайовий суд пока­рав шеститижневим ув'язненням за соціалістичну агітацію, він роз­порядився зробити домашні обшуки у Кирила Геника і Теодора Барановського в Яблунові. 9 березня 1880 р. на вимогу Коломийського окружного суду заарештовано учителя К. Геника, селян Порфирія Гладія, Антона Мельника з Яблунова, а 12 березня - учителя Мико­лу Колцуняка в Шешорах.

Нам вдалося встановити, що учитель й етнограф М. Колцуняк учителював у Яблунові, Кобаках, де вчив Марка Черемшину, у Ше­шорах, а останні роки - в Яворові Косівського району. Був одруже­ний з Климентиною Цурковською із с. Лючі, сестрою дружини Геника - Павлиною.

При обшуку в учителів Колцуняка і Геника знайшли Павликові та Франкові видання "Молот". "Дрібну бібліотеку", женевські соціаліс­тичні брошури "Про багатство і бідність", твори Драгоманова та інші книги, видані у Києві, Москві, Львові. Одесі. Яблунівська жандар­мерія повідомила, що у Геника знайдено також 61 лист від Корнила Заклинського зі Станіславова, який, "правдоподібно, займається соціалістичною пропагандою", 6 книг і клаптик якогось листа, що його Кирило Геник перед приходом жандармерії знищив. Всі ці повідомлення свідчать, що К. Геник читав революційну літературу і поширював її серед селян. За зв'язки з І. Франком, за проведення соціалістичної пропаганди учителів Геника і Колцуняка, як уже зга­дувалось, заарештовано, і вони просиділи три місяці в Коломий­ській тюрмі. 6 червня 1880 р, їх було звільнено, а Анну Павлик, яка передавала їм соціалістичну літературу, 18 липня 1880 р, засуджено до одного місяця ув'язнення.

У Яблунові на будинку колишнього суду (нині школа-інтернат) 1989 р. встановлено пам'ятну дошку з барельєфом І. Франка і таким написом:

"Я син народу, що вгору йде,

Хоч був запертий в льох".

На відкритті цього пам'ятного знака виступала пропагандистка творчості письменника, заслужена артистка України Оксана Затварська. У Яблунові народилися письменники Василь Атаманюк (1879-1937) та Микола Матіїв-Мельник (1889-1946) (останньому 1991 р, відкрито меморіальний знак біля школи).

До села НИЖНЬОГО БЕРЕЗОВА письменник добрався майже через 4 місяці. Над берегом Лючки донині стоїть акуратно побілена хата. Від непосильного тягару років вона ніби вросла в землю. Ось саме сюди на запрошення вчителя, а пізніше відомого культурно-громадського діяча і журналіста Кирила Геника прибув І. Франко і поселився у Кирила та його брата Степана Геників. Степан згадував: "Франка пам'ятаю добре... Ходив досить бідно убраний, у вишиван­ці. У вільний час ходив на ниву, сідав коло робітників і просив, аби співали, а він записував. Франко з братом мали багато книжок".

Відтоді збереглася світлина І. Франка, зроблена у Нижньому Березові під час його перебування н свого приятеля К. Геника. Цю рідкісну світлину, на якій письменник зображений у народному

березівському одязі, нам вдалося розшукати в Канаді у родичів К. Геника.

Дочка Степана, Ганна Геник-Грицай (1892-1959), пам'ятаючи розповіді батька, пригадувала, що Франко був дружбою на весіллі Антона Геника - брата Степана і Кирила, що письменник у товаристві Кирила і молодого господаря Степана Арсенича (Сарамчіка) відвідував сусідні села, копальню нафти у Слободі Рунгурській, де зустрічався і знайомився з робітниками та розмовляв з ними. Бував також у Космачі. знайомився з гуцулами (яких дуже любив) і на різні теми розмовляв з ними, стараючись при цьому пізнати їхнє життя та їхні народні місцеві звичаї.

"В гарячі дні літа, - розповідала Ганна Степанівна, - купався Франко в річці Лючка біля млина, часами ішов купатись на водо­спад (греблю), а опісля залюбки ложився в виповнений свіжим пахучим сіном васаг і там спокійно читав книжку, переглядав свої рукописи і записи. Також дуже радо і часто приймав тут місцевих селян, які приходили до нього, розмовляв з ними.

Згодом Іван Франко, будучи уже на свойому становиську, не забував про свойого щирого друга Стефана, бував у нього частим милим гостем.

Тямлю, як мої родичі в свойому домі щиро гостили І. Франка тоді, коли він приїжджав до них у відвідини, як він мило пестив нас, дітей, а то двох моїх братів і мене, й оповідав нам цікаві для нас ко­ротенькі казочки".

Розповіді старожилів Андрія Грицая, Миколи Геника та інших засвідчують, що Франко протягом 1900-1913 рр. декілька разів відві­дував Нижній Березів, привозив книжки до читальні "Просвіти". Але ці факти не підтверджені документально. Безперечно, що перебу­вання письменника в Нижньому Березові мало вплив на селян, сприяло піднесенню їхнього культурно-освітнього рівня. В селі діяв осередок Української радикальної партії, читальня, яка із селянської хати перемістилася у приміщення "Народного Дому", збудованого 1910 р. За порадою Франка чимало селянських дітей вчилося у гім­назіях та університетах. Лише 1914 р. 5 осіб закінчило Коломийську гімназію. А син Степана Ґеника Антон (1890-1917) закінчив 1913 р. академічну гімназію у Львові.

У Нижньому Березові Франко написав оповідання "На вершку" (серпень 1880 р.), за­писав пісні "Ой під дубом, гаєм зелененьким", "Не сама я ходила", "Ой зацвіла калинонька в лузі", "Ой дала-с мі, моя мати", "Моя доля в корчмі лежить", народні вірування про метео­рологію, про рослини і тварини, низку при­повідок. Від К. Геника Франко записав пісні "Ой чи будеш, дівчинонько, за мною тужити", "Сивий голубочку" та ін. Вони зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України у фонді Франка (ф. З, спр. 824). Тут є пісні, записані в Бере­зові від І. Геника 1882-1894 рр. (спр. 4075). Слід зазначити, що пісні та приповідки, запи­сані письменником, ще й досі побутують серед старших жителів с. Нижнього Березова. Мій батько, Іван Арсенич (1910-1985), знав повністю слова і мелодії записаних Франком пісень.

В автобіографічному листі до Драгоманова І. Франко писав: "У Березові в гостиннім домі Геника прожив кілька тижнів, лічачись від пропасниці і гуляючи по свіжому повітрі... Але не довго я міг попасти в Березові. Ста­роста коломийський дізнався про мій побут і наказав жандармам приставити мене до Коломиї, а що у мене не було грошей на підводу, то жандарм ще хворого, в літню спеку погнав мене туди пішки. Тяжка це була дорога, після котрої мені на обох ногах повід­падали нігті на пальцях". Це було 17 серпня. Переконавшись, що у Франка документи в порядку, староста відпустив його. Письмен­ник знову повернувся у Нижній Березів, ,де за ним встановлено пильний нагляд. Щоб , не наражати на неприємності родину Геника і не потрапити знову у лапи жандармів, Франко 23 серпня 1880 р. виїхав із Нижнього Березова до Нагуєвичів.

На основі розповідей старожилів уже згадуваний вчитель Іван Будурович писав, що І. Франко 1880 р. у Нижньому Березові при помочі свідомого селянина Степана Арсенича, батька майбутнього адвоката у Вінніпезі, скликав щоночі по 10 найсвідоміших госпо­дарів (кожної ночі в іншому місці) і там розмовляв з ними по кілька годин. Було це влітку, тому Франко завжди носив при собі кошик на гриби, щоб на випадок із жандармами, які за ним дуже пильно слідкували, сказати, що ходив "на гриби" і заблудився в незнаному лісі, а тому так припізнився. Цілими днями записував від жінок і дівчат, які працювали на ріллі, пісні, що їх пізніше використав у своїй праці "Жіноча недоля в руських народних піснях".

Біля хати, в якій проживав письменник, 1979 р. встановлено пам'ятний знак із барельєфом Каменяра.

1991 р. в селі відкрито пам'ятний знак уродженцям Березова культурно-громадським діячам К. Генику, І. Бодругу, І. Негричу, Я. Арсеничу, які заснували в Канаді перші українські часописи "Канадійський фармер" (1903). "Ранок" (1905), "Український голос" (1910), читальні, школи.

У Нижньому Березові похований культурно-громадський діяч, священик Володимир Озаркевич (1853-1912), брат Наталії Кобринської. чоловік нареченої Франка Ольги Рошкевич.

У 30-х рр. до села на запрошення видатного декламатора творів Франка, вченого, мовознавця Юліана Геника-Березовського приїж­джали письменники Б.І. Антонич, Б. Лепкий, Я. Галан. А. Крушельницький з родиною та ін.

У СЕРЕДНЬОМУ БЕРЕЗОВІ народився відомий артист, режисер і кіноактор Василь Симчич (1915-1978), який у фільмах "Іван Фран­ко", "Камінний хрест", "Захар Беркут" грав головних героїв, а "Білий птах з чорною ознакою" за його участю зачарував глядачів своєю виразністю, мистецтвом перевтілення, драматизмом.

КОСІВ - центр гуцульського народного мистецтва. Тут на вулиці Низовій, 19 (колись село МОНАСТИРСЬКЕ) знаходиться бідна се­лянська хата, в якій народився відомий письменник і громадсько-політичний  діяч,   друг   І.   Франка   Михайло Павлик.

У середній школі № 1 можна оглянути музей М. Павлика, експонати якого широко висвітлюють творчість і громадську діяльність письменника та його сестри Анни (1855-1928) піонерки жіночого руху в Галичині, пропагувальниці поступових соціалістичних ідей. Є багато матеріалів про їхні взаємини з І. Франком. Михайло та Анна Павлики розповсюджували серед селян твори Каменяра.

У кінці 1879 р. в результаті проведеної М. Павликом пропаганди, брати Дмитро та Іван Фокшеї відмовилися платити податки і вчинили замах на війта Москалівки. З цього приводу поліція заарештувала 18 селян. Під час обшуку у Фокшеїв знайшли твори І. Фран­ка, М. Павлика, М. Драгомонова. А. Павлик теж була арештована і засуджена на місяць тюрми за те, що вона пропагувала "скасуван­ня приватної власності, передачу землі у власність громадян, зрівнювання всіх класів і станів, щоб усі члени громад спільно оброб­ляли землю і порівну ділили між собою про­дукти праці".

І. Франко не раз приїжджав до Косова у гості до своїх приятелів Павликів і деякий час жив у їхніх сусідів Печежаків. У 1886 р. Франко проживав у ткача Петра Джуранюка, заходив до Івана Джуранюка (і 866-1961), який робив письменникові полотно на сорочку. Робітник солеварні Д. Кременюк (1878-1964) згадував, що у хаті Джуранюка Франко пере­ховувався від жандармів. Коли Франко і М. Павлик виступали перед селянами, Кременюка посилали на вулицю сторожити, щоб не йшов хтось.

1899 р. у Косові І. Франко зустрівся з відомим фольклористом й етнографом В. Гнатюком, який запропонував йому приїхати на відпочинок у Криворівню. З 1901 р. це село стало улюбленим місцем відпочинку Каменяра.

Про Косів письменник неодноразово згадував у своїй численній кореспонденції з М. Павликом та іншими політичними й культурно-освітніми діячами. Один час він мав намір одружитися з Анною Павлик і поселитися у Косові. Та зваживши всі "за" і "проти", Франко зрозумів, що не зможе ощасливити у шлюбі людину, з якою його зближують не взаємні почуття, а передусім спільна діяльність та од­накові політичні переконання. А скрутне матеріальне становите, відсутність досвіду сільськогосподарської праці у письменника, постійні переслідування їх обох з боку властей ще більше ускладнять ситуацію. Свої роздуми над таким станом речей Франко виклав у листі до М. Павлика від 29 січня 1881 р.: "Восьмім,  що піду жити до Косова: чи думаєте, що тамошній староста не буде й зі мною роби­ти раз у раз то, що з нею? (маються на увазі постійні утиски А. Пав­лик місцевою владою - П.А.). Чи навіть шлюб наш буде для нього чимось, що всилувало б його респектувати нас? Та й ще друге - як жити, з чого жити? До польової роботи у мене, як знаєте, мало сили і зовсім нема вмілості... А жити де-небудь у місті - з чого? З її за­робітку? Се, признаєте, крайня недоречність" (Т. 20, С. 122).

Франко ставився з пошаною до А. Павлик. Він надрукував її твори "Мої і людські гріхи, а панська і попівська правда", "Образок хлопа-рільника", позитивно оцінив оповідання "Зарібниця", "Образок з жіночого життя". У вірші "Анні П." Франко в алегоричній формі відобразив її революційно-освітню діяльність серед селян.

Під впливом І. Франка і свого брата Анна Павлик до кінця свого життя, незважаючи на численні арешти, залишилася вірною ідеям "щиро людського соціалізму".

Незадовго до смерті вона зі своїх скромних заощаджень купила в Косові клаптик землі, на якому задумала побудувати санаторій ім. М. Павлика, де мали відпочивати письменники, а також дитячий будинок ім. І. Франка "для захисту українських сиріт". На її заклик галичани стали складати гроші, щоб ушанувати пам'ять письменни­ків. Однак реалізувати цей благородний задум в умовах шовіністич­ної Польщі не вдалося.

Про любов і шану до Каменяра свідчить і те, що його образ займає почесне місце у творчості сучасних косівських митців. Зокрема, майстер-різьбяр, лауреат художнього конкурсу V Всесвіт­нього фестивалю молоді і студентів Микола Федірко виконав серію композицій, у яких відтворив образ Каменяра в різні періоди його перебування на Гуцульщині. Це багатофігурне панно "Іван Франко на Гуцульщині" (І956), виконане в техніці інкрустації та інтарсії, декоративна таріль із зображенням у профіль портрета І. Франка (інкрустація) та ін.

1957 р. різьбярі Микола Тимків (1909-1985) та Олександр Іщенко (1923-2000) виконали технікою різьби тематичну композицію панно "І. Франко" для музею письменника у Львові. Образ Франка втіле­ний у творах косівчан Д, Гавриша, В, Гуза (1904-1922), К. Кіщука. Д. Тонюка (1924-1977), а також М. Грениняка з Брусторів. Заслуже­ний майстер народної творчості України вишивальниця Ганна Гера­симович не раз зверталася до створення образу Каменяра, якого во­на особисто знала.

У Косові іменем І. Франка названі кінотеатр, вулиця. У центрі міста на вул. Шевченка 1973 р. відкрито пам'ятник М. Павлику, На виїзді з Косова до Кутів варто оглянути пам'ятник Шевченкові, відкритий 1914 р. Згодом польські шовіністи знищили пам'ятник, і його заново відкрили 1928 р. Бюст Кобзаря виготовив львівський скульптор А. Коверко.

ЯВОРІВ - центр гуцульського народного мистецтва. Звідси похо­дять знамениті майстри гуцульської різьби на дереві Шкрібляки і Корпанюки,

У Яворові жила прогресивна священича родина Окуневських, які підтримували тісні зв'язки з І. Франком, котрий бував у цьому селі. На запрошення адвоката Теофіля Окуневського Франко з київськи­ми друзями Олександром Кониським та Федором Миколойчиком перебував у Яворові 8-11 серпня 1884 р. у гостиннім домі священика Іполіта Окуневського (1834-1902), батька Теофіля. Сестра Теофіля, піаністка Ольга Окуневська (1875-1960), грала на концерті з нагоди ювілею Франка у Львові 1898 р, У близьких дружніх стосунках з Ка­менярем був і брат Ольги Ярослав Окуневський. Як військовий лікар-генерал він побував у багатьох країнах світу і написав "Листи з чужини" (Львів, 1898). Цей мемуарний твір високо оцінив І. Франко. В Окуневських 1878 р. відпочивав друг І. Франка Остап Терлецький. У липні 1901 р. в піаністки Ольги Окуневської по дорозі в Буркут зупинялася на нічліг сла­ветна українська поетеса Леся Українка. Бувала в Окуневських і Ольга Кобилянська. У Яворові народилася українська письменниця Марія Колцуняк (Кузьма) (1884-1922), яка довгий час листувалася з І. Франком. Вона повідомляла письменника, що є донькою учителя, який 1881 р. відсидів три місяці у Коломийській тюрмі одночасно з Франком. На знак подяки за щирі поради в літературній творчості своє найбільше оповідання "Сама винна" молода письменниця при­святила докторові Іванові Франкові в його ювілейний рік (1908). У Яворові можна оглянути шкільний музей Гуцульського народного мистецтва.

Село КРИВОРІВНЯ - чарівний куточок Гуцульшини - стало ще з XIX ст. місцем відпочинку і творчих студій багатьох прогресивних діячів української культури. Тут побували вчені-фольклористи Я. Головацький (був одружений із дочкою місцевого громадського діяча, священика Андрія Бур ачинського, Марією), М. Бучинський (1867), М. Драгоманов (1875), економіст-статистик В, Навроцький (1882 р. жив у своєї сестри Бурачинської Зеновії Михайлівни (1843-1903), дружини священика Йосипа Бурачинського, яка записувала гуцульський фольклор), етнографи С. Вінценз, Ф. Ржегорж, В. Гна­тюк, В. Шухевич, Ф. Вовк, історики В. Антонович, М. Грушсвський, І. Крип'якевич та ін. Помилуватися казковими краєвидами і поди­хати свіжим повітрям гір приїжджали сюди і найвідоміші українські письменники: І. Франко, Леся Українка. О. Кобилянська, О. Маковей, Олександр Олесь, А. Крушельницький, Г. Хоткевич, М. Козоріс, Катря Гриневичева, С. Твердохліб, літературознавець М. Могилянський, художники М, Жук, Ф. Красицький, І. Труш, І. Северин та багато інших.

Зустрічі у Криворівні давали їм можливість обговорювати і вирі­шувати чимало актуальних питань, що стосувалися культурно-освітнього життя в Україні.

Тут народжувалися творчі задуми на подальшу працю для рідного народу. Відомий етнограф В. Гнатюк з гордістю називав Криворівню "українськими Афінами", де першою особою був І. Франко.

У Криворівню письменник приїхав уперше 1901 р. за рекомен­дацією В. Гнатюка. Село, де, за словами письменника, "менше шу­му, грому, біганини, яке напувало душу супокоєм, тихою красою", сподобалося Франкові, і він проводив тут свій літній відпочинок протягом 1901-1914 рр., за винятком 1905 і 1908 рр.

Спочатку Франко жив у гуцула Проця Мітчука. якого називали знахарем, бо він умів лікувати людей і тварин, знав і шанував гуцульську старовину.

1906 р. письменник із Заріччя переселився на лівий берег Чорного Черемошу і жив у Василя Якіб'кжа-Івандкжа (1866-1945), відомого різьбяра, доброго знавця народної медицини і фотографа-самоука. Частим гостем був Франко і в домі прогресивного священика, доб­рого знавця звичаїв і побуту гуцулів Олекси Волинського (1862-1947), який працював у Криворівні з 23 жовтня 1893 р. до 10 лютого 1923 р. Він написав спогади про Франка, в яких зазначав, що поява в неділю на Службі Божій і. Франка і М. Грушевського робила ве­лике враження на населення, яке зі ше більшою пошаною ставилося до них за те, що не встилалися стояти в церкві між простими госпо­дарями і слухати разом з ними Літургію.

М. Могилянський згадував, що в липні 1912 р. І. Франко. М. Ко­цюбинський, Олександр Олесь, А. Крушельницький та етнограф В. Гнатюк у домі Волянського обговорювали злободенні проблеми життя. Часто також збиралися у В. Гнатюка, який жив у дяка М. Мойсейчука.

Гуртуючись навколо І. Франка та М. Грушевського, українська інтелігенція під шум Черемошу обговорювала творчі плани та наби­ралася сили до праці.

Однак за І. Франком та його однодумцями пильно стежила влада. Косівський староста видав наказ, щоб усі, хто приїжджав до Криворівні, зголошувалися в громадському уряді протягом 24 годин. О. Волянський за те, що не зголосив сестри своєї дружини Марії з Бурачинських Кекилії Курівцевої, яка, до речі, народилася і вихову­валася в Криворівні, був оштрафований на 10 злотих. Незважаючи на поданий протест до сейму, розпорядження залишилося в силі.

У Криворівні Франко не тільки відпочивав, а й систематично пра­цював. Як і у Львові, він мав свій режим дня. Вставав рано і йшов

у ліс збирати гриби, потім сідав за роботу. Після обіду знову працював або поспішав на рибалку. Найчастіше Франко ходив на гриби у Стоянівку або Осік, раз чи два був на Писанім Камені, де залишив свій підпис: "І. Франко", був на горі Ватанарці, де тоді сходилися кордони трьох держав -Австрії, Угорщини і Румунії.

Одного разу Мітчук возив Франка дарабою до Вижниці. Керму­вав тоді Дмитро Палійчук. У Вижниці переночували, а на другий день через Рожен Великий і Малий повернулися до Криворівні.

М. Харюк згадував, що поет любив заходити на мед до сільського дяка Мойсейчука, в якого жив В. Гнатюк. Одного разу М. Харюк провів Франка на гору Довбушанку. Звідти було видно Ігрець, і Білу Кобилу, і Сокільське, і всю Чорногору. Франко милувався краєви­дом, а потім сказав: "Був я на Піп-Івані, на Чивчині, у Гостівцях, але такого місця людного, як тут, не бачив". Перебування письмен­ника у Криворівні детально описали його діти Петро, Тарас, Ганна та Олекса Волянський. Це питання висвітлено і в брошурі І. Денисюка "Іван Франко в Криворівні" (видавництво Львівського універ­ситету, 1962 р.).

У Криворівні Франко написав поему "Терен у нозі", яку присвя­тив своїй знайомій з цього села Зеновії Бурачинській, що розповіда­ла йому гуцульські легенди: автобіографічне оповідання "У кузні", повість "Великий шум", оповідання "Як Юра Шикманюк брив Че­ремош", вірш у альбом Ользі Маркевич "У безсонну ніченьку" та інші.

У творах "Як Юра  Шикманюк брив Черемош", "Терен у нозі" Франко  реалістично  змалював  життя   і   побут  селян   Криворівні. У  них  він  відобразив  злидні,  безправність верховинців,  показав, як землі гуцулів потрапляли в руки лихварів. У поемі "Терен у нозі" Франко дав нам мальовничий опис Криворівні:

Ось під ними Черемош ізвився.

 Та над ним в святковому спокою

Гріється село гуцульське.

Понад берегом стежки стрічкам,

 По стежках то легіні купкам,

 То гуцулки в горбатках червоних...

Листоноша Цвілинюк щодня приносив Франкові багато газет і книжок. У Криворівні письменник готує наступні випуски універ­сальної бібліотеки, перекладає поезії Шевченка німецькою мовою, пише публіцистичні статті для преси і наукові розвідки.

У Криворівні Франко записував приповідки, оповідання, пісні, перекази та залучав до збирання фольклорно-етнографічних матеріа­лів знайомих місцевих учителів, вчених і літераторів, що приїжджали на відпочинок у гори, а також письменних гуцулів. Ще раніше, за порадою І. Франка, народні пісні, приповідки, оповідання про опришків записували уродженці Криворівні сестри Кекилія і Марія Бурачинські. Записи пісень й оповідань про опришків К. Бурачинської-Курівцевої (1860-1924) він опублікував у "Зорі" (1866. - N 6. -С. 103-104). у двомісячнику "Житє і слово" (Т. 3. - 1895. - С. 46-50) та в "Етнографічному збірнику" (Т. 5. - 1898). А записані Марією Бурачинською, по чоловікові Волянською (1865-1935), весільні, ліричні, побутові пісні, колядки, звичаї, похоронні обряди, гуцуль­ський словник, приповідки, пісні про опришків, про Кошута збері­гаються у фонді Франка (ф. З, спр. 1605, 1603, 4056).

У Криворівні Франко цікавився і пам'ятками природи, збирав різних комашок - спиртував їх, а потім передавав професорові І. Верхратському.

Багатьох селян Франко залучав до активної культурно - громадської роботи. Брати Потяки, Юра Мітчук, Михайло Гутинюк та інші були організаторами крамниці, читальні "Просвіти", яка з 1906 р. нарахо­вувала 108 членів, та діяльними членами Радикальної партії, засно­ваної І. Франком та М. Павликом.

Коли, після виборів до австрійського парламенту, влада уневажнила 200 голосів, Франко склав гуцулам петицію з протестом до Відня. Своїми розмовами на суспільно-політичні теми Франко розкривав очі гуцулам на тогочасне життя.

Жителі Криворівні свято шанують пам'ять про Каменяра. На похороні Франка була гуцулка з Криворівні, яка несла вінець від меш­канців цього села. У десяті роковини від дня смерті письменника на скелі, з якої І. Франко промовляв на народному вічі 1912 р., було встановлено кам'яну плиту. Її виготовили В. Якіб'юк, каменотес Іван Марусяк та інші селяни. Під звуки 12 трембіт біля шляху над Чере­мошем  на  Франковій  скелі  відкрито  гранітну  плиту   з  написом:

"В честь Іванові Франкові Гуцульщина, 1916-1926". Потім свято про­довжилося біля хати В. Якіб'юка. Під вітами Франкового явора В. Якіб'юк та інші криворівнянці розповідали присутнім про свої зустрічі з Великим Каменярем, читали його твори. То був вияв справді великої любові й шани знедолених горян до захисника їхніх інтересів.

Польській владі не до душі було вшанування пам'яті Каменяра, який будив народ на боротьбу за свої права. Коли стало відомо, що польські шовіністи намагалися знищити пам'ятну табличку (1928 р.). В. Якіб'юк закопав її у себе на городі. Після його смерті здавалось, що ця реліквія назавжди втрачена. Щоб відновити її в пам'яті народу, каменотес І. Марусяк зробив копію вищеназваної плити і подарував Сьомій науковій конференції з досліджень літературної спадщини І. Франка, яка відбулася у Криворівні 1962 р., а відтак її передали до музею.

Згодом реліквію знайдено завдяки щасливому випадку - вода після зливи, що пронеслась над краєм, підмила ту ділянку землі, де шану­вальник Франка закопав плиту. Тодішній музейний працівник Іван Симчич забрав знахідку до Літературно-меморіального музею І. Франка.

Згаданий музей відкрито 1953 р. У ньому працювала дружина письменника Гната Хоткевича, Платоніда Хоткевич у 1959-1966 рр. Про це свідчить встановлена у 2001 р. на бічній стіні музею меморіальна дошка. У 1960 р. за допомоги Львівського університету, а в 1976 та 1981 рр. - Державного музею І. Франка у Львові та Івано-Франківського краєзнавчого музею з участю автора цих рядків його розширено та перебудовано, а також поповнено новими експонатами.

Переобладнана нова експозиція музею розповідає про перебуван­ня І. Франка, М. Коцюбинського і Г. Хоткевича у Криворівні, про їх сучасників та місцевих гуцулів, які добре знали Каменяра. У ме­моріальній кімнаті відтворено ту обстановку, в якій жив Франко. Зберігається топірець, якою подарував письменникові власник хати В. Якіб'юк. У вітринах експонуються твори, наукові статті, які напи­сав Франко та ін.

Поряд з музеєм височить пам'ятник Каменяреві, відкритий у 1981 р. (скульптор Я. Чайка), а на подвір'ї музейної садиби - ще один пам'ятний обеліск, виготовлений місцевим скульптором І. Марусяком (1926), з написом: "Видатному українському письменникові І.Я. Франкові, 1956-1916".

Криворівню та музей І. Франка відвідують багато туристів, діячів культури і науки. Тут були письменники О. Гончар, М. Стельмах, А. Малишко, П. Воронько, Р. Іваничук, Д. Павличко, Т. Мельничук, Р. Федорів, І. Драч, М. Вінграновський, народний художник України В. Касіян, академік, колишній заступник голови Ради Міністрів України П. Тронько, а також численні зарубіжні гості.

1967 р. в музеї Франка у Криворівні побувала дочка письменника Ганна Ключко-Франко. яка приїхала з Канади і була захоплена до­сягненнями франкознавства. Вона згадувала: "Тато заприязнився з гуцулами і не раз пересиджував з ними цілими вечорами, слухаючи їхніх старовинних оповідань... Одного разу відвідав 100-літню гуцул­ку, іншим разом - полонину, де один татів приятель, заможний гуцул, випасав літом свою худобу...

Оглянули печери Довбуша, побували на горі Піп Іван, Говерлі, ...плавали дарабами Черемошем вниз до Вижниці..."

У Криворівні М. Стельмах написав повість "Над Черемошем", Л. Забашта - цикл віршів і нарисів, А. Малишко - поему "Франко в Криворівні", Д, Павличко - вірш "Франкова криниця" та ін. Тут про­водилися наукові сесії, найвідоміші з яких - Сьома Франківська конференція (1962) та конференція 1966 р., присвячена вивченню спадщини Каменяра. Для учасників наукової конференції (1962) цікавою була зустріч із сином І. Франка Тарасом, донькою М. Ко­цюбинського Іриною, дружинами Марка Черемшини Наталією та Гната Хоткевича Платонідою.

За традицією Криворівня донині залишається місцем зустрічей та відпочинку видатних діячів сучасної української культури, а щедра, життєдайна Гуцульщина дає їм силу і творчу наснагу.

ВЕРХОВИНА (до 1962 р. Жаб'є) - у часи І. Франка найбільше село на Гуцульщині, а зараз селище, районний центр Верховинського району. Тут жив і працював український письменник, етнограф і громадський діяч Софрон Витвицький (1819-1879). перебували поль­ський письменник Ю. Коженьовський - автор драми "Карпатські горці", вчений і фольклорист М. Драгоманов (1875), чеський етно­граф Ф.  Ржегорж,  який написав кілька статей про звичаї, побут і мистецтво гуцулів, український письменник, критик, журналіст і педагог А. Крушельницький (1904-1906, 1911-1912 рр.) та ін.

Сюди, в цю "гуцульську столицю", під час перебування у Криво-рівні часто приходив з різних побутових потреб І. Франко. Бував він сам, а одного разу з М, Коцюбинським у лікаря Якова Невестюка, який натавав їм медичну допомогу. Невестюк був відомий як письменник-драматург, громадський діяч. Він правдиво освітив у своїй драмі "Несамовиті" життя і побут гуцулів, їхні весільні звичаї. Гос­тинний притулок І. Франко та численні мандрівники-дослідники Гуцульщини знаходили в народного учителя і культурно-освітнього діяча Теофіла Кисіленського, який із 1873 р. протягом 43-х років учителював у Жаб'ю-Ільцях.

Бував Каменяр і в домі Коржинських, у якому проїздом 1901 р. в Буркут (упинялася Леся Українка. Там, тоді ж та в останні роки свого життя проживав культурно-громадський діяч Болеслав Моровик (1880-1968), який підтримував дружні зв'яжи з І. Франком, Ле­сею Українкою, М. Коцюбинським, О. Кобилянською та багатьма іншими видатними людьми. Нині селище Верховина стало одним із центрів туризму в Карпатах. Тут споруджено пансіонат для туристів, гірськолижну станцію, бальнеологічний санаторій.

Тут проводяться і свято лісоруба, полонинська весна тощо, де можна побачити чарівні гуцульські звичаї.

До 115-і річниці від дня народження І. Франка йому відкрито пам'ятник у Верховині (1971), який у 2001 р. замінено на більш ве­личний (скульптор О. Манелюк).

БУРКУТ - це найдальше село Верховинського району, розташо­ване за 40 км від Верховини. З усіх сторін воно оточене горами. Серединою села протікає бурхливий Черемош, а поруч із ним пере­гукується гірський потік, названий через свою шумливість Бурку-том. Тут виявлено цілюще джерело мінеральних вод, а згодом і від­крито водолікувальний заклад, у якому лікувався у 1830 і 1840 рр. польський письменник Ю. Коженьовський.

1848 р. всі будинки цього закладу знищено згідно з розпоряджен­ням австрійських властей, щоб вони не дісталися угорським повстан­цям. У кінці XIX - на початку XX ст. в Буркуті було 4 будинки, куди приїжджали лікуватися ті, кому не вистачало грошей для закордон­них поїздок. Тут за порадою О. Кобилянської з 24 липня до 30 серп­ня 1901 р. лікувалася і відпочивала Леся Українка. В Буркуті поете­са працювала над творами "Одержима", "В пущі", написала кілька поезій, в яких висловила своє захоплення красою гуцульською краю.

У Буркуті поетесу відвідував І. Франко, якому вона передала для надрукування у редагованому ним "Літературно-науковому віснику" вірші з циклу "Ритми і хвилини". Леся Українка запитувала Франка про можливість видання у Галичині соціалістичної літератури. У Буркуті з приємного баритонового голосу І. Франка музикант і фольклорист К. Квітка записав 31 західноукраїнську пісню. А пісню "Чому, сину, не п'єш, чому не гуляєш?" записала Леся Українка. Ме­лодію до неї уклав студент Чернівецького університету Микола Харжевський, який перебував тоді у Буркуті разом із сестрою. У свою чергу Леся співала своїм гостям волинські і загальновідомі україн­ські пісні. Одна з них - "Ой не шуми буйним листом" - згодом ста­ла популярною на Західній Україні.

Збереглася поштова листівка із зображенням Буркута та автогра­фами І. Франка, Лесі Українки, адвокатів і громадсько-культурних діячів М. Міхновського з Харкова, Л. Кульчицького з Коломиї, судді Т. Коржинського з Косова, приятеля Марка Черемшини, композито­ра М. Харжевського (помер 1906 р, і похований у рідному с. Сопів біля Коломиї). Євгенії Сохацької, М. Ласійчукової (сестра Харжев­ського), Б. Левинської, Олі та Марії Кобилянських, Теофілі Лакусти - управительки купелевого закладу в Буркуті, Ф. Кобринської (мабуть, дружина лікаря В. Кобринського), музикознавця і фольклориста К. Квітки, чоловіка Лесі Українки, учителя Т. Рибака та його дружини.

Це сестра Т. Лакусти, дружина пароха с. Кути, Ольга Стефанович (померла 1944 р.), покидаючи Буркут 5.08.1901 р., попросила всіх, хто там відпочивав, залишити на згадку свої автографи.

Розписалися також діти Ольги: Стефанія, яка згодом вийшла заміж за адвоката М. Литвиновича, Омелян (УСС, загинув 1916 р.) та його брат Теодор Стефанович (1884-1963), згодом лісовий інже­нер (під час навчання у Чернівцях жив у О. Кобилянськоі), та гімназисти Ірина та Іван - діти Т. Лакусти (згодом Ірина вийшла заміж за учителя і письменника Данила Харов'юка, який підтримував дружні стосунки з Франком. Іван ловив у Буркуті з Франком форель у потоках, що витікали з озера Шибеного. Став інженером і працював у Чернівцях).

У колі цих людей і провів з 1 серпня 1901 р. п'ять днів І. Франко. У Буркуті він вів із ними бесіди на різні теми, ходив на петруги. співав пісень. Згадана листівка, що допомогла встановити коло знайомих І. Франка та Лесі Українки в Буркуті, зберігається в Івано-Франківську у Стефанії Стефанович-Литвинович. яка пере­бувала того літа зі своєю мамою у Беркуті і дуже подружилася з Лесею Українкою. За свідченням Петра Франка та Богдана Коб­ринського, І. Франко в Буркуті зупинявся у віллі Володимира Кобринського (1858-1942) - відомого українського лікаря і громадсько­го діяча. У нього гостювали також Леся Українка. В. Гнатюк,  І. Труш та інші діячі української культури, яким він давав і медичні поради.

Син лікаря Богдан ходив з І. Франком ловити рибу в потоки Альбин, Похребтина, Керничний. Письменник стояв із саком, а Богдан Кобринський гнав рибу бовтом. Через 2-3 години несли до снідан­ку кілька десятків риб. які так посмакували Лесі Українці.

Свої враження від перебування в Буркуті І. Франко передав у віршах під назвою "Буркутські станси", "Буркутська романса". У них вилились і сумний настрій, і почуття самотності й туги, що опану­вали поета. Такий тон поезії не здивує, бо писані вони у важкі для Франка часи, коли він зазнав чимало ударів як у суспільному, так і в особистому житті.

6 серпня 1901 р. Франко був уже в Криворівні і писав листа адвокату Косова Левові Ганкевичу: "...Тільки вчора я повернув із Буркута. сильно закатериний і захриплий, і при найліпшій волі в та­кий дощ не можу вибратися до Косова на 12. Якби можна устроїти вечерок трохи пізніше, то радо зроблю, що можливе". Мабуть, Ганкевич просив Франка приїхати до Косова на літературний вечір.

ЯСЕНІВ. У цьому селі знаходився поштовий відділ, (звідки листо­ноша Цвілинюк доставляв Франкові всю кореспонденцію. У це сусід­нє з Криворівнею село письменник часто заходив у різних потребах. Із Франком приятелював культурно-громадський діяч Августин Арсенич (1872-1930). який працював священиком у Ясенові Горішньо­му, а з 1907 р. - у Пістині.

Як згадує син письменника Петро Франко, "батько ходив на прогульки, де знаходилася підземна печера, на кичери, раз чи два був на Писанім Камені, раз із п. Арсеничами з села Ясенова Горішнього".

І. Франко описав скелі над Черемошем нижче Ясенова. У цьому місці втопився хлопчик із дараб, змальований в оповіданні "Дерен у нозі".

ДОВГОПІЛЛЯ. Тут жив український громадський діяч, заснов­ник культурно-освітніх та економічних товариств на Гуцульщині, священик Іван Попель (1850-1921). У нього гостювали І, Франко. Леся Українка зі своїм майбутнім чоловіком К. Квіткою (10 днів, 1901), О. Кобилянська, Марко Черемшина, В. Стефаник (1899, 1901). О. Маковей, етнограф Ф. Вовк та ряд інших діячів української культури.

Попель сприяв і. Франкові, В. Гнатюку, Ф. Вовку, В. Шухевичу проводити етнографічні дослідження на Гуцульщині.

Вперше І. Франко приїхав у Довгополе (нині Довгопілля) з дру­жиною і дітьми на початку липня і пробув до кінця серпня 1898 р.

Тут він вивчав звичаї та побут гуцулів, записував фольклор. Пісня "Опришок Мирон Штола" та перекази про дії опришків і розправу над ними записані в Конятині та Устеріках й опубліковані письмен­ником в "Етнографічному збірнику" (Львів. - 1898. - Т. 5). Тут Франко записав від старого гуцула А. Освіцінського розповідь про ватажка опришків Мирона Штолу і жорстокого мандатора Годлічку. Згодом ці розповіді лягли в основу оповідання "Гуцульський король", в якому письменник змалював кривавого народного душителя, що не тільки розправлявся з опришками, а й був пострахом для всього населення гір. Його іменем лякали дітей. Найстрашнішим прокльоном гуцулів був такий; "А бодай тя Герлічкова неволя не минула".

Висвітлюючи цю тему, І. Франко хотів, щоб нові покоління не за­бували тернистого шляху мук і тортур, пройденого нашим народом.

У Довгопіллі Франка болюче вразили злидні і бідування гуцулів. 23 липня 1898 р. він писав О. Маковею: "...Гори трохи зависокі на мої ноги, Черемош гарний, але зовсім безрибний, зате гуцульської нужди пливе по нім багато. Може, дайте знати де до газет, що сего тижня жиди, везучи дараби, зробили загату під Сокільським; около 500 дараб звалило на купу, один гуцул утопився, а одній жінці по­ломило обі ноги".

У листі до М. Павлика 11 липня 1898 р. Франко пи­сав: "Я тут читаю "Руслана", "Буковину" і дивуюся бе­зодні дурноти і злості, що нагромадилися в душах наших праводирів та булькоче в газетах..." (Т. 50. - С. 106).

У листі до Павлика 14 серпня 1898 р. Франко писав: "Ми живемо на Довгополлі буковинськім, а віктуємося у о. Попеля". Радив при­їхати Павликові на відпочинок на вересень, коли ми від'їдемо "Се тут пора чудова. Купіль в Черемоші знаменита і не зимна"... (Т. 50. - С. 111).

З Довгопілля у липні-серпні 1898 р. Франко писав також листи М. Павликові, Б. Грінченку, М. Грушевському, А. Кримському, чеським публіцистам А, Черному, 3, Тоболці, в яких розповідав про свою літературну і наукову діяльність та порушував різні тогочасні культурно-громадські справи. Зокрема у листі від 8 серпня 1898 р. до М. Грушевського читаємо: "Я зібрав з Гуцульщини дещо цікавого етнографічною матеріалу (пісні й оповідання про одного досі не звісного опришка, примівки) і даю се до "Етнографічного збірни­ка"... На основі актів одного процесу лагоджу для "Записок" монографійку "Полонина Глистовата" (п.З).

У незавершеній статті "Полонина Глистовата. Причинок до історії камеральних дібр у Галичині" Франко розповідає про тяжке еконо­мічне становище гуцулів. Стаття писалася 1898 р. на основі судових документів, з якими письменник ознайомився через кутського адвоката Д. Кулика. У ній показано жорстоке свавілля австрійських властей. Управителі державних (камеральних) маєтків полонину Глистовату, що раніше належала гуцулам, безпідставно включили до державних маєтків. За її повернення селяни почали судовий процес, що тягнув­ся довгі роки.

Рукопис цієї статті свідчить, що Франко цікавився економічним становищем Гуцульщини та виступав проти колоніальної політики австрійських властей у Галичині і, зокрема, на Гуцульщині.

У Довгопіллі на пропозицію ювілейного комітету український художник І. Труш написав два чудові портрети І. Франка. У 1908 р. І. Труш знову відвідав Каменяра в Довгопіллі і зробив ще один йо­го портрет.

За свідченням родини Потатюків, І. Франко був у Довгопіллі і пізніше та ночував у сільського дяка і громадського діяча Дмитра Потатюка (1877-1965).

Із листа І. Попеля до І. Франка від 7.11.1901 р. довідуємося, що дружина письменника хотіла в Довгопіллі придбати гуцульську джергу (головний убір), як дар галицьких жінок для письменниці Олени Пчілки.

У Довгопіллі при восьмирічній школі діє музейна кімната, в якій низка експонатів висвітлюють перебування в селі І. Франка та Лесі Українки.

Писав листа О. Маковею.

У ГРИНЯВІ Франко підтримував зв'язки із прогресивним учите­лем, збирачем фольклору Д. Єндиком (1869-1952), якому надсилав книги, зокрема, ЛНВ та ін. З їхнього листування відомо, що учитель запропонував поетові приїхати на літо 1900 р. до Гриняви, де буде мати безплатно кімнату. Д. Єндик та його дружина надсилали І. Франкові, В. Гнатюку і В. Шухевичу фольклорно-етнографічні матеріали. Шкільні власті переслідували Єндика за те, що він поді­ляв погляди Франка та за зв'язки з ним. З 1902 по 1925 рр. він пра­цював у Залуччі над Прутом, звідки надсилав Франкові гуцульські приповідки. На початку січня 1912 р. він прислав письменникові книжку випуску 1854 р., яку знайшов у дяка в Пістині.

Проїздом у с. Голови І. Франко зупинявся у КРАСНОЇЛЛІ. У цьому селі політичний емігрант із Харкова, український письмен­ник, мистецтвознавець, композитор і бандурист Гнат Хоткевич (1877-1938) 1910 р. організував Гуцульський народний театр, який успішно виступав у містах і селах Галичини, Буковини, а в 1914 р. у Харкові, Одесі і навіть Москві. Г. Хоткевич написав 4 п'єси з життя гуцулів, повість "Камінна душа", оповідання "Гірські акварелі", "Гуцульські образки" та історичний роман "Довбуш".

У Народному домі, де проходили репетиції та вистави театру, відкрито у 1987 р. музей Гуцульського театру та встановлено мемо­ріальну дошку на честь Г. Хоткевича (1967-1977).

Село ГОЛОВИ розкинулось у Карпатах за 27 км від Верховини. Тут є восьмирічна школа, клуб, бібліотека, 3 медпункти, 2 магази­ни. У часи І. Франка це було одне з найвідсталіших сіл до якого не було навіть возової дороги. Селяни були неписьменні. "Не було нікому прочитати  найменшого письма.  Пошта до села не йшла.

Головці нічогісінько не знали. Школа уявлялася їм ворогом, вели­ким тягарем, новим підвищенням податків. І хоч під натиском уря­ду побудували вони школу ще 1890 р., та вона стояла 10 літ пусткою. Кого з учителів сюди призначали, він, оглянувши місцевість, утікав, не оглядаючись навіть поза собою". І саме до цього села 1900 р. пере­ведено за кару прогресивного учителя Луку Гарматія (1866-1924). Селянський син із Тернопільщини зумів перебороти труднощі і скоро завоював великий авторитет серед селян. Він організував двокласну школу, до якої зумів заохотити і дорослих.

Незважаючи на переслідування властей, Гарматій підтримував тісні зв'язки з І. Франком, М. Коцюбинським, Г. Хоткевичем. В. Гнатюком та іншими діячами української культури, яким допомагав у вивченні матеріальної і духовної спадщини гуцулів. У Головах у Гарматія перебували політичні емігранти, зокрема учасники револю­ції 1905-1907 рр.,

З І. Франком Л. Гарматій встановив тісніші зв'язки з 1897 р.. ко­ли письменник у журналі "Житє і слово" опублікував матеріали про його батька Василя Гарматія, який 1848 р. був обраний послом до австрійського парламенту, в якому виступив за скасування панщини.

Учитель цікавився новинками літератури та часто просив Франка надсилати йому редаговані ним журнали, збірники. Л. Гарматій не­одноразово зустрічався з І. Франком у Криворівні. 1902 р. письмен­ник побував у нього в Головах разом із В. Гнатюком і ходив тоді ло­вити пстругів у гірському потічку, що протікає близько школи.

Під час виборчої кампанії з ініціативи Гарматія художник-орнаменталіст М. Гулейчук намалював карикатуру на тих виборців, які підтримували урядових кандидатів. Вивішений на церковній брамі в Красноїллі, малюнок викликав великий розголос і в сусідніх селах. На основі цього випадку Франко мав намір написати оповідання "Чудо в Красноїллі". 27-29 липня 1911 р. у Головах побував М. Коцю­бинський. Він разом з Гарматієм у ніч із 27 на 28 липня спостерігав оригінальний обряд: різні забави при померлій бабі. На другий день їздив на полонину Скупову. Літом 1912 р. М. Коцюбинський разом із сином Юрком і, мабуть. 1. Франком знову побував у Головах.

Якщо вірити різним спогадам, то Франко бував у Головах до п'яти разів. Як згадує гуцул П. Арсенійчук, письменник разом з учителя­ми В. Корбутяком із Красноїлля і М. Вахнюком із Перехресного 1910 р. відвідав школу в Головах. На прохання Франка Гарматій грав на скрипці, а учні виконали пісні на слова Каменяра. Потім пись­менник передав Гарматієві для кращих учнів книги і журнали. Пере­ночувавши в Головах, Франко зі згаданими вчителями у супроводі гуцула Юри Миронюка пішов у гори: на Кичеру, на Стовпні, Зеле­ний - а потім повернувся через Жаб'є до Криворівні.

У Головах з ініціативи Франка і Гарматія гуцули організували чи­тальню, крамницю, спортивне товариство "Січ". Культурно-просвітня діяльність Каменяра та учителя Л. Гарматія відіграла важливу роль у пробудженні соціальної і національної свідомості гуцулів. Колишні учні Гарматія Карабчук, Дроняк. Маротчак, Шекерик та інші у квітні 1920 р. стали активними учасниками повстання проти польського гніту. Героям споруджено (1967 р.) в центрі села пам'ятник.

На приміщенні школи, в якій учителював Гарматій, у 1967 р. встановлено меморіальну дошку, що засвідчує перебування в селі видатних письменників І. Франка та М. Коцюбинського. Створений (1950 р.) в Головах колгосп теж було названо іменем І. Франка.

КУТИ. За 10 км від Косова в мальовничій долині на лівому березі р. Черемош розкинулося с. Кути, яке славиться своїм теплим кліма­том, добротними садами, майстрами гуцульської кераміки.

Мабуть, уперше в Кутах Франко побував 1898 р. проїздом у с. Довгополе, Згодом Каменяр бував тут ще декілька разів. Він огля­дав оспівані в гуцульських легендах сокільські скелі. На одній із цих скель, що біля Тюдова, у кінці XIX ст. встановлено пам'ятник Шев­ченкові у вигляді стовпа.

На цьому постамент І. Франко і Леся Українка 1901 р. залиши­ли свої автографи.

1905 р. Франко знову провів тиждень у Кутах у свого приятеля, адвоката Д. Кулика (1850-1941), якого знав ще з часу навчання у Дрогобицькій гімназії. Тут він продовжував писати поему "Мойсей". яку подарував із автографом Д. Кулику.

Із Д. Куликом письменник підтримував постійні особисті і лис­товні зв'язки. Ще в листі від 3.07.1902 р. Кулик повідомляв Фран­кові, що міст із Вижниці до Кут зірваний, тому краще добиратися йому до Криворівні через Заболотів (поїздом), а потім фірою через Косів і Яворів у Криворівпю. Із Заболотова до Криворівні дорога триватиме не більше 5 годин.

Літом 1875 р., їдучи на Буковину до Ю. Федьковича, в Кутах зу­пинявся на нічліг вчений М. Драгоманов. Тут проживав приятель Франка адвокат Северин Данилович. У Кутах В. Стефаник написав новели "Виводили з села", "Стратився". Працював тут учитель Б. Заклинський, який збирав для Франка фольклорно-етнографічні матеріали про Гуцульшину, відомості до життєпису Ю. Федьковича та експонати для різних музеїв.

Із Кут прямуємо до села КОБАКИ, яке у 20-ЗО-х рр. славилося своїми революційними традиціями. Оглянемо літературно-меморіаль­ний музей, що знаходиться в хаті, у якій народився письменник-демократ Марко Черемшина (Іван Семанюк, 1874-1927). У центрі села споруджено (1952 р.) пам'ятник видатному землякові. У селі на­родився і жив селянин - поет Дмитро Осічний (1885-1962). Він опублікував нарис "Перебування Івана Франка на Гуцульщині", написаний на основі спогадів Миколи Якіб'юка, у чийого батька мешкав письменник у с. Криворівні.

У селі РОЖНЕВІ народився поет Андрій Красовський (1904-1941). Драмгуртківці  села ставили п'єси І. Франка. Родом із цього села літературознавець, дослідник творчості І. Франка, В. Стефаника та інших галицьких письменників Федір Погребенник (23.06.1929, є. Рожнів - 10.01.2000, Київ) - учений літературознавець, доктор філологічних наук, професор, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1988) за участь у виданні 50-томника творів І. Франка, автор статей про І. Франка.

У селі ТРОСТЯНЦ1 народився український письменник Іван Михайлюк, який записав спогад Лукинюка про І. Франка й  опубліку­вав під назвою "Марко Лукинюк згадує зустрічі з Франком" у збірці "Колоски" (Львів, 1959. С. 178-180),

Як свідчить селянин Марко Лукинюк І. Франко в 1905 р. відвідав с. Тростянець. "На перерві до нас учнів підійшов директор школи Теодор Мерв'як і сказав, що до нас завітав великий гість письменник Іван Франко. Ми стояли парами на шкільному подвір'ї і вітали Франка, який подарував нам образки із зображенням Шевченка і сказав "гарненько вчіться на радість і потіху своїм батькам. Будьте такими мужніми, як був Шевченко", Через рік у червні 1906 р. Фран­ко з учнями здійснив екскурсію на Довбушів замок за селом. Там у лісі біля Довбушевої криниці, посідали на галявині кругом Франка, який розповідав про Довбуша. Повернувшись з екскурсії того ж дня, Франко виступив на зборах місцевої читальні та подарував читальні "Кобзар" та декілька брошур "Що таке поступ". Заночував у голови читальні Андрія Семенюка. а ранком виїхав на возі до Криворівні".

ІЛИНЦІ. Тут збереглася хата дяка - учителя, діяча Радикальної партії Михайла Іванчука (1854-1941), який особисто знав І. Франка і на його прохання записував фольклор. У його домі письменник був (1892 р.) разом із М. Павликом і В. Стефаником, У рукописному фонді І, Франка зберігається пісня про вибори (1895 р.), що її запи­сав у Ілинцях (1896 р.) М. Іванчук. Його діти Олекса та Олена стали вчителями і на прохання І. Франка та В. Гнатюка записували народ­ні приповідки, історичні перекази, колядки, матеріали про звичаї та обряди. Із листування О. Іванчука та І. Франка за 1905-1906 рр. відо­мо, що письменник опублікував у "Літературно-науковому віснику" оповідання і статті учителя та допоміг йому влаштуватися на роботу в бібліотеку Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

Сестри Олена і Стефанія (1890-1974) Іванчуки згадували, що вони під час перебування у Львові переписували Франкові збірку "Народ­них приповідок", В. Гнатюк, який гостював у Іванчуків, опублікував зібрані Олексою та Оленою етнографічні матеріали в "Етнографічно­му збірнику" та "Матеріалах до українсько-руської етнології", В Ілин­цях народилися письменники Андрій Понур (1888-1952) і Василь Ткачук (1916-1944), які пропагували творчість Каменяра.

У ЗАБОЛОТОВІ, через яке неодноразово проїжджав І. Франко (1892, 1898 рр. та ін.), встановлено бюст Каменяра в 1954 р., а у 1989 р. - пам'ятник Т, Шевченкові.

При в'їзді в село ВОВЧКІВЦІ справа височить символічна Шев­ченківська могила, на якій встановлено бюст Кобзаря. На її відкрит­ті (1914 р.) з палкою промовою до селян виступив В. Стефаник, 1892 р. Іван Франко відвідав жителя цього села, активіста Радикальної пар­тії, неписьменного селянина, але чудового селянського промовця Грицька Запаренюка. На основі розповідей Запаренюка про І. Фран­ка В, Стефаник 1925 р. написав новелу "Дід Гриць", в якій показав вплив Каменяра на народні маси, їхню любов і повагу до нього.

"Господи, - говорив Г. Запаренюк, - Ти звеселив світ звіздами, а нас, бідних мужиків, звеселив Ти Франком".

Розповідають у селі, що коли Запаренюк відвозив пись­менника на вокзал у Снятин, то по дорозі зустрів пана Мойсу з кіньми, як зміями, але з дороги не звернув і капелюха не зняв, а гордо сказав: "Небоже, дідичу, я ще не такого пана везу, як ти". У Вовчківцях 1900-1919 рр. завідував школою учитель, культурно-освітній діяч Снятинщини В. Равлюк (1872-1955). родом із сусіднього с. Орелець. На прохання І. Франка, В. Гнатюка, О. Роздольського, яких В. Равлюк знав особисто, він записував усну народну творчість, весільні звичаї.

Близький друг і соратник "Покутської Трійці" (В. Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича) В. Равлюк брав активну участь у відзначенні Франківських ювілеїв на Снятинщині (40-річчя літера­турної праці І. Франка 1913 р.),

З ініціативи В, Равлюка читальня "Просвіти", кооперативи "Власна поміч", "Сільський господар" провели у Вовчківцях спільне траурне засідання з приводу смерті І. Франка і просили НТШ орга­нізувати стипендію ім. І. Франка при Снятинській філії "Просвіти".

1926 р. па Снятинщині широко відзначено 10-річчя з дня смерті Каменяра.

ПРУТІВКА (до 1947 р, Карлів). 1920-х рр., у цьому селі проживав український письменник Володимир Самійленко. Учень 5 класу Ко­ломийської гімназії Микола Кейван запрошував І. Франка до Карлова виголосити промову на відкритті читальні (1884 р.). щоб "Покуття наше до мирної душевної праці побудити, спровадити на праву до­рогу" і повідомляв, шо будуть виступати адвокат Л. Озаркевич, його лікар Євген К. Трильовський. а два парубки продекламують вірші (ІЛ. - ф. 3. - Спр. 1638. - С. 205), На жаль, не вдалося встановити, чи був Франко в цьому селі. Відомо тільки, що він надіслав Кейвану книги, половину з яких розпродав "по одній лишаю в кожній читальні і радив познайомитися з Г, Запаренюком, "найрозумнішим чолові­ком з цілого повіту" - писав Кейван Франкові у листі від 01.02.1888 р.

Жителі Снятинщини брали активну участь у визначенні ювілеїв Каменяра. 25 жовтня 1898 р. жителі с. Джурова за підписом Юлії Никифорук і Федора Курильчука послали Франкові теплі слова привітання: "Честь єму за оборону хлопської справи, за звеличення українською слова, української пісні, честь єму за то, що, перебув­ши лихі дні і наруги, під тим не зігнувся, але стояв і стоїть твердо і непохитно під прапором, вказаним незабутнім М. Драгомановим...".

У Прутівці 23 жовтня 1992 р. відкрито пам'ятник Т. Шевченкові. Творці пам'ятника - львівські скульптори брати Блиски та Михайло Левицький,

А перед тим в цьому у вересні 1992 р. відкрито меморіальну дошку на будинку, де 16 вересня 1907 р. народився відомий художник, графік, мистецтвознавець Іван Кейван, який 1986 р. створив чудо­вий портрет Каменра.

В Усті над Прутом протягом шести літ перебувала на вихованні у маминого вуйка, священика Проскурницького майбутня наречена І. Франка Ольга Рошкевич. Тут домашня вчителька, німкеня, навча­ла дочку Проскурницького й Ольгу німецької та французької мов. В Усті Ольга вела просвітницьку роботу, читала селянам часописи та книги.

В Усті 1934 р. відкрито пам'ятник Т. Шевченкові (скульптор -С. Литвиненко, творець знаменитого "Каменяра" на могилі І. Фран­ка у Львові.) Нині пам'ятник зберігається у фойє місцевої школи. А на його місці 10 березня 1992 р. відкрито бронзовий бюст Кобза­реві (скульптор - Дерегус).

У БЕЛЕЛУЇ народилися український композитор, музикознавець і фольклорист П. Бажанський (1836-1920) та відома письменниця Н. Кобринська (1855-1920), яким у селі встановлено меморіальні дошки (1986, 1955 рр.) та відкрито музей письменниці.

У Белелуї у Н. Кобринської та її батька І. Озаркевича (жили в цьому селі до 1884 р.) часто бували І. Франко, М. Павлик, В. Сте­фаник, О. Кобилянська та ін. У серпні 1884 р. І. Франко побував у Озаркевичів разом з гостями із Києва - письменником Олександ­ром Кониським та студентом Київського університету Федором Миколайчиком.

Виїхавши з Белелуї до Болехова, Кобринська передала частину майна Науковому товариству ім. Т. Шевченка у Львові. Про перебу­вання у цьому селі І. Франка нагадує нам бюст письменника, вста­новлений 1958 р. (скульптор - А. Скиба) з ініціативи уродженця села Івана Василинюка (1929-1981). У 2001 р. на фасаді будинку школи встановлено пам'ятну табличку сучасникові Франка, відомому лікареві і громадсько-просвітньому діячеві, Євгенові Озаркевичу.

 Старовинне містечко СНЯТИН, що лежить на трасі Коломия-Чернівці, тісно пов'язане з життям і діяльністю "Покутської Трійці" (В. Стефаник, Лесь Мартович і Марко Черемшина) та їхньо­го вчителя 1. Франка. Тут 27 лютого 1892 р. відбулося народне віче за участю 2 тис. осіб. На вічі, що тривало 5 годин, по декілька разів виступали І. Франко, М. Павлик, селянин Іван Сандуляк та інші промовці. Було розглянуто 16 питань. Цікаво, що учасники віча не обговорювали тільки свої місцеві справи, а висували питання, які стосувалися всіх галицьких селян. Крім загального виборного права, вони вимагали припинити конфіскацію прогресивних видань, поліп­шити існуючу систему навчання, знизити ціни на сіль, відмінити шарварки, запровадити українську мову в діловодстві сільських органів влади тощо.

Приїзд на віче І. Франка та його однодумців, очевидно, налякав "власть імущих" , бо за вічем слідкували староста і комісар Снятинського староства та 12 жандармів. (Народ. - Львів, 1892. - № 5 і 6, -С. 5-72).

Дійсно. їм було чого боятися виступу І. Франка. Письменник викривав соціальний і національний гніт у Галичині, трагічний стан народної освіти. В доповіді, опублікованій в журналі "Народ" (№ 7-8) під назвою "Наші народні школи і їх потреби". І. Франко змалював сумну картину тогочасної освіти та незавидне становище народного вчителя; "Учитель у нас бере менше, ніж перший-ліпший возний" (посильний). Тому "мали ми в Галичині два випадки, що вчителі на посаді померли з голоду". Запропонований Франком проект резолю­ції свідчить, що письменник домагався збільшення крайового шкіль­ного фонду, демократизації системи освіти, наближення її до життя, викладання рідною мовою та заснування при кожній школі бібліоте­ки, якою б користувалися всі жителі села.

Селянин-самоук, столяр і різьбяр, а водночас народний поет й активний громадський діяч радикальної партії Іван Сандуляк (1845-1926) у своєму виступі на вічі, торкаючись питання податків, що пригнічують народ, розповів, як екзекутор забрав останній кожух однієї бідної сім'ї, тому що вона не могла сплатити податків. Ця трагічна розповідь карлівського селянина схвилювала І. Франка, і він написав оповідання "Історія кожуха" з присвятою І. Сандулякові. яке було опубліковано в часописі ″Хлібороб" 1892 р, (№ 18-19).

У вірші "Вандрівка Русина з Бідою" Франко також тепло згадує Сандуляка, який завжди сміливо виступав на захист інтересів трудо­вого народу та закликав селян-українців до боротьби за соціальне і національне визволення.

І. Франко, якого Сандуляк високо цінував як свого вчителя та ідейного керівника, пізніше також неодноразово зустрічався з ним на народних вічах і зборах, на з'їздах Радикальної партії. Довгий час вони листувалися. У листі від 7 квітня 1892 р. Сандуляк писав Франкові: "По отриманню Вашого листа немало мене здивувало Ваше велике добродійство і загальна любов і управа над бідним народом руським, котрого Ви так своїм щирим трудом видобуваєте  з темноти на ясний світ... Всюди Вас видно на кожних народних справах, не лише духом і тілом, але і грішми...". Великий Каменяр вислав Сандуляку 5 ринських, з яких той 3 ринські витратив на поїздку із двома товаришами на збори до Станиславова, а решту притримав для народ­них справ. Цей факт свідчить про щиру дружбу між Франком і Сандуляком та про щедрість письменника, який, хоч сам жив у постійних фінансових клопотах, все ж таки поділився мізерним своїм доробком із бідним селянином.

На зборах у Снятині Франко познайомився з селянином Гулейчуком із с. Іспас на Буковині, від котрого згодом дістав не відомий ще нікому стародрук давньої повісті, написаної коло 1730 р. якимось Мохначуком (І. 49. - С. 329, 338).

У Снятині, мабуть, уперше виконувалась пісня-гімн Івана Фран­ка "Не пора". Газета "Діло" за 26 лютого 1901 р. повідомляла, що 12 лютого 1901 р. в м. Снятині під час вшанування пам'яті Маркіяна Шашкевича в читальні "Просвіти" змішаний хор виконав гімн "Не пора" під керівництвом церковною диригента Івана Гоїва, який склав музику.

У Снятині рекомендуємо відвідати літературно-меморіальний музей Марка Черемшини, відкритий 1949 р. в будинку, в якому жив і працював (1912-1927 рр.) видатний український новеліст. В експо­зиції музею чимало місця відведено творчим зв'язкам письменників. Експонується картина коломийського художника П. Сахра "Марко Черемшина та І. Франко в горах".

З І. Франком Марко Черемшина познайомився у Відні 1897 р. і дивився на нього, "як на сонце, від якого меркнуть очі".

Згодом у споминах про Каменяра писав: "Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить ще дальше".

Біля Снятина у МИКУЛИНЦЯХ народився відомий художник-графік, вчений, академік Василь Касіян (1896-1976), який 1956 р. створив портрет І. Франка та проілюстрував декілька його творів.

Уродженець села Карлова (нині Прутівка) художник Іван Кейван (1966 р.) намалював графічний портрет Каменяра.

Зі Снятина по дорозі на Городенку бажано відвідати РУСІВ - рідне село Василя Стефаника. У хаті, в якій жив новеліст, 1941 р. відкрито літературно-меморіальний музей. І. Франко був для В. Сте­фаника літературним учителем. У своїй біографії В. Стефаник так про це писав: "Був безгранично щасливий, коли приймав, як учень, вказівки і поради від Івана Франка".

Каменяр також високо оцінював творчість В. Стефаника і Марка Черемшини. "...Наша проза, - писав Франко, - під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини, Яцківа набрала поетичного лету, мелодійності, ніжності, грації та різнорідності... Але найбільшим та­лантом серед тої групи визначається Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка".

СТЕЦЕВА - одне із найкращих в області сіл. Тут при будинку культури в 4-х кімнатах створено краєзнавчий музей. З  його експо­зиції довідуємося, що в селі перебували письменники М. Павлик, Лесь Мартович, в 1904-1910 рр. жив В. Стефаник. Прогресивна ро­дина Гамораків зі Стецеви підтримувала тісні зв'язки з І. Франком, який гостював у них (1884 р.). Фольклорні записи пісень і казок зі Стецеви Гаморак Марії І. Франко опублікував у журналах "Народ" та "Житє і слово". Дочки священика Кирила Гаморака (1835-1909), посла до галицького сейму від Снятинщини; Марія Гаморак (1863-1943). Олена Гаморак-Плешкан (1864-1902), Євгенія Гаморак-Калитовська (1866-1905), Ганна Гаморак-Данилович (1868-1963), Ольга Гаморак-Стефаник (1871-1914), займатися емансипаційним рухом жіноцтва, пропагували твори І. Франка та інших українських письменників.

У селі ТОРГОВИЦІ Городенківського району варто оглянути хату, в якій народився письменник Лесь Мартович, та музей письменника.

Даті наш шлях веде до райцентру ГОРОДЕНКИ, де на початку XX ст. був директором гімназіії письменник Антін Крушельницький, який і займався вивченням творчості Каменяра.

Проїздом бував І. Франко в ЯСЕНОВІ ПІЛЬНОМУ (1876) Городенківського, у селі ІВАНИКІВКА (1877-1879) Богородчанського, МОЛОДЯТИНІ (1884) Коломийського, мабуть, ЯРЕМЧІ, МИКУЛИЧИНІ, ВОРОХТІ Надвірнянського районів.

Рекомендуємо відвідати франківські місця також у Чернівецькій, Тернопільській та Львівській областях.

По дорозі до Львова варто зупинитися у стародавньому ГАЛИЧІ. Тут І. Франко як студент Львівського університету 20 січня 1875 р. брав участь у народному вічі. З цієї нагоди він прочитав перед гро­мадою вірш "Схід Сонця".

У ЛЬВОВІ рекомендуємо оглянути експозицію літературно-меморіального музею І. Франка, що знаходиться в будинку, в якому останні роки жив письменник, відвідати його могилу на Личаківському кладовищі та найстаріший на Україні університет його імені. Перед університетом побачите величний пам'ятник І. Франкові, відкритий 31 жовтня 1964 р., а на кафедрі української літератури - чудово обладнану франківську світлицю.

Така далеко не повна характеристика діяльності Каменяра на Прикарпатті. Його подвижницьке життя описав у своєму вірші "Іванові Франкові" відомий український поет Богдан Лепкий:

Іванові Франкові

Сорок літ, як Мойсей по пустині,

Він проводив народ за собою.

В небо рвалися очи вірлині,

А життя вниз тягло - бо в долині

Бій завзятий ішов з темнотою.

Як мечем, воював він словами,

То пророчив, то вчив як учитель,

То, як батько помежи синами.

Пробував і творив поміж- нами,

Правди й волі безсмертний служитель.

Він не гнувся під праці вагою

 І ніколи її не цурався.

 Як лицар, серед лютого бою

На бій-полю поляг головою,

Але духом в безсмертя піднявся.

Вшанування пам'яті  Івана Франка на Прикарпатті

У 1921, 1926, 1931, 1936 роках в окремих містах і селах краю про­ведено вшанування пам'яті І. Франка. 1926 р. в Коломиї на Народ­ному домі встановлено меморіальну табличку з таким текстом: "Пам'яти Івана Франка в десятилітню річницю смерти. Коломийська земля, 1926 р.".

У більшості населених пунктів, де бував  І.  Франко, встановлено йому пам'ятники та меморіальні дошки.

У с. Поточище 1926 р. селяни спорудили один із перших пам'ятників І. Франкові.

До 100-річчя від дня народження І. Франка пам'ятники Каменя­реві відкрито в Косові, Криворівні, Лолині, Підгірках, Рожнятові, Черчі, Ясенові Пільному; 1958 р. - н Белелуї, Надвірній, Чесниках; 1959 р. - в Заланові: 1961 р. - у Красноставцях, Руді, Саджаві; 1962 р. - у Делятині, Чернятині; 1971 р. - в Іваниківці; 1971 р. -у Верховині; 1981 р. - у Криворівні, Лолині.

1992 р. відкрито пам'ятники в Косові; у селах Ясенів Пільний Городенківського; Ілинцях Снятинського; Корничі Коломийського районів; 1993 р. - в Дорогові та Яблунові Галицького; 1994 р. -у Помонятах Рогатинського районів; 1995 р. - в Івано-Франківську; 1996 р. - в Болехові; 2000 р. - в Голині; 2001 р. - у Верховині.

Всього в області налічується понад 40 пам'ятників письменникові. Його іменем названо 9 колективних господарств, 5 кінотеатрів, 3 Будинки культури, низка вулиць. Пам'ятники та музеї є яскравим свідченням шанування народом світлої пам'яті великого письменни­ка і вченого, який усе життя боровся за краще майбутнє своїх співвітчизників.

Хоча в радянський період Івана Франка вшановували як письмен­ника, філософа та революніонера-демократа, проте вся його літера­турна і наукова творчість та громадська діяльність висвітлювалися однобічно і тенденційно. Радянські дослідники представляли Франка як активного поборника "українсько-російського єднання", як марксиста і войовничого атеїста.

Насправді письменник захоплювався марксизмом лише у студент­ські роки, а зрозумівши облудність "нової релігії", став завзято її по­борювати.

У своїх поглядах він пройшов довгий шлях від крайнього радикалізму до прогресивного націонал-демократизму.

Франко бачив Україну як суверенну державу у "народів вольних колі". Його патріотичні твори "Не пора", "Великі роковини", "Розви­вайся, ти, високий дубе" в радянський час ніколи не друкувалися, інші подавалися скорочено і сфальнювано ("Що таке поступ", "На­родники і марксисти". "Соціалізм і соціал-демократизм", "Михайло Павлик, замість ювілейної сильвети" та ін.).

Вилучалися і фальсифікувалися переважно ті статті І. Франка, в яких він засуджував марксистську "безглузду й антигуманну докт­рину" і марксистів за пропагований ними процес пролетаризації селянських мас, котрі, мовляв, тільки тоді будуть дозрілі для поступу і для соціалізму, коли "цілком щезнугь з лиця землі, яко самостійні господарі, а всі поробляться наймитами..."

Не публікувалася в радянських виданнях стаття-рецензія І. Франка на книжку А. Фаресова "Народники й марксисти" (Літературно-науковий вісник. - Львів. - 1899. - Кн. 6. - С. 186-188). У ній пись­менник стверджував, що "соціал-демократизм для українства є воро­гом, бо краде душі, наповнює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає їх від праці на рідному грунті". Стаття І. Франка "Поза межами можливого" (ЛНВ. - 1900. - Кн. 10) у радянському виданні (Іван Франко. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. -К,. 1956) подана з пропусками тих місць, де вчений сформулював ідеал національної самостійності України та відкинув марксист­ський економічний матеріалізм.

До жодного з радянських видань не увійшла праця Каменяра "До історії соціалістичного руху" (ЛНВ. - 1904 - Кн. 3). в якій він протиставляє марксизмові концепцію "щирого гуманного соціалізму".

Радянські франкознавці "ампутували" працю вченого "Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм" (ЛНВ, 1904, Кн. 10). Вони опублікували тільки другий розділ статті, в якому письменник слуш­но критикував погляди митрополита А. Шептицького на соціальні питання, а ті розділи, де Франко хвалив А. Шептицького та викла­дав своє розуміння соціалізму і таких питань, як особиста свобода, приватна власність, рівність між людьми і становище родини в суспільному житті, були повністю вилучені.

Замовчувалась і стаття І. Франка "Огляд української літератури за 1906 рік" (Рада - 1907 - ч. 12) з критикою українського марксист­ського журналу "Вільна Україна". Письменник слушно підкреслю­вав, що здорові парості можуть виростати тільки з виразного націо­нального грунту, що хибою українських соціал-демократів є те, що "вони не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи".

У радянських виданнях відсутня і стаття "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова" (ЛНВ. - 1906. - Кн. 8). Праці І. Франка, які в часи тоталітарного режиму в Україні ніколи не друкувалися, були повністю опубліковані за кордоном з передмовою нашого земляка з Рожнятівщини, поета, жур­наліста і громадсько-культурного діяча Богдана Кравціва (Іван Фран­ко про соціалізм і марксизм: Рецензії і статті 1897-1906. - В-во "Про­лог", 1966).

2001 р. у Львові вийшла книга "Іван Франко. Мозаїка", в якій опубліковано твори, що не ввійшли до зібрання творів у 50-ти томах.

             Основні дати життя і творчості Івана Франка

 27 серпня 1856 р. народився в с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту в сім'ї сільського коваля.

1862-1875 рр. навчався у школах, гімназії, а з 1875 р. - у Львів­ському університеті.

1875  р. надрукована перша повість "Петрії і Довбушуки".

1876  р. вийшла перша збірка поезії "Письма Йвана Франка. Баля­ди і роскази".

1878р. 14 січня І. Франка засудили на шість тижнів арешту за поширення забороненої літератури. Після 8-місячного ув'язнення разом із М. Павликом засновує журнал "Громадський друг", який після конфіскації став виходити під назвами "Дзвін" і "Молот".

1880 р. вдруге заарештований. Написав вірші "Вічний революціо­нер", "Не пора", що включені до шкільної програми з української літератури.

1881-1882 рр. разом з І. Белеєм видає журнал "Світ", на сторінках якого друкує свої повісті "Борислав сміється", "Захар Беркут" та низку статей.

1883 р. у січні І. Франко переїжджає з Нагуєвич до Львова і пра­цює в журналі "Зоря" і газеті "Діло" (до 1885 р.).

1885   р. в Києві знайомиться з М. Лисенком. Вийшла збірка "Галицькі образки".

1886  р. одружився в Києві з Ольгою Хоружинською.

1887  р. вийшла з друку коштом поета збірка поезій "З вершин і низин".

1887-1897 рр. став співробітником польської газети "Кurier Lwowski". Починається період десятилітньої праці в польській і німецькій пресі, який Франко назвав "В наймах у сусідів".

1888  р. співробітничав у журналі "Правда", де надрукував статтю "Молодий вік Осипа Федьковича".

1889  р. влітку І. Франка втретє заарештовують разом із групою київських студентів, що приїхали на екскурсію до Галичини, й звинувачують у пропаганді ідеї визволення Галичини з-під влади Австрії та приєднання її до Росії. В тюрмі написав оповідання "До світла" і цикл "Тюремні сонети".

1890   р. разом з М. Павликом стає співзасновником Русько-української радикальної партії та видає двотижневик "Народ". Вийшла збірка оповідань "В поті чола".

1891-1893 рр. продовжує студії у Чернівецькому, а потім Віден­ському університетах. Виступає на вічах у різних містах.

1893, 28 червня Франкові у Відні присуджено вчений сту­пінь доктора філософських наук за дисертацію "Варлаам і Йоасаф" - старохристиянський духов­ний роман і його літературна історія".

1894-1897 рр. разом з дружи­ною Ольгою видавав журнал "Життє і слово", в якому серед інших з'явилася його стаття "Соціалізм і соціал-демократизм".

1897 р. виступає з гострою критикою української соціал-демократії й соціалізму Маркса та Енгельса. Критику марксизму як "релігії, основаної на догмах  ненависти  і  класової боротьби", Франко продовжив у передмові до збірки "Мій ізмарагд" (1897).

1895, 22 березня Франко успішно прочитав у Львівському універ­ситеті пробну лекцію на тему "Наймичка" Т.Г. Шевченка" на зван­ня доцента української літератури, але через опір намісника Бадені та галицьких реакційних кіл цієї посади не отримав. Не був обраний і до парламенту.

1896 р. вийшла збірка "Зів'яле листя", що є вершиною інтимної лірики поета.

1898  р. однодумці Франка М. Павлик, В. Гнатюк. Н. Кобринська та ін. урочисто відзначили 25-ліття його літературної і суспільно-політичної діяльності. Вийшов "Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності 1874-1898", складений М. Пав­ликом.

1899  р. Франко став дійсним членом НТШ (1904 р. - почесним) та членом редколегій "Літературно-наукового вісника" (з 1898 р.) і "Записок НТШ". де публікував більшість своїх наукових праць.

1900-1904 рр. виходить низка художніх творів та наукових праць, серед яких замовчувана в радянський час "Що таке поступ" (Коло­мия, 1903). У ній Франко піддав нищівній критиці ідеал комуністич­ної "держави Маркса і Енгельса", передбачивши вже тоді, що вона стане "величезною народною тюрмою".

1905 р. написана і видана найвизначніша поема "Мойсей". в якій на основі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.

1905-1908 рр. вийшло декілька нових художніх творів та наукових праць, серед яких - "Галицько-руські народні приповідки".

1908-1912 рр. Франко хворіє, лікується в Ліпіку (Хорватія), Лавроні, Одесі і продовжує творчо працювати.

1913  р. опубліковано капітальну фольклористичну працю Франка "Студії над українськими народними піснями". Відзначено 40-річчя літературної, наукової та громадської діяльності І. Франка.

1914  р. вийшла збірка поезій "Із літ моєї молодості" (1874-1878), у передмові до якої Франко. підсумовуючи свою 40-річну діяльність, писав: "...Скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка - служи­ти інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступо­вим ідеям...".

1915   р. греко-католицький священик, педагог і письменник Й. Застирень висунув І. Франка на здобуття Нобелівської премії, та йому не довелось отримати золотої медалі.

1916  р. написав вірш "Не мовчи", який закликав молодь до бо­ротьби проти неправди.

28 травня І. Франко помер у Львові і 31 травня похований на Личаківському кладовищі. Пам'ятник на його могилі було відкрито тільки   1933 р.

ФОЛЬКЛОРНО-ЕТНОГРАФІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ                                                                         І.ФРАНКА НА ГУЦУЛЬЩИНІ

Серед етнографічних груп українського населення гуцули своєю культурою і побутом, надзвичайно багатим на різноманітні жанри фольклором, самобутнім мистецтвом, природною красою краю ще з XIX ст. привертали увагу найвидатніших діячів української та зарубіжної літератури, науки й культури. Майже все своє життя Іван Франко цікавився Гуцульщиною - краєм самобутньої духовної та матеріальної культури карпатських українців.

Як відомо, І. Франко вперше побував на Гуцульщині 1880 р., тоді в липні-серпні він жив у Нижньому Березові у свого друга - вчите­ля та громадського діяча Кирила Геника. Тут письменник написав оповідання "На вершку", записував фольклор, побував на весіллі у брата Кирила Геника, Антона, відвідував сусідні села.

У 1884 р, письменник організував на Гуцульщину екскурсію пере­важно студентської молоді, яка знайомилася з життям і побутом краю та проводила культурно-освітню пропаганду серед населення. У віршованій програмі екскурсії "Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 р. "В дорогу" Франко змалював життя міст і сіл, через які пролягали шляхи, показав глибоку соціальну неспра­ведливість, шо панувала в Галичині.

На запрошення адвоката Теофіла Окуневського (1858-1937) Франко з київськими друзями Олександром Кониським та Федором Миколайчуком перебував у Яворові 8-11 серпня 1884 р. у гостиннім домі священика Іполіта Окуневського (1834-1902), батька Теофіля. Сестра Теофіля, піаністка Ольга Окунсвська (1875-1960), грала на концерті з нагоди ювілею Франка у Львові 1898 р. У близьких дружніх стосунках з  Іваном  Франком був  і  брат Ольги  Ярослав Окуневський (1860-1929). Як військовий лікар-генерал, він побував у багатьох країнах світу і написав "Листи з чужини" (Львів, 1898 р.). Цей мемуарний твір високо оцінив І. Франко.

Наступні відвідини відбулись у серпні 1898 р. І. Франко з дружи­ною та дітьми відпочивав у с. Довгопіллі, записував від селян роз­повіді про життя і звичаї гуцулів.

Бував І.Франко також у Буркуті, де в 1910 р. зустрічався з Лесею Українкою, в Головах, Гриняві, Жаб'ї, Косові, Берегометі, Кутах (1905), Яворові та інших гуцульських околицях, а в Криворівню про­тягом 1901-1914 рр. пришив майже щоліта. На Гуцульщині письменник не тільки відпочивав, а й працював над літературно-науковими творами, збирав фольклорно-етнографічні матеріали.

Коротко зупинимося на фольклорно-етнографічній діяльності Івана Франка на Гуцульщині. Ще до відвідин краю І. Франко чув поетичні перекази про нього від свого друга з Косова М. Павлика. На цій основі народились романтичні поезії "В'їзд гуцула", "Керма­нич" і повість "Петрії й Довбущуки". Коли ж письменник особисто пізнав Гуцульщину, його романтичний пафос змінюється реалістич­ним, правдивим зображенням повсякденного життя гуцулів.

В оповіданнях "Як Юра Шикманюк брив Черемош" і "Терен у нозі" Франко реалістично змалював життя і побут селян. У них він показав злидні, безпорадність верховинців.

В основу оповідання "Гуцульський король" покладено розповідь гуцула Андрія Освінціцького, яку Франко записав під час перебу­вання в с. Довгопіллі. У творі передано народну ненависть до кри­вавого деспота устеріцького мандатора Грдлічки.

До гуцульського циклу поезій належать "Буркутські станси", наскрізь пройняті смутком, почуттям самотності й туги, що опану­вали поетом. Варто нагадати, що такий тон поезій викликаний навколишньою дійсністю й тими жорстокими ударами, що їх зазна­вав поет у житті.

Скрізь, де б не бував І. Франко, невтомно збирав фольклорно-етнографічні матеріали, цікавився побутом і життям гуцулів. Із с. Довгопілля 23 липня 1898 р. він писав О. Маковею: "Гори тро­хи зависокі на мої ноги. Черемош гарний, але зовсім безрибний, зате гуцульської нужди пливе по нім багато. Може, дайте знати до газет, що сего тижня... дараби зробили загату під Сокільським, около 500 дараб звалило на купу, один гуцул утопився, а одній жінці поломило обі ноги".

Про тяжке економічне становище гуцулів розповідає Франко і в незавершеній статті "Полонина Глистовата. Причинок до історії камеральних дібр в Галичині." Стаття писалася 1898 р. на основі судових документів, з якими письменник познайомився через адво­ката Д. Кулика. В ній показано жорстоке свавілля австрійських властей. Управителі державних (камеральних) маєтків полонину Глистовату, що раніше належала гуцулам, безпідставно включили до державної власності. За її повернення селяни почали судовий процес, який тягнувся довгі роки.

Рукопис статті свідчить, що Франко, крім усього, цікавився еконо­мічним становищем Гуцульщини, виступав проти колоніальної полі­тики австрійських властей у Галичині і, зокрема, на Гуцульщині.

У серпні 1898 р, Іван Якович виявив у Станиславові важливі документи з історії Галичини 1846, 1848 рр., дані про польське пов­стання 1863 р., етнографічно-статистичний опис Станиславівського округу з 1854 р., реферат про етнографію гуцулів тощо. Згодом ці цінні етнографічні документи про гуцулів опублікував зі своїми ко­ментарями В. Гнатюк.

У Довгопіллі І. Франко записав пісню та оповідання про ватажка опришків Мирона Штолу (Штолюка), дуже популярного у народній творчості, але зовсім невідомого на той час історикам. Згодом на основі цих матеріалів він напише оповідання "Мирон Штола".

На думку Каменяра, в народній пісні, легенді чи переказі треба дошукуватись історичної правди, вбачати в них достовірне джерело. Це міркування письменника підтвердилося. Історику Ф. Стеблію вдалося виявити офіційні документи, які засвідчують правдивість багатьох фактів, описаних у пісні про Мирона Штолу, що була опублікована Франком у 1898 р..

На основі вивчення документів та спогадів гуцулів І. Франко напи­сав ґрунтовну статтю про керівника селянського руху на Гуцульшині в 40-х роках XIX ст. Лук'яна Кобилицю. Йому також належить публікація пісень і переказів з науковою розвідкою про опришків Олексу Довбуша, Семена Хотюка, розправу над опришками мандатором Гердлічкою, про панщину й Лук'яна Кобилицю, Л. Кошута тощо.

Жива атмосфера цікавого й самобутнього побуту гуцулів, їхня обрядова поезія та багата демонологія наштовхнули Фран­ка на думку, що все необхідно записувати, вивчати, щоб глибше пізнати душу народу, його характер. Крім власних зацікавлень, він також залучає до збирання фольклорно-етнографічних матеріалів знайомих місцевих учителів, вчених і літераторів, які приїздили на відпочинок у гори, а також письменних гуцулів. За порадою пись­менника народні пісні, приповідки, коломийки на Гуцульщині записувала громадська діячка з Криворівні 3. Бурачинська, її дочки К. Курівцева і М. Бурачинська-Волянська. Народну творчість записували також учителі Р. Заклинський (1852-1931) та його син Богдан (1886-1946), Д. Ендик (1869-1952) - у Гриняві й Залуччі. О. Іванчук (1886-1920) - в Тростянці й на Косівщині, Л. Гарматій (1866-1924)- в Головах, гуцули П. Шекерик-Доників - у Головах та Красноїллі, Ю. Яким'юк - в Тюлеві та ін. Згадані збирачі надсилали Франкові фольклорно-етнографічні записи і повідомляли його про різні події з життя гуцулів. Відповідаючи на лист І. Франкові. Ю. Яким'юк з Тюдова писав: "... Я буду завше записувати казки, пісні, небилиці і Вам посилати". Він просив прислати йому "Свинську конституцію", "Історію кожуха" та інші твори, що пись­менник радо виконував.

Про невтомну діяльність Франка щодо організації збору фольк-лорно-стнографічного матеріалу свідчить і його листування з ліка­рем і письменником із Жаб'я Я. Невестюком (1868-1939), М. Волин­ською та іншими записувачами. Зібрані М. Волянською весільні, ліричні та побутові пісні, звичаї, колядки, похоронні обряди, гуцуль­ський словник, приповідки, пісні про опришків і Кошута зберіга­ються у фонді Франка.

Записували фольклор і сини Франка. У фонді письменника збері­гаються приповідки та інші фольклорні матеріали, записані його си­ном Андрієм у Криворівні, Микуличині та інших селах.

Молоді фольклористи й етнографи, залучені до наукової роботи, вчилися у письменника, як треба записувати народну творчість, У І. Франка був свій метод. Він умів до кінця вислухати оповідача, вловити в розмові для багатьох непомітне і зробити ґрунтовні уза­гальнення. Ось як описує сучасник Франка В. Кобринський процес запису вченим гуцульських приповідок: "Мій товариш Вол. Мельник розповідав, що, будучи у Довгополі, вибиралися раз з Франком до ворожбита. Мельник удав хворого, а Франко просив о поміч. Коли гуцул-ворожбит "промовляв", то шептав усякі "заклинання", Франко записував скорочено кожне слово, радий, що здобув недоступну йо­му таємницю ворожбита".

Своєю наполегливою працею І. Франко та В. Гнатюк заохочували до етнографічного вивчення Гуцульщини ряд письменників - Г. Хоткевича, О. Маковея, Д. Лукіяновича, Д. Харов'юка, етнографа П. Рябкова та багатьох інших, які також зробили певний внесок у вивчення та збереження етнографічних пам'яток гуцулів.

1904 р. Рябков разом з Франком брав участь в етнографічній експедиції і звітній статті "По Східній Галичині й Буковині" (1905 р.) навів цікаві спогади про письменника та дав відомості про побут бойків і гуцулів. Ця стаття на 80-ти сторінках машинопису досі ніде не опублікована: зберігається вона в архіві Інституту етнографії ім. М.М. Миклухо-Маклая АН у Москві (ф. 22, спр. 67).

Іван Франко не тільки керував збирацькою роботою, видавав разом з В. Гнатюком фольклорно-етнографічні програми, що мали велике практичне значення для збирачів, а й займався впорядкуванням та виданням зібраних матеріалів. У редакційній статті редагованого ним Етнографічного збірника (Т, V, Львів, 1898) він писав: "Може, у жодної частини нашого народа не розповсюджена так сильно віра в зносини поодиноких людей, знахарів, лікарів, ворожбитів та ін, з надземними силами, як серед гуцулів... Не диво, що примівок живе в устах гуцулів велика сила і до кожної є багато варіантів". Знаючи наукову цінність тих пам'яток народної творчості, Франко публікував різні варіанти замовлень від бабиць і холери, вовків і укусу гадюки, від відьми і болячки, од рожі й усякої недуги, заклинання від грому та присягу на подружню вірність, їх записали в селах Буковин­ської і Галицької Гуцульщини етнограф М.І. Козарищук з Конятина та учитель з Довгопілля О. Галевич. У згаданому збірнику письмен­ник вмістив і свої демонологічні записи та відомості про народний календар під назвою "Людові вірування на Пігір'ю", а в Етно­графічному збірнику (томи 10,  16, 23, 24, 27, 28) він упорядкував і видав "Галицько-руські народні приповідки", що зібрав за допомогою своїх помічників.

Чимало фольклорно-етнографічних матеріалів з Гуцульщини. надісланих Франкові для публікації, залишилось у руко­писах. У листі від 31.07.1898 р. до збирача М. Мосори (1862-1948) із с. Поручина, який 1885 р. перебував у Жаб'ї (тепер Верховина) і склав гуцульський словник. І. Франко писав, що переглянув обидві його праці про гуцулів і радо визнає їхню цінність. Збережений у фонді Франка рукопис Мосори на 156-ти сторінках "Словар Гуцуль­ський" заслуговує спецільного дослідження сучасних мовознавців.

Вважаючи Франка добрим знавцем культури й побуту гуцулів, до нього зверталися за порадами ряд науковців, літераторів і журналістів Так. С. Болотніцький зі Станиславова в листі до письменника від 24 квітня 1896 р. просив подати опис краю, людей, їхній спосіб життя і костюми, вірування та інші дані, необхідні йому для написання статті про Гуцульщину для варшавських періодичних видань.

І. Франко багато зробив для видання та публікації записів фольк­лористів й етнографів. Він брав участь у редагувані першої частини монографії етнографа В. Шухевича "Гуцульщина" та сприяв її виданню. Коли ж дослідження вийшло з друку, Іван Франко у статті "Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст." позитивно оцінив його етнографічну діяльність. Він писав, що в 90-х рр. на Галицькій Русі "...виробляться збирачі нового типу, такі як Іван Колесса, Осип Роздольський, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич, що, обіймаючи широкі наукові горизонти, рівночасно стараються вичерпати запас етнографічних фактів у певній околиці... Володимир Шухевич звертас головну увагу на вистудіювання Гуцульщини з кожною погляду і є. головним впорядчиком етнографічною відділу на крайовій виставці 1894 р...". Початок його монографії з численними ілюстраціями про гуцулів привернув увагу дослідників.

У статті "Українсько-руська література і наука в 1899 р." І. Франко візначав, що про вартість праці В. Шухевича найкраще свідчить те, що вона ще в рукописі дочекалася перекладу на польську мову. А в статтях, що були опубліковані російською і чеською мовами. І. Франко назвав монографію В. Шухевича чудовою.

Згодом (1902) І. Франко пише німецькою мовою розгорнуту рецензію на всі три томи "Гуцульщини". Він знайомить читачів зі змістом рецензованих томів, коротко розповідає про заняття, звичаї і побут гуцулів, вказує на те, в чому полягає відмінність гуцулів від бойків. У цій рецензії Франко зупинився і на недоліках праці Шу­хевича. Справедливо зазначалося, що монографія етнографа має більше описовий, а не науковий характер. Автор лише записував усе, що бачив, не аналізуючи значення того чи іншого явища, не вказував на його аналогії, не використав прань інших етнографів, а отже, на основі власних спостережень не зміг зробити правильних висновків та розрізнити, що характерне для гуцулів, а що - для всьо­го українського народу.

І. Франко звертає увагу й на ті факти з життя гуцулів, що випали з поля зору Шухевича. Він розповідає про давній спосіб полювання на ведмедів за допомогою пастки з двох колод (прислуп). У Карпатах дуже часто так називали гори, поля і зустрічаються навіть прізвища. Вони, на думку Франка, лишилися як згадка про полювання. Як добрий рибалка, письменник зазначав, що риба головатиця водиться тільки в Черемоші, а не в усіх річках Гуцульщини, як вва­жав Шухевич. На думку Франка, при описі полонинського життя не варто було наводити велику кількість пісень, що не мають нічого спільного з життям пастухів. Слід було б зробити ілюстрації до опису добування на полонині вогню тертям. Попри ці та ряд інших дріб­них зауважень, Франко, як добрий знавець культури та побуту гуцулів, в цілому дав позитивну оцінку праці Шухевича.

У статті "Літературна мова й діалекти" І. Франко відзначав, що етнографічні досліди Шухевича зробили певний внесок у вивчення гуцульського діалект.

Великий Каменяр, як і В. Гнатюк, не тільки вивчав пам'ятки матеріальної й духовної культури гуцулів, а й популяризував цінні мистецькі твори народних умільців, дбав, щоби вони належно збері­галися у музеях. Нерідко письменник допомагав окремим музеям закуповувати експонати. Це видно з листа до І. Франка народного майстра із с. Річки Лук'яна Якіб'юка, який повідомляв письменника, що виробляє ташки, порошниці, топірці, різні мосяжін вироби та збирає старовинні речі, які може передати для музею. З листів К. Курівцевої з Криворівні та Т. Окуневського з Яворова до І. Франка від 11 та 27 грудня 1886 р, довідуємося, що письменник просив їх придбати гуцульський одяг.

У зборі експонатів для музеїв та етнографічному вивченні Гуцуль­щини Франкові сприяли також громадські діячі, знавці звичаїв та по­буту гуцулів Д.М. Кулик 1850-1941) з Кут. І.Й. Попель (1850-1921) з Довгопілля, О. Волянськиій (1862-1947), різьбяр В.Г. Якіб'юк (1866-1944) з Криворівні та ін.

Як бачимо, Гуцульщина, і зокрема Надвірна, посідає значне місце в художній та науково-публіцистичній спадщині письменника. Тут І. Франко з допомогою місцевих жителів, учителів зібрав значний фольклорно-етнографічний матеріал, який частково публікував у різних збірниках та використав у своїх художніх творах. Нехай він і не видав спеціальних праць про гуцулів, все ж своїми збірками, статтями, написаними з глибоким знанням справи, і на багатому фактичному матеріалі зробив певний внесок у справу подальшого вивчення духовної й матеріальної культури цього краю. Великою заслугою письменника є і те, що він зумів залучити до фольклорно-етнографічного вивчення Гуцульщини значну частину інтелігенції.

 

 

Оновлено 19-09-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка