Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Іван Франко (1856-1916)



                                                                                      Вірю в силу духа
                                                                      І в день воскресний твойого повстання.

                                                                                            Пролог до поеми "Мойсей",
                                                                                                 20 липня 1905 р.

      Велич Івана Франка зростала на українській землі і щедро плекалася національною культурою. Її ростові сприяли вселюдські культури та світові філософії.
      Іван Франко мусив здолати шлях і виконати титанічну роботу яка під силу лише геніям, для витворення тих першопринципних основ, на яких тримається сьогодні велична будова української культури.
      Доля пророків важка і трагічна. Іван Франко як явлення національного інтелекту, як Академія наук в одній особі не зробив академічної кар'єри; його не допускають до кафедри Львівського університету. Це була кривда не лише Франкові, це була кривда цілій нації. Але незабаром письменника називатимуть українським Мойсеєм, Пророком, Велетнем думки і праці, Поетом честі, а Львівський університет наречуть його ім'ям...


Іван Вакарчук,
Ректор Львівського національного університету
імені Івана Франка


Присвята
( Іванові Франкові )

      Він був сином коваля і став володарем у царстві духа.
      Він уважав себе "мужиком" і став велетнем у царстві людської культури.
      Він називав себе тільки "пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку" – "разовий, не панський хліб", скроплений сльозами, потом і кров'ю, – а пишними плодами своєї титанічної праці живив дух цілої нації.
      Він був певен, що з його "творів дуже мало перейде до пам'яті  будущих поколінь", а залишив нащадкам цілу духовну скарбницю, повну перлин мудрості і краси, у якій чимало справжніх архітворів-‘’ізмарагдів".
      Він казав про себе з властивою, а не показною скромністю: "Я не геній, я звичайний чоловік" і ствержував, що лише ‘'для геніїв грядущих поле дикеє орав", – а всупереч обставинам виріс на універсального генія вселенського мірила. І зоране його плугом поле – це безмежна нива, що заколосилася квітчастим злаком.
      Він уважав себе дилетантом у науці, популяризатором, а не справжнім ученим, а тим часом заклав підвалини багатьох галузей української гуманітаристики, залишивши нащадкам фундаментальні праці неперебутньої вартості.
      Він називав себе тільки "мініатюристом" і "мікроскопістом" у літературній творчості, а тим часом створив величний епос своєї доби – грандіозний художній універсум із масштабним часопростором, населений тисячами живих постатей, повний пишних, многобарвних крайобразів, глибоких ідей і переживань, напоєний кров'ю його серця.
      Він народився у галицькій "Ботокудії", дикім краю азбучних війн та новоерівського угодовства, Плосколобів та Безумовичів, Люнатиків та докторів Бессервіссерів, аби вирости серед них на справжнього європейця і випровадити свій темний люд на ясну путь просвіти і вселюдського поступу.
      Він рано осиротів, ще дитиною утративши батька і матір, а виріс на Батька й Учителя цілої нації.
      Він не був допущений до викладання в рідному університеті, який тепер із гордістю носить його ім'я, а сам став високим університетом та цілою академією наук для своєї пошматованої чужими імперіями, поґвалтованої та знекровленої Батьківщини.
      Десять літ він томився "в наймах у сусідів", аби тяжкою працею заробити на прожиток собі і своїм дітям, здобуваючи натомість хіба що несправедливі звинувачення у відступництві од власних "землячків"-"патріотів" і гіркі кпини й закиди од тих-таки невдячних "сусідів", а тим часом для освідомлення та духовного визволення власного народу та його самоствердження "у народів вольних колі" зробив багато більше, ніж будь-хто з його сучасників і мало хто – з наступників.
      Доля подарувала йому понадлюдську міру таланту, та в заплату за цей щедрий дар прирекла: "Будь русином і хлопським сином" – і поклала на його хлопські плечі важке ярмо національного обов'язку – "собачого обов'язку", за його власним жорстко одвертим визначенням. "Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням" – так формулював він своє пекуче кредо.
      Доля не пошкодувала йому понадсильних випробувань і страждань, відтак найкращі твори його – то «правдиві Schmerzenskinder» (діти страждання), декотрі з яких так і зосталися "невродженими дітьми" – «невиспіваними співаками», зачиненими на дні його зболеного серця.
       Він обстоював право на щастя мільйонів знедолених, – а сам зізнавався, що так і не був щасливим в особистому житті.
       Своїм культуротворчим трудом він будував «золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями", а часто-густо не міг знайти порозуміння, співчуття й підтримки у колі найближчих і найрідніших людей.
      Він жадібно прагнув «обняти цілий круг людських інтересів" аби "не лишитися чужим у жадібнім такім питанні, що складається на зміст людського життя ", а отже, «бути чоловіком» – не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком" – і став-таки цілим чоловіком, універсалістом  формату ренесансних титанів, пророком і проводирем українським Леонардо та українським Мойсеєм.
      А проте його «м'якеє серце» повсякчас гриз черв сумніву, спопеляла  змія  зневіри-резигнації, спокушав лукавими словесами "темний демон пустині» Азазель, аби розчахнути її навпіл. І дух його виснажувався й водночас гартувався в ненастанному поєдинку із привидом-«двійником» –фальшивим Мироном-зрадником.            
      Він самохіть упустив у власне серце грижу-гадюку пекучого болю і важкої думи-муки "над людським горем, людською журбою", щоб зрештою в хвилину зневіри зронити гіркі зізнання:" А серце в мене вижерла гадюка..." А потім ізнов віднайти в собі силу піднятись і випростатись. І рушити далі – туди, «де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали», де горить віковічна ідей оріфлама».
      На порозі вічності, відчуваючи вже морозний подих смерті поза плечима, знесилений понадлюдською працею, виснажений тяжкою невилі-ковною недугою, одержимий і переслідуваний голосами ворожих духів, відчайно самотній, – він прагнув зберегти «тверезість та ясність ума" і дякував Богові – «не молитвами, а своїми трудами" – замість проклинати його за власні страждання»
      Він простував собі та власному народові «в духові шлях" – «у безвість віків», щоб упасти на цьому шляху безіменним каменярем, так і не сягнувши  землі обітованої.
      А проте і по смерті промовлятиме він "до всіх народів і до всіх віків», ім`я ж його золотими літерами вкарбоване в книги буття українського народу. І «з його духа печаттю» прямувати нам «у мандрівку століть» – «навстрічу сонцю золотому», «ховаючи у грудях дитяче серце, як найкращий скарб».
      Чисте, ніжне, біле серце дивної дитини. Дитини з очима філософа –малого Мирона – «маленького, рудоволосого хлопчини, що босий, в одній сорочці сидів у куті коло огнища і якого дбайливий батько від часу до часу просив заступити від скакучих іскор". Іскор маленького, але міцного огню з батьківської кузні, запас якого узяв він узяв у своє серце на далеку мандрівку життя.
                                                                         Богдан Тихолоз


 Біографічна довідка

      Іван  Франко  (псевдоніми та криптоніми: Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Non severus, Vivus, Марко В-а, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, І. Ф., Ів. Фр., Іw. Fг., Ккк та ін. – усього близько сотні) народився 27 серпня 1856 в прикарпатському селі Нагуєвичах Самбірського округу (тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл.) на Галичині, у присілку Війтова гора (Слобода). Батько, Яків Франко (1802-І865), був заможним сільським ковалем; мати, Марія з роду Кульчицьких (1835-1872), походила із т. зв. «ходачкової» (збіднілої) шляхти.
      9-літньою дитиною утративши батька, а 16-літнім юнаком – і матір, Франко, проте, спромігся здобути ґрунтовну освіту. "Школу Франко перейшов довгу і хорошу" (М Зеров). Розпочавши її 1862 у тривіальній (початковій) школі сусіднього села Ясениці Сільної, у 1864-1867 він продовжив навчання в нормальній Головній міській школі отців Василіян  у Дрогобичі, а 1867 вступив до Дрогобицької реальної гімназії ім. Франца-Йосифа. Ще в нижчій гімназії Франко почав збирати фольклор, комплектувати власну бібліотеку та писати віршем і прозою. Перший вірш "Великдень" (1871), присвячений батькові, на жаль, не дійшов до нашого часу. 1873 датуються перші збережені поезії ("Пісні народнії», "Моя пісня", «Котляревський'' та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця ("Юґурта", «Ромул і Рем").
      1875, закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації "Академический кружок", був його бібліотекарем та друкував свої перші твори у виданні "кружка» – журналі "Друг" (з 1874), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876. Під впливом трьох листів М. Драгоманова до редакції «Друга» перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Унаслідок першого арешту змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його у 1878-1879, прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890-1891, прослухавши в Чернівецькому університеті 8-й семестр, необхідний для докторату.
      У 1870-1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із М. Павликом видавав журнал "Громадський друг" та альманахи «Дзвін» і «Молот» (1878), спільно з І. Белеєм – журнал «Світ» (1881-1882), із гуртком львівського студентства –молодіжний журнал «Товариш» (1888). Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті "Діло" (1883-1886), журналах "Зоря" (у 1883-1886) та "Правда" (1888); багатьох польських та австрійських часописах,
      1890 став одним із засновників та першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) – першої української політичної партії, редактором її друкованих органів – газет "Народ" (1890-1895), "Хлібороб" (1891-1895), "Громадський голос" (з 1895). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту  (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади). 1893 у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію "Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії,
однак до викладання на кафедрі української словесності Львівського університету, що звільнилася по смерті Огоновського, допущений не був (хоча габілітація успішно відбулася 1895). Разом із дружиною, О. Франко, видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894-1897). Упродовж 1887-1897 працював у редакції польської газети «Кигjег Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті "Diе Zеіt" полемічної  статті "Поет зради" (1897), що містила гострі оцінки творчості А. МІцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції "Киrjегa”. Того ж року  через контроверсійну статтю "Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Оbrazki galicуjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Ю. Романчука. 1899 Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до  Української національно-демократичної    партії. Тоді-таки завдяки підтримці М. Грушевського став дійсним (1899; 1904 – почесним) членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898-1901; 1903-1912) та етнографічну комісію (1898-1900; 1908-1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник" (1898-1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком). 1906 отримав звання почесного доктора Харківського університету. Знаком визнання визначної ролі Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього (1898) та 40-літнього ювілеїв його творчої діяльності.
      За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя і творчість мали взаємини з жінками. Він пережив три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (в заміжжі Озаркевич); Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (в заміжжі Зигмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв 1886 в Павлівській церкві при Колегії П. Ґалаґана в Києві. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887-1913), Тарас (1889-1971), Петро (1890-1941) і Анна (1692-1988). Від 1901, а з 1909 – щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури (М. Грушевсьмий, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобринська, Г. Хоткевич та ін.). 1902 Франки спорудили власний будинок на околиці Львова (вул. Понінського,4). Проте останнє десятиріччя Франкового життя минало переважно в самоті та фізичних і психологічних стражданнях. Уже від 1900 з періодичними загостреннями протікало психічне захворювання дружини письменника, яка час від часу проходила курси  лікування в клініці для душевнохворих. Починаючи з 1908, і сам Франко страждав на тяжку психофізіологічну недугу (за сучасними медичними даними, – хворобу Рейтера), внаслідок якої мав паралізовані руки. Це значно утруднило йому продуктивну літературну й наукову працю, якої він, одначе, не припиняв до самої смерті 28 травня 1916, о 4-й год. пополудні. Похований 31 травня на Личаківському цвинтарі у Львові.
       Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений – літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, економіст і філософ. Його творчий доробок, писаний українською (більшість текстів), німецькою, польською, російською, болгарською мовами, за приблизними  оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами з'явилося понад 220 видань, у т. ч. більш ніж  60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею.
      Франко-поет – автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів: «Баляди і розкази" (1876), «З вершин і низин», (2 видання: 1887 та 1893), "Зів'яле листя. Лірична драма» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби" (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє й нове» (1911), «Вірші на громадські теми» (1913), «Із літ моєї молодості» (1914), а також збірки «Поеми» (1899). Поемарій Франка включає близько півсотні творів, серед яких чільне місце посідають етологічна епопея «Панські жарти» (1887), поеми-казки «Лис Микита» (1890), «Абу-Касимові капці» (1895), «Коваль Бассім» (1900), а також історичні («На Святоюрській горі», 1900) та філософські поеми («Смерть Каїна», 1888; «Похорон», 1897; «Іван Вишенський», 1898; «Мойсей», 1905). Окрім того Франко – автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій: «Найдавніша історія України до р. 1008 в поетичних образах» (інша назва – «Студії над найдавнішим Київським літописом»; 1907-1916) й «Ad urbe condita» (поетичні твори за мотивами історії стародавнього Риму; 1915-1916) та упорядник «антології української лірики від смерти Шевченка» «Акорди» (1903).
      Прозова творчість Франка – це насамперед «новелістичний Декамерон» (І. Денисюк), себто понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози (серед них «Борислав», 1877; «Галицькі образки», 1885; «В поті чола», 1890, «Obrazki galicyjskie», 1897; «Коли ще звірі говорили», 1899, 2-е вид. 1903; «Сім казок», 1900; «Староруські оповідання», 1900; «З бурливих літ», 1903; «Маніпулянтка і інші оповідання», 1904; «На лоні природи і інші оповідання», 1905; «Місія. Чума. Казки і сатири»», 1906; «Рутенці», 1913; та ін.). Крім того, Франко – автор 10 творів великих прозових жанрів – повістей та романів «Петрії і Довбущуки» (1875-1876), 2-а ред. – 1909-1912), «Boa constrictor» (1878, 2-га ред. 1884, 3-я – 1905-1907), «Борислав сміється» (1880-1881), незакінчений), «Захар Беркут» (1883), «Не спитавши броду» (1885-1886, незакінчений) «Лель і Полель» (1887), «Для домашнього огнища» (1892), «Основи суспільності» (1894-1895), «Перехресні стежки» (1900), «Великий шум» (1907).
      Драматургія Франка, започаткована ще в дрогобицький період, збагатила українську літературу зразками історичної ("Три князі на один престол" 1874; "Славой і Хрудош", 1875) і психологічної драми ("Украдене щастя" 1891-1893), соціальної комедії ("Рябина" 1886, 2-а ред. – 1893-1894; "Учитель", 1893-1894), неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки ("Сон князя Святослава", 1895), "сократичного» філософського діалогу ("На склоні віку", 1900), одноактної п'єси різноманітної тематики ("Послідній крейцар", 1879; "Будка ч. 27", 1893-1897; "Майстер Чирняк", 1894; "Кам'яна душа»; 1895; "Суд Святого Миколая» 1895; "Чи вдуріла?" 1904).
      Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. XX ст. Письменник переклав українською твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур (частину з них, щоправда, – за посередництвом німецької мови), у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства (насамперед поеми Гомера та Гесіода, діалоги Платона, а також великий "Вибір із старогрецьких поетів»), ліричної та епічної поезії народів світу ("Слово про похід Ігоря", "Рукопись Короледворська", "Пісня про Нібелюнгів», численні народні пісні, балади та романси), класичні твори Данте, В. Шекспіра, Дж. Мільтона, Р. Бернса, Дж.-Ґ. Байрона, П. Б. Шеллі, Т. Гуда, Ґ.-Е. Лессінґа, Й.-В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, К.-Ф. Маєра, В. Гюго, Е. Золя, А. Доде, П. Верлена, Ж. Мореаса, Г. Ібсена, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, К. Гавлічка-Боровського, А. Міцкевича, Я. Врхліцького, Й. С. Махара та багатьох ін. (див., зокрема, збірку поетичних перекладів "Думи і пісні найзнатніших європейських поетів", 1879). Франкові також належать переклади українських народних пісень та поезії Т. Шевченка німецькою мовою. До того ж, письменник часто виступав як вимогливий і кваліфікований редактор перекладів, виконаних іншими особами (напр., низки драм В. Шекспіра в перекладах П. Куліша).
      Франко-вчений – автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства, перекладознавства, мистецтвознавства, релігієзнавства, історії, економіки, соціології, філософії, ба навіть описового природознавства. Видатний філолог, Франко здобув визнання в міжнародної наукової спільноти свого часу насамперед як упорядник і науковий редактор фундаментальних корпусів "Апокрифи і легенди з українських рукописів" (у 5 т., 1896-1910) та «Галицько-руські народні приповідки" (у 3 т., 6 кн., 1901-1910), автор ґрунтовних досліджень з історії української літератури ("З остатніх десятиліть XIX віку", 1901; "Южнорусская литература", 1904; "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.", 1910, та багато ін.), у т. ч. літературної медієвістики ("Іван Вишенський і його твори", 1895; "Карпаторуське письменство ХVІ-ХVШ вв." 1900; "Святий Климент у Корсуні", 1902-1905, окреме вид, 1906; "До історії українського вертепу XVIII в." 1906, тощо) та шевченкознавства ("Темне царство" 1881-1882, окреме вид. 1914; "«Тополя» Т. Шевченка", 1890; "«Наймичка» Т. Шевченка", 1895; "Шевченкова «Марія»", 1913, та багато ін.), естетико-психологічного трактату "Із секретів поетичної творчості" (1898), мовознавчих праць ("Етимологія і фонетика в южноруській літературі", 1894; "Двоязичність і дволичність" 1905; "Причинки до української ономастики" 1906; "Літературна мова і діалекти" 1907, й ін.), циклу фольклористичних моно-інтерпретацій "Студії над українськими народними піснями" (1907-1912, окреме вид. 1913). Класикою українського перекладознавства стала праця "Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання" (1912, окреме вид. 1913).
      Франко – автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру ("Руський театр у Галичині" 1885; "Руський театр", 1893; "Русько-український театр (Історичні обриси)" 1894, та ін.), рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження "Потопа світа» (1883), «Поема про сотворення світу» (1904, окреме вид. 1905), «Сучасні досліди над Святим Письмом» (1908) тощо. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць, зокрема, перший зразок жанру історичної біографії в українській історіографії – «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883).
    Як оригінальний мислитель з проникливою історіософською інтуїцією, Франко розробив власний варіант позитивістської концепції соціального прогресу (див. філософські праці «Наука і її взаємини з працюючими класами», 1878; «Мислі о еволюції в історії людськості», 1881; «Що таке поступ?», 1903), а також одним із перших в українській інтелектуальній історії діагностував антигуманну сутність та передбачив згубні політичні наслідки марксизму та соціал-демократизму (див. гострокритичні статті «Соціалізм і соціал-демократизм», 1897; А. Фаресов. Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899», 1899; «До історії соціалістичного руху», 1904; передмову до збірки «Мій Ізмарагд», 1898, та ін.) і чітко сформулював ідеал національної самостійності (пор. «Поза межами можливого»), 1900; «Одвертий лист до галицької української молодежі», 1905).
      Франко-видавець  був  ініціатором,   координатором  та редактором видавничих серій «Дрібна бібліотека» (1878-1880), «Наукова бібліотека» (1887-1888), "Літературно-наукова бібліотека" (1889-1898), "Хлопська бібліотека» (1896-1898), «Міжнародна бібліотека» (1912-1914) та «Всесвітня бібліотека» (1914-1916).
      За своїми феноменальними кількісними масштабами, надшироким галузевим, проблемним і тематичним діапазоном, жанровою й стильовою поліфонією, ідейно-світоглядною актуальністю й глибиною, формальною (зокрема версифікаційною) майстерністю, достоту революційним інноваційним потенціалом, ренесансного мірила універсалізмом Франків творчий чин і досі залишається неперевершеним взірцем «духово-інтелектуального подвигу» (Є. Маланюк) колосальної націо- й культуротворчої значущості.
                                                                                                            Богдан Тихолоз
     
     
     Іван Франко і Львівський університет
     
      Ім’я видатного українського письменника, мислителя, громадського діяча Івана Франка – візитна картка Львівського національного університету, оберіг його самобутності, високого професійного рівня викладачів і студентів. Дев’ятнадцятилітній І. Франко після закінчення Дрогобицької гімназії приїхав до Львова і 14 жовтня 1875 р. записався на філософський факультет тогочасного австрійського університету. У зимовому семестрі він слухав лекції з історії української літератури, слов’янської міфології та з Хроніки Нестора у професора О. Огоновського, з поетики Аристотеля у професора Є. Черкавського, вивчав «енциклопедію і методологію класичної філології» та брав участь у семінарі з «Електри» Софокла у професора З. Венцлевського. У літньому семестрі Франко відвідував лекції з порівняльної граматики старослов’янської й української мов та продовжував вивчати історію української літератури в О.Огоновського, слухав його «Пояснення «Правди Руської", а також історію римської літератури, "Пояснення "Цицерона: "В обороні поета Архія", "Пояснення "Електри" Софокла у 3. Венцлевського. У 1876/77 навчальному році в зимовому семестрі він знову відвідував лекції з порівняльної граматики старослов'янської й української мов, історії української літератури ХVIІ-ХVIІІ ст. та "Пояснення староруської пам'ятки "Пісня Ігоря" в О. Огоновського, слухав про римські старожитності та сатиру Горація у 3. Венцлевського, про грецькі старожитності та "Історію Пелопоннеської війни" Фукідіда у професора Л. Цвіклінського, історію педагогіки XVIII ст. в Є. Черкавського, психологію у приват-доцента О. Охоровича, брав участь у роботі семінару "Пояснення "Менехми" Плавта у З. Венцлевського та "Пояснення "Одіссеї" Гомера у Л. Цвіклінського. У літньому семестрі, крім курсів порівняльної граматики старослов'янської й української мов, римських і грецьких старожитностей, психології й обох семінарів, І. Франко слухав ще й "Граматичні пояснення Остромирового Євангелія» та історію української літератури до 1848 р. в О. Огоновського.
      Однак 12 червня 1877р. І. Франко разом із членами редакції студентського часопису «Друг» був заарештований і звинувачений в організації таємного товариства, поширенні соціалістичних ідей з Михайлом Драгомановим. Справжньою причиною арешту української молоді було намагання пануючої польської касти приховати підпільний союз, що вербував польський легіон для допомоги Туреччині у війні проти Росії з далекосяжною метою окупації Галичини та утворення польського національного уряду. Після судового процесу 21 січня 1878 р. І. Франко був засуджений на 6 тижнів ув’язнення і вийшов на волю 15 березня 1878 р. Очевидно, не без сприяння ректора З. Венцлевського і декана філософського факультету О. Огоновського його поновили в університеті, і він записався на літній семестр 1877/78 навчального року, вивчав історію нової філософії природи, курс сучасної психології в О. Охоровича, новий період української літератури в О. Огоновського, грецьку метрику і театральні промови старожитності, «Аякс» Софокла, промови Лізія у Л. Цвіклінського. 9 травня 1878 р. І. Франко звернувся до Крайового відділу з проханням виплатити йому стипендію за літнє півріччя минулого року і залишити йому надалі стипендію з фонду С. Гловінського. 13 червня професорська колегія, посилаючись на заключну статтю тимчасового дисциплінарного статусу для університетів від 17 жовтня 1849 р., вирішила, що слухачеві Франкові по праву належить невибрана «стипендійна рата» за літнє півріччя 1876//77 шкільного року і взагалі його слід вважати за «незаплямованого». «Франко, – говориться у зверненні професорів до сенату, – відвідував лекції аж до тої хвилі, коли був заарештований, складав колоквіальні екзамени і не отримав жодної кари чи догани від університетської влади. Університетська влада не отримала досі жодного службового повідомлення про вину І. Франка, її суть і покарання, яке його спіткало [така відозва прийшла аж 20 липня. – В. К.]. Лише на основі повістки судової чи політичної влади могла б університетська влада зробити якісь кроки з тією метою, щоб дізнатися, чи поведінка слухача Франка поза університетом була настільки невідповідна, що внаслідок цього він міг би заслужити собі кару чи догану, або, може, навіть виключення з університету. Не маючи загалом жодного донесення, академічна влада дозволила слухачеві Франку записатися на виклади в поточному літньому семестрі. Що стосується того, чи Франко має і надалі отримувати стипендію, яку діставав у перших семестрах своїх студій, то це питання аж ніяк не пов’язане з вищенаведеним параграфом тимчасового дисциплінарного статуту. Франко не був записаний на виклади і не був де-факто учнем ані нашого, ані будь-якого університету в зимовому півріччі 1877-78 шкільного року, а тим самим втратив право de denificium, що є обов’язковою умовою студій чи то в середніх школах, чи то в університетах і академіях. Сьогодні повинен Франко знову просити про повторне призначення стипендії, втраченої через невідвідування жодного університету у зимовому півріччі 1877-78, згідно з відповідними правилами». Таким чином, університетська влада не лише поновила на навчання свого "проскрибованого" студента, а й вирішила ще виплатити йому стипендію. Під час зимового семестру 1878/79 навчального року І. Франко відвідував лекції з соціальної економії у професора Л. Білінського, з психології і філософії фізики в О. Охоровича, брав участь у семінарах «Філософські вправи» О. Охоровича та "Критично-естетична оцінка творів Шевченка» О. Огоновського. У своєму останньому університетському зимовому семестрі 1879/80 навчального року він записався на курси, які читали Є. Черкавський («Енциклопедія педагогіки»), О. Охорович («Історія психології», «Про доісторичну людину», «Філософські вправи»), професор А. Гіршберг («Історія Польщі під час панування Яна Казимира"). Прослухавши 7 семестрів та успішно склавши іспити, І. Франко міг тепер уважатися "укінченим академіком" і через матеріальну скруту був змушений припинити навчання. Про свою alma mater він залишив здебільшого негативні і не завжди об'єктивні відгуки, не раз заявляючи, що Львівський університет "не був тоді світочем у царстві духа", "університет Львівський дрімав тоді сном праведним на т(ак) зв(аних) Вгоtstudium», "студіювання ради хліба, а не науки – це було гасло тодішнього Львівського університету", "лекції на університеті зовсім мене не зайняли і не дали мені нічогісінько – ані методи, ані здобутків" та ін.
      Уже працюючи в газеті "Кurier Lwowski", І. Франко підтримував зв'язки із студентським науковим товариством "Кружок слов'янський", був його надзвичайним членом. 4 липня 1988 р. він виголосив в університеті на засіданні гуртка доповідь "Про літературу російську в XIX віці». Пізніше, в 1904 р., він блискуче прочитав курс лекцій з історії української літератури для учасників вакаційних курсів, серед яких було багато студентів університету.
      У 1890 р. І. Франко, закінчивши дисертацію про І. Вишенського, вирішив скласти докторський іспит. 7 грудня в листі до М. Драгоманова він писав: Тоді сунувсь до університету Львівського, щоб допустили мене держати докторський екзамен. Показалося, що мені по новому розпорядженню міністеріальному треба слухати ще один семестр лекцій (у мене досі було їх 7, а тепер треба 8). Подавсь я, щоб позволили вписатися, – і сенат університетський не прийняв мене і не подав жодної причини, для чого не прийняв". Необхідний йому семестр студій І. Франко прослухав у Чернівецькому університеті під час зимового семестру 1890/91 навчального року, а в червні 1893 р. у Віденському університеті успішно склав докторський іспит, захистив дисертацію "Варлаам і Йоасаф: старохристиянський духовний роман та його літературна історія" і здобув учений ступінь доктора філософії. Він мав намір працювати на кафедрі літератури й етнографії Львівського університету на посаді приват-доцента. Однак після несподіваної смерті О. Огоновського в жовтні 1894 р. перед Франком відкрилася перспектива обійняти кафедру руської словесності. Він подав необхідні документи, щоб отримати veniam legendi (право читати лекції), і 18 березня 1895 р. успішно склав габілітаційний колоквіум, а 22 березня у третій залі університету (тепер вул. Грушевського, 4) блискуче прочитав габілітаційну лекцію "Розбір "Наймички" Шевченка». Відповідні документи були надіслані у Відень до Міністерства освіти і віросповідань, проте через негативний відгук намісника Галичини К. Бадені міністр Т. Рітнер не затвердив І. Франка на посаді доцента. Це був початок драматичних "трьох літ" у житті письменника, що увінчалися незаслуженими поразками на парламентських виборах, обструкцією з боку польської й української громадськості через контроверсійні публікації "Поет зради" і "Дещо про себе самого".
Весною 1907 р. І. Франко вдруге звернувся до професорської колегії філософського факультету Львівського університету з проханням надати йому посаду доцента на кафедрі слов'янської філології. Декан М. Смолуховський передав Франкове звернення до гуманітарної комісії, де його сліди губляться. Саме тоді почалася боротьба за українізацію університету, що викликала величезний спротив польських шовіністичних кіл, які не могли допустити до викладацької діяльності найвидатнішого українського письменника і вченого. Восени 1907 р. Франкові діти Андрій і Тарас записалися в університет на класичну філологію, яку вони закінчили у 1912р. Після смерті І. Франка ректорат і академічний сенат дозволили українським студентам розвісити у навчальному корпусі університету некролог такого змісту:
      "Іван Франко, поет української долі, невтомний каміняр на шляху поступу народу, великий учитель сучасного покоління, письменник і вчений відійшов від нас у важкім лихоліттю після звиш сороклітнього труду з невмірующою славою для себе і свого народу в 60-ім році життя наслідком довгого і тяжкого недуга. До участи в сумних похоронах, які відбудуться з дому жалоби при вул. Понінського ч. 4 дня 31 с. м. о год. 5 пополудни, запрошує всіх поклонників Великого Покійника. Українське студентство. Львів, дня 30 мая 1916".
      8 січня 1940 р. Іван Франко повертається до Львівського університету, який за рішенням Президії Верховної ради УРСР отримує славетне ім'я одного з найбільших духовних світочів українського народу. З 1948 р. в університеті виходить періодичний науковий збірник "Іван Франко: Статті і матеріали" (з 1966 р. – "Українське літературознавство. Іван Франко: Статті і матеріали"). В університетських конференц-залах відбуваються франківські ювілейні симпозіуми, конгреси, щорічні конференції. Плідно працює Інститут франкознавства, який очолює відомий учений – професор Іван Денисюк, засновник львівської наукової школи франкознавства. В університеті вже захищені десятки докторських і кандидатських дисертацій, присвячених невичерпній спадщині І. Франка.
      У 1964 р. у сквері напроти університету було відкрито пам'ятник його патронові. З гранітного постаменту Іван Франко щодня зустрічає тисячі студентів – "молодих духів", яким "наука і матір'ю й вітцем, родинов, світом стала".
     
                                                                                                                                Валерій Корнійчук

Оновлено 16-11-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка