І.ФРАНКО ТА НАЦІОНАЛЬНА ПРОГРАМА МОРАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ. ДО 100-річчя ВІД ДНЯ ВИХОДУ У СВІТ ТВОРУ І.ФРАНКА \"ОДВЕРТИЙ ЛИСТ ДО ГАЛИЦЬКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДЕЖІ\" (1905 рік)
Виховання української молоді в нашій країні за радянських часів велося у плані її інтернаціоналізації. Виходячи з теоретично хибної думки, що за комунізму зникнуть усі відмінності між людьми, крім природних, виховний процес у колишньому СРСР, зважаючи на його специфіку, оскільки він був безпосереднім наступником царської Росії, являв собою процес тотальної, а в повоєнні роки ще й прискореної русифікації його народів.
Стагнація в усіх сферах життя довела хибність шляху денаціоналізації.
Історія природи та історія суспільства з виникненням останнього стали паралельними процесами, а тому соціальне ніколи не замінить природного, як останнє ніколи не вичерпає соціального.
Як довічним є поділ людей за статтю, так і довічним є їх поділ за національною ознакою. Указаний факт є філософською підставою національного виховання молоді сьогодні.
У цьому плані, плані теоретичного підґрунтя, національного виховання української молоді, без якого неможливе існування незалежної України в сузір'ї світових держав, привертає увагу стаття І.Франка "Одвертий лист до галицької української молодежі", в якій він, зокрема, проблему національного виховання ставить як проблему "...навчитися чути себе українцями... без офіційних кордонів". Великомасштабність і трудність розв'язання цієї проблеми, яку він назвав "моральним переродженням", не підлягає сумніву, оскільки українець, який почуває себе українцем з усіма наслідками, що випливають звідси ("консеквенціями"), зможе претендувати на цей статус, на думку І.Я.Франка, "...певно, не швидко, аж наслідком праці поколінь...".
У даній ситуації ми опинилися першими, початок залежить від нас і починати треба з тими кадрами, що є в наявності. Перемога прийде, бо віра в неї утримує людство на землі вже не одне тисячоліття.
Стаття написана І.Франком у зв'язку з першою російською революцією 1905-1907 рр. Подібність державотворчих процесів в Україні на початку і наприкінці XX ст. (а ці процеси тривають і сьогодні) визначає актуальність цієї праці І.Франка.
У дидактичному плані пропонуємо вивчення вказаного твору І.Франка за таким планом.
Вступ.
1. Внутрішній ворог незалежності України - "російський лібералізм" (с.402-403):
а) характеристика І.Франком "російського лібералізму";
б) "український партикуляризм" і його специфіка;
в) наведіть паралелі, що характеризують "російський лібералізм" і "український партикуляризм" у сучасних відносинах України з Росією.
2. "...навчитися чути себе українцями..." - моральне кредо сучасної української молоді (с.405,407,409):
а) культурно-освітня програма для молоді, запропонована І.Франком, як засіб "морального переродження";
б) українізація всіх сфер суспільного життя в Україні як засіб розбудови української держави;
в) наведіть сили, що протидіють відродженню української нації.
3. Українська інтелігенція як рушій процесу відродження української нації(с.404):
а) невідкладні завдання з розбудови духовної культури українського народу - конкретно-практичний заповіт І.Франка українській інтелігенції; застереження проти хуторянства;
б) серйозність завдання - послідовність у його вирішенні як механізм реалізації національної програми;
в) особисте ставлення до етико-філософської концепції І.Франка щодо відродження української нації та держави:
1) опанувати українську духовну культуру (набути ментальність українця, українки);
2) опанувати основи своєї професії і не залишатися на досягнутому рівні;
3) особисте благо без блага української держави - неможливе.
Замість заключення. Вірш В.Сосюри "Любіть Україну".
Для висвітлення першого питання необхідно опрацювати нижченаведений уривок із Франкової статті:
- ...Російський лібералізм виявляє вже тепер і виявить по своїм утвердженні інші так само небезпечні прикмети. Він сильно теоретичний і доктринський, а доктринери, навіть ліберальні завжди і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками. Доктрина - це формула, супроти якої відступають на задній план живі люди і живі інтереси. Доктрина - це уніформ, страховисько, ворог всяких партикуляризмів. Доктрина - це зроду централізм, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей і їх конкретного добробуту. Ми, українці, бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й надіями абсолютизм, озброєний трьома доктринами: православіє, самодержавіє, обрусеніє. Ці доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися раптової і основної зміни в самім режимі. Нехай і так, що доктрина православія втратить своє жало ексклюзивності (ліберал тим і ліберал, що до обрядових доктрин йому байдуже); але доктрина самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистачить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею - ідею нероздільності і єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального, визначального державного становища "русского", т. є. великоруського народу, - і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для "добра" центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плані, на зразок
угорського.
Задатків для такого ліберального автократизму бачимо в російській суспільності дуже багато. їх систематично плекала і підготувала вся дотеперішня чиновницько-автократична школа, привчаючи суспільність ігнорувати все
Національний автократизм - форма правління, при якій у багатонаціональній державі влада зосереджена в руках однієї нації органічно виросле, своєрідне, партикулярне й індивідуальне, погорджувати ним як дрібним і ретроградним або ламати його як нерідне одноцільним характером Росії (безцільне і безглузде топтання України, Польщі, Литви, Фінляндії і т.д.). Тільки там, де цей доктринерський автократизм зустрічав діяльний, організований, елементарний опір - у Польщі, Фінляндії, потроху в Литві, - він, нарешті, виявляє нахил до концесії, а бодай до якихось пертрактацій. Доктринерові, засліпленому своїми формулами, можуть заімпонувати тільки тверді факти, об які він раз-другий розіб'є собі голову.
Найменше такого опору знаходив собі автократичний доктринаризм в Україні. Не тому лише, що українське слово було скуте і затавроване, а головне тому, що велика частина світлих українців, вихована в тих самих ідеях автократичного доктринерства, й сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі соромилася його, в душі признавала себе "за походженням українцем руської нації", в душі й явно дорожила й дорожить фантомом «великої» неподільної Росії(с.402-403).
Неозброєним оком видно, що і сьогоднішні доктрини СНД, ЄЕП, тривала війна у Чечні - це все робота того ж "російського лібералізму".
Безперечно, центральне .місце в даній роботі І.Франка займає відповідь на друге питання нашого плану. З'ясування цього питання вимагає роздумів над наступним уривком:
- ...Ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні наслідки. Ми повинні - всі без винятку насамперед пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішньому культурному стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі це знання твердо, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і раділи кожному хоч і як дрібному та частковому її успіху, а головне, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частинкою його(с.405).
Прокоментуємо пункти, з яких, на думку І.Франка, має складатися національна програма морального виховання української молоді, що наочно покаже актуальну вартість даної праці, а не лише історичну. Кожному українцеві треба бути добре обізнаним з українством, а саме:
1) етнографічні межі України - від Сяну до Дону, а також уся світова українська діаспора (за принципом, де живуть українці, там і є їхня Україна, що передбачає різноманітні зв'язки з метрополією);
2) культурний стан сучасної України через занедбаність української мови, особливо в східних та південних регіонах, вимагає копіткої і послідовної роботи в українізації всіх сфер суспільного життя, безумовно, виключаючи з цього поля приватне, а тим більше, інтимне життя, чого дехто дуже боїться, не розуміючи, що українізація має охопити в першу чергу маленьких громадян України і державних чиновників. Дитина, виховуючись із дитячого дошкільного закладу, а потім, навчаючись в українській школі, безперечно, через 11-12 років жодних проблем у плані українізації не матиме; для когось українська мова є рідною, для когось - державною, але ні для кого не є чужою, тим більше смішною, упослідженою, "сільською";
3) у зв'язку з природними "засобами" (багатствами) в Україні після розпаду СРСР виникла криза енергоносіїв і не стільки економічна, скільки як політична проблема; тим самим висвітилася вартість "братерських" стосунків між народами колишнього СРСР. Адже добре відомо, що, наприклад, донецьке вугілля до II світової війни працювало на соціалізм усього Союзу, тому інтенсивна експлуатація донецьких шахт призвела до того, що на сьогоднішній день вони майже всі виснажені. Перед українським урядом постали величезної ваги і такої ж трудності завдання: як вирішити долю шахтарів, що позбулися у зв'язку з цим роботи, який має бути раціональний вихід із ситуації, що склалася? Чомусь абсолютно "забулося", що в 1958 році в Шебелинці Харківської області було відкрите найпотужніше газове родовище в Європі. За підрахунками, цього газу вистачило б Україні на 100, а то й більше років, але ж споживала його не тільки Україна і газу вистачило на якихось 40 років, а Україну сьогодні розпинають за газові борги. Хоча добре відомо, що в Європі є країни, які не мають жодної крихти корисних копалин, однак і клопоту з цього приводу теж не мають, бо цивілізовано торгують із тими країнами, які їх мають;
4) бути обізнаними з громадськими проблемами ("болячками") України, серед яких, безперечно, ті, які безпосередньо працюють на незалежність держави, а це:
1) відновити почуття єдності українців усіх регіонів, яке через тривале перебування у складі різних держав (наша "нещаслива" історія) у великій мірі послабилося: у цьому плані неоціненне значення має досвід Помаранчевої революції (листопад-грудень 2004 року): "Схід і захід разом!"; 2) вирішити проблему ЧАЕС, а також подолати гігантоманію у виробництві. Дійшло до парадоксів: Україна, володіючи найкращими чорноземами в світі, затопила їх у численних дніпровських електростанціях і замість того, щоб торгувати з іншими країнами зерном, торгує електроенергією; найбільші в світі доменні печі Донецько-Дніпровського басейну без перебільшення знищили екологічну ситуацію в регіоні. Сумний висновок - це все треба переробляти і на це потрібні трильйони доларів, яких ні сьогодні, ні завтра український уряд не матиме, але якщо українці забудуть, що "немає іншої Вкраїни, немає іншого Дніпра" (Т.Шевченко), тобто про ці проблеми, їх ніколи не буде, бо нині українець у рідній хаті живе як загарбник.
Тому дуже важливим є наступний уривок із твору безсмертного
Каменяра:
- ...Це моральне переродження, яке цілковито досягнеться, певно, не швидко, аж наслідком праці поколінь, та до якого імпульс кожний із Вас повинен дати сам собі, власною постановою, буде першою умовою можливості тіснішої, дружнішої і продуктивнішої співпраці нашої з закордонними українцями. Якби Ви знали, мої молоді приятелі, скільки зневіри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперішні відносини галичан та буковинців із Україною, скільки сорому та прикрощів робили не раз українцям наші "національні", а власне місцеві хиби-неточність, балакучість та пустомельство, брак характерності, індиферентність та моральна грубошкірість, байдужість до важливих загальних справ, а завзятість у дрібницях, пуста амбіційність та відсутність самокритики, хизування європейськими формами за основної малоосвіченості та некультурності, якби Ви знали і відчували це так, як цього вимагає теперішня хвилина, то я не сумніваюся, що в серці кожного з Вас знайшлася би моральна сила, щоб сказати собі і покласти Ганнібалову присягу: віднині докладу всякого зусилля, щоб звільнитися від цих хиб, поводитися краще, працювати пильніше над собою (с.407).
Тисячі і тисячі представників української молоді сприйняли за належне це побажання І.Франка і відгукнулися на його заклик, дехто навіть у поетичній формі. Прикладом може слугувати текст присяги на вірність Україні, складений нашим студентом (уже випускником) з Інституту природничих наук спеціальності "Біологія".
ПРИСЯГА
Я буду гідний слова "Батьківщина",
Землі святої, на якій живу.
Бо той-таки воістину людина,
Хто цінить правду й береже красу.
Я обіцяю берегти природу,
Це значить: все любити на землі.
Майбутній батько - оберіг для роду -
Одне із благ, дароване мені.
Як захисник живого, як біолог,
Перед собою ставлю за мету,
Прийшовши в світ і фауни, і флори,
Відстояти мораль і чистоту.
Але найперше, я складу присягу,
Щоб віддавати в ділі чи у слові
Природі - бережливість і повагу,
Людині - вірності й любові.
Михайло Захарук (2002 р.)
Третє питання покликане розкрити визначальну роль української інтелігенції у процесі національного відродження і державотворення. Працюючи над поданим нижче уривком, маємо можливість з'ясувати як власну роль у вищезазначених питаннях, так і цементуючу роль української інтелігенції в цілому. Отже:
- ...Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна ділова задача - створити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при цьому здібний на присвоювання собі в найширшій мірі і в найшвидшому темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може здійснитися.
Величезні труднощі цієї задачі стануть Вам ясно перед очима, коли подумаєте про той стан, у якому застає Україну нова доба. Без власних шкіл і без вироблення освітньої традиції, без пройнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого письменства, яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духовні потреби величезної маси, без преси, яка могла б ясно держати і систематично обороняти стяг національності та прикладеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці, без надії на сильну фалангу цілком свідомих і на висоті сучасної освіти стоящих репрезентантів у законодавчих органах, і без міцної опори в масах народу та інтелігенції навіть для тих небагатьох репрезентантів, що побажають цілком відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знову опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі кролика, на якому різні прихильники вівісекції будуть виконувати
свої експерименти (с.404).
Тут І.Франко дає розгорнуту програму безпосередньої розбудови власної держави на власній території і наголошує на першорядній ролі в процесі українізації таких професійних груп інтелігенції, як учителів, священиків, письменників, журналістів, правників, а також за підтримки мас народу й інтелігенції українська держава буде можливою.
Окремо звертає увагу на факт відпорності асиміляційній (поглинаючій, денаціоналізуючій) роботі інших націй. Не біда, що Україну населяють не тільки українці, біда в тому, що пришельці (а краще сказати "зайди") як із Заходу, так і зі Сходу намагалися в Україні розбудувати не українську державу, а свою питому, скажімо, поляки - Річ Посполиту (недарма є серед них такі, хто тихіше, хто голосніше змагається за, наприклад, Львів), а росіяни - Великоросію (теж дехто з них трубить "русский Севастополь", "верните "наш" Крим"), денаціоналізуючи українців, виховуючи при цьому в нас почуття своєї національної меншовартісності, переконуючи таким чином нас у "нашій" віковічній упослідженості, неповноцінності, недієздатності. І в цьому є вже певна традиція, бо не хто інший, як саме українець Теофан Прокопович, будучи змушений вступити на службу до Петра І, чи не перший відмовив українцям у їх окремішності, написавши "твір" "Реєстр государів російських від самого Рюрика до государя-імператора Петра Великого, яких налічується 33". Таким чином, одним помахом пера історію Київської Русі віддав Росії, ці думки не соромиться транслювати телеканал "Інтер" у зв'язку з черговою річницею Дня Києва (2005 рік).
Отже, у висвітленні всіх трьох питань твір І.Франка "Одвертий лист до галицької української молодежі" постав як безсумнівна філософсько-методологічна концепція національного відродження і державотворення, чим саме і визначається його актуальність (підкреслимо ще раз).
Більше того, твір І.Франка є керівництвом до дії не тільки українців, але всіх народів, що проживають на території України. Бо, закликаючи до вивчення української мови, історії, культури в цілому, І.Франко тим самим дає змогу неукраїнцям із повагою поставитися до корінного населення. А повага завжди породжує взаємоповагу, без чого неможлива згуртованість і цілеспрямованість усіх живущих в Україні у справі побудови демократичної правової держави, де талановита праця є підвалиною добробуту і вільного розвитку як окремої особи, так і народу в цілому.
