Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ГАЛИЦЬКЕ КРАЄЗНАВСТВО



Наука краєзнавства, що її німці називають Heimatskunde, в інших країнах, особливо в Німеччині, Данії, Швеції тощо, становить один з найважливіших предметів шкільного навчання, починаючи вже з початко­вих шкіл. У Німеччині кожна провінція, кожна з так зва­них Duodezstaat (Карликових держав (нім,).- Ред.).

 має велику краєзнавчу літературу, куди входять не тільки спеціальні праці про міста, регіони, замки, пам'ятки, а й численні популярні видання, які передають широким колам читачів, особливо молоді, си­стематично і доступно викладені результати цих спеціаль­них праць, даючи тим самим кожному, навіть найменш заможному і найменш підготовленому, змогу докладно ознайомитися зі своїм краєм і усією батьківщиною, з її географічним положенням, грунтами, кліматом, шляхами сполучення, містами, людьми, суспільним устроєм, істо­рією, пам'ятками і т. д. Наскільки таке ознайомлення ко­рисне, не треба доводити. Адже ж це перший ступінь, пер­ша прикмета раціональної освіти - знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об'єд­наного організму. Ще старий Фредро у своїх прислів'ях висловив розумну думку, що «чужі справи цікаво знати, свої- потрібно».

На жаль, ми, галичани, донедавна дуже мало відчували цю потребу. Знаменитий український вчений М. Драгоманов, познайомившись з галичанами (українцями) в 1874 і 1875 pp., після довгих з ними розмов склав собі   дуже сумне уявлення про рівень знань про свій край тих лю­дей, світочів тодішньої української інтелігенції, переважно народовців.

І справді, якщо усвідомимо собі, що тоді мала галицька наукова література в галузі краєзнавства, то мусимо ви­знати, що оцінка Драгоманова була цілком слушною не лише щодо українців, а й щодо всієї галицької інтелі­генції.

Австрійський уряд, приєднавши Галичину, не дуже дбав про піднесення в ній краєзнавства, яке легко могло б пробудити у її мешканців надто велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє і недавнє минуле, не кажучи вже про теперішній стан. Все то були справи не­бажані для уряду, тому на них не звертали уваги, тримали їх у таємниці і старалися не допустити до відома ширшого загалу. Щоправда, з адміністративних міркувань уряд змушений був узятися за обміри краю, укласти інвентарні описи земельної власності і панщинних повинностей, але з матеріалів, отриманих таким способом, публікувати тільки найбільш загальні дані щодо гір, рік, геології чи адміністративного поділу, зовсім не торкаючись таких не­безпечних матерій, як земельна власність, кріпосницькі відносини тощо. Деяке світло проливали на це питання по­літичні памфлети на зразок брошури «Magna Charta von Gaiizien» або описи подорожей по Галичині, що публіку­валися звичайно за межами Австрії.

 Автори цих видань, переважно німці австрійської школи, дивилися на Галичину s стосунки в ній з висоти своєї німецької Aufklarung, ставилися з погордою до мешканців, їх звичаїв, мови та історичних традицій. Отже, не дивно, що ці книжки і не могли мати впливу на га­личан.

Офіційні і напівофіційні видання з географії і статисти­ки Галичини, як правило,- це сухі шкільні підручники або збірники сирих матеріалів які ні за своїм характером, ні за призначенням не могли мати широкої по­пулярності, а часто навіть взагалі були недоступні при­ватним особам.

Таким чином, покоління за поколінням в Галичині ви­ростало без знання свого краю. Раніше, за польських ча­сів, було хоч трохи інакше. Щоправда, не вивчалось крає­знавство з книжок, зате кожен шляхтич в умовах розвину­того суспільного життя мусив знати про чималі простори своєї країни, бувати на сеймах у Варшаві та Любіні, брати участь у військових походах, чим і пояснюється добре знання країни і людей поляками у XVII-XVIII ст.- цьому ми і тепер не раз можемо позаздрити їм. За австрій­ських часів все це припинилося; надмірна цікавість до громадських і політичних справ чи навіть географії краю легко могла стати небезпечною, викликати до цікавого підозри і переслідування з боку пильної бюрократії.

Щойно кривава катастрофа 1846 р., яка вдарила га­лицьке суспільство, наче грім, примусила більш мисля­чих громадян і публіцистів ближче зацікавитися стосун­ками краю, їх дослідженням. Катастрофа 1846 р. поро­дила досить велику літературу, переважно німецькою мо­вою, інспіровану частково поляками, а частково урядом, яка давала чималий запас цікавих відомостей про стан краю.

Бурхливий 1848 рік, ота весна народів, був надто га­ласливим, екстатичним, сповненим надій, а в кінці отру­тою розчарувань, одним словом, був надто розполітикований, щоб знайти час для вільних краєзнавчих студій. В літературі тоді панувала, гриміла і вирувала публіци­стика на злобу дня, нерідко блискуча, часом різка і завжди тенденційна і однобока.

Тільки роки, що наступили безпосередньо після того, роки реакції і силою придушеного політичного життя, викликали першу польську працю про Галичину, ви­значну у своєму роді, що блискуче започаткувала нашу краєзнавчу літературу і водночас була ніби епілогом тієї пристрасної, голосної і бурхливої літератури, викликаної подіями 1846 і 1848 років. Маю на увазі анонімно видану пра­цю Калінки, книгу, що нині належить до бібліографічних рідкостей, а проте необхідна кожному, хто хоче ознайомитись з полі­тичними і соціальними відносинами нашого краю, а особ­ливо з настроєм і поглядами певних верств польського су­спільства близько 1856 р. Як признався сам Калінка у роз­мові зі мною за рік до смерті, ця його книга була наслідком редакторської праці в газеті «Czas» у 1849-1852 pp. і ви­никла з матеріалів і праць, призначених для цього часо­пису, але не дозволених цензурою до друку. Перевидання цієї книжки ще й тепер було б дуже бажаним.

II

Від часу видання книги Калінки минуло 20 ро­ків, протягом яких зроблено дуже мало для галицького краєзнавства. Довідники Ступницького і Ожеховського давали тільки сирий матеріал, до того ж дуже скупий, офіційна статистика не виходила за межі елементарних географічних та адміністративних відомо­стей, краєзнавча енциклопедія Шнайдера, запланована з великим розмахом, лишилася фрагментом і з наукового боку не могла задовольнити. Це була праця, розпочата надто передчасно: мала споруджуватися будівля, для якої не було цегли і обтесаних брил, бракувало будь-яких де­тальних даних, не кажучи вже про їх наукову критику. Щоправда, покійний Шнайдер з мурашиною наполегли­вістю збирав матеріал до своєї праці, збирав книжки і бро­шури, не гребуючи дрібними клаптями, видобував з по­роху або купував у крамарів продані «на масло» старі па­пери і документи. Таким чином, він зібрав цілий архів, велетенський як на сили і засоби однієї людини, але вар­тість його не відповідає розміру вкладеної праці і зусиль, так що нині більшість його скарбів - це купа непотріб­ної макулатури, хоча можна і тут відшукати і не одну цінну річ.

Приблизно з 1870 р. намічається зацікавлення вивчен­ням і дослідженням економічних та політичних відносин нашого краю. Одним з перших плодів цього була відома свого часу брошура Рапацького «Ludnosc Galicji» (Львів, 1874), де вперше зроблено спробу опрацювати  на рівні, що відповідав тодішньому станові європейської науки, одну з галузей статистики - статистику населення, тобто демографію. Щоправда, дослідження не завжди спира­лося на правдиві цифри і не вичерпало теми навіть у на­міченому обсязі, бо майже не торкнулося статистики со­ціальної, криміналістики, статистики хвороб, освіти і т. п.

Однак праця Рапацького викликала в Галичині по­жвавлення на ниві статистики. Після її появи вийшли ста­тистично-економічні праці українського автора Володи­мира Навроцького: першою з його численних робіт був саме аналіз книжечки Рапацького. Майже одночасно з Рапацьким у польській літературі виступив Адам Марассе, друкуючи польською мовою (у «Przegladzie Polskim», «Encyklopedji rolniczej» тощо) і німецькою (у «Statistische Monatschrifb) ряд спеціальних праць з тих галузей стати­стики, що їх не торкнувся Рапацький,- переважно про галицьке сільське господарство, його заборгованість, проб­леми розвитку і т. п.

Галицький сейм також звернув увагу на крайову ста­тистику. Засновано крайове статистичне бюро при виділі крайовому, розпочато видання більш-менш цінних непе­ріодичних випусків під назвою «Wiadomosci statystyczne о stosunkach krajowych». Крім головного редактора д-ра Тадеуша Пілата, розробкою окремих тем у цьому виданні відзначилися молоді працівники д-р Охенковськнй і д-р Клечинський; перший з них, виїхавши за кордон, спрямував свою увагу на іноземні матеріали і став відомий науковому світові працею про економічний розвиток Англії протягом кількох останніх століть; другий зайняв посаду директора статистичного бюро у Кракові.

Щоправда, «Wiadomosci statystyczne» у перші роки свого існування мали служити насамперед поточним потре­бам автономного управління та його органів, тому займа­лося воно переважно адміністративною і фінансовою ста­тистикою. Найважливіша і найбільша за обсягом праця в цій галузі («Statystyka gminna w Galicji».- «Wiado­mosci...», rocznik IV, 1878), крім цінних історичних мате­ріалів, зосереджених у вступі, ще мало піднімається над рівнем офіційної адміністративної статистики. Для глиб­шого розуміння структури і розвитку галицького суспіль­ства «Wiadomosci» дали надзвичайно мало матеріалу, і ли­ше в останніх роках помітно певний прогрес у цьому на­прямі (статистика великої земельної власності).

Ймовірно, для усунення цих недоліків, в усякому разі для поширення статистичних досліджень і студій на теми, досі у «WiadomoSciach» не висвітлювані, такі як промис­ловість у краї та її розвиток, за ініціативою створеної по­кійним Зиблікевичем комісії у справах крайової промис­ловості при виділі крайовому, було засновано бюро з промислової статистики. Цим бюро керує Тадеуш Рутовський. який уже раніше своїми численними працями у газеті «Nowa Reforma», «Gazecie Narodowej» та інших ча­сописах показав себе як добрий знавець відносин у краї, відданий статистиці, сумлінний і невтомний працівник. І справді, нове бюро відразу чудово довело свою життє­здатність, видавши ряд дуже цінних монографій про окре­мі галузі нашої крайової промисловості (деревообробна промисловість, ткацтво, виробництво крохмалю, цукро­варні, пропінація і ґуральництво), в яких на основі архів­них і офіційних матеріалів зображено історію розвитку або занепаду цих галузей і статистику їх сучасного стану. Не задовольняючись цим, д-р Рутовський пішов далі і в окремому випуску побажав дати першу докладно опра­цьовану статистику населення Галичини за заняттям і спо­собом заробітку - річ надзвичайно важлива для оцінки суспільних відносин краю і водночас дуже складна для виконання у зв'язку з неточним методом збору урядом пер­винних даних у цій галузі. Власне через це праця Рутовського вийшла гіршою за інші його статистичні моногра­фії. Зате високої оцінки заслуговує інше статистичне ви­дання, почате д-ром Рутовським і керованим ним бюро промислової статистики. Маю на увазі «Roczniki statystyki Galicji» (досі вийшло три), які за прикладом опубліко­ваного віденською центральною статистичною комісією збірника «Handbuch der Statistik der Oesterreichische Monarchies дають суцільну, без тексту, але по змозі зіставну статистичну картину крайових відносин, до яких можна було одержати відомості відповідно до характеру зібраних матеріалів. Не маю наміру говорити про досто­їнства цього видання, яке відразу після своєї появи здо­було собі широке схвалення не тільки у літературі й публі­цистиці краю, але й за його межами. У виданні помітно варту схвалення тенденцію до вдосконалення і поширення з кожним роком кола охоплених матеріалів, так що остан­ній з випусків щорічника, третій, порівняно з першим, дає значно більше матеріалу.

Рутовський виступив з ще одним дуже важливим і широ­ким планом -скласти «Статистику Галичини»- працю, яка відповідала б усім вимогам науки. Всі його дотеперішні ви­дання були лише підготовчими для неї розробками. Праця ще не вийшла, хоч про її підготовку оголошено вже давно.

Під впливом цих видань, а нерідко і в безпосередньому з ними зв'язку бачимо протягом останніх років значне пожвавлення на ниві дослідження соціальних і економіч­них відносин нашого краю. Насамперед заслуговує згад­ки блискуче написана відома праця Щепановського «Nedza Galicji w cyfrach», хоч самі цифри, зібрані п. Щепановським, не завжди витримують наукову критику, як це по­казав д-р Пілат у своїй ґрунтовній рецензії на цю працю. З'явилося й гідне уваги дослідження д-ра Вітольда Левицького «Nasze czy obce zywioty», в якому автор науково опрацював статистичні матеріали про галицьких євреїв. Цінними доповненнями до галицького краєзнавства є й ін­ші праці д-ра Левицького, такі як «Samorzad gminny» і «Materiary do reformy stosunkow gminnych», хоч вони служать насамперед практичній меті.

Виразом пожвавлення праці і зацікавлень у цій га­лузі став місячник «Ekonomista Polski», заснований Рутовським, Щепановським і В. Левицьким. Журнал подавав чудові надії, опублікувавши в перших своїх числах цінні праці своїх видавців. Дальші номери не завжди витриму­валися на рівні перших, все ж в них маємо зібраний і опрацьований дуже цінний матеріал, якого не може об­минути той, хто працює  на ниві галицького краєзнавства.

Наперед застерігаю: називаючи тут праці, що стосують­ся галицького краєзнавства, не маю наміру подавати точ­ну і повну бібліографію. Наводжу тільки основні праці, обминаючи цілий ряд дрібних монографій і публіцистич­них статей, яких, розуміється, при детальному огляді всього нашого краєзнавства не можна обминати. На жаль, не тільки такий огляд, а й фахова бібліографія праць, що стосуються цієї тематики і можуть служити матеріалом для неї,- це у нас поки що справа майбутнього.

Досі я зупинявся трохи ширше на розвитку статистично-економічних праць як над тою частиною крає­знавства, яку вважаю найважливішою і гідною найпильнішого вивчення не тільки вченими-фахівцями, а й всіма, хто хоче бути справжнім громадянином краю і свідо­мо, розумно користуватися правами, які надає консти­туція.

Інша важлива галузь краєзнавства, яку нерідко, особ­ливо в давніших посібниках, трактують як краєзнавство par excellence,- це опис краю і його природних умов, географія з орографією і гідрографією, геологія, опис фауни і флори, клімату і т. п., одним словом, природознав­ство краю. Ця частина краєзнавства здавна пильно вивча­лася у всіх країнах; має вона значні досягнення і в Гали­чині. Поштовхом для цих досліджень стали дуже важливі фактори - практичні потреби купців, промисловців, гір­ників, рільників і т. п. Для кожного з них було важливо пі­знати природу і природні ресурси краю, властивості його клімату, грунтів тощо. Щоправда, в давніших краєзнав­чих працях ці відомості даються переважно безладно, не­критично, факти правдиві вперемішку з помилковими і з легендами. Систематичне й наукове дослідження ви­никло недавно, а в нас у Галичині розпочалося від засну­вання Краківської Академії наук і утворення при ній фі­зіографічної комісії. Кільканадцять томів виданого нею «Pamiqtnika fizjograficznego» - ось потужна і тривка осно­ва наших знань про особливості природи Галичини.

В цій же галузі поряд з краківською комісією вже кільканадцять років провадить активну діяльність львів­ське природниче товариство ім. Коперніка. Сторінки його органу - часопису «Kosmos» - містять багато цінних спеціальних праць, що служать матеріалом для нашого краєзнавства. Є там чимало описів фауни і флори окремих районів, аналізів води і джерел, численних праць про хі­мічний склад і походження нафти, земного воску та Інших галицьких мінералів тощо. Особливо присвячено багато праць нафті і земному воску, виданих протягом останнього двадцятиріччя таких знавців і дослідників, як Радзішеський, Шайноха, Дунецький, Дуніковський, Зубер, Ляхович та інші.

Далі серед заслужених діячів вивчення природи нашого краю слід назвати насамперед померлого два роки тому професора Новицького, визначного   дослідника і знавця галицької іхтіології, автора багатьох монографій і атласу галицьких риб. З численних його помічників і співробіт­ників у цій ділянці назву проф. Ломницького і Варту. Серед ботаніків більш раннього періоду назву професора Едварда Гюккеля. На першому місці у цій галузі - ім'я теж уже померлого заслуженого лісівника Головкевича, чиї праці і численні статті становлять неоціненний мате­ріал для вивчення галицьких лісів тепер і раніше.

Я не збираюся подавати усіх праць і всіх працівників на цій ниві, назву лише два-три прізвища. Так, у галузі мінералогії і геології Галичини не можна обминути праць професора Медвецького. В галузі ботаніки важливі праці проф. Ростафінського, надруковані переважно у видан­нях Академії. Географією в широкому розумінні слова займається проф. Реман. З дрібніших монографічних праць назву ще Беноні про верхню течію Дністра, Вахнянина про верхів'я Сану, Ремана про нижню течію тієї ж річки. Окремої згадки заслуговує цінне видання «Геологічного атласу Галичини», яке виходить на гроші краю і здійснюється молодими природознавцями Зубером і Дуніковським.

Цей побіжний нарис був би надто неповним, якщо б тут не згадати про заслуги хоча б двох давніших працівників, чиї роботи, свого часу ґрунтовні й глибокі, і тепер часто служать матеріалом для сучасних дослідників. Маю на увазі праці Зейшнера про Татри, ПІдгалля і т. п. і гео­графічні праці Вінцентія Поля, особливо його "Рolпоспе stoki Karpat" і блискуче написані, хоч з белетристичними домішками, «Obrazy z zycia і naturys».

Нарешті слід дати перелік видань, які доповнюють ті відомості про природу Галичини, що є у вищезгаданих працях. З часописів спеціальних заслуговують на увагу такі, як «Sylwan», «Lowiec», «Rolnik», «Przyrodnik» (тарнівський), у яких можна знайти не один цінний матеріал, і зовсім не можна обминути «Rocznikow towarzystwa tatrzanskiego». Товариство виникло у зв'язку з характерною для нашого віку модою на туризм і цим виданням доводить, що розуміє своє завдання не тільки як моду, а власне як заохочення і керівництво до глибшого пізнання рідного краю. Шкода лише, що благородний запал, який охопив це товариство і промовляє з його щорічників, стосується майже виключно гір - Татр  і Чорногори, начебто решта краю не варта була такого огляду і дослідження. Це повинно змінитися, товариство мусить свою діяльність поши­рити на увесь край, такий багатий гарними і своєрідними околицями.

Із закордонних іншомовних видань назву деякі з най­важливіших. Цінні відомості про галицьке краєзнавство можна знайти в «Mitteilungen» австрійського міністерства сільського господарства, ряд блискучих монографічних на­рисів про Карпати, Татри і т. д. вмістили чудові «Geogra-phische Mitteilungen» Петермана. Славетний французький географ Елізе Реклю в четвертому томі своєї «Nouvelle geographie universale» дав більше коротку (хоч часом блискучу) характеристику, ніж докладний і детальний опис нашого краю.

Ще одне слово про картографію нашого краю. Як ві­домо, рівень перших карт Галичини, складених австрій­ськими урядовцями, був нижчий навіть за рівень, на якому стояло краєзнавство у Польщі до її поділів. Особ­ливо багата на перекручення карта Losy de Losenau. Нині з давніших карт може бути придатною хіба що велика карта Куммерсберга. Для спеціальних досліджень пер­шорядне значення мають детальні карти генерального штабу, які можна купувати окремими секціями, і укла­дені тим же генеральним штабом карти з виданого кілька років тому чудового «Атласу середньоєвропейських дер­жав». Велике краєзнавче значення має видана під час кра­йової виставки 1877 року наочна карта Максиміліана Во­линського, де звернуто особливу увагу на стан залюднення, якість грунтів, мінеральні багатства, копальні, фаб­рики і т. п. Практичним потребам відповідають карти Дартарії. На жаль, картографія у нашому краї не процві­тає внаслідок централізації у Відні картографічних до­сліджень і підприємств, здатних виготовляти карти, які відповідали б вимогам сучасної науки.

IV

Зовсім інший характер має розділ краєзнавчих досліджень, що стосується людини як витвору природи (антропологія), початку її цивілізації (праісторична архео­логія) і її характеристика як належної до певного племені. Ці дослідження не мають практичної мети, і значний їх розвиток засвідчує наявність ідеалізму в жит­ті сучасного людства, яке неслушно звинувачують у слу­жінні тільки грубому матеріалізмові, золотому тельцю і брутальній силі. Бо хіба не є ідеалізмом, служінням од­ній з найчистіших ідей - правди і вселюдської любові - намагання тисяч сучасних вчених пройнятися природою і поглядами людей, що стоять на найнижчих щаблях ос­віти, пізнати поступовий розвиток людини протягом віків - від тварини до сучасного стану, прислухатися душею й сер­цем до простих звуків і поривів селянської душі і відтво­рити з них весь скромний, але здоровий світ думок і почут­тів, що сповнюють цю душу, простежувати початок, зро­стання або зів'ядання кожної стеблинки цих думок, кож­ного пориву почуттів з тією тільки метою, щоб знайти найкращі способи, найпростіші шляхи служіння тим бідним і темним масам для здобуття вищого ступеня освіти й доб­робуту, а разом з ними і якнайбільше доступного людині - щастя на землі? Такий Ідеалізм був майже не знаним у по­передні епохи, тільки вибрані уми передбачали його або майже несвідомо ставали на цей шлях. Сьогодні він став спільним гаслом майже усіх наук і разом з їх здобутками повільно, але впевнено переходить у кров і мозок дедалі ширших кіл інтелігенції. Антропологічно-етнографічні до­слідження, а особливо розділ, відомий під назвою фоль­клористики - науки про витвори народної уяви, є одним з найбільш характерних проявів сучасного наукового під­несення.

Ці дослідження у нас розпочалися відносно недавно. Початок їм поклало більш загальне зацікавлення ідеєю народності і народної творчості, яке на Заході пробуди­лося разом з величезною популярністю апокрифічних пі­сень Оссіана, Із збірками народних пісень англійських (Персі), шотландських (Вальтера Скотта), теоретичними працями Гердера про «дух» поезії різних народів і його чудовою збіркою їхніх пісень «Stimmen der Volkern in Lie-dern», як і з перекладом славнозвісного циклу іспанських романсів про Сіда. Ці збірки і дослідження мали величез­ний вплив на німецьку літературу і поряд з віднайденими старонімецькими поемами про Нібелунгів, Гудруна, Парсіфаля тощо та відродженням студій над середньовічною поезією породили так звану романтичну школу. Одночасно виникла, хоч зовсім інша за характером, романтична школа в Польщі: біля її вхідної брами - постать надзвичайно оригінального польського шляхтича, ентузіаста національ­ності і народності, збирача й інтерпретатора народних пам'яток, який відчував їх значення і перебільшував у своїй фантазії, але обіймав своєю безкорисною, високо ідеалістичною любов'ю усі прояви духу, думки і творчої праці слов'янського люду. Цим Іоанном Предтечею сло­в'янської археології і фольклористики був Зорян Доленга Ходаковський (власне, Адам Чарноцький). Даний ним ім­пульс виявився дуже плідним. Народною творчістю заці­кавилися люди різного віку і поглядів, починаючи від єпископа Красіцького, учня французів Буало, Вольтера і Грессе, до Яна-Павла Воронича, автора «SyЬіlli», і Бродзінського, автора «Wiesfawa». Нова польсь­ка література починає щедро черпати з джерела народної традиції, та одночасно йде і збирання пам'яток народної творчості, яке поклало перші підвалини майбутньої поль­ської і української фольклористики, провадиться збиран­ня речових пам'яток, решток старовини, з давніх «Rarita-tenkammer» утворюються музеї, що служать чисто науко­вим цілям. У Галичині тим дослідженням надзвичайно прислужилися два діячі, гідні згадки в ряді найвизначні­ших працівників науки: граф Максиміліан Оссолінський і Самуель Бугуміл Лінде. Перший з них не тільки своїм громадянським вчинком - заснуванням бібліотеки і на­ціонального музею - установ, які дали перший потуж­ний імпульс для систематичного нагромадження і науко­вого опрацювання різноманітних пам'яток нашого мину­лого, а й літературними працями, з яких, зокрема «Wieczory drezdenskie czyli powiesci о dziwach і strachach», значною мірою виходять на поле фольклористики. Поруч з ними варто згадати Червінського, чия забута книга, видана ще в 1811 p., «Obrazy Rusi Czerwonej» була пер­шою спробою краєзнавчо-етнографічної праці і заслуговує докладного розгляду.

Але тільки в 1830-40 pp. збирання етнографічних ма­теріалів досягло в Галичині помітних результатів і дало праці тривкої вартості: «Piesni polskie і ruskie» Вацлава з Олеська (Залеського) з цінною передмовою автора і з му­зикою Ліпінського, а пізніше дві збірки Жеготи Паулі «Piesni ludu polskiego» і «Piesni ludu ruskiego». Збірка За­леського ще не дає чіткого розуміння того, що таке народ­на поезія; крім безсумнівно народних творів, подано і ви­твори художньої поезії, як «Filon і Laura» Карпінського, і багато інших такого роду творів, уміщених, можливо, лише для доповнення польського розділу, який порів­няно з розділом української народної поезії виявився трохи замалим.

Під впливом Залеського заходилися і галицькі україн­ці збирати пісні, прислів'я і народні перекази. Лозинський видав «Руськое весілє», Вагилевич вмістив у «Ча­сописі» Чеського музею перші спроби характеристики окремих відгалужень українського народу-бойків і гуцу­лів; збірку пісень вміщено у виданій ними обома за спів­участю Шашкевича «Русалці Дністровій»; приказки збирали священик Степан Петрушевич, МІнчакевич, Ількевич, збірочку, впорядковану останнім, Головацький опублі­кував у Відні. У виданому там же братами Головацькими альманасі «Вінок русинам на обжинки» Яків Головацький вмістив цінні записи загадок, вірувань і забобонів, народ­них оповідань.

З поляків на цьому полі продовжував працювати Вуйціцький, численні видання, що стосуються пере­важно галицького люду - польського і українського, те­пер слушно забуті у зв'язку з недоречною манією того автора переробляти народні твори, що, розуміється, поз­бавляло їх будь-якої наукової вартості.

Нечисленні етнографічні матеріали друкувалися в таких тогочасних часописах, як «Pielgrzym Lwowski», «Lwowianin» Зелінського (1844), «Przyjaciel Ludu» (у м. Лешно) і т. п. Великий поштовх для дослідження народної літератури дала також «Історія польської літератури» М. Вишневського, в якій учений неодноразово торкався народної поезії, народних переказів, вірувань і підкреслю­вав їх значення для пізнання духу народу, його історії.

Не збираюся тут, як і в попередніх нарисах, давати повну   бібліографію   галицьких  етнографічних праць. Зазначу лише, що катастрофа 1846 р. мала дуже шкідливий вплив на розвиток тих досліджень, відштовхнувши на дов­гі роки польську Інтелігенцію від селян. Злосливі «Studia nad literature ludow» Б. Бервінського не визнавали народної творчості, заперечували саме існування поль­ського простолюду. Корисна зміна відбулася у цьому від­ношенні завдяки одній визначній особі - Оскару Кольбергу, за фахом музикантові, любителю народної музики, що від музики перейшов до пісні, а від пісні - до плану зібрати всебічний матеріал для характеристики народу, який заселяє весь простір земель колишньої Польщі. Його монументальна праця «Lud, jego zwyczaje...» своїми першими томами частково охоплює Галичину, подаючи ха­рактеристику Краківщини. Потім Кольберг на довгі роки залишив Галичину, показуючи нам у дальших серіях Познанщину, Люблінщину, Куявію, Мазовше і тільки в ос­танніх роках відвідав Галицьку Русь, збираючи багаті матеріали про Покуття і  Перемишлянщину.

Так само важливим, а в якомусь відношенні і ціннішим виданням є «Zbior wiadomosci do antropologii krajowej», редагований покійним Ізидором Коперніцьким і виданий на кошти Краківської Академії. Видання важливе не тіль­ки тим, що зосередило або навіть і виховало багатьох пиль­них працівників на ниві етнографії, зокрема жінок, але й тим, що започаткувало систематичні студії з археології і антропології нашого краю. Прізвища Кіркора, Оссовського, Руліковського, Манера і Коперніцького стоять на чолі цілої плеяди молодших працівників і дають гаран­тію, що праця, розпочата за таким широким планом і з та­кою любов'ю, не припиниться і розвиватиметься дедалі ширше.

Останнім часом дослідження такого роду ще більше поширив і поглибив інший невтомний та оригінальний пра­цівник- Ян Карлович, перший з поляків фольклорист європейського масштабу, що стоїть на грунті порівняльно-літературної школи. Заснований ним фольклористичний квартальиик «Wisla» здобув собі широке визнання, на жаль, не так у Польщі, як поза її межами.

Згадані два видання - краківський «Zbior» і «Wista» гуртують навколо себе коло визначних працівників, з чис­ла яких слід виділити Бр. Грабовського, Завілінського і С. Удзєлю. Останнім часом й інші польські видання охоче і часто друкують фольклористичні праці. Слід назвати передусім Г. Бігеляйзена, ряд народознавчих праць якого опублікували варшавський «Gfos», львівський «Przegld Spoteczny» та інші періодичні видання.

Тим часом українська фольклористика відставала. Ве­личезна, але хаотична збірка народних пісень Головацького з'явилася лише в 70-х роках у Москві. Деякі мате­ріали опублікували Антонович і Драгоманов у їх виданні історичних пісень українського народу, трохи пісень і оповідань друкував Драгоманов у своїх «Малорусских преданиях». За останні кілька років цінні розвідки про народні вірування опублікував Д. Лепкий, чимало праць, що характеризують українських селян, видав чех Франтішек Ржегорж.

Для характеристики того, що вкладається у по­няття краєзнавство Галичини, треба додати ще кілька слів про працю над її історією.

Історичні дослідження у нашому краї протягом остан­ніх кільканадцяти років набрали великого розмаху. На їх пожвавлення мали значний вплив такі високообдаровані і працьовиті вчені, як Бельовський, Стаднїцький, Шай-ноха, Шуйський, Ліске, а також ряд молодших дослід­ників, що гуртуються у Краківській Академії наук, а та­кож у недавно створеному історичному товаристві у Льво­ві, заснованому головним чином слухачами покійного Ліске.

Галичина, як відомо, - провінція неоднорідна як щодо етнічного складу, так і щодо історії. Це зліпок неоднако­вих частин, кожна з яких має різну, принаймні почасти, історію. Західна Галичина, колишня Малопольща, за доби Пястів, а частково Ягайлонів була серцем Польщі, центром її політичного й розумового життя. Одна з її частин, так зване Велике князівство Краківське, лише від 1847 р. поділяє долю всієї теперішньої Галичини. Східна Галичи­на становила до середини XIV ст. окремий державний орга­нізм, а часто - і кілька окремих державних організмів. Ними були руські князівства Перемишльське, Галицьке, Володимирське, Теребовельське і т. п., які з часом об'єд­налися в одне, потім знов ділилися і грабувалися і врешті дісталися Польщі. Від останньої чверті XIV ст. ці землі входили до складу Речі Посполитої польської і нерідко відігравали дуже важливу роль у її історії. Тільки з 1772 р. починається те, що власне треба називати історією Гали­чини.

З цих трьох історичних епох, крізь які пройшли краї, що входять до складу Галичини, перша донині лишається і, мабуть, назавжди залишиться досить темною у зв'язку з недостатньою кількістю або відсутністю джерел та істо­ричних   пам'яток.   Щоправда,   Малопольща   з   Краковом у цьому відношенні без порівняння щасливіші за Східну Галичину. Архівних джерел, анналів,  хронік і  найрізно­манітніших історичних  пам'яток тут збереглося  відносно багато, тому не дивно, що ця епоха - історія Польщі доби династії   Пястів - останнім   часом   знайшла   висвітлення у працях багатьох істориків. Досить тут   назвати   цінну працю  Реппеля   з  історії Польщі,  монографію Смольки про   Мєшка   Старого,   праці    Смольки,   Бобжинського і Пєкосінського про первісний устрій польського суспіль­ства,  праці   Пєкосінського і Маленького про походження польської шляхти і т. п. Йдуть у парі з цими працями або їх випереджають  публікації   таких  матеріалів,   як   Бельовського «Monumenta Poloniae Historica» і численні видання джерел, що друкуються в Кракові - малопольський дипломатерій, збірники   привілеїв у грамот міста  Кракова, Тинецького монастиря тощо. До того ж ряду опублікова­них джерел, пов'язаних переважно з Малопольською зем­лею,   належить   почате   Гельцелем видання «Стародавніх прав польських   пам'яток. Східна Галичина доби руських князів у порівнянні з таким чудовим розвитком досліджень з історії Малопольщі   виглядає зовсім  блідо.   Перше   не­зграбне і тенденційне дослідження її історії написав ще наприкінці XVIII ст. німець Енгель.  Після  нього ту саму тему з більшою ерудицією, але водночас і з більшою антипатією до поляків висвітлив Денис Зубрицький («Історія Галицько-Володимирського   князівства»). Останнім, найбільш   критичним і об'єктивним дослідником у цій галузі є д-р Шараневич. Цінні   монографії  про  окремі   моменти   історії  Галицької Русі періоду удільних   князів  завдячуємо росіянам Дашкевичу   («Панування   Данила   Галицького»), Смирнову, Філевичу, монографію про князя Юрія   II  написав чех Ржежабек. З галицьких українців більш або менш цінні монографії, що стосуються цієї епохи, написали   Шаране­вич (аналіз Іпатіївського літопису) і Петрушевич. Щодо публікації джерел, то, крім літописів (Нестор, виданий Бельовським і Вагилевичем у «Монументах», Іпатіївський літопис - Петрушевичем), дотепер вдалося відшукати тільки дуже мало руських документів, і дослідник історії Галицької Русі мусить широко використовувати іноземні джерела, особливо польські й угорські, а частково також римські, німецькі і т. п.

Другий історичний період, з кінця XIV до кінця XVIII ст., досліджений найкраще, і результати цих праць найкраще відомі широкій громадськості. Тому обмежимося переліком найважливіших робіт з тих, які цілком або част­ково відносяться до земель, що входять до теперішньої Галичини. З новіших досліджень досить буде назвати праці Маргаша і Лісевича про заселення Галицької Русі в XIV- XV ст., Проказки про литовський період історії Русі, А. Левицького* про XV ст., Лукашевича, Любо-вича й інших з історії Реформації у Польщі, Шайнохи і Кубалі про історію козаччини. Козаччина становить головну тему праць вчених з Росії Костомарова, Антоно­вича і Куліша. Історія XVIII ст., зокрема тих провінцій, які нині утворюють Галичину, досі мало опрацьована. Тільки наприкінці минулого століття історична катастро­фа, що спіткала Польщу - її поділ - проливає яскраве світло і на ці землі. Висвітленню цього важливого історич­ного моменту присвятили свої праці два найбільші поль­ські історики наших днів - Валеріан Калінка (останні роки панування Станіслава Августа і Чотирирічний сейм) і Тадеуш Корзон («Внутрішня історія Польщі за пануван­ня Станіслава Августа»). Першому поділові Польщі при­святив спеціальну працю також віденський історик Адольф Беер, який досліджував в основному австрійські урядові архіви.

Перш ніж перейти до власне галицької історії, варто згадати ще кілька монографічних праць, присвячених тій же середній добі. Маю на увазі насамперед праці з історії Львова, а саме Зубрицького «Хроніку Львова», далі свіжі, яскраво написані й основані на архівних пошуках праці Лозинського про львівське товариство й «Патри­ціат і міщанство львівське», врешті праці Шараневича і Чоловського про розташування давнього Львова, публі­кацію Чоловським найстаршої книги ради Львова, ґрун­товніший нарис Дзєдіцького про Львів, вміщений у «SIowniku geograficznym». Слід згадати також історико-археоло­гічні праці Петрушевича, Шараневича, Чоловського та інших про розташування стародавнього Галича, в яких роз­повідається переважно про історію і топографію цього міста ще в руські часи.

З праць українських авторів назву Шараневича («Wewnetrzne stosunki Rusi galicyjskiej w XVw.»), кількатомну «Сводную галицко-русскую летопись (XVII-XVIII в.)» Петрушевича, врешті монографію Целевича про Скит Манявський. Той же автор у серії статей, надрукованих у «Ділі», висвітлив на основі архівних документів явище, досить характерне для внутрішніх відносин Галицької Русі середини XVIII ст.- так зване опришківство; най­більш відомим, овіяним ореолом легенд його представни­ком був Олекса Довбощук.

Врешті маємо тут згадати і періодичні видання, які друкують історичні праці, що переважно стосуються цієї другої епохи. Не кажучи вже про більш давні, як щорічни­ки Інституту Оссолінських, місячний додаток до «Czasu» та інші, менш важливі, слід відзначити передусім значен­ня таких львівських журналів, як «Przewodnik Naukowy і Literacki», що видається при офіційній «Gazecie Lwowskiej», і «Kwartalnik Historyczny», орган історичного то­вариства. Останній, присвячений головним чином реферу­ванню і критиці нововиданих праць в галузі польської історії у найширшому розумінні слова, вмістив також ряд цінних монографічних статей з історії нашого краю. Добі самостійної Польщі була присвячена також більшість доповідей, виголошених та обговорених на другому з'їзді польських істориків у Львові і опублікованих окремою книгою.

Переходячи до історії власне Галичини, помі­чаємо, що історична нитка, така багата до кінця самостій­ної Польщі, тут якось несподівано уривається. Нам абсо­лютно бракує цілісного опрацювання історії Галичини від 1772 року до наших днів,- історії, яка була б найповчальнішою для підростаючих поколінь; відсутні спеціаль­ні монографії про деякі найважливіші події, відсутні пуб­лікації джерел, утруднено доступ до архівів. Щоправда, це історія надто свіжа, надто болісна, надто живо зачіпає ще не згаслі жалі й пристрасті партій та осіб. Проте ці­лісне зображення історії цього періоду, по змозі докладне, об'єктивне і критичне, дуже бажане. Таке побажання було висловлено і на останньому з'їзді польських істори­ків у зв'язку з доповіддю д-ра Чарніка про те, що вже зроблено з цією метою і що ще слід зробити.

Я. з свого боку, назву тут ряд важливих праць, якими доведеться користуватись при опрацюванні історії Гали­чини, а також ряд темних місць, які заслуговують якнай­швидшого наукового висвітлення. Починаючи з публіка­цій джерел, слід підкреслити, що вони обмежуються май­же виключно періодом до кінця XVIII віку. З загально-австрійських публікацій, у яких є розділи, що стосуються також і Галичини, слід назвати Вівієна і Цейсберга «Quellen zur Geschichte Oesterreichs», видання Арнетом листування Марії-Терезії і Беєром частини листуван­ня Йосифа II і Леопольда II. У великих за обсягом публі­каціях документів, що залишилися від австрійських дип­ломатів Остен-Сакена і Меттерніха, історії Галичини сто­сується дуже мало. До публікацій джерел слід віднести збірники австрійських законів, патентів, розпоряджень і циркулярів, що видавалися спеціально для Галичини і публікувалися спершу в збірках Піллера «Edicta et mandata», а з 1820 р. як «Provinzial-Verordnungsblatb. Розпорядження губернського правління і старост, як пра­вило, не публікувалися, але дійшли до наших днів у складі збірників копій, що мали зберігатися при всіх панських садибах для видання розпоряджень, які пересилалися від села до села. Такі копіарії нерідко містять цікаві й харак­терні відомості; з наукових досліджень, що дають більш-менш систематичну або фрагментарну картину галицьких справ, називаю насамперед прекрасний посібник Кронеса «Neueste Geschichte Oesterreichs». На жаль, історія Га­личини трактується тут дуже побіжно і доведена лише до 1848 р. Цінні для історії нашого краю місця є у великій праці Арнета про Марію-Терезію, в численних біографіях Йосифа II, врешті у ряді ґрунтовних монографій А. Вольфа про членів пануючої династії кінця XVIII ст. Деякі з цих монографій прямо стосуються Галичини, наприклад, гар­на праця про заснування Львівського університету. Цін­ний матеріал про історію онімечування нашого краю по­дає А. Гельферт у своїй праці, на жаль, незакінченій, про австрійську народну школу.

Про панування імператора Франца і ще не маємо ви­черпної праці, науковий матеріал до історії цього періоду можна знайти у всіх історіях наполеонівських війн. 1809 рокові Арнет присвятив спеціальну працю, у якій відоб­разив також операції і дислокацію військ на території Галичини.

Особою і правлінням Меттерніха займався ряд істо­риків, друзів і недругів, та найкраще і найгрунтовніше опрацював його Шмідт-Вейсенфельс. Останні роки прав­ління цього імператора добре дослідив швейцарський істо­рик О. Шмідт, а також автор відомого памфлету «Genesis der Rewolution in Oesterreich», на думку деяких, граф Гартіг, на думку інших,- його секретар Яффе. Історія імператора Фердінанда І до 1848 р. становить, так би мовити, продовження правління Франца І, і про неї ідеться в тих самих працях О. Шмідта, Гартіга, а коротку характеристику подає книга Ернста Гельмута «Oesterreichs Lehrjahre». Закінченням його правління був бурхливий 1848 рік, який спричинив величезну літературу. Не маємо наміру перелічувати всіх праць, вкажемо лише на брокгаузівську «Die Gegenwart», де в ряді статей підсумовано значну частину цієї літера­тури, а також кількатомну працю Гельферта «Geschichte Oesterreichs seit den Oktobertagen 1848», де також є мате­ріали про галицькі події.

Щодо часу панування Франца-Йосифа І, назвемо лише кілька найважливіших праць, а саме дуже цінну для характеристики періоду реакції 1849-1859 рр. книгу Черніга, «Oesterreichs Wiedergeburt», як pendant їй згадувану книгу Гельмута «Oesterreichs Lehrjahre», і , нарешті, обми­наючи спеціальні праці про Кримську, Датську, Прусську й Італійську війни, величезну працю Зібеля «Die Begriindung des deutschen Reiches», де є чимало архівних матеріалів (розуміється, в уривках) щодо Австрії взагалі і Галичини зокрема.

Від тих загальних праць, перелік яких можна було б значно продовжити, переходимо до праць більш спеціальних, які виникли на галицькому грунті й присвячені виключно історії Галичини. Перші роки після поділів Польщі відобразив Лозинський у своїй книжці «Галіціана», він же у публічній лекції, виданій також окремою книжечкою, схарактеризував львівське світське товариство кінця XVIII ст. Про галицьке шкіль­ництво покійний Відман виголосив гарну публічну допо­відь, головним чином, на підставі згадуваної книги Гельферта. Обидва вони, особливо Лозинський, користувалися дуже цінним рукописним збірником, який містить численні звіти Пергена і його наступників на посаді губернатора Гали­чини, секретні рескрипти, реферати урядовців, меморан­думи поміщиків тощо. Цей рукопис використав і д-р Калитовський для своєї праці про галицьких євреїв за правлін­ня Иосифа II.

Далі йде перерва в дослідженнях з історії Галичини, щойно 1809 рік зацікавив кількох дослідників. Насампе­ред маємо свого роду офіційне видання «Нарису кампанії 1809 року», що містить численні реляції командирів поль­ських загонів і учасників тогочасних походів, документи, відозви тощо. Спеціально львівським подіям присвячено кілька праць, з яких найважливіша Кунасевича «Львів у p. I809». Фрагмент історичних подій того року опрацю­вав також д-р Л. Фінцель під назвою «Забуті».

Тут знову обривається хронологічна послідовність історичних праць, і тільки катастрофа 1846 р. викликає зацікавлення істориків та полемістів. Численні видання більше  публіцистичного,  ніж історичного характеру,  виходять за кордоном уже в 1846 р.

Події 1848 року хоч і викликали надто багато друкованого матеріалу - періодична преса, брошури, памфлети; відозви, летючі вірші, політичні плакати, програми і т: пі; вони досі не дочекалися докладного історичного висвітлення. Початок заворушення у Львові в березні 1848 р.,дуже прихильно для поляків описав К. Вурцбах в анонім­ній брошурі «Galizien an diesem Augenblicke». Нарисовий огляд подій того року подав Відман у біографії Смольки. Про польських депутатів віденського рейхстагу більше до­тепно, ніж грунтовно, писав Борковський у книжці «Сейм австрійський», деякі епізоди з рейхстагу, слов'янсь­кого з'їзду в Празі тощо описав Форстер, події у Львові влітку 1848 р. описували Чаплицький (кінцеві розділи «Спогадів») і Зенькович (останній том його «Політичних візерунків»).

Реакція після 1849 р. не знайшла в Галичині спеціаль­ного відтворення, навіть життєпис Смольки обривається на цьому місці. Конституційну еру описав Абанкур, є до цієї теми матеріали у праці про політичні устремління поль­ського народу після поділів. Багатим джерелом є стено­графічні звіти засідань сейму і рейхстагу, приєднані до них алегати, газети й інші періодичні видання, біографії окремих політиків і громадських діячів. Щодо цього бага­тою скарбницею матеріалів, які стосуються і Галичини, є 60-томна праця Вурцбаха «Біографічний словник».

З питань розвитку галицької літератури досі зберегли значення спогади Завадського «Література в Галичині», що охоплюють період до 1848 р.; історію львівського те­атру старанно, але некритично описав Пепловський. Ще не досліджені такі надзвичайно важливі теми, як історія онімечування, галицько-німецька преса і література, істо­рія народних шкіл, історія польської преси.

Розвиток українського питання знайшов пильних до­слідників серед українців.Історію світської літератури і національного відродження українців дослідили Головацький, Пипін, Коцовський, Огоновський, Драгоманов і Терлецький; цієї теми сто­сується і праця Павлика про українські читальні. Спогади Драгоманова дають цінні матеріали до характеристики українського руху 1870-1875 pp. Прекрасним внеском у розробку історії української школи Галичини є праця Навроцького «Руська народність в галицьких школах». Починаючи з 1848 p., українським питанням займалося також чимало поляків. Наприкінці до конституційної ери за ініціативою Іречека і Черкавського спалахнула су­перечка в питанні про український алфавіт; огляд їх по­дано у книжці Головацького «Die ruthenische Sprach - und Schriftfrage». В 1863-1864 pp. ця суперечка знову розгорілася, з польського боку у ній узяли участь Шміт, Дзвонковський, Кантецький і багато інших, на жаль, забуваючи перше правило полеміки: докладно озна­йомитись зі станом, поглядами і зброєю супротивника. Такого роду безплідна полеміка не припиняється і тепер. Щодо розвитку економічних і суспільних відносин в Га­личині тут належить зазначити ще, крім згаданих вже ста­тистично-економічних розробок, працю Чемеринського про коронні маєтки і їх марнування в Галичині, Малинов­ського про дотацію українському духовенству, праці Зиблікевича, Романовича та інших авторів про індемнізацію за панщину, Клечинського, Навроцького та Олесницького про пропінацію. На жаль, розвиток і скасування панщинних відносин не стали досі предметом спеціального дослідження. До історії тяжкої фінансової кризи у 1811 р. і пізніше подає цінні відомості Беєр у своїй «Finanzgeschichte Oesterreichs».

Прошу шановних читачів вибачити за цей надто, може, довгий і сухий вступ до того, що мало бути власне метою цієї розмови,- до аналізу найновішої спроби все­бічного розгляду Галичини, яку здійснив Болеслав Лімановський. Його книжка для нас стала такою приємною несподіванкою, що, читаючи її, я мимоволі уявив собі ті труднощі, які повинен був долати автор, бурлака-емігрант, на далекій чужині, не маючи змоги ні відвідати свій край, ні навіть скористатися усім тим, що було необхідне для належного опрацювання краєзнавства Галичини. і, уявив­ши усе це, я мимоволі захотів, щоб кожен читач книжки Лімановського, користуючись без труда готовими плодами праці автора, зміг усвідомити, скільки важкої і мозольної праці, копітких пошуків коштували ці надруковані сто­рінки. Даючи систематичний огляд праць і матеріалів що­до різних   галузей   нашого   краєзнавства,   я аж ніяк не збираюся робити закидів панові Лімановському втому, що не використав тієї чи іншої праці. Опрацювання всіх, хоча б тільки найважливіших існуючих праць, що стосуються на­шої теми, вимагало б якщо вже не участі кількох фахівців, (географа, етнографа, економіста, історика), то принаймні енциклопедично освіченого вченого і тривалого часу, не кажучи вже про пошуки по архівах і рукописах, гортан­ня підшивок газет, тисяч різноманітних звітів тощо. Спра­витись з таким завданням одна людини не могла, тим біль­ше, живучи за кордоном і будучи змушеним користуватися такими посібниками і часописами, які вдалося роздобути. І все ж якщо автор відважився узятися за цю працю і спра­вився з нею, може, й не блискуче, але цілком задовільно, то в усякому разі це неабияка заслуга, за яку ми, гали­чани, маємо бути йому вдячні.

Праця має назву: «Галичина пером і олівцем, опрацював Болеслав Лімановський, малюнки Влодзимежа Тетмаєра» (Львів, 1892). Якщо слова «пером і олівцем» вка­зують на якусь схожість з закордонними, зокрема німець­кими ілюстрованими виданнями «im Wort und Bild», то  це, однак, велике перебільшення видавця. Зовні книга виглядає дуже скромно. І хоч самі малюнки п. Тетмаєра вдалі, але надто вже їх мало на сторінках книги і, розу­міється, робилися вони наперед, без ознайомлення з тек­стом, який мали ілюструвати. Тому, якщо матеріал книги стосується всієї Галичини, то п. Тетмаєр ілюструє пере­важно Західну Галичину, та й то тільки деякі куточки (Татри і Краків), на Львів припало всього кілька ілюстра­цій (зображення будівель). Найбіднішим на ілюстрації є той розділ, який міг би бути найбагатшим - характери­стика населення міст і малих містечок, його занять, жи­тел, одягу і т. п. Щоправда, п. Тетмаєр присвячує кілька малюнків і. цьому розділу, але вони менш вдалі і слабо ха­рактеризують те, що зображують. Наприклад, малюнок на 98 стор., який має зображати Борислав і шахти земного воску, зовсім не передає бориславську дійсність і, мабуть, виконаний у якійсь іншій шахті. Далі, що означають такі малюнки, як «гуралі», «галицькі українці», «галицькі єв­реї», «типи євреїв і селян» і т. п.? Адже в науковій праці таких загальних понять не повинно бути: треба було ви­разно сказати, з яких околиць ці люди (якщо вони справді походять з якихось певних околиць). Ще одним недоліком, що пояснюється тематичною бідністю ілюстрацій, є те, що вони, як правило, зовсім не пов'язані з текстом, не ілюструють його, а схожі чимось на непотрібний апендикс, доданий для збільшення обсягу й ціни книжки.

Переходячи до самого тексту книжки п. Лімановського, мусимо відзначити, що цей текст уже друкувався в місячному додатку до «Przegledu Tygodniowego». І звід­ти передрукований без змін, чого, однак, не вказано ні в заголовку, ні в передмові, А шкода, бо непопереджений читач натрапляє в тексті на неприємні несподіванки - недомовки і навіть великі пропуски, яких не зможе собі пояснити. Розуміється, це робота «нечистої сили», що діє у Варшаві під назвою попередньої цензури. Найвідчутніший пропуск на стор. 42 у розділі «Історичний нарис», який охоплює історію Галичини за цілих ЗО років, прито­му таких незвичайно важливих і цікавих років, як період 1830-1860 pp. Справді, дуже шкода, що Польська книгар­ня у Львові, яка видала цю книгу, не домовилася з авто­ром про доповнення галицького видання тим, що кололо очі російським цензорам.

Автор поділив книгу на 10 розділів: у 1-му схарактери­зував землю та її природу, у 2-му - населення, у 3-му подано історичний нарис, у 4-му змальовано людські оселі, у 5-му - політичну структуру й політичне життя краю. Дальші розділи присвячено характеристиці су­спільства та його цивілізації, а саме: в 6-му висвітлено земельну власність і сільське господарство, у 7-му промис­ловість, робітництво і промисловців, у 8-му торгівлю, кре­дит, шляхи, у 9-му - освіту, а в 10-му - філантропічні установи і товариства. Можна б сперечатись щодо такого розподілу, можна б визнати його дещо хаотичним і меха­нічним, оскільки однорідний за характером матеріал по­дано в різних розділах, чим порушено природну послідов­ність тем. Так, розділ про людські оселі є продовженням розділу про фізичну географію і мав би йти відразу за ним. Розділ «Політична будова краю», не кажучи вже про неточ­ність назви, мав би йти відразу за розділом «Населення», де схарактеризовано антропологічні та етнографічні власти­вості населення Галичини. Розповідь про політичне життя логічно не можна відірвати від Історичного нарису і т. п. Всі ці зауваження, на перший погляд, формальні, але тільки   на   перший   погляд,   бо   ота   певна   хаотичність у розподілі предмета свідчить, що автор, незважаючи на безперечну пильність у зборі матеріалу і мудру інколи економність при його викладі, не осягнув свій предмет з достатньою глибиною, не зумів через увесь свій нарис провести як одне ціле ідею, що була б живлющою для всіх розділів і творила з них живий витвір духу, який загово­рив би з нами своїм індивідуальним життям (як це має місце, наприклад, у книзі Калінки «Галичина і Краків» або у книзі Щепановського «Злидні Галичини»). Тільки таке осягнення цілості однією провідною ідеєю забезпечує успіх і вплив твору, зовсім не потребуючи при цьому змен­шення його наукової вартості. Праця п. Лімановського, яку ми зараз розглядаємо,- копітка і старанна компіля­ція відомостей, знаних з дотеперішньої краєзнавчої літе­ратури, загалом вона пройнята чесною і симпатичною тен­денцією, але в ній не виявлено глибокого критичного інте­лекту і сильного запалюючого почуття. Розуміється, це я пишу не для того, щоб зробити закид авторові. Було б несправедливим вимагати від нього більше, ніж може дати. Враховуючи умови, за яких він працював, вважаю, що об'єктивний розгляд його праці буде найкращим з нашого боку визнанням її вартості.

Вже саме ознайомлення з планом праці п. Лі­мановського доводить, що він мав намір дати першу спро­бу краєзнавчого посібника, підготованого без жодної іншої мети. Цим його книжка відрізняється від іншої, про яку я навмисне досі не згадував, - відомої десять років тому книжки Шуйського «Die Polen und Ruthenen in Gaiizien». Шуйський, який, власне кажучи, мав написати географіч­но-етнографічне дослідження для видання Прохазки, що охоплює всі народи Австрії, не поминув нагоди, щоб скори­статися німецькою публікацією для викладу доктрин га­лицьких станьчиків, для паплюження демократії і того, щоб достатньо викурити кадила перед різними божками зі сфер, які в його уяві оточені німбом святості. Натомість наукові результати тої книжки були аж ніяк не блискучі, і, порівнюючи в тому відношенні працю Шуйського з пра­цею Лімановського, мусимо визнати останню незмірно вищою.

Переходимо до розгляду книжки Лімановського.

Розділ перший «Земля і її природа» починаєть­ся з пояснення назви Галичини і Володимирії, далі по­даються дані про територію і кількість населення, гео­графічне положення.

Згадавши Карпати, автор згадує і поляків, що прожи­вають у Будапешті, причому, здається, забуває, що у пів­нічній Угорщині живе близько півмільйона українців (хоч виразна згадка про них є на стор. 28), кілька тисяч їх живе у південній Угорщині. Даючи характеристику Кар­пат, треба було б виправити ту хибу, що гори від витоків Свічі до Буковини люди не називають Бещадами (стор. 2); назва Бещади взагалі невідома українському населенню. Докладний опис автор присвячує Татрам, Закопаному і його околицям (стор. З-5); пишучи про Чорногору, зга­дує Довбуша, якого невідомо чому називає «керівником циганських опришків» (стор. 7). Також невідомо чому ав­тор, пишучи про східну частину Карпат, стверджує, ніби «в долинах цього хребта часто зовсім відсутня вода, яка через щілини або лійки у вапняках тікає в глиб землі і з'являється тільки на значній глибині» (стор. 7). Ця по­дробиця, наскільки мені відомо, цілком міфічна, бо це па­смо Карпат складається майже виключно з пісковику, а не з вапняку.

Далі автор, згадавши Підгір'я, характеризує ріки, що його перетинають,- Віслу з притоками, Дністер, Прут і Черемош, подає головні напрями пануючих вітрів, побіжно говорить про давні геологічні утворення. Пишучи про стави, помилково каже, що осушено Комарнянський став, насправді ж він зберіг­ся. З викладом геології пов'язано розповідь про мінеральні багатства, причому автор особливу увагу звертає на нафту, сіль, з особливим замилуванням перелічує джерела мінеральних вод та їх властивості. Кінчається цей розділ короткою характе­ристикою рослинності, особливо галицьких лісів, до того ж висловлено сумнівний погляд, ніби внаслідок винищен­ня лісів рілля стала «надто вологою і холодною». Там же автор наводить як характерний для Покуття факт, ніби там багато кавунів і вина. Можемо запевнити, що тут він помиляється.

Характеристика галицької фауни ще більше побіжна. Пишучи про риб, автор не згадує ні таких найцінніших, як пструги,  липені і головачі, ні таких поширених у нашому краї, як чечуга  і вирозуб. Пишучи про птахів, не згадав глухарів, тетеревів і дрохв, зате подав як факт розмноження пустирника, який кілька років тому примандрував з Азії, але незабаром знову зник.

Розділ другий про населення починається згад­кою про його перепис 31 грудня 1887 - напев­не, це помилка. Далі подається етнографічна межа україн­ського і польського населення, яка, на думку автора (її джерела не зазначено), тягнеться від Уланова на правому березі Сану при впаданні Танви, далі, перейшовши Сан, посуваючись на південь, все більше відхиляється до за­ходу, на Жмигород, Горлиці, Грибів і доходить долиною Попраду до Лелюхова. Порівняльна характери­стика польського і українського населення, незважаючи на окремі вдалі спостереження, вийшла досить слабо. Ав­тор наважується твердити, що поляки люблять білий одяг, а українці чорний; можливо, це було б романтично, якби відповідало правді. На думку п. Лімановського, «україн­ське населення більше підпадає під вплив духовенства, ніж польське»,- насправді дійсність, на жаль, мало не повністю протилежна.

Після загальної характеристики автор подає спеціаль­ні відомості про окремі етнічні групи - підгалян, польських гуралів, зайве, мабуть, додаючи, що «скаржаться на студентів - гуралів Краківського університету за їх низькопоклонство і кар'єризм». В усякому разі, таке твердження не належить до етнографії. Далі йде ха­рактеристика краків'ян (мабуть, надто поетична) і мазурів з історичними згадками про цех катів у Бєчі, «Залізну панну» у Чхові, про Костку Наперського і Шелю. Характеристиці українського населення автор присвятив не повні 2,5 сторінки. Легко збув лемків, назвавши «найслабшим фізично й інтелек­туально найбільш обмеженим населенням в усій Галичині», хоч еміграція та енергійне заробітчанство в Америці до­вели їхню життєздатність і незвичайну силу волі, як і здібності до цивілізованого життя. При характеристиці бойків автор згадує про їхнє родинне життя, заняття і т. д. Гарна характеристика гуцулів, хоч висновок про вищу від решти українського люду культуру, зроблений на під­ставі їх домашнього промислу, я вважав би ризикованим і   був   би   схильним  швидше до   протилежного   погляду.

На якій підставі автор твердить, начебто «між різними відгалуженнями українського населення (рівнин) перед ве­дуть подоляни»,- того зрозуміти не можу. Тут, у Гали­чині, ми цього не відчуваємо.

Замість характеристики єврейського населення автор дає побіжний огляд суперечок, повинні євреї асимілюва­тися з поляками чи ні, і взагалі без потреби занурюється в глиб «єврейського питання». Правда, тут важко давати характеристику, хоч матеріалів для неї п. Лімановський міг би знайти достатньо у давніших виданнях і новіших. Закінчується розділ короткими згад­ками про німецьких колоністів і колонізацію, вірмен, кара­їмів та циган.

Розділ третій, що містить, як вже згадувалося, «історичний нарис», спершу був опрацьований, як можна судити з початкової його частини, досить грунтовно і ста­новить значну частину книжки. Пан Лімановський, який уже 12 років тому написав «Останні роки загальної істо­рії», а пізніше видав історію повстання 1863 р. та історію суспільних рухів 18-19 сторіччя, безумовно, мав для на­писання цього розділу далеко більше матеріалу, ніж для написання географії та етнографії Галичини. На жаль, саме цей дуже цінний розділ постраждав від втручання російської цензури. Залишився тільки початок, де йдеть­ся про історію Галичини в руський і польський періоди (стор. 34, 36), далі під час поділів Польщі і під пануванням Австрії до 1830 р. Про економічні умови Галичини того часу автор дає нам досить неясні відомості: один раз (на стор. 40) ці умови вже після 1815 р. «були дуже корисни­ми» і то протягом 16 років, а на стор. 54 йдеться про час напередодні 1830 p., отже, ще до закінчення отих 16 ро­ків, коли «цілий край, пов'язаний з Австрією грошовим господарством, яке було в жахливому стані, попадав у щораз більші злидні». Ця суперечність, напевне, є виною не автора, а джерел, якими він користувався, і вказує на необхідність детального, обгрунтованого джерелами до­слідження економічного розвитку Галичини.

Великий пропуск на стор. 12 поглинув історію Галичи­ни від 1830 до 1860 p., більше того, з дальшого викладу про конституційну еру залишилися тільки рештки, які не дають уявлення про нашу історію цього часу. Розуміється, «нечиста сила» і тут хазяйнувала, тому неввічливо було б займатися аналізом тих решток, де в жодному реченні не маємо певності, кому належить приписати вину: авторо­ві чи його мучителеві. Бажано хоча б цей розділ надруку­вати in extenso.

Найбільша вартість книжки п. Лімановського полягає у наступних, переважно описових її розділах.

Розділ четвертий («Людські оселі») дає опис основних місцевостей краю не так з погляду їх природних умов, як з погляду постійної уваги до цивілізації, історич­них решток і пам'яток. Цей розділ автор, наслідуючи Шуйського, подав у формі мальовничої мандрівки по Галичині, прямуючи головними магістралями і відхиляючись від них на коротші або довші екскурсії у різні боки. Жваво і з особ­ливою симпатією змальовує автор природу Львова, його пам'ятки, установи, населення, його суспільне й політич­не життя.

Розділ п'ятий про політичний устрій і політич­не життя Галичини - чи не найкраща частина книжки. Справді, нелегко було дати закордонним читачам такий змістовний і вірний образ нашого політичного становища, схарактеризувати загалом і в деталях той дуалізм, який у багатьох випадках є не співпрацею, а боротьбою і взаємопаралізуванням двох ворожих тенденцій. А ще важче було показати таку велику і складну машинерію нашого прав­ління, не впавши при тому в багатослівність, поєднати ясність викладу з багатством змісту. Пан Лімановський щасливо обминув підводне каміння, дав опис правдивий, короткий і повний, зазначаючи тільки самим зіставлен­ням матеріалу свою критичну його оцінку.

Так само грунтовно, хоч, може, менш чітко компози­ційно написано розділ шостий, що розповідає про земельну власність і сільське господарство. Галичина досі не має вичерпної статистики земельної власності; те, що опубліковано кілька років тому у «Wiadomosciach statystycznych» про «стан великої власності» - це ніяка не статистика, а збірка листів від осіб, переважно некомпетентних у справах статистики; отже, для статистики це річ ціл­ком безвартісна. Тільки цього року проф. Пілат дав нам статистику великої власності, нею п. Лімановський, зви­чайно ж, вже не зміг скористатися. Тому він мусив спи­ратися на давніші праці Мечислава і Адама Марассе, Навроцького, Клечинського тощо, а головним чином на мате­ріали першого «Rocznika statystyki» Рутовського. Так, пе­редусім подається кількість різних категорій продуктивної землі, поділ її на велику й малу власність, причому заслу­говують уваги цифри, виведені п. Лімановським. Кри­тично зіставляючи різні офіційні підрахунки, п. Ліманов­ський нараховує кількість поміщицьких дворів - 4 792, а їх мешканців - 50 000, дрібних власників він нараховує 537 923 господарства, тобто 2 300 000 осіб, а сільськогос­подарського пролетаріату цілих 2 700 000. Чи ця цифра правильна, нехай дають оцінку фахові статистики.

Характеристика економічного становища дрібних ріль­ників Галичини ґрунтовна і пройнята щирою прихильні­стю до трудового люду. Автор вказує кількість землі, лі­сів та інших угідь, що належать дрібним власникам, далі складає бюджет прибутків і витрат дрібного рільника і приходить до висновку, що для «зображення злиднів на­шого селянства не вистачить і найчорніших кольорів». Торкнувшись історії розвитку в Галичині земельної влас­ності, яка полягає в тому, що «кількість великих землевлас­ників зменшується, середній розмір великого маєтку де­далі збільшується, а кількість дрібних власників зростає і малі господарства стають ще дрібнішими» (стор. 89), автор характеризує економічне й політичне становище ве­ликих землевласників, відзначає наслідки поділу на дві курії, підкреслює значення пропінацїї як істотної привілегії великих землевласників у ряду інших їхніх привілегій, констатує швидкий перехід великих землеволодінь у чужі руки. Це логічно підводить автора до зображення різних прагнень та пропозицій в галузі галицької аграрної полі­тики (парцеляція, неподільність селянських господарств, селянські майорати, націоналізація землі - для автора найсимпатичніший, розуміється, останній з цих проектів). Врешті, подавши статистику різних категорій земельних угідь, автор дає стислий опис зусиль окремих осіб і това­риств щодо піднесення рівня різних галузей економіки краю, оцінює стан сільськогосподарської науки як надто незадовільний, нагадує про позитивне значення рільничих гуртків і мандрівних вчителів і кінчає розмовою про діяль­ність господарських товариств - бджільницько-городни­цького, лісового й рибальського.

Дуже старанно складений і сьомий розділ, у яко­му подається промисловість і становище галицьких робіт­ників. Втім, не дивно, що автор, який раніше був видав у Львові книжку «Соціалізм як кінцевий вияв історичного розвитку», з симпатією простежує розвиток саме в цій галузі, яка найміцніше пов'язує наш край із загальноєв­ропейським процесом економічного розвитку. На жаль, І в цьому розділі дуже часто помітно сліди цензорських пазурів, де автор, мабуть, присвя­тив чимало місця зображенню такого характерного для су­часної Галичини робітничого руху, якого сам п. Лімановський,- але від цієї розповіді залишився тільки мінімальний слід у формі сухої хронікальної згадки.

Розділ восьмий, присвячений торгівлі й кому­нікаціям, має ті самі, що й попередній, позитивні риси. Відзначивши у вступі, що галицька торгівля досі була переважно транзитною, що з торгівлі у нас живе лише 5-6 % населення, що дрібне крамарство у нас можна «порівняти з п'явками, які й самі страждають від голоду», автор подає баланс нашого імпорту й експорту і приходить до дуже сумного висновку: щоправда, «надвишка експор­ту над імпортом становить 2 мільйони, але що з того, коли вивозять те, що відривають від спраглих уст, без чого ослаблюється і деградує все населення, а імпортуються багато предметів розкоші, без яких легко можна було б обійтися». Далі, відзначивши заснування - на жаль, поки що мляве - у краї торговельних спілок і бакалійних крамничок, а також поширення лихварства, автор переходить до характеристики фінансових установ, таких як галицьке товариство кредитове земське, гіпотечний банк, краківський банк для торгівлі і промисловості, врешті Крайовий банк, якому автор пророкує порівняно краще майбутнє. Коротко згадує автор і про товариства дрібного кредиту, які успішно борються з лихварством, і про гмінні позичкові каси, яких налічується 2 300, а їх власний капітал становить 3 200 000 золотих ринських. Є також коротка згадка про торговельно-промислові па­лати і торговельні школи, після чого автор переходить до шляхів сполучення, переважно залізниць. Говорячи про перехід залізниць у власність держави, автор висловлює думку, що для Галичини кращою була б їх передача у влас­ність краю; поки що це нездійсненна мрія, бо важко було домогтися навіть переходу управління залізниць до компе­тенції крайових установ. На битих шляхах автор зупи­няється коротко, а баговиння нашої шляхової справи вза­галі не згадує. Може, так і краще.

Дуже цінний і старанно укладений розділ дев'ятий, присвячений освіті. Відзначивши у вступі, що «спра­ва освіти Галичини натрапляє у Відні на чималі перепо­ни», автор докладно зупиняється на діяльності обох га­лицьких університетів, львівської політехніки і вищої сільськогосподарської школи в Дублянах; відзначивши дуже низький рівень освіти жінок у Галичині, автор по­дає також статистику і характеристику галицьких гімназій, реальних шкіл, жіночих середніх шкіл і переходить до початкової освіти, з симпатією підкреслюючи здійснені останнім часом заходи щодо її піднесення. Далі відзна­чається діяльність на терені освіти товариств «Народна освіта» і «Просвіта», причому за останньою визнається першість у цій галузі. Згадавши корисну працю Педаго­гічного товариства, автор досить побіжно говорить про діяльність Академії наук у Кракові, інституту Оссолінських, численних наукових товариств, бібліотек і музеїв; трохи докладніше зупинившись на театрах і пресі, автор вказує далі на розвиток преси протягом сторіччя і підкреслює заслуги визначних представників галицького книгодрукування. Безперечно, і тут російська цензура не дозволила авторові подати детальної картини сучасного літературно-журналістського руху, і це дуже шкода.

Останній розділ - «Філантропічні установи й товариства» - опрацьовано найменш систематично, ос­кільки значна частина його тематики вже порушувалася у попередніх розділах. Тут ідеться про лікарні, притулки для вбогих, фундацію Скарбка в Дроговижі (про яку автор, мабуть, через брак матеріалу дав лише коротку згад­ку), далі йде перелік різних стипендій і пожертвувань у заповітах на філантропічні і гуманітарні цілі, названо товариства самоосвіти, взаємодопомоги і розважальні.

Ось детальна характеристика книги п. Лімановського. Як бачимо, вона досить змістовна як на невеликий обсяг - у ній 154 сторінки. Дійсно, сором, що досі   Галичина не здобулася на подібну працю, а чекала, поки її напише людина, що живе за кордоном. Незважаючи на численні, але неминучі при такому обсягу матеріалу недоліки, книж­ка п. Лімановського повинна стати підручною для кож­ного, хто хоче мати якесь уявлення про справи краю. З її змістом мусить познайомитися вся наша інтелігенція, особ­ливо молоде покоління, що тепер, як і двадцять років тому, відзначається неуцтвом у питаннях і справах свого най­ближчого оточення.

1894 року має відбутись галицька крайова виставка. Вважаю, що найкращим у її відзначенні, найбільш трива­лим пам'ятником, а водночас найкращою рекомендацією краю було б видання на той час докладної, науково опра­цьованої книги «Краєзнавства Галичини» або хоча б ново­го, доповненого і виправленого видання книжки п. Ліма­новського.

 

Оновлено 19-09-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка