Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Про значення історико-краєзнавчих досліджень в статті І.Франка "Галицьке краєзнавство"



Важливим завданням української історичної науки є дослідження історико-краєзнавчої діяльності та наукового доробку кращих пред­ставників вчених, зокрема Галичини, які займають помітне місце у розвитку вітчизняної історії.

Дослідження наукової діяльності членів "Руської трійці", їх по­слідовників з Коломийського осередку етнографів і народознавців, пі­зніше особливо І.Франка і М.Грушевського з його учнями Львівської історичної школи, дають нам підстави говорити про зародження у XIX  ст. історичного краєзнавства. У Галичині вперше термін "крає­знавство" вжив у 1892 р. Іван Франко у своїй науковій історіографіч­ній праці "Галицьке краєзнавство". На цю обставину також вперше в наші дні звернув увагу у своїх працях професор В.Грабовецький. У XX ст. термін "краєзнавство" все більше почав набирати значення все­бічного вивчення порівняно невеликої території краю переважно си­лами місцевого населення.

У своїй праці "Галицьке краєзнавство" І.Франко захоплюється краєзнавчими дослідженнями та їх популяризацією в Європі, зокрема в Німеччині, де народознавство було і є одним з предметів шкільного навчання. Тут на відміну від Галичини "кожна провінція... має велику краєзнавчу літературу, куди входять не тільки спеціальні праці про мі­ста, регіони, замки, пам'ятки, а й численні популярні видання". Далі І.Франко зазначає, що все це дає "навіть найменш заможному і най­менш підготовленому змогу докладно ознайомитися зі своїм краєм і усією батьківщиною... Наскільки таке ознайомлення корисне, не треба доводити. Адже ж це перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти - знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об'єднаного організму".

Автор статті не тільки захоплюється розвитком краєзнавства в Європі, але пояснює причини, чому "ми, галичани, донедавна дуже мало відчували цю потребу", бо "австрійський уряд, приєднавши Га­личину, не дуже дбав про піднесення в ній краєзнавства, яке легко мо­гло б пробудити у її мешканців надто велику любов до свого краю, не­безпечні думки про давнє і недавнє минуле, не кажучи вже про тепе­рішній стан. Все то були справи небажані для уряду, тому на них не звертали уваги, тримали їх у таємниці і старалися не допустити до ві­дома широкого загалу". При цьому І.Франко зазначає, що не випадково більшість публі­кацій про Галичину здійснювали переважно німці австрійської школи, які "ставилися з погордою до мешканців, їх звичаїв, мови та історич­них традицій. Отже, не дивно, що ці книги і не могли мати впливу на галичан".

Разом з тим, автор у V розділі своєї праці дає характеристику вивчення історії Галичини власне українцями і прямо зазначає, що "історичні дослідження у нашому краї протягом останніх кільканадця­ти років набрали великого розмаху", але стурбований тим, що "нам абсолютно бракує цілісного опрацювання історії Галичини від 1772 року до наших днів, - історії, яка була б найповчальнішою для підрос­таючих поколінь".

В цілому І.Франко позитивно оцінює історичні дослідження пер­ших галицьких професійних істориків Дениса Зубрицького, Ісидора Шараневича, Антонія Петрушевича, Юліана Целевича.

Грунтовна історіографічна праця  І.Франка "Галицьке краєзнавст­во" дає підстави стверджувати, що автор не тільки стежив за станом краєзнавчих досліджень, але й сам безпосередньо брав участь в органі­зації краєзнавчої роботи.

Історична і народознавча спадщина І.Франка і його сучасників ве­лика, вона вже давно привернула увагу дослідників. Як відомо, І.Франко в НТШ очолював етнографічну комісію, де згуртовував і спрямовував працю багатьох краєзнавців. Поступово навколо І.Франка в НТШ виділилася група вчених-етнографів, зокрема, В.Гнатюк, В.Охримович, М.Павлик, В.Шухевич, Л. Гарматій та інші.

В цілому історико-краєзнавча спадщина помітна в українській іс­торіографії, її постійно використовують педагоги, краєзнавці, всі лю­бителі рідного краю.

 

Прикарпаття в історико-краєзнавчих дослідженнях І.Франка

І.Франко виступив проти метафізики в науці, тобто проти відриву досліджень від реального народного грунту, від конкретних історич­них умов. Він у своїх гуманітарних пошуках використовував історико-порівняльний метод, що давало можливість об'єктивно шукати реаль­ний зв'язок і співвідношення явищ і подій. Він комплексно вивчав ду­ховну і матеріальну культуру, народну архітектуру, особливо Бойківщини, звідки був родом.

Так, для досліджень народної архітектури особливо цікавий його квестіонар (запитальник) "Селянська хата", написаний для "Матеріа­лів української етнології", якій з невідомих причин не був там надру­кований. І тільки в 1961р. його опублікував О.Дей.

Це детальний проспект-запитальник, в якому подається широка програма досліджень з народного будівництва. її аналіз свідчить про те, що І.Франко з глибоким знанням підійшов до етнографічної сторо­ни народного будівництва. При цьому він цікавився не лише констру­кціями, планом, формою, але й обрядами, повір'ями, майстрами тощо.

Цікавим є також його квестіонар для записування народних зви­чаїв та обрядів хрестин, весіль, похоронів, гаївок, веснянок, танців українського населення Підгір'я й Поділля. На глибоке переконання І.Франка зібраний і описаний такий матеріал повинен був дати повне уявлення про народний побут і виявити місце народної пісні в житті українського народу.

У цьому плані варто відмітити квестіонар для збирання місцевих переказів, в якому вчений звернув особливу увагу на перекази про ви­датних людей Галичини - відомих майстрів, співаків, музикантів, ві­домих громадських діячів тощо.

Поряд із розробкою програм і квестіонарів для етнографічних до­сліджень І.Франко організовує збирання експонатів для музею при на­уковому товаристві ім. Шевченка (НТШ). З тією метою він разом із Володимиром Гнатюком склав програму для збирання краєзнавчих матеріалів, в якій зазначалося, що музей цікавлять такі речі як одяг, моделі господарських знарядь та будівель, писанки, вишивки, різьб­лення по дереву й металу, тканини й предмети старовини - кам'яні, бронзові, кістяні знаряддя, зброя, письмові пам'ятки, рукописи, старо­друки. У збиранні та вивченні фольклору найбільше місця займають історичні пісні і балади XVI - XVII ст. Крім пісенного фольклору І.Франко та його сподвижники успішно досліджують народну прозу, легенди, приказки та прислів'я, анекдоти. Як науковець, він обгрунту­вав і визначив завдання етнографічної думки в Україні, поставив пи­тання про визнання етнографії як самостійної галузі історичної науки.3

В Галичині в 70-х роках XIX ст. зросла нова хвиля зацікавленості народознавством і з'явилося серед інтелігенції чимало любителів, які збирали і часто поверхово, однобоко висвітлювали проблеми вивчення матеріальної та духовної культури. І.Франко намагався якомога біль­ше виявити таких збирачів фольклору, по можливості, зорганізувати їх на тематичне дослідження етнографічних матеріалів. З цією метою він розробляв програми, подавав методичні поради, складав відповідні анкети.

У 1883 р. І.Франко у Львові переважно з числа зацікавлених ус­ною народною творчістю студентів організував "Етнографічно-статистичний гурток", який став науковою громадською установою для систематичного вивчення народознавства. За планом діяльності науково­го товариства ім. Шевченка (НТШ) і при безпосередній участі І.Франка було організовано кілька наукових експедицій для вивчення краю. Поступово матеріали, зібрані ним і окремими кореспондентами на місцях, під редакцією  І.Франка та В.Гнатюка були опубліковані в наукових виданнях НТШ "Етнографічному збірнику" і "Матеріалах до українсько-руської етнології".

Іван Франко спільно з Володимиром Гнатюком розробив етно­графічну програму, яка була опублікована в статті "Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст." Як відомо, І.Франко в НТШ очолю­вав етнографічну комісію, де згуртовував і спрямовував працю дослі­дників. У 1905 р. І.Франко писав, що в "розпорядженні Товариства є надзвичайно здібні люди та пильні збирачі етнографічних та етнологі­чних матеріалів".

Про поглиблений інтерес І.Франка до народного мистецтва Гуцульщини, його історії і теорії свідчить активна діяльність по залученню до збору експонатів для музею громадських діячів, знавців звичаїв та побуту гуцулів. З листа до І.Франка народного майстра з с. Річки Лук'яна Якіб'юка дізнаємося, що він не тільки виробляє дерев'яні гу­цульські предмети, але й збирає стародавні речі, які може передати до музею. З іншого листа Т.Окуненського з с. Криворівні на Косівщині від 27 грудня 1886 р. довідуємося, що І.Франко просив його придбати гуцульський одяг.

І.Франко присвятив цілу низку досліджень і літературних творів подіям і діячам різних періодів історії України, і, зокрема, Прикарпат­тя, починаючи від найдавніших часів. Він сам став прикладом і закли­кав вчених і місцевих дослідників заповнювати невивчені сторінки іс­торії і відновлювати призабуті досягнення наших предків, особливо в боротьбі за національну незалежність. Народною творчістю І.Франко зацікавився ще під час навчання в Дрогобицькій гімназії, де ним було записано близько 800 пісень, які зайняли два великих зошити.  Влітку 1874 р. гімназист Іван Франко з метою пізнання рідного краю подорожував по селах Бойківщини. Тоді він вперше побував в селах Бубнищі, Велдіжі (нині с. Шевченково) і Лолині Долинського району на Івано-Франківщині. Пізніше він писав в автобіографії: "Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі". У селі Лолині на прохання товариша по Дрогобицькій гі­мназії Ярослава Рошкевича він провів літні канікули. Іван Франко жив у сім'ї місцевого священика М.Рошкевича як репетитор його сина. В Лолині молодий Франко познайомився з сестрою Ярослава - Ольгою, яка постійно допомагала йому у зборі коломийок, пісень, народних ле­генд та інших зразків фольклору. Перебуваючи в Лолині і навколиш­ніх селах, юнак бачив і боляче сприймав безправне і важке соціальне становище селян. Під цим враженням в червні 1876 р. він написав перші прозові твори - оповідання з народного життя "Вугляр", "Лесишина челядь", "Два приятелі", вірш "Галаган", розпочав роботу над повістю з історичної тематики "Петрії і Довбущуки", в якій широ­ко використав записані в 1875 р. в Болехові і Бубнищі народні перека­зи і легенди про Олексу Довбуша та інших селян - учасників антифео­дальної боротьби з польською шляхтою.

Пізніше під впливом І.Франка Ольга Рошкевич на основі зібрано­го бойківського фольклору опублікувала збірник весільних пісень і звичаїв с. Лолина. У вступі до нього І.Франко порушує проблеми вивчення матеріальної культури та її залежність від умов життя насе­лення. У 1878 році він просить О.Рошкевич зібрати етнографічний ма­теріал, "описати якмож докладно господарство попівське", а також подає своєрідний план опису об'єкту матеріальної культури.

Під час пішого переходу до села Бубнища на його околиці І.Франко побачив і був вражений величчю скель і печер, які в народі названі Довбушевими.

Ця обставина ще більше привернула його увагу до діяльності кар­патських опришків, тому не випадково в своїй праці, опублікованій в студентському журналі "Друг" повісті "Петрії і Довбущуки" Іван Франко так правдиво пише про легендарного ватажка: "Хто був неда­вно князем і владикою тих гір, орлом того повітря, оленем тих борів, паном тих ланів аж ген по Дністрові води? - Довбуш! Перед ким трем­тіли смілі і сильні, корилися горді? - Перед Довбушем! На кого надія­лися слабі, бідні і пригноблені? - На Довбуша! Хто був окрасою на­ших гір, начальником наших легенів? - Довбуш..., той самий Довбуш, рука котрого позагарбувала від панів і вельмож безмірні скарби, наді­ляючи здобутим братів...".

Професор В.Грабовецький зазначає, що І.Франко "постійно збирав і публікував опришківський фольклор. Під час перебування І.Франка в Києві композитор М.Лисенко записав від нього дві народні пісні.

На основі зібраних фольклорних матеріалів І.Франко мав намір підготувати наукове дослідження про народну творчість опришківської тематики. З цього приводу він писав в 1896 р. до А.Кримського "Тепер засяду до праці про гуцульський народний епос, то є про пісні опришківські: хотів би видрукувати в "Киевской старине" враз із текс­тами, а коли ні, то в "Этнографическом обозрении".

Разом з тим, І.Франко зібраний на Прикарпатті опришківський фольклор опублікував у журналах "Житє і слово", "Зоря", "Етнографі­чний збірник". На основі вивчення та аналізу фольклорних пам'яток на історичну тематику він приходить до висновку, що опришківська пісня стоїть ближче до фактичної основи, ніж твори деяких вчених то­го періоду. 3

Це був той час, коли висвітлення опришківського руху було дале­ке від дійсності і протягом XIX ст. польська шляхетська історіографія розглядала опришківство як звичайне грабіжництво, розбійництво. Тому І.Франкові належить заслуга в створенні наукової концепції опришківства як явища соціального характеру, як єдино можливої в тих умовах форми збройного протесту проти пригноблення. Всебічне вивчення різноманітних матеріалів про опришків, які діяли на обширній території Українських Карпат і Прикарпаття, дало йому можливість обгрунтовано визначити суть цього антифеодального і національного руху. Іван Франко писав, що "опришківство з давен-давна було нероз­лучним товаришем хлопської неволі. Поневолений, битий, кривджений підданий, не можучи знайти нігде полегші ані справедливості, тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, хоч чув за со­бою в кожній хвилі загрозу смерті, все таки рад був хоч рік тою загро­зою пожити свобідно, а надто ще помститися на своїх кривдниках".

З біографії І.Франка та спогадів сучасників відомо, що фольклор на історичну тематику постійно привертав увагу письменника ще з першого його перебування у 80-х роках XIX ст. на Гуцульщині. На­приклад, один із найбільш поширених варіантів історичної балади про О.Довбуша "Ой попід гай зелененький" він записав під час ув'язнення в коломийській тюрмі. Пізніше до цієї тематики І.Франко неоднора­зово звертався під час перебування в гуцульських селах Нижньому Бе­резові та Криворівні. Так, на початку XX ст. І.Франко написав оповідання "Гуцульський король". В основу його лягла розповідь селянина Андрія Освінського із села Довгопілля на Гуцульщині, де, власне, і розгортаються події, які пов'язані з опришківським рухом початку XX ст. Тут йде мова про лютого ката опришків, мандатора з Устерік Грдлічку, якого в народі прозвали "гуцульським королем".

В своєму ґрунтовному історичному дослідженні "Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині" І.Франко зазначає, що "рік-річно по всіх циркулярних містах вішано по кількаро людей за розбої, а в горах, особливо на Гуцульщині, аж до самого знесення панщини існувала ще осібна сторожа від розбійників, так звані пушкарі, установлені ще за польських часів. Вони були під командою мандаторів і мали право зловлених опришків вішати на місці. Вішали або вбивали їх не раз ці­лими купами, скидали з високих скель або катували на смерть у пив­ницях". Автор далі посилається на спогади чеського етнографа і ман­дрівника Карела Запа, який в 1863 році в книзі "Мандрівки і прогулян­ки по Галицькій землі" повідомляв, що "їдучи до Микуличина, бачив попри дорогу шибениці, на котрих перед 20 роками вішано оприш­ків..., як їх коло Надвірної нараз вішано сім: поки одного повішано, інші спокійно сиділи на землі, курячи люльки і дожидаючи своєї чер­ги". В цій же історичній праці І.Франко, торкаючись революційних подій 1848 року в Галичині, розповідає про особистий внесок в при­скорення реалізації скасування тут панщини селянського депутата з Прикарпаття Івана Капущака, уродженця с. Ляхівців Станіславської округи (нині с.Підгір'я Богородчанського району Івано-Франківської області).

З метою ослаблення революційного руху, особливо на селі, авст­рійський уряд цісарським патентом від 17 квітня 1848 року відмінив панщину в Галичині та Буковині, причому раніше, ніж в інших провін­ціях Австрії. Але після скасування феодальних повинностей виникла проблема їх компенсації, тобто за своє звільнення селяни мали плати­ти за землю великий викуп. Ця ситуація, власне, і стала предметом го­строго обговорення на засіданні австрійського парламенту, де 17 серп­ня 1848 року від імені українських селянських депутатів виступив з вимогою безплатного скасування панщини Іван Капущак, якого під­тримав Лук'ян Кобилиця з Буковини.

Іван Франко про цю подію так писав: "У дебаті промовляв також один руський селянин Капустяк (Капущак - Б.Г.) із Ляховець коло Богородчан. Його промова наробила великого шуму, от тим-то й подаю її тут на пам'ятку потомкам у дослівнім перекладі".   Свою промову, яка була зустрінута оплесками депутатів, І. Капущак закінчив словами: "Батоги й канчуки, що обвивалися довкола наших голів і нашого стру­дженого тіла, се нехай вистарчає їм, се нехай буде їм відшкодуван­ням".

Подіям 1848 року І.Франко присвятив ще одну історичну працю "Лук'ян Кобилиця. Епізод із історії Гуцульщини в першій половині XIX ст." В передмові автор пише, що "Весна народів", як називають іноді 1848 рік, була досить бурхлива та неспокійна. В ній не лише схо­дило те, що посіяно в попередніх часах великого гніту, але й сіяло з гарячковим поспіхом багато таких зерен, що мали посходити аж геть пізніше. "В Австрії, що до марта 1848 р. дрімала мов замерзлий ста­вок, під корою бюрократичного германізму, нараз розбурхалися хвилі національних і соціальних суперечностей; ...залунали гучні окрики: конституція, вільність друку, народна гвардія, історичні права народ­ностей".

     Далі І.Франко повідомляє, що він почав пошуки спогадів про ке­рівника гуцульських повстань Л.Кобилицю ще у Відні на початку 80-х років XIX ст. у В.Федоровича, одного із керівників українського куль­турно-освітнього товариства "Січ". У 1885 році подав йому матеріали уродженець с. Яворова на Косівщині Теофіл Окуневський, а спогади про діяльність Л.Кобилиці записав від старих гуцулів в с. Ферескулі над Черемошем священик Білінкевич. Пізніше, перебуваючи у 1898 році в с. Довгополе над Черемошем, І.Франко чув також дещо про Л.Кобилицю від місцевого 72-літнього гуцула Освінського. Крім того автор використав деякі нові матеріали про ці події, які Йому передав відомий краєзнавець Роман Заклинський із Станіслава.

Під час другого тримісячного ув'язнення, яке І.Франко відбував у коломийській тюрмі, він пройшов життєву школу "на дні галицького суспільства", де зустрів багато прототипів з народу, що в майбутньому стали героями його творів. Тут він записав і запам'ятав великий фоль­клорно-етнографічний матеріал, зокрема, про карпатських опришків, про що ми вище вже згадували. Народні пісні І.Франко записав від Кароля та Францішка Батовських із с. Ценяви Коломийської округи, від Яціка Сидорука з с. Чортівця Обертинського повіту та від Івана Ва­сильківського з с. Уторопів на Косівщині. Від ув'язнених селян із сіл Тулукова і Матіївців в Коломиї він записав цілу збірку коломийок. На початку червня 1880 року через відсутність будь-яких фактів австрійський суд визнав І.Франка невинним і його було відправлено пішки, етапом у супроводі поліції в рідне село Нагуєвичі. Ці найбільш важкі дні описав І.Франко у своїй автобіографії.

Восени 1883 року І.Я.Франко вдруге, можливо за завданням редак­ції однієї із львівських газет, відвідує Станіслав. Цього ж року він двічі побував у Коломиї, де зустрічався з Михайлом Павликом, а 7 серпня під час студентського віча познайомився з Наталею Кобринською - молодою письменницею, яка першою на Прикарпатті почала боротися за жіночу рівноправність та участь жінок у суспільному житті.

Влітку 1884 року Іван Франко виступив організатором і був учас­ником туристичної подорожі студентської молоді по містах і селах Прикарпаття. На території нашого краю екскурсанти ознайомилися з побутом і важкими умовами життя мешканців Бубнища, Болехова, Ка­луша, Станіслава, Коломиї. За свідченням самого І.Франка, ця сту­дентська мандрівка, яка розпочалася з Дрогобича, мала пізнавальне значення у вихованні демократичної молоді. Враження від подорожі і всього побаченого він фіксує у віршовані рядки поезії "Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 р."

У передмові до віршованої "Мандрівничої хроніки" І.Франко за­значає, що "мандрівка зібрала досить значне число учасників і фактич­но дійшла в повнім своїм складі до Калуша, потрохи під моїм прово­дом".2 Але тут І.Франко змушений був залишити подорожуючих, щоб особисто супроводжувати прибулого в Станіслав письменника з Схід­ної України О.Кониського. Вони взяли участь у зборах місцевої орга­нізації "Просвіта", яку очолював викладач гімназії Євген Желехівський. Крім того, І.Франко відвідав родину Дзвонковських, а 5 червня вже був серед учасників станіславського студентського віча, до якого приєдналися учасники вищезгаданої мандрівки.

Тоді ж про місто Станіслав І.Франко записав, що "хоч з-польська зоветься, а все ж і тут Русь, і тільки огні тут могучі". Також високо оцінив він діяльність лексикографа Є.Желехівського, що "нашої мови скарбницю здвига" і який успішно працював над складанням двотом­ного "Українсько-німецького словника".

Можливо, саме під час студентської мандрівки 1884 р. в І.Франка зародився інтерес до вивчення історичного минулого Станіслава. Зо­крема, пізніше він публікує в другому номері журналу "Житє і слово" ряд документів про перебування у 1764 році російських військ в Гали­чині під час боротьби за польський королівський престол, коли Стані­слав став центром шляхетської антиросійської конфедерації, яку очо­лили власники міста магнати Потоцькі. Але війська опозиції були роз­биті і російська армія вступила в Станіслав. Ці події знайшли своє відображення в народній пісні, яка була опублікована І.Франком разом з його передмовою, де він пише, що "головним збірним місцем конфе­дерації був Станіславів, котрого людність певно немало мусіла терпіти від сваволі гордих панів та добровольців-товаришів". Далі І.Франко повідомляє, що росіяни, які здобули місто 7 серпня 1764 року "забрали все, що найшли в міських складах і магазинах, а на місто наклали кон­трибуцію. Військо конфедератське мусіло зложити оруже, а начальни­ків, усіх трьох Потоцьких, взято до неволі і держано під арештом в Станіславові аж доки дня 25 сентября не випущено їх "на пароль" т. є за словами честі, що не будут виступати проти Росії. Росіяне гос­подарювали в Станіславові аж до 5 октября, по чім вирушили до Львова, а відси до Варшави".

В 1900 році Іван Франко вдруге публікує матеріали про цю подію в статті "Карпатська література XVII-XVIII віків", зокрема, "Піснь свідку о ляхах з москалями". Автор так мотивує творчу публікацію співанки "про бійку російського війська з польськими конфедератами в Станіславові 1764 р. ..., а тут находжу її ще раз як характерне для нашої території свідоцтво про настрій русинів супроти поляків перед розбором Польщі".

Як історик і як український патріот, І.Франко, коментуючи цю подію, а також текст народної пісні, приходить в соціальному плані до висновку, що місцеве населення терпіло в однаковій мірі і від польсь­ких шляхтичів, які "грабують своє власне місто", і від москалів, які "в ту пору господарювали як не слід, були простими наїзниками".

Як першого українського історика міста Станіслава, його увагу привернула ще одна подія, яка була пов'язана з перебігом революції 1848 року. Як і Львів місто стало ареною політичної боротьби проти австрійського режиму Габсбургів, проти системи кріпосництва, соці­ального і національного гноблення. 30 травня 1848 року українське населення міста Станіслава та навколишніх сіл взяли участь у масовій демонстрації, яка була за словами Івана Франка "одною з перших ма­ніфестацій руських в тім пам'ятнім році".

У 1897 році І.Франко в журналі "Житє і слово" присвячує подіям 1848 року статтю і публікацію декількох нових документів під заго­ловком "Руський фестин в Станіславові". Тут була опублікована його програма і запрошення, фрагмент звернення організаторів демонстра­ції до народу та промова, яка була виголошена на маніфестації Григо­рієм Шашкевичем, парохом з приміського села Угринова.

В коментарі до опублікованих документів з історії подій 1848 ро­ку в Станіславі автор повідомляє, що вперше він зібрав повідомлення про станіславський фестин з польських тогочасних газет в 1885 році, а також що він "звернув увагу на сі звістки головно для того, що на фестині відігравав якусь досить загадкову ролю звісний поет Антін Могильницький". У вступі Франко згадує опубліковані спогади безпосе­редніх учасників подій, зокрема, місцевого історика-краезнавця о. Ва­силя Ільницького.

Автор особливу увагу звертає на документ, який він отримав від д. Іларіона Герасимовича, що знайшов його в домашньому архіві свого покійного батька, колишнього пароха в Солотвині. Цей рукопис, на думку І.Франка, був копією програми і запрошення на станіславську маніфестацію 1848 року. В цій програмі чітко висвітлено мету демон­страції - показати полякам руську людність цілого округу, значить, заманіфестувати силу, солідарність і відрубність Русинів від поляків.

Дослідник стверджує, що автором цього документу був, без сумні­ву, Г.Шашкевич, якого І.Франко називає "головним діячем політичним серед станіславських Русинів". Не випадково в ході революційних подій в Галичині Г.Шашкевич був обраний головою Станіславської філії Го­ловної руської Ради. А тим часом, на вищеназваному фестині Г.Шаш­кевич виголосив обширну промову, яка була опублікована в першій українській газеті "Зорі Галицькій" (1848 рік, ч.15, 17, crop. 61-62 і 71-72). Франко далі пише, що якийсь поляк Камінський "скидав головну вину" на Г.Шашкевича в підбурюванні людей на розрив з поляками.

На нашу думку, подібні звинувачення очевидно поширюватися в реакційній польській пресі і на адресу А.Могильницького. Це був складний період, коли певні політичні сили намагалися розпалити на­ціональну ворожнечу між українцями та поляками в своїх корисливих цілях. Документи про ці історичні події не завжди об'єктивно, а часто однобоко й тенденційно відображали позиції тієї чи іншої сторони. Тому І.Франко здійснює публікацію добірки документів з історії Ста­ніслава 1848 року і вказує на потребу постійного і глибокого вивчення національно-визвольного руху. Він також робить обережні, але добре обгрунтовані висновки про цю політичну подію.

В цьому плані і в наступні роки його археографічна діяльність бу­ла спрямована на виявлення, збір та впровадження нових документів, зокрема, з історії Станіслава. У 1898 р. в другому томі Записок НТШ було надруковано повідомлення І.Франка про те, що на початку року "збагатилася бібліотека нашого товариства (НТШ - М.Г.) цінним на­бутком. Від спадкоємців пок. Остермана, колишнього старости Станиславівського, закуплено всі папери, які лишилися по нім". Завдяки ар­хівним джерелам вдалося встановити, що ініціатором придбання цього домашнього архіву був Франко, який виявив його, перебуваючи в м. Станіславі. Збереглася з цього приводу телеграма Остермана зі Ста­ніслава до І.Франка у Львів від 22 лютого 1898 року.

У вступі до публікації перших документів цього архіву І.Франко повідомляє, що власноручні записи покійного Остермана "писані ним рівночасно з описуваними подіями. Це є три грубезні томи, 2250 сто­рін мікроскопічного дрібного письма. Записки тягнуться від поч. 30-х років до 1884 p., переважно складаються з виписок із ріжних газет та брошур ... є копії деяких цінних документів і власні спомини пок. Остермана, особливо з пам'ятних літ 1848,1849".

Далі Франко висловлює сподівання "опублікувати у виданнях то­вариства (НТШ - М.Г.) з тих паперів усе, що може кинути деяке світло на історію нашого краю, а поки що подаємо звістку про деякі друки, що знаходяться між тими паперами і збагачують нашу бібліографію в порівнянню з тим матеріалом, який зібрав у своїй Бібліографії д. Ів. Левицький".

Про вболівання І.Франка за вивчення історії краю свідчить опуб­лікування ним в 1892 році великої бібліографічної праці "Галицьке краєзнавство". Іван Франко, який на практиці постійно займався крає­знавчими дослідженнями в теоретичному плані писав у вищезгаданій праці, що краєзнавство є "перший ступінь, перша прикмета раціональ­ної освіти - знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, сві­домого і об'єднаного організму". Він стурбований тим, що галичани мало знають про свою батьківщину, в той час як розумне прислів'я стверджує, що "чужі справи цікаво знати, свої - потрібно". Далі І.Франко пише, що на державному рівні "австрійський уряд, приєднав­ши Галичину, не дуже дбав про піднесення в ній краєзнавства, яке легко могло б пробудити у її мешканців надто велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє минуле, не кажучи вже про тепері­шній стан. Все то були справи небажані для уряду, тому на них ие звертали уваги, тримали їх в таємниці і старалися не допускати до ві­дома широкого загалу".

Разом з тим, не дивлячись на те, що історико-етнографічними до­слідженнями Галичини в основному займалися іноземні вчені, в другій половині XIX ст. все більше з'являється представників української га­лицької інтелігенції, які успішно працюють на краєзнавчій ниві. Серед них особливо виділяється історико-краєзнавча діяльність І.Франка, який продовжив і примножив народознавчі традиції "Руської трійці", зокрема, Прикарпатті Івана Вагилевича.

Іван Франко не тільки вивчав історичне минуле Прикарпатського краю, але робив свій особистий внесок в його національне відроджен­ня, зокрема, під час неодноразового перебування в м. Станіславі.

Так, у 1884 році він доклав чимало зусиль у справі популяризації створеного письменницею і громадською діячкою Н.Кобринською у Станіславі Товариства українських жінок. Спочатку І.Франко на під­тримку цього прогресивного починання опублікував статтю в газеті "Діло" про цю одну з перших в Галичині українську жіночу організа­цію, бо "тільки розумні й освічені матері, сестри і жінки, що думають, можуть випроводити і виховати розумне і освічене покоління". А 7 грудня 1884 року він спеціально приїхав до м. Станіслава і взяв участь в першому організаційному засіданні цього товариства. У 1892 році в Станіславі І.Франко брав участь в селянському вічі, про яке подав ко­респонденцію в газету "Кур'єр Львівський", а влітку спільно з М.Павликом провів збори радикальної партії. Трохи раніше, у 1889 році, І.Франко на запрошення станіславського товариства "Руська бе­сіда" виступив з доповіддю про життя і діяльність Т.Г.Шевченка, де вперше обнародував наукову періодизацію його літературної спадщи­ни. Більш детально про перебування І.Франка в Станіславі описано в науковому нарисі професора В.Полєка "Каменяр і Прикарпаття".

Найбільш тривалим було перебування Івана Франка в селі Криворівні, куди він вперше приїхав на відпочинок у 1900 році. Природа гу­цульського краю настільки захопила і вразила Каменяра, що він тут відпочивав майже кожного літа до 1914 року включно. Але, як згаду­ють сучасники, Іван Франко поєднував відпочинок з літературною та краєзнавчою діяльністю. У Криворівні І.Франко записав від місцевих жителів цікавий фольклорний матеріал. Крім того, картини важкого і нужденного життя гуцулів поставлені в основу кількох публіцистич­них та літературних творів. І.Франко часто робив виїзди і піші перехо­ди в навколишні гуцульські села. У серпні 1901 р. І.Франко перебував 5 днів у селі Буркут разом з Лесею Українкою. До Криворівні на від­починок і з метою спілкування з І.Франком та М.Грушевським приїз­дило немало діячів культури та науки.

Іван Франко постійно підтримував тісні зв'язки з передовими вчи­телями і громадськими діячами Прикарпаття, зокрема, з Лукою Гарматієм, Кирилом Геником та Уляною Кравченко, яка написала автобіо­графічні нариси "Спогади вчительки" і "Замість біографії", в яких ви­світлено важке становище української школи і вчителів за часів Австро-Угорської монархії.

Лука Гарматій - вчитель, громадський діяч і етнограф, який пра­цював у віддалених гірських селах Криворівні і Головах Верховинсь­кого району. Тут сільський педагог на початку XX століття особисто познайомився з Іваном Франком і Михайлом Коцюбинським.

Як громадський діяч, І.Франко десятки років приїздив в наш край для участі в численних народних вічах, які прокотилися по Станіславщині на початку 90-х років XIX століття.

Велику роль у розгортанні боротьби трудящих Галичини за демо­кратизацію школи відіграло селянське віче 1892 року в Снятині, на якому з доповіддю "Наші народні школи і їх потреби" виступив Іван Франко. На мітингу також виступали В.Стефаник, Л.Мартович, М.Павлик. Іван Франко запропонував проблеми розвитку освіти записати в резолюції віча: "В справах шкіл народних селянське віче заявляє, що шкіл народних в нашім краю є замало; що ті школи не можуть в собі помістити дітей, обов'язкових до науки шкільної; що для тих шкіл є замало відповідно спосібних вчителів; що плата вчителів є взагалі за­низька; що становище вчителів народних є занадто залежне; план нау­ки є невідповідним потребам нашої людності; що по селах і містечках брак інструкцій, з котрих би молодіж по укінченню шкіл черпала дальшу освіту".

Завдяки Франкові збережено і опубліковано цінну пам'ятку з іс­торії освіти Прикарпаття. Маємо на увазі текст скарги селян із с. Залуччя на Покутті, який у 1885 році був надісланий о. Гамораком із с. Стецеви Снятинського повіту. І.Франко опублікував цю скаргу в газе­ті "Діло" під заголовком "Одна карточка з історії нашої народної шко­ли", а через кілька років цей текст був надрукований в 25-му додатку "Спілки селян із Залучя з р. 1840" до наукової статті "Карпаторуське письменство XVII-XVIII вв.", яку автор закінчив таким коментарем: "Ся писана кирилицею з титлами просьба селян покутського села За­лучя "над Черемошем" з 1840 р. (дод. XXV), котрої автор з таким при­тиском допрошуються ... аби наша наука в школі для наших дітей на­завше була".

Підвищений інтерес проявив І.Франко до історії Станіславської гімназії, де у 90-х роках діяв таємний гурток "Поступ". В його статті про О.Терлецького є повідомлення, що в гімназії видавалася рукопис­на газета "Зірка", де публікувалися і краєзнавчі матеріали, зокрема, стаття В.Небиловця "Місто Калуш", що було першою спробою зібрати факти з історії названого міста.

Не залишилося поза увагою І.Франка також і вивчення теоретич­них проблем історичного краєзнавства Прикарпаття, зокрема, похо­дження назви "бойки". З цього приводу він у 1895 році у журналі "Житє і слово" опублікував рецензію, яка була раніше висвітлена на сторінках газети "Діло" у формі полеміки між двома галицькими до­слідниками І.Вехретинським і Ом.Партицьким. Франко називає й ін­ших авторів гіпотез, зокрема, кельтського походження цієї назви, а та­кож прихильників третьої версії Вагилевича-Петрушевича, які ствер­джували, що слово "бойки" утворене від прикметника "бойкий" - від­важний, хоробрий.

До порушених проблем і доповнень, зокрема, етнографа В.Охримовича, подає свій коментар І.Франко. Він не погоджується з думкою, що гуцули відносилися до бойків з погордою і на підтвердження своєї думки пише, що "знаючи з особистих мандрівок досить добре Бойківщину, а по троха також західний окраєць Гуцульщини, т.є. власне той, де Гуцули стикаються з Бойками, можу сказати, що ані у Бойків до Гуцулів, ані у Гуцулів до Бойків якоїсь спеціальної погорди я не замі­тив".

Далі І.Франко схиляється до підтримки гіпотези О.Партицького про кельтське походження назви "бойки", але разом з тим він не кри­тикує філологічні гіпотези походження назви і закликає великих вче­них продовжувати дослідження цієї проблеми, що лише "поглибить пізнанє рідного краю".

Таким чином, вивчення величезної народознавчої спадщини І.Франка засвідчує, що важко знайти такий період з історії Прикарпат­тя чи українознавчу проблему, до якої не торкався би своїм пером і ро­зумом Каменяр.

Історико-краєзнавча спадщина І.Франка і його сучасників постій­но, а особливо в умовах відродження незалежної України, привертає увагу дослідників і шанувальників його наукової діяльності.

Вшанування пам'яті Каменяра на Івано-Франківщині

В історико-культурній спадщині Івано-Франківщини особливе міс­це займають більше тисячі пам'ятників і пам'ятних місць, пов'язаних з життям і діяльністю видатних діячів науки, літератури й мистецтва. І серед них - визначного письменника, мислителя, громадського діяча І.Франка, чий життєвий і творчий шлях протягом десятка років був пов'язаний з Прикарпаттям.

В минулому питання про увічнення пам'яті І.Франка неодноразо­во ставилося громадськістю і населенням західноукраїнських земель.

За їх ініціативою в Галичині наприкінці 1916 р. було створено комітет, який звернувся до населення краю із закликом збирати кошти на спо­рудження пам'ятника на могилі письменника. На жаль, грошей посту­пила незначна кількість. В травні 1921 р. комітет знову звернувся до населення за фінансовою допомогою, наголосивши, що "місце спо­чинку І.Франка повинно стати осередком відвідань і паломництва із всіх українських земель, так як це діється з могилою Т.Шевченка".

Проте внаслідок національної і соціальної політики Польщі на за­хідноукраїнських землях чимало заходів по вшануванню і увічненню пам'яті І.Франка, визначених комітетом, здійснити не вдалося. Більше десяти років тривав збір коштів на виготовлення пам'ятника на могилі Великого Каменяра на Личаківському цвинтарі, який було відкрито тільки в 1933 р.

Офіційна влада і надалі чинила всілякі перешкоди відзначенню ювілеїв на пошану пам'яті письменника, Так, наприклад, в 1921 р. Станіславське повітове староство заборонило проведення святочної академії на честь п'ятої роковини з дня смерті І.Франка у с. Опришівцях, посилаючись на те, що "зміст доповіді... не підходить для прочи­тання на прилюдних зборах з огляду на громадську безпеку і спокій". Подібними заборонами і перепонами була обмежена діяльність укра­їнських культурно-політичних організацій по вшануванню пам'яті І.Франка на Західній Україні в 1926 р.

І все ж, незважаючи на численні заборони і обмеження, в багатьох населених пунктах краю пройшли урочисті церемонії по вшануванню пам'яті Каменяра. Зокрема, у с. Криворівні, де протягом 1900-1914 р. любив відпочивати письменник, відбувся багатолюдний мітинг. На скалі над р. Черемош, де в 1912 р. на народному вічі виступив Франко, було встановлено меморіальну дошку, на якій місцевий майстер Іван Марусяк викарбував слова: "В честь Іванові Франкові. Гуцульщина, 1916-1926 роки". В 1928 р. місцева влада, побоюючись поширення серед населення Покуття демократичних ідей, зробила спробу знищи­ти пам'ятну плиту. Від "новітніх цивілізаторів" на цей раз врятував її житель с. Криворівні Іван Якіб'юк, в домі якого неодноразово прожи­вав письменник. Подальша доля цієї унікальної меморіальної реліквії також була трагічною. її не вдалося розшукати після смерті Якіб'юка, яку господар дбайливо заховав з початком радянсько-німецької війни. І тільки у 1962 р. на основі збережених фотографій було виготовлено копію пам'ятної плити. Що ж стосується оригіналу, то його уламки були знайдені в 1969 р. під час великої повені у Карпатах. Після про­веденої реставрації ця перша меморіальна плита експонується в музеї Франка у Криворівні.

І хоч у передвоєнний період через об'єктивні і суб'єктивні причи­ни скульптурний пам'ятник І.Франку на Прикарпатті не було встанов­лено, все ж завдяки старанням громадськості краю, відданих шану­вальників таланту І.Франка в 20-30-х роках вдалося відкрити ще ряд скромних меморіальних плит. Одна з них була встановлена в 1926 р. у м. Коломиї на будинку Народного дому (нині музей народного мисте­цтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського), де в 1893 і 1912 ро­ках виступав І.Франко. Згодом з ініціативи і на кошти польського пи­сьменника Станіслава Вінценза було споруджено пам'ятний обеліск на честь письменника у с. Слободі-Рунгурській, на якому були викарбувані слова "Вірую в силу духа. На пам'ять Івану Франку, синові цієї землі". Під час війни цей надпис був знищений гітлерівцями, а вдалося його відновити лише у наш час.

Після входження західноукраїнських земель до Української РСР ювілейною комісією, створеною в травні 1940 р. за постановою радян­ського уряду України, був розроблений план заходів щодо відзначення 95-річчя від дня народження письменника. Серед них важливе місце відводилося і монументальним засобам увічнення пам'яті І.Франка.

Однак їх реалізація була перервана війною, і тільки після звіль­нення України від гітлерівських окупантів була відновлена робота в галузі монументальної пропаганди Каменяра в республіці і на Прикар­патті зокрема. В переліку імен кращих представників культури і науки українського народу ім'я І.Франка стояло в числі перших. Це яскраво проявилося в ході підготовки до відзначення 100-річчя від дня народ­ження письменника. Всесвітня Рада Миру спеціальною постановою від 9 квітня 1956 року зарахувала проведення ювілею І.Я.Франка до урочистостей всього культурного світу.

До ювілейної дати в населених пунетах Прикарпаття у 1954-1956 роках були встановлені скульптурні портрети Каменяра в с. Криворівні Верховинського, с. Лолині Долинського, с. Підгірках Калуського, с. Підпечарах Тисменицького, селищі Заболотів Снятинського районів. На будинках і будівлях, пов'язаних із життям і творчістю І.Франка, були відкриті меморіальні дошки. У Станіславі вони були встановлені на будинку № 24 по вул. Січових Стрільців, де в 1910 і 1912 роках пи­сьменник читав свою поему "Мойсей", в м. Коломиї на будинку рату­ші, де в 1880 році він знаходився в тюрмі за свої радикальні погляди, в с. Криворівні, де з 1906 року він проживав в будинку В. Якіб'юка - на­родного лікаря і різьбяра. В цьому будинку у 1953 року було відкрито літературно-меморіальний музей, а в 1956 році встановлена меморі­альна дошка. Пам'ятними подіями в житті І.Франка стали знайомство і дружба з М.Коцюбинським і як свідчення зустрічей великих майстрів слова зберігається будинок в с. Голови.

До ювілею були споруджені і урочисто відкриті пам'ятники в Ка­луші, Косові, Рожнятові. Урочиста закладка пам'ятника Каменяру відбулася у вересні 1956 року в Бориславі і Львові.

Святкування 100-рІччя з дня народження І.Франка стало всена­родним святом. Прикарпаття гідно вшанувало одного із найталановитіших своїх синів, письменника-громадяни на, полум'яного патріота, невтомного борця за свободу і незалежність України. Урочисті збори громадськості відбулися в с. Криворівні. Ось як про цю подію писала тоді обласна газета "Прикарпатська правда": "Ніколи ще гори, які ото­чують Криворівню, не бачили в долині Чорного Черемоша стільки людей. Усі вони - і селяни, плотарі, і лісоруби Жаб'ївського району, і трудящі з інших районів та Станіслава йшли і їхали сюди, щоб віддати шану великому синові українського народу Івану Яковичу Франку... Як найдорожчу людину згадували його Михайло і Анна Мосейчуки, Микола Потяк, Михайло Тарновський, Федір Харюк, Микола Бойканюк та інші старожили села, які зустрічалися з Франком".

Велике літературно-театралізоване свято відбулося на полонині "Шатрі" в Солотвинському районі, а кращі майстри косівської артілі "Гуцульщина" М.Ю.Федірко та О.І.Іщенко виготовили методом інкру­стації по дереву панно "Іван Франко на Гуцульщині".

Увічнення пам'яті І.Франка засобами монументальної пропаганди продовжувалося в Україні, й на Прикарпатті зокрема, і в наступні ро­ки. Практично щорічно відкривалися пам'ятники або меморіальні до­шки, встановлювалися пам'ятні знаки. Всього ж в повоєнні роки на Прикарпатті за нашими підрахунками меморіально відзначено 50 місць, пов'язаних переважно з перебуванням тут І.Франка. Серед них - пам'ятники Івану Франку в селищах Верховині, Делятині, Яблуневі, в селі Красноставцях Снятинського й Іваниківка Богородчанського ра­йонів. В 1979 р. в с. Нижньому Березові, що на Косівщині, біля хати вчителя Кирила Геника, в сім'ї якого тривалий час проживав Франко, встановлено меморіальний знак.

Роком раніше скульптор А.П.Балюк здійснив реконструкцію по­груддя І.Франка, який встановлено на вулиці, названої на честь Каме­няра в Івано-Франківську. Тут же, в обласному центрі, споруджено ве­личний монумент Франку по вул. Незалежності. Пам'ятник прикрашає площу між обласним музично-драматичним театром ім. І.Франка та готелем "Україна".

Серце Великого Каменяра перестало битися, але його літературна і публіцистична спадщина живе й понині. За світле майбутнє України він боровся своїм геніальним словом, чим заслужив визнання у всьому світі і любов рідного народу. В свій час він наголошував, що "народ, що не вміє  шанувати своїх заслужених мужів, не вартий імені культурного народу". На ці слова Франка від імені українського народу відпо­вів Володимир Сосюра: "... Образ твій ми бережем з любов'ю в грані­ті, в бронзі і в серцях своїх". Підтвердженням їм стала монументальна франкіана. Сьогодні в Україні споруджено і встановлено понад 110 пам'ятників, пам'ятних знаків і меморіальних дощок, з них на При­карпатті - 50, які увічнюють основні віхи життя, невтомної літератур­ної, наукової праці, громадської діяльності Великого Каменяра. Це ва­гомий доказ великої любові і поваги народу.

В період підготовки і відзначення 145-річчя від дня народження І. Франка необхідно активізувати роботи по вивченню життя і творчої діяльності Великого Каменяра, виявлення і увічнення нових пам'ят­них місць, пов'язаних з його іменем і творчістю. У зв'язку з цим, на наш погляд, досить своєчасною стає пропозиція учасників міжнарод­ного симпозіуму ЮНЕСКО "Іван Франко і світова культура", що про­ходив у Львові з 11 по 15 вересня 1986 року, про підготовку і видання "Франківської енциклопедії", в якій повинні бути згадані всі пам'ят­ники, пам'ятні знаки і місця, пов'язані з життям і діяльністю І.Франка, встановлених на його честь не тільки в Україні, а й за кордоном.

 

Оновлено 16-11-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка