Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Карпаторуське письменство XVII-XVIIIвв



      Дослід історії літератури по територіях у нас досі майже не початий, хоча приклад дослідів політичної і соціальной історії різних територій нашого краю, з такими гарними успіхами ведений в останніх десятках літ, повинен би був заохотити до аналогічної праці і на історично-літературному полі. Правда, досліди над історією української літератури, особливо давніших віків, на українськім грунті досі загалом не дуже широкі. Маємо цінні монографії, але одинока проба цілості, зроблена пок. Огоновським, не сповняє навіть задач порядної бібліографії. Та при тім в часі, коли пок. Огоновський писав перший том свойого компендіума, справа дослідів територіальних відмін і течій літературного руху і деінде (прим., у поляків) тільки що дискутувалась і відтоді, можна сказати, майже й не поступила наперед поза деякі надто апріорні і невдатні проби.

      У нас поставив справу на широкім науковім грунті уперве Драгоманов у своїх статтях про галицьку й українську літературу, хоч і він не встерігся в тій праці від надто поспішних і наскрізь ненаукових розрізнень (прим., розриваючи Тургенєва на російського і великоруського, Гоголя - на південно- і общеруського писателя і т. д.). Виразніше підчеркнено принцип студіювання писателя в зв'язку з територією, на якій і для якої він працював, у його статтях про Квітку і Шевченка («Громада», т. IV). Але публіцистична і полемічно тенденційна закраска шкодила тим статтям, так що тільки в звісній рецензії проф. Дашкевича на «Очерки» Петрова ми одержали перший широкий і строго методологічно виконаний огляд української літературної історії від Котляревського аж до 60-х років. Розвій української літератури в зв'язку з суспільним життям, місцевими традиціями і інтересами показаний тут дуже гарно і широко; українська література являється випливом дійсних духових потреб, випливом історії і розвою даної території.

        Від часу видання праці проф. Дашкевича зроблено дуже мало для того, щоб провести далі, розширити і поглибити його досліди. Певна річ, матеріалів прибуло й прибуває раз у раз велика сила, але бракує тямущої руки, що вміла б визискати їх. Особливо соті роковини видання «Енеїди» і початку нової української] літератури оживили наново питання про перші незначні початки тої літератури, тих язикових і літературних форм, у яких вилилася талановита діяльність Котляревського. Звернено увагу на попередників «Енеїди» -гумористичні вірші, інтермедії, драми; в цілім ряді монографій Дашкевича, Житецького, Сумцова і інших освітлювано чи то поодинокі питання, чи більші їх комплекси, а проф. Петров і в останнім році Житецький дають проби огляду всього письменського доробку України в XVIII в. Та коли праця Петрова своїм обсягом занадто тісна і обметається майже на самий Київ з його «Академією», в праці Житецького видно вже бажання роздивити різні центри письменської праці і різні її форми - православні й уніатські, тобто східні й західні.

          Правда, і ся найновіша праця; при всіх її добрих прикметах, не може вичерпати теми. Одно тому, що автор обмежив себе на дослідження генезису «Енеїди», а друге тому, що великі обшири досліду, великі території, де була своєрідна духова і літературна робота, лишаються д. Житець-кому невідомі задля браку опублікованого матеріалу. Одною з таких не відомих досі територій я вважаю нашу Карпатську Русь, тобто весь обшир Карпатських гір, заселений русинами, починаючи від Спішу на заході і доходячи до Кімполунга на Буковині, разом з досить широкими підгір'ями на північ і на південь Карпат, по Перемишль, горішній Дністер, Прут і Черемош з одного, над Угом, Лаборцою і горішньою Тисою з другого боку. Етнографічно се (з виємком найдальших західних осад) територія, найчистіше заселена русинами, з найменшим процентом чужинців, найменше винародовлювана і найконсервативніша в захованні свого типу, своєї мови, звичаїв і способу життя.Історично се територія,найменше шарпана чужими наїздами, найзатишніша; хвилі історичних катастроф, що потрясали інші частини нашої вітчини, сюди доходили в дуже ослабленій формі: козацькі рухи 1648-49, шведські напади, на Угорщині боротьба куруців з лабанцями - от і все. Та рівночасно суспільний побут народу був тут не такий тяжкий, як деінде. Країна переважно лісиста, бідна на хліб, робила неможливим заведення панщизняного гніту, давала багато поля до кочового, пастирського або й розбійницького життя. Часті неврожаї змушували здавна гірняків періодично шукати заробітків по долах; відси їх цікавість до новинок, до авантюр і смілих вандрівок. Освіта в тих сторонах здавна була мінімальна, держалася в селі звичайно в якійсь попівській родині. Се мало той добрий бік, що релігійна пропаганда, протестантська, уніатська чи католицька, не гарячила тут нікого. На прості обставини життя вистарчала проста етика, а для догматичних тонкостей не було зрозуміння.

        Про спеціальне письменство, яке могло існувати на тій території в XVII-XVIII в., досі не було мови. Воно спочивало в рукописах, розсипаних по курних мужицьких хатах, дяківках або парафіяльних горищах; маса пам'яток, без сумніву, затратилась, не раз на наших очах, а те, що було звісне, прим., невеличка публікація д-ра Ом. Калитовського, могло вважатися якимсь спорадичним, виємковим явищем. Люди, що мали в руках більше число рукописних пам'яток сього письменства, прим., о. Петрушевич, дивилися на них з погордою, за їх, буцімто попсовану, польсько-руську мову, або публікували з них (та й то некритично) тільки дрібні шматочки (вкажу на томи Петрушевичевої «Сводной летописи»). Тільки в останніх роках почасти рядом щасливих випадків удалося розшукати значніше число рукописів, із яких ми можемо хоч у приближенню виробити собі образ духового життя і письменських інтересів на тій території. Видані мною два томи «Пам'яток українсько-руської мови і літератури» подали вже досить значне число текстів і позволяють робити деякі виводи. Але те, що опубліковано в тих томах - тільки мала частина того рукописного матеріалу, який був доступний мені. От тим-то я бажаю на основі рукописів, яких детальні описи подані в додатку до отсеї статті, показати хоч іздебільшого характер і розвій того карпаторуського письменства, що, по моїй думці, в XVII-XVIII вв. виявило до певної міри свою окрему фізіономію і повинно зайняти своє місце в загальній конструкції нашої літературної історії як один із ії добре обрисованих типів.

       Що наперед усього треба вважати характерною прикметою сього письменства, так се його популярність. На карпаторуській території в XVII-XVIII вв. не було руських значніших шкіл ані просвітніх центрів, отже не було для кого  писати  по-вченому,   по-церковному.  Зате тут, особливо в західній часті сеї території, в Перемищині, Сянеччині, Сандеччині   і  на Спішу, чи то через сусідство до мазурів і словаків, чи через які невідомі  нам впливи, прим, протестантизму, вчасно виростає потреба проповідництва,    навчання    народу    народною      мовою. Варто пригадати, що в тих сторонах ще в половині XVI в, дуже голосною і рухливою була купка людей, що хилилися до протестантизму, в їх   числі   Станіслав  Оріховський, син руського священика, що сам себе завсігди   називав русином і значно перед руськими   полемістами  написав книжку в обороні руського обряду, особливо ж права священиків на женячку. В Сандецьких горах якийсь час був центр соцініанства, були школи, проповіді, певно, по-латині, для панів, але дещо з того могло дійти й до руських священиків. Пригадаю, що й таємниче досі посланіє Половця Смери до Володимира якимось робом в'яжеться з Перемишлем, де його мав знайти по-церковному і пере-класти на руську, тобто близьку до народної, мову Андрій Колодинський, диякон із Вітебська. Чи Колодинський був автором   сього  апокрифічного   посланія,   як  догадується Малишевський, чи ні, в усякім разі вказівка на Перемишль, як на місце, де буцімто заховався старий його  оригінал і де зладжений був переклад на новішу мову, має деяке значення. Як певного роду противділання протестантській пропаганді, в тих сторонах можна би вважати   «Другий лист небесний», апокриф, що буцімто був доповненням до першого листа, тобто звісної   «Епистоліи о неділи». Сей другий лист небесний, на мові досить близькій до народної, був зложений при кінці XVI в. десь у Перемищині (див. додаток І) і визначається головно тим, що з великим натиском підносить конечність заховування постів, проти котрих виступали протестанти. Відгук антипротестантської полеміки бачимо ще в половині XVIII в. в рукописі о. Іллі Яремецького-Білахевича (дод.  XVI).

       Та проте, полемізуючи з протестантами на таких пунктах, як пости або шанування образів, руське духовенство могло від них брати собі приклад проповідницького запалу. Правда, те духовенство було невчене і йому треба було дати в руки   підручники,   готові проповіді. Поки їх не було на руській мові, духовні, особливо по селах, хапали польські «Postylle»*,  протестантські  і  католицькі.   І так біографи польського письменника Миколи Рея(родився і жив у Журавні над Дністром) подають - не знати чи факт, чи анекдот,- що руські духовні відчитували в церквах замість власних  проповідей   казання   із   його   « Postylle», а один навіть звик був говорити, забираючися до такого читання: «Послухайте, християне, казання святого Рея». А який міг бути вплив сього оригінального святого, легко зрозуміти, коли пригадаємо, що його «Postylle», наїжена злобними   нападами   на   католицьке духовенство,   а  між ілюстраціями, поміщеними в ній,знаходимо, прим., образки папи, латинських єпископів і кардиналів у звірячих шкурах і з вовчими  мордами, або єзуїтів, як злодіїв, що поночі по драбині лізуть у вікно дому, коли тим часом папа і єпископи вилазять із нутра того ж дому на дах дірами, проламаними  в дасі  (див. «Postylle», вид. 1571 р., ч. II, к. 187 і ч. III, к. 344). От тим-то не диво, що для противділання таким впливам православні ще в кінці XVI в. приступили до видання т. зв. учительного євангелія, тобто коротких проповідей на всі неділі і свята цілого року. Перше таке «Євангеліє толгковое», зложене мовою, близькою до  народної  української,   вийшло в Вільні  1595 р. Як дуже на часі була ся книга, видно з того, що швидко треба  було нових  видань. І так 1606 р. видає Болобан у Крилосі в церковнослов'янськім перекладі «Учительноє євангеліє» Калліста   «в   общую   ползу   великоименитому російскому роду»; сю саму книгу передруковано   1616 р. в Вільні, а вже 1619 р. виходить у Рохманові «Учительноє євангеліє»   Кирила    Транквіліона   Ставровецького,   що було потім передруковане 1668 і 1696 р. в Уневі. Того самого 1619 р. вийшло якесь учительне євангеліє в Могилеві, а 1643 в Яссах (К а р а т а є в. Описаиие славянорусских книг, иапечатанньїх кирилловскими буквами... Що, однак, і сі друковані видання не вистарчали для потреб церкви, се бачимо з великого числа писаних екземплярів, які заховалися до наших   часів. Лишаючи   на  боці   інші околиці України-Русі, я згадаю тут тільки про ті учительні євангелія, що були списані на карпаторуській території. І так у нинішнім Жидачівськім  повіті,  в с.   Човганах,   була списана в р.  1603   «Книга євангеліє   вькладное»   (П є т р у ш є в и ч. Сводная летопись в «Литератур. сборн. Матицьі», 1872-73, стор. 21); ся книга була донедавна в посіданні пок. Миколи   Устияновича.  В р.   1635   писав священик Тимофій   у   Височанах,   теперішнього   Сяноцького   пов., учительне  євангеліє   «малорусским   наречіем»,   як   подає о. Петрушевич   (ор. сіі., 75), що бачив сю книгу в бібліотеці Народного дому. В бібліотеці капітульній у Перемишлі маємо аж 9 копій учительних євангелій із XVII в., а з них бодай деякі на народній мові. До таких належить євангеліє свящ. Яворського, писане також десь у сяноцьких   горах,   і   євангеліє Стефана  Рихвальського,   писане 1666 р. у Рихвалті; о. Петрушевич (ор. сіі., 147) твердить, що се копія видання Печерської лаври з р. 1637, але в тім році ані загалом у Печерській лаврі ніяке учительне євангеліє не було видане. З половини XVII в. походить також «Угроруське учительне євангеліє», писане в Данилові, від-найдене д. Гіядором Стрипським; із сього євангелія були проби   тексту,    опубліковані   в   моїй   збірці    апокрифів («Пам'ятки»,  II, 98-100,   101-102,   112-116, 220-221); опис рукопису подаю в додатку II.  На угорській Русі списане було й те учительне євангеліє о. Теодора Дулишковича зр. 1673, про яке подавав звістку д-р. В. Охримович («Записки», XIX, Мізс, 4-6).

      Щоб   зрозуміти   важність докладного простудіювання всіх    учительних    євангелій,   як   друкованих   (особливо вид. з 1595 і Транквіліонового), так і писаних, не завадить додати, що майже ані одна копія   не   передає докладно оригіналу, а в писаних учит. еванг. навіть там, де в титулі виставлено якогось святого отця, можна здибати вставки самого переписувача, черпані з найрізніших джерел, не виключаючи й народних традицій   та вірувань, як ось, прим.,   бачимо   і   в  Данилівськім   учительнім  євангелії. Не маючи змоги присвятити сій темі докладнішої праці, я рад би бодай заохотити до неї декого з наших молодших учених...         

 (Повністю ознайомитися із змістом цієї статті Ви зможете в ОУНБ ім.І.Франка.)

 

 

Оновлено 20-09-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка