Іван Франко як краєзнавець

Наукова спадщина Івана Франка в галузі історії надзви­чайно багата, Його перу належить велика кількість спеціаль­них історичних досліджень, літературних, мовознавчих та ет­нографічних праць. Це зумовило появу цілого ряду дослід­жень, присвячених його творчості. Інтерес до творчості Івана Франка з'явився ще за його життя: про нього багато писали в пресі, тоді ж з'явилися окремі книги та перша бібліографія його творів. Ці дослідження й започаткували окрему галузь українознавчих студій - франкознавство, яке сьогодні має численні здобутки.

Протягом XX ст. продовжувався видрук його творів, публіку­валися спогади сучасників, здійснювалися планові досліджен­ня. Франкова спадщина як у цілому, так і в ділянці історичного краєзнавства привертала увагу багатьох учених. Дослідження місцевої історії, етнографи та фольклору займають чільне місце в науковій діяльності вченого. За даними академіка М. Возняка праці І. Франка з краєзнавчої тематики становлять не менше третини всієї його наукової спадщини. Проте на сьо­годнішній день немає цілісного ґрунтовного дослідження, яке б повною мірою висвітлювало краєзнавчі погляди Івана Франка,

З цієї проблематики багато відомих дослідників обґрунту­вало; принципові питання життя і творчості Івана Франка як краєзнавця, народознавчі дослідження Івана Франка в Галичині, Франкові дослідження селянського побуту, взаємини Івана Франка із зарубіжними етнографами, вне­сок Івана Франка у розвиток історичного краєзнавства на При­карпатті, роль Прикарпаття в житті Івана Франка, пи­тання опришківського руху в творчості Івана Франка, ос­новні напрямки краєзнавчих студій Івана Франка. Однак на сучасному етапі діяльність Івана Франка як краєзнавця ви­вчена недостатньо. Згадані науковці висвітлюють окремі ас­пекти цього питання.

У попередніх дослідженнях науковці фрагментарно аналізу­вали Франкові дослідження історії рідного краю. Частково роз­робляли й проблеми діяльності Каменяра як краєзнавця. На нашу думку, дещо більшого висвітлення потребують роль та вклад Івана Франка у розвиток краєзнавчої науки в Україні. Стаття передбачає об'єктивний підхід до вирішення вищезазначених проблем.

Іван Франко здійснив великий вплив на становлення і розвиток краєзнавчої науки в Галичині, заклавши її ідейно-теоретичні підвалини. Критично і в цілому вірно оцінюючи ряд пріоритетних тоді народознавчих концепцій, Каменяр був при­хильником історико-порівняльного методу дослідження. На сьогоднішній день відомо, що письменник написав 50 праць з фольклору й опублікував близько 100 народознавчих досл­іджень і повідомлень. Крім того, відомо, що лише в галузі пісен­ної народної творчості загальний обсяг записів І. Франка ста­новить близько 400 пісень і понад 1300 коломийок. Як бачи­мо, діяльність Франка як фольклориста й етнографа вивчена достатньо. Тому в цій роботі ми ставимо завдання дослідити внесок Івана Франка у вивчення історії краю, розкрити ос­новні напрямки його краєзнавчої діяльності, показати його роль у розвитку краєзнавчої науки в Україні.

Перші кроки діяльності І. Франка як краєзнавця припада­ють на кінець 70-х років. У 1876 р. у Львові в журналі студентсь­кої молоді «Друг» М. Павлик за участю і допомогою І. Франка порушив питання про потребу етнографічно-статистичної ро­боти. Свої спостереження І. Франко почав дуже рано. «Скінчив­ши сьому клясу, - згадує він у листі до М. Драгоманова, - я перший раз пустився під час вакацій в дальшу дорогу... Я поїхав залізницею до Стрия, а звідси рушив сільським трак­том на Синьовидне та на Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Старий Мізунь, Велдіж (Шевченкове), Лолин... Вернувши з Лолина в Дрогобич, я пустився в противний бік - на Опаку, Смільну, Тур'є, Волосянку». Під час подорожі Франко записав багато народних пісень, коломийок, оповідань. У 1876 р. у журналі «Друг» І. Франко відкрив розділ «Із уст народу», в якому публікував зібраний фольклорний матеріал, а в 1877 р. і свої перші реалістичні оповідання з робітничого і селянського життя. Цікаво, що, як відзначає Михайло Нечиталюк, «свою фольклористичну діяльність Франко почав ще з публікації в студентському журналі «Друг» (1876) невеличкої народної казки, записаної в Нагуєвичах. А першим справді науковим дослідженням народного епосу була розвідка «Старинна ро­мансько-германська новела в устах руського народа» (1883). До цього жанру народної творчості він звернувся і в 90-х роках». У цих творах він змалював картини тодішнього сус­пільства, широко використовуючи власні спостереження («Ріпник», «На роботі», «Навернений грішник»). «У сьомому і восьмому класах Дрогобицької гімназії, - зазначають Баас і Каспрук, - він пише гекзаметром поему «Пани Туркули», в основу якої ліг усний переказ про зруйнування татарами зам­ку на горі (де в часи Франка в Нагуєвичах була Слобода)», На жаль, поема була загублена, як і багато творів Франка, і не віднайдена й досі. Про те, що Франко широко використовував свої етнографічні спостереження, свідчить і його передмова до циклу «Борислав», яка є першим, хоч і мініатюрним, краєзнавчим нарисом. «Записувати традиційні пісні почав Франко зразу від матері, коли був ще учнем «ниж­чої» гімназії в Дрогобичі, а опісля і в Дрогобичі робив записи, так що швидко мав мілко списані два товсті зшитки, вміщаючі 800 нумерів, - правда, в значній части коломийок. Менший зшиток відіслав до Львова в «Просвіту», а опісля припадково віднайшов його в третіх руках, а більший таки пропав у нього в Дрогобичі, як згадав про це сам Франко».

У 1878 р. І. Франко з М. Павликом займаються виданням журналів «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», У них і в польській робітничій газеті «Ргаса» Франко виступає зі своїми спостереженнями над важкими умовами життя народу. Жур­нал «Громадський друг» помістив ряд звісток про побут наро­ду в різних верствах і сторонах, звертаючи увагу на їх еконо­мічний побут і на психологію суспільних відносин. У журналі «Дзвін» з ініціативи Франка було відкрито розділ «Вісті з Гали­чини». В зв'язку з цим він просить Ольгу Рошкевич зібрати ко­респонденції і факти з таких питаннь:

1)  хроніка сільських випадків у с. Лолині;

2)  оповідання жінок про своє життя і господарювання;

3)  докладне оповідання про Лолинську школу.

Університетські роки Франка припали на час, коли особ­ливо позначився вплив Михайла Драгоманова на Галичину вза­галі та на хід фольклорної й етнографічної роботи в Галичині зокрема. За його сприяння повстала в Галичині низка фольклористів-збирачів, «не дилетантів, а освідомлених про спосіб, предмет збирання й вагу систематично зібраного фольклор­ного матеріалу. Не треба бути дуже здогадливим, щоб впли­вові Драгоманова приписати й відчитати Михайла Павлика на ве­чорі в пам'ять Маркіяна Шашкевича у Львові 24 червня 1876 р. про «Потребу етнографічно-статистичної роботи в Галичині» й заведену вже перед тим у «Друзі» (від ч. 7) рубрику «Із уст народа». В тій рубриці надрукував Франко в ч. 8 й одну казку й «Ладканки із села Лолина», характеристику побуту селян Галичини І. Франко починає з опису зовнішнього вигляду галицького села, в якому на найви­щому місці на першому плані були будинки урядника, попа, кур­куля, а вже за ними - напівзруйновані хати селян. Про невелике (близько 80-ти хат) гірське село Лолин на Бойківщині, яке роз­ташоване на лісовій околиці, Франко пише, що його населення не знає майже ніяких заробітків, ніякого промислу, і народною приказкою дуже влучно характеризує його: «Лолин - голий, дов­круги ліс, а всередині біс», На прикладі бойківського села Бандрова,   в   якому  жили,   крім   українського   населення,і німецькі колоністи, І. Франко виявляє особливості українського і німецького способів поселення. Цим самим він заперечує твер­дження Федора Вовка про те, що архітектура і спосіб плануван­ня двору і села в українців не східнослов'янського походження, а виникли начебто під впливом німецької культури. Порівнюючи способи поселення українців і німців у с. Бандросі, Франко пише, що німецькі хати густо стоять вряд з обох боків вулиці і мають перед вікнами невеликі квітники. На вільному місці перед хатами біля вулиці стоять криниці з високими журавлями. Вікна в хатах звернені до вулиці, а городи лежать поза хатами, тоді як україн­ські хати розкидані тут і там по городах, від головної вулиці ве­дуть до них довгі й вузькі вулички. Криниці мілкі і звичайно вико­пані в підлеглих тихих місцях під вербами, стіни їх видовбані з цілої колоди, інколи розміром 1,5-2 метри.

Значний інтерес становить і стаття Франка «Що це за інте­лігенція, галицькі попи?» (1879 р.), в якій на етнографічному і статистичному матеріалі він доводить, що духівництво є однією із верств, що постійно знущається над селянами. В листах до О. Рошкевич він просив зібрати оповідання, колядки, весільні пісні, щедрівки, а також якнайдокладніші матеріали про госпо­дарство попівське, звертаючи увагу на такі питання: як виглядає попівський двір, чи новий, чи старий, скільки вікон і куди обер­нені, як усередині, які покої, підлоги, меблі, як виглядає кухня, скільки господарських будинків і які, скільки худоби, скільки слуг і служниць, що їдять слуги, в чім ходять, яка їхня денна робота, що їсть родина попівська, які вживає потрави: сніданки, обіди, підвечірки, - останні матеріали слід збирати протягом життя і то як найдокладніше. Внаслідок дослідження земельної власності попів у 691 парохії І. Франко виявив такі дані:

Морґи            Квадратні сажні

До кола наукових інтересів Франка входило і дослідження духовної культури селян, народних обрядів, звичаїв та пов'я­заних з ними пісень, приповідок, замовлянь, оповідань, ка­зок, До збирання матеріалу він залучає все більшу кількість місцевих жителів. Досить яскраво цей бік діяльності І. Франка розкриває його листування з 0. Рошкевич у 1878 р., якій він часто нагадував про своє прохання збирати етнографічний та фольклорний матеріали. При цьому Каменяр наголошував на тому, що «кожний запис має бути виразний, чіткий, напи­саний лише на одній стороні паперу.., При довших оповідан­нях належить під кожним і зокремо, подати місце запису (село), ім'я оповідача і записувача; під такими короткими, як приповідки, вистане подати місце, а лише раз на одній картці написати своє ім'я і тої особи, що говорила. Довші оповідан­ня належить записувати дослівно від оповідача під диктант, тому й треба його вперед навчити диктувати. Не можна від себе нічого додавати до запису ані викидати з нього, Право­пис має бути шкільний, але місцеві прикмети говору мають бути задержані».

Після другого арешту в 1880 р. І. Франко, не маючи засобів до Існування, змушений був деякий час жити в рідному селі Нагуєвичах і займатися селянською працею. «Особливо вели­ку силу того скарбу зібрав я в роках 1880-1882, коли я, потер­півши розбиття своєї кар'єри у Львові, на якийсь час осів був на селі і займався селянською роботою. Моє ув'язнення в р. 1877 і дев'ятимісячний побут у львівській в'язниці, пізніше (з початку 1880 р.) ув'язнення в Коломиї і мандрівка «щупасом» (етапом) із Коломиї до Дрогобича, а також різні екскурсГі в різні сторони краю, числені тоді й пізніше, зводили мене докупи з великою силою різних людей, від яких я мав нагоду записувати різно­рідний етнографічний матеріал». В цей час він зібрав чимало матеріалів, які були надруковані в створеному ним журналі «Світ» у розділі «Знадоби до вивчення мови і ет­нографи українського народу». Роком пізніше в журналі «Зоря» з'явилась дослідницька праця Франка «Жіноча неволя в русь­ких піснях народних», написана на основі пісенного матеріа­лу, зібраного з допомогою М. Павлика протягом 1876-1880 рр. У цій розвідці автор показав важке становище жінки-трудівниці в умовах галицького села. В с. Нагуєвичах, Коломийському і Стрийському повітах і в Дрогобичі Франко зібрав матеріали, що характеризували народні вірування на Підгір'ї. Цікавою є думка Каменяра про те, що «звичай випливає з вірування», але часто буває так, що давнє вірування забувається, а звичай продовжує жити в побуті народу. Перебуваючи у Нагуєвичах, Франко залишив багатий краєзнавчий матеріал. У середині 70-х років він розпочав роботу над повістю «Гутак». Ця повість із громадського і родинного життя мала, за задумом автора, відкривати серію творів про Нагуєвичі. Рідне село змальовано в низці оповідань та новел (переважно на основі вражень з дитинства). Це «Малий Мирон», «Микитичів дуб», «У кузні», «Під оборогом», «Мавка». Хоча названі твори повністю не мож­на назвати мемуарними, слід зазначити, що в їхній основі ле­жать дійсні факти, У відтворенні рідної природи і топоніміці письменник залишався точним, з натури беручи пейзажі і ко­ристуючись народними назвами різних місць.

Паралельно із збором краєзнавчих матеріалів Франко одно­часно вивчав і ті соціально-економ Ічні та побутові умови, в яких вони народжувались, Значно пізніше, узагальнюючи свої по­гляди з цього питання, він писав: «Зустрівши 20 жовтня 1912 р. під руською церквою біля «Народного дому» в Львові сліпу жеб­рачку, що співала слабим голосом руську пісню, якої слів я не міг добре почути, але яка все таки видавалася мені досить не буденною, я другого дня підійшов до неї, розмовився з нею трохи й попросив її проспівати або проказати мені ті пісні, які вона знає. Перша пісня про матір і дитину досі не була записа­на ніким і являється дуже гарним, просторим та реалістично видержаним малюнком родинного життя в селянській хаті. Жад­на з тих пісень не була ще в Галичині записана в тій самій формі». Народні приказки допомагали Франкові зрозуміти тогочасні відносини й уявлення людей, бо приказка, на його думку, завжди оперта на спостереженні життя і світо­гляду народу. Так, у першій половині 80-х років професор Кра­ківського університету І. Коперніцький запропонував Франкові видати його збірку приказок, що було зроблено в збірнику «ZЬіог wiadomosci dо аntropologii кгаjowei». Лист з проханням до Коперніцького видання збірки чи може його брулійон, або перша, потім змінена його редакція від 27 грудня 1883 р., зберігся в архіві Франка.

У 80-х роках І. Франко намагається організувати масове збирання матеріалів про життя і побут українського народу, роз­ширити територію етнографічних досліджень, залучивши до цієї роботи якнайбільше представників інтелігенції, особливо сту­дентської молоді. В журналі «Світ» він закликає до вивчення жит­тя і побуту рідного краю і народу «в цілій, нерозлучній єдності». Про необхідність створення товариства, яке б займалось дос­лідженням рідного краю, Франко писав ще в 1881 році: «Ми думали на разі закласти товариство для краєзнавства (етнографії, статистики, геології і проч.), де би могли належа­ти попи, вчителі, студенти і мужики. Сам статут такого товариства вимагав би робленьа екскурзі) по краіи се зводило і знакомило би льудєі, давало б спосібність до обміни думок і проповіди, улегшувало б ширенье книжок, а притім служило б і дльа само|і науки. Правда, льудєі мало, але тут мож би використати ) сили льудєі несоцііалістів, таї мож би на разі вже стати на ширшім ґрунті. Ла думаіу, шчо скоро по сьеіатах (в маіу), ми спрібуіемо зреалізувати сьу думку». Плани вдалося здійснити в 1883 р., коли письменник створив «Етнографічно-стати стичний кружок» у Львові, заохотив члена Краківської Академії наук професора І. Коперніцького до орга­нізації етнографічної експедиції на Бойківщину, Лемківщину та в інші місця Українських Карпат для дослідження звичаїв, обрядів і пов'язаної з ними усної народної творчості. Вчений розцінював народну творчість як духовне надбання народу, як своєрідне художнє відображення суспільно-економічних умов його життя в певну епоху. Він визнавав за народною творчістю важливу громадську й історико-пізнавальну цінність. Франко розумів, що художні твори народу, відрізняючись специфічними особливос­тями виникнення і побутування, не можуть відображати історич­них фактів у деталях, але вони в цілому вірно відображають со­ціальні й економічні сторони життя людей певного періоду. «Історико-порівняльний метод, яким користувався Франко в своїх най­більших фольклорних працях, - як зазначає 0. Дей, - набирав у нього своєрідного характеру: замість погоні за чисельністю зразків, іноді зовсім не подібних один на одного, замість мета­фізичного співставлення їх і порівняння, замість частих апріор­них припущень, - Франко намагався кожний фольклорний сю­жет чи твір розглядати лише в тісних зв'язках з спорідненими сюжетами і творами, в діалектичних зв'язках з матеріальним і духовним життям народу». У листі до Драгоманова від 4 грудня 1883 року Франко пише про наміри здійснити ряд екскурсій з метою пізнання рідного краю. «Надіусь, шчо з весноіу одна з перших екскурзіj нашого кружка піде до Синєвідська, шчоб вислідити докладно відносини, житье і погляди то|і одинокоji в нашім краіу торговельноji спілки... Надіjусь відтам много цікаво­го. Також одноіу з перших наших екскурзija повинна бути екскурзіjа до двох невеличких осель - Білки і Хостинева, про котрі писано міні, шчо у них і доси задержалась jакась цікава форма поземельноjі общини, і то мабуть чи не основана на суспільну управі польа. Цікава річ».

Пізніше за його участю гурток організував подорож по західних землях України за таким маршрутом: Львів, Стрий, Дрогобич, Бо­рислав, Мразниця (передмістя Борислава), Східниця, Урич, Підгородці, Корчин, Верхнє і Нижнє Синьовидне, Бубнище, Болехів, Гошів, Калуш, Станиславів, Коломия. Члени етнографічно-статистичного гуртка знайомилися з життям і економічним побутом рідного наро­ду, з красою, природними скарбами й історичними пам'ятками свого краю. Під час мандрівок члени етнографічно-статистичного гуртка разом з І. Франком вивчали робітничий побут на соляних промислах біля Дрогобича, на фабриці гнутих меблів у с. Підгородці, на нафтових та озокеритних копальнях у Бориславі, знайо­милися з селянським побутом у навколишніх селах. За рік свого існування гурток провів дванадцять засідань, на яких були заслухані доповіді І. Франка й інших членів гуртка про етнографію і статисти­ку, проводилися теоретичні дискусії про методи дослідження. «Спо­чатку на його засіданнях, - зазначає 0. Дей, - регулярно заслухо­вувались праці етнографічно-статистичного змісту, здійснені чле­нами «Кружка», особливо Франком «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Історія польського повстання 1846 р. в Галичині», «Зне­сення панщини в Галичині» та ін.». Роботу гуртка Іван Франко популяризував у газеті «Діло», де в 1884 р, були надруко­вані такі його праці: «Засідання етнографічно-статистичного круж­ка», «Нашим молодим мандрівникам в дорогу», «Мандрівка руської молодіжі». Вже незабаром після створення «Кружок» налічував близь­ко ста членів і кореспондентів.

Слід відзначити, що Іван Франко у 80-х роках уперше в українській краєзнавчій науці почав досліджувати побут ро­бітників у Галичині в тісному зв'язку з їх економічним та полі­тичним становищем. Зібраний матеріал він узагальнює в ряді публіцистичних статей, надрукованих у журналі «Світ» та робіт­ничій газеті «Ргаса», зокрема в таких, як «Робітники і трудівни­ки» (1879 р.), «Робітниче питання» (1881 р.), «Дещо про Бо­рислав» (1882 р.), На особливу увагу заслуговує його стаття «Промислові робітники в східній Галичині і їх плата в р. 1870» (1881 р.). Тут Франко, навівши офіційні статистичні дані про переважання в промисловому виробництві праці жінок і дітей, про 14-16-годинний робочий день, дуже низьку заробітну пла­ту, докладно описав побут та звичаї на підприємствах.

Висновки

1. Дослідження величезної краєзнавчої спадщини І. Фран­ка переконує, що немає такого питання в історії Прикарпаття, до вивчення якого не торкався б Каменяр. Саме цим пробле­мам присвячена майже третина його творчості. В результаті

проведення ряду експедицій виявлено багато краєзнавчих матеріалів, зібрано низку виробів народного мистецтва, які поповнюють музеї України.

2.    Перебуваючи в НТШ, він очолив етнографічну комісію, де згуртував і спрямував працю багатьох краєзнавців. Завдяки цьому значно розширилася бібліографічна база Галичини. Нау­кові розробки Івана Франка торкалися більшою мірою історико-краєзнавчих питань, крім того, його спадщина багата на крити­ку, рецензії, огляди, передмови, коментарі, статті, доповіді, ре­ферати, некрологи про науковців з рецензіями їхніх творів.

3.   В умовах незалежної України краєзнавчі роботи І. Фран­ка все більше привертають увагу дослідників і шанувальників його наукової діяльності. Йому вдалося створити цілу плеяду збирачів і дослідників матеріальної і духовної культури народу, головними постатями в якій стали В. Гнатюк, Ф. Колесса, В. Охримович, 0. Роздольський, 0. Маковей, В. Щурат, С. Людкевич. Вони внесли величезний вклад у створення золотого фонду української краєзнавчої науки, що на сьогоднішній день має надзвичайно велике значення.