Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Каменяр: молот – його символ, зміст – праця



Каменяр: молот – його символ, зміст – праця

Віталій Марчук,
професор Інституту права
ім. Володимира Великого МАУП

Володимир Пастухов, професор,
завідувач кафедри теорії держави
і права Академії прокуратури України

Франко — це ж і є та сила,
яка вміщує в найменшій  іскрі
нашої національної свідомості
програму космосу — код
не знище­ної любові до праці,
до правди, до свободи.
Дмитро Павличко

«Іван Франко — головний із сучасних представників мало­російської літератури, белет­рист, поет, учений, публіцист і керівник демократичної партії малоросів Австрії», — писав академік Агатангел Кримський у 1902 році.
Народився Каменяр у галиць­кому селі Нагуєвичі Львівської області (нині с. Івана Франка) в родині коваля. Після закінчен­ня Дрогобицької гімназії, з 1875 року, навчання у Львівському, а потім Чернівецькому універси­тетах (до 1891 року). 1893-го у Відні захистив докторську дисертацію. Друкуватися І. Фран­ко почав 1874 року. Його світог­ляд формувався під впливом революційних, гуманіс­тичних і визвольних ідей. Пріоритет віддавав соціал-демократизму. Перебував під впливом М. Драгоманова. Разом із М. Павликом у жовтні 1890-го зініціював утворення в Галичині Русько-української радикальної партії. Вивчав і популяризував праці К. Маркса та Ф. Енгельса, переклав українською мовою розділ першого тому «Капіталу», написав до нього передмову. Був не лише знавцем марксизму, а і його критиком. 1899 року разом із М. Грушевським створює Національно-демократичну партію з програмною вимогою державної незалежності України.
Центральною проблемою творчості І. Франка була соціальна свобода, яка розглядалася через співвідношення свободи суспільства і свободи особистості економічної і політичної, національної і культурної. Розвиток свободи суспільства він ставив у залежність від його «економічного стану», політичного устрою, рівня знань і освіти.
Складовою соціальної свободи в його творчості була проблема праці. Д. Павличко пише: «Франко перший в українській і один із перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці» як вічної природної потреби людини, яка розвилася пізніше в одну з провідних суспільних і філософських тем світової культури. Ще замолоду він ставить девізом свого життя працю без віддиху, благає матінку-землю наснаги, щоб вистояти в бою, – праці, «бо лиш боротись значить жить». У 18 років (1874 рік) він філософськи стверджує: «Лиш що набуде наш труд, своїм те можем називать». Пізніше, 1880 року, І. Франко з максималістським проханням звертається до матері-землі:
Земле моя, всеплодющая мати,...
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в серце кривди влучать,
 Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!
Іван Франко – передусім Каменяр, який на різ­них нивах свого творчого життя і громадської діяльності: робітник, плугатар, керманич, проповідник, учитель, але всю творчість його пронизує каменяр­ський камертон, символ якого – молот, зміст якого – праця.
У своєму першому філософському трактаті «По­езія і її становисько в наших временах» Франко пише, що духовне ледарство –  то злочин супроти гуманності. Він не визначає працю як безтурботні радощі чи солодку втіху. Навпаки, праця у його творчості має скорботне забарвлення. Звертаючись до журавлів «посланців півночі, в далекім юзі», він пише:
Перекажіть про бідність, сльози вічні
Про труд безсонний в болі і натузі,
Про чорний хліб твердий, печений в скузі,
Про спів жалібний, мов вітри долішні!
Проте, то героїчна скорбота, вона допомагає муж­ньому вихованню в собі активної волі, дії — основної ознаки людяності, суть якої в тому, що неробство - зло, а праця - добро. Праця у творчості Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людину, вселяти в неї живі пориви, давати їй життєву снагу — пісню, почуття гідності, правди, свободи. Це поет яскраво відобразив у вірші «Пісня і праця», де мати так звертається до сина:
Синку, кріпися! мені ти твердила.
-Адже не паном родився ти чей!
Праця, що в гріб мене вчасно вложила
Та лиш тебе доведе до людей.

А поет їй відповідає:
Правда, матусю! Спасибі за раду!
Я її правди раз досвідив.
Праця дала до життя мні принаду,
Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив...
Франко виконав прохання-настанови матері: важ­ко та плідно трудився з юних літ і до кінця свого му­ченицького життя. У неповних шість років він пішов до школи. Всі роки навчання був першим серед учнів і студентів. За два роки навчання в початковій школі він добре вивчив арифметику, а також навчився чи­тати й писати німецькою, польською та українською мовами. У нього була феноменальна пам'ять. Ось як він згадує про період гімназії: «Шевченка... я вивчив майже всього напам'ять (а пам'ять у мене була така, що лекцію історії, котру вчитель цілу годину гово­рив, я міг опісля продиктувати товаришам майже слово в слово!)». Ще гімназистом, 1874 року, Іван Франко почав друкуватися. Першою публікацією був сонет «Народні пісні» (за автографом — «Пісні народні») у Львівському журналі «Друг». Хоча пізні­ше поет не без гумору писав:
Хто власного ума не має,
То з книг не вийде ум йому;
Хто є сліпий на обо оці,
То що по дзеркалі йому?
Сердешними словами згадує поет матір та її спі­ванки, які заронили в його душу перші зерна поезії, що з часом проросли художніми творами:
Тямлю як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні ще заслухувавсь я;
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого тяжкого життя.
Про материнську любов, яка понад усе, він пише:
Немає друга понад мудрість,
 Ні ворога над гяупоту,
Так, як нема любові в світі
Над матірню любов святу.
У таку духовну силу може обертатися лише праця, в якій живе свідомість «діяння для добра суспільно­го», громадянська свідомість, яка не тільки виправ­довує, а й визначає мету і сенс людського покликан­ня на землі:
Лиш в кого праця потом скронь зросила,
Наверх той виб'єсь з темної юрби..
У вірші «Товаришам із тюрми» Франко переконує:
Не від бога те царство нам спаде,
Не святі його з неба знесуть,
Але власний наш розум посяде,
Сильна воля і спільний паш труд.
У творінні німецького просвітителя Гете «Фауст» поет бачить себе «зворот від особистих мук і розко­шей до ограниченої, але тривкої і твердої праці для суспільства». Іван Франко страждає більше, ніж ге­рой Гете. Адже знає, що вище благо — це праця для суспільства, і намагається викотити з трясовини на гору не камінну брилу, як Сізіф, а цілу Галичину, за­куту міщанськими і клерикальними путами.
Він змушений пройти через пекло насмішок, зну­щань, арештів, тюрем. Далося взнаки і нерозділене кохання. Відкинутий і зневажений верхами Франко не втрачає фаустівського ідеалу, він стає на службу до безправних, гнаних, голодних, бідних низів. Він відчуває, вірить і знає, що поряд з працею існує внут­рішній світ людини, її творче натхнення, її пісня, здатна хоча б на певний час відірвати душу від важ­ких земних буднів, перенести її понад проваллям розлуки на вершину ясної надії і віри у завтрашній день:
0 раю мій, моя ти муко, Пісне!..
1 дотик твій із терня рожі радить,
І по серцях, мов чар солодкий, ходить,
І будить, молодить, і опяняє.
Гімназистом на канікули приїздив у рідне село і допомагав на польових роботах, бачив, як важко тру­дяться люди. У творі «Спомини» поет згадує: «Ма­ленький хутір серед лук і нив на горбику над річкою шумною — отам я в простій хлопській хаті жив, і са­мота, і сум жили зо мною». Згадує Франко також і батьківську кузню «на горбі край села стоїть кузня немала. А в тій кузні коваль клепче, а в коваля серце тепле»... І, звичайно, згадує поет про свою важку працю:
Багато праці, і турбот, і скрут,
та не було вдоволення, утіхи;
мов віл в ярмі, я чув на собі прут
 і тяг чужого скарбу повні міхи.
Він любив своє рідне село і ніколи з ним не пори­вав зв'язків. У творчості Франка період Нагуєвичів був дуже інтенсивним. Узагальнивши багатий жит­тєвий матеріал, письменник створив там повість «Борислав сміється», в якій йдеться про важку пра­цю робітників, їхню боротьбу за краще життя. У Нагуєвичах з його літературної кузні вийшли також оповідання «Добрий заробок», «Слимак», історична повість «Захар Беркут», цикл поезій «Галицькі образки», в яких подано правдиві картини життя тру­дящих. Мрією поет сягав у ті часи, коли земля і пра­ця належатимуть сільським трударям:
І бачив я в думці безмежні поля:
Управлена спільним трудом, та рілля
Народ годувала щасливий, свобідний.
Тричі перебуваючи в тюрмі (1877,1880,1889 роки) за революційну діяльність, І. Франко близько позна­йомився з трудівниками, доведених нуждою і екс­плуатацією до тюрми. Вони додавали йому низку тем для белетристичних творів, які друкувались у журна­лах «Дзвін», «Молот», «Народ», «Світ». У них ідеть­ся про працю й побут робітників і підприємців на нафтових промислах у Бориславі.
Варто зазначити, що й сам Франко жив та працю­вав у великій матеріальній скруті, не кажучи вже про його душевний стан. Після виходу з тюрми від нього, як від небезпечної особи, відвернулось усе галицьке «обскуратноє» суспільство — не тільки москвофіли, а й народовці — українські націоналісти.
Публіцистичну діяльність і керівництво радикаль­ною партією Франко вів цілком безкорисливо. Засо­би для життя доводилося добувати старанною плат­ною роботою у польських газетах.
Приблизно від 1893 року Франко віддається нау­ковій роботі і 1894 році захищає докторську дисерта­цію: «Варлаам і Йоасаф». 1895 року професорський сенат обирає його на кафедру малоросійської і старо-російської літератури, і Франко міг радіти, що вреш­ті-решт зміг скинути «ярмо барщини» і присвятити себе науковій і літературній праці. Проте галицький намісник граф Казимір Бадені не допустив до затвердження професором людину, «яка три роки сиділа в тюрмі». Важливий песимістичний настрій Франко відобразив у збірнику віршів «Мій Ізмарагд». Обурене польське суспільство закрило для нього доступ до польських газет і журналів. Джерелом засобів для існування залишалася робота в німецьких, чеських і російських журналах. Однак це були випадкові заробітки, яких було дуже мало, і тому деякий час йому загрожувала сліпота від темної квартири і голодна смерть сім'ї, як свідчить А. Кримський.
У цей час Наукове товариство імені Шевченка у Львові під головуванням професора М. Грушевського почало видавати серію оплачуваних наукових і літературних праць. До цієї роботи залучили і Франка, який від 1898 року став редактором «Літературно-наукового Вісника», найкращого українського журналу, який видавало НТШ. Франко продовжував стверджуватись:
Я буду жити, бо я хочу жити!
Не щадячи ні трудів, ані поту,
При ділі, що наш вік бересь вершити,
Найду й свою я тихую роботу...
На те віддам свій труд, свою охоту
І вже звучить як заклик-поклик Франка:
Я син народа,
Що в гору йде, хоч був запертий в льох.
 Мій поклик: праця, щастя і свобода
Я є мужик, пролог, не епілог.
Попри бідність свого народу і власну скруту Франко найвище ставить скарби людського духу. Він пише: «Хто здобуде всі скарби землі і над все їх полюбить, той сам стане їх рабом, скарби духазагубить».
У творчості Франка поряд ідуть дві взаємні великі і вірні сили: пісня і праця, дух і матерія:
Пісня і праця — великі дві сили!
 їм я до скону бажаю служить;
Череп розбитий як ляжу в могилу
 Ними лиш зможу й для правнуків жить.
Служба пісні й праці, які поєднуються і допомагають людям, створюють умову для повноцінного життя. Поет по-філософськи і суто по-людськи розуміє сутність праці в житті людини і суспільства. Тільки завдяки праці людина стала вершиною творіння природи. І це у Франка звучить як гімн:
Лиш в праці мужа виробляєсь сила,
Лиш праця світ таким, як є, створила
Лиш в праці варто і для праці жить.
Іван Франко глибоко і витончено у своїй художньо і правдиво висвітлює людину праці, яка включена в природу власною важкою поневоленою працею, «але те поле, оре не собі... Бо від колиски він в недолі пережив і в труді вік цілий... Щоб жити, він Життя, і волю власну, й силу за кусник хліба продає, хоча не кормить той хліб... Той наймит - наш народ, що поту ллє потоки над чужою нивою і панщини яр­мо тверде... Та в серці, хоч і як недолею прибитім, на­дія кращая жиє». Так Франко описує працю наймита у вірші «Наймит».
У вірші «Якось-то буде!» Іван Франко пише про безвихідь через безробіття та голод:
З голоду й нужди вмирає, мужик,
Крадіж, рабунки, весь край - один крик...
Батько кидає кохану родину
В Росію, Молдавію тягнуть плачучії
На заробітки отарами люде...
Щось схоже на сьогодення в Україні, звідки виїха­ло за кордон у пошуках роботи до 7 млн. наших гро­мадян. За даними Держкомстату України, у січні -лю­тому 2006 року рівень безробіття становив 7% еконо­мічно активного населення [10]. І як наслідок нашої «прихватизації» і безробіття ми маємо: 1% — дуже багатих, 5-6% — багатих, 70% — бідних. Варто нага­дати, що 1991 року українська економіка за структу­рою зайнятості була близька до розвинутих індустрі­альних країн. Ось в чому проявляється геній І. Фран­ко –бачення проблеми на віки, а також «мудрість» керівництва нашою країною, яке довело її до такого стану:
Рідну країну з слізьми споминав він,
Але з прокляттям із неї тікав він...
Гей, розіллялось те руськее горе
Геть по Європі і геть поза море!
Водночас Франко благав: «Мій рідний краю ... од­ного лиш тобі благаю з неба, щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе твої найкращії сини».
Усі твори І. Франка, де висвітлюється важка праця робочого і селянського люду спрямована на те, що:
Він побідить, порве шкарлущі пересуду
І вольний власний лан
Ти знов оратимеш — властивець свого труду,
І в власній краї сам свій пан!
Однак для цього потрібно було «звалити наш сус­пільний лад» і пам'ятати: «Ти слуга нещасних! Пра­цюй для них словами і руками без бажань власних, без вдоволень власних!» Іван Франко жив і працю­вав задля того, щоби праця стала суспільно корис­ною, вільною, мирною. Він робив спробу заглянути далеко вперед, хотів поміркувати, що ж воно чекає наш трудящий народ та інші людності на світі. «За­пеклий соціаліст, проповідник марксизму обертаєть­ся в одного з найпроникливіших критиків класової теорії суспільства і тих рецептів, за якими намагали­ся будувати пізніше в СРСР», — пише про 1. Франка Дмитро Павличко. Це підтверджує філософська пра­ця Каменяра «Що таке поступ?» Щоб глибше зрозу­міти Франкові думки, викладені в цьому творі, ми нижче наводимо один його фрагмент повністю, який, на наш погляд, чітко відображає суть усього твору:
«Що все на світі зміняється, що ніщо не стоїть на місці, се відомо кождому, се пізнає кождий сам по со­бі і по своїм окруженню. Але чи ті зміни йдуть на ліп­ше, чи на гірше, на се вже відповідь не у всіх однако­ва...
З усього того, що ми сказали досі, видно деякі ціка­ві речі, які слід затямити собі. Перше те, шо не весь людський рід поступає наперед. Велика його частина живе й досі в стані, коли не повної дикості, то в стані, не дуже далекім від неї. Друге те, що той поступ не йде рівно, а якось хвилями: бувають хвилі високого підйому, а по них наступають хвилі упадку, якогось знесилля і зневір'я, потім хвиля знов підіймається, знов по якімось часі опадає і так далі. А третє, що той поступ не держиться одного місця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах оживле­ного руху пустоту та занепад...
Що ж воно таке? — спитаєте. Що ж се за поступ, що з усім своїм шумом і гуком, з усіма науками і штука­ми, ціною тисячолітньої боротьби, мільйонів жертв і моря пролитої крові допровадив людей аж до такого раю? Чи варто ж було добиватися його і чи варто працювати для його піддержання, для дальшого люд­ського розвою, коли він іде блудними дорогами?
Отсе ми дійшли до найтяжчої рани нашого тепе­рішнього порядку. Величезні багатства з одного боку, зібрані в немногих руках, і страшенна бідність з дру­гого боку, що душить мільйони народу. З одного боку неробство, що привикло жити з праці інших і навіть думати не потребує само про себе, а з другого боку тяжка, чорна, ненастанна праця, що оглуплює чоло­віка, не даючи йому думати ні про що інше, крім ка­валка чорного хліба. З одного боку пишний розвій науки, штуки* та промислу, що витворюють скарби і достатки нібито для всіх людей, а з другого боку мільйони бідних та темних, що жиють ось тут обік тих скарбів, не знаючи їх і не можучи користати з них. Нерівність між людьми ніколи не була більша як власне в наших часах, коли думки про рівність та демократизм непохитно запанували в головах усіх освічених людей.
Що ж воно таке? — запитують себе найрозумніші і найчесніші люди нашого віку, у яких болить душа ди­витися на такі суперечності. Невже ж воно так му­сить бути? Невже поступ мусить іти раз у раз у парі з чиєюсь кривдою? Невже люди тисячі літ мучилися, мордували себе, працювали, думали та винаходили на те тільки, щоб запевнити панування та розкошу­вання всяким Ротшільдам, Бляйхредерам, Астонам та Гіршам? І невже нема ніякого способу змінити се і зробити рівновагу між поступом багатства, знання і штуки і зростом добробуту та розвою всеї народної маси? Розуміється, всі ми віримо в те, що такий спо­сіб можливий, хоч, певно, не легкий...
...По думці соціал-демократів, держава — розумі­ється, будуща, народна держава — мала статися все­владною панею над життям усіх горожан. Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержання, від­повідне до його праці й заслуги. Вона, знаючи потре­би всіх своїх горожан, регулює, кілько й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кождий чоловік має працю­вати, а кілько спочивати, а кінець кінців може дійти й до того, кілько в ній людей має родитися, аби ці­лість не була обтяжена, дбаючи про надмірне число дітей, і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою то го­ловна прикмета соціальної демократії. По її думці, кожний чоловік у будущім устрої від уродження до смерті буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготуван­ня; потім буде визначувати йому роботу і плату, дава­ти заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабос­ті ласкавий хліб.
Нема що й казати, є дещо привабного в такім погляді, особливо для тих бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де дітися і що в рот  вложити завтра; для тих мільйонів беззахисних дітей, що виростають або зовсім без опіки родичів, або терплять не раз муки і знущання від злих, темних, п'яних або хорих родичів та опікунів. Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.
Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших  поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.
А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну вдасть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші  деспоти, і стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів – усе одно, чи родовитих, чи вибираних – над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і що шукають чогось нового. Ні, соціал-демократична «народна держава», коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила би раю на землі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу...
Поступ цілої людської — се величезна і дуже складна машина. Вона порушується силою, на яку складаються тілесні й духові сили всіх людей на світі; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній якісь громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі керувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, то ті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод — се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов — се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих  кондукторів нема, і ще довго не буде...
Чоловік хіба на найближчім ступені дикості задовольнявся такою вовчою боротьбою за єствування, та й то ще хто зна, чи так; у деяких мавп ми бачимо вже життя в більших або менших громадах, серед яких видно початки певного порядку й дружності. А ціла історія людського роду, то властиво історія здруження людей, зливання одиниць і дрібних родин у громади, племена, держави. Первісна, вовча боротьба за єствування приймає  в такім громадськім житті зовсім інші форми, вироджує інші почуття та цілі, а поперед усього почуття єдності та дружності людського роду супроти всієї решти природи. От тим-то думка дарвіністів, що люди повинні боротися за своє єствування без огляду на людяність, по-вовчому, по засаді; хто дужчий, той ліпший, є властиво запереченням поступу в тій формі, в якій він одиноко можливий між людьми, і значила би властиво цофнення чоловіка на становище вовка або дикуна» [1].
У Франка і раніше (повість «На дні», 1880 рік) з’являлися нотки скептицизму щодо здатності соціалізму всіх ощасливити. Але то все були глибокі роздуми щодо долі трудящого люду в її еволюційному розвитку. Такі промовисті контрасти-роздуми можна тим, що у своїй літературній творчості Франко обирав духовний світ героїв, а у наукових працях все ж домінував владний розум — «здобутки новочасної науки». Він вважав, що власні переконання необхідно виробляти за допомогою «фактів, досвідів, контролю». Треба було якось погодити суперечність: «розум-серце, душа, повнота чуття»; але з «вірою в силу духа».
Кваліфікуючи теорію соціалізму як «велике культурне надбання новіших часів», Франко запропонував власне розуміння соціалістичного ладу. У його основу він поклав ідеали справедливості, рівності, братерства; «повну громадську і політичну свободу»; поєднання інтересів особистих і національних; пріоритетності еволюційного  шляху  реформ  перед збройною боротьбою; «економічну рівність» як результат відміни «продуктивної власності» (земля, фабрики) за умови збереження «власності споживчої»;­ відсутність експлуатації і соціального гніту; обов'язок працювати «за своїми власними здібностями», «Лиш що набуде наш труд, своїм те можеш назвати» тощо. Майбутній устрій він уявляв як «одне політичне ціле, побудоване на повному самоуправ­ні»: «Над народом не буде управління зверху, але сам народ знизу (від суспільства) управляє сам собою,працює сам на себе, сам освічується і сам захищається». Він щиро вірив: «Лиш праця ржу зотре, що грудь з'їдає».
Його прогресивне мислення і діяння «за поступ, щастя й волю» «до храму людських змагань, праць і трудів», «і поступається, міцніє. І спішить туди, де дніє: словом сильним, мов трубою, міліони зве з со­бою, — міліони радо йдуть, бо се голос духа чуть». «І, наче золото в горнилі, сей світ очистеться зовсім. І чиста, в невичерпній силі, засяє правда й воля в нім». Усе це дуже чітко і яскраво відображено в багатьох його творах, як от «Гімн», «Товаришам із тюрми», «Про соціалізм» — 1878 рік, «Соціальна акція, соці­альне питання і соціалізм» — 1904 рік та інших чис­ленних працях, де Каменяр стверджує: «Люди, люди! Я ваш брат, я для вас рад жити, серця кров'ю горя рад ваше горе змити. А що кров не зможе змить, спалимо огнем то! Лиш боротись — значить жить».
Франко був проти збройної боротьби, аби «звали­ти наш суспільний лад». Він віддавав перевагу де­мократичним реформам. У вірші «На суді» (1880) сказано:
А ще скажіте, як сей лад
Перевернути хочем ми.
Не зброєю, не силою
Огню заліза і війни,
А правдою і працею,
Й наукою. А як війна
Кривава понадобиться
Не наша буде в тім вина..
Незважаючи на драматичне протиборство ідей, яке вирувало в душі Каменяра, він залишився моноліт­ним генієм, до кінця вірним сином свого народу, його поклик був «праця, щастя і свобода». Він глибоко ві­рив «День світла, щастя й волі засвітає» та «хтось добрим словом і мене згадає». І.Франко благав і зак­линав:
Єднаймося, братаймося
В товариство чесне,
Нехай братерством, щирими трудами
Вкраїна воскресне!

Література:

  1. Франко І. Твори: У 20 т. – К., 1955-1956.
  2. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1986-1997.
  3. Франко І. Сонети. – К.: Дніпро, 1984.
  4. Павличко Д.В. Іван Франко // Франко І. Твори: У 3 т. – К.: Наукова думка, 1991. – Т. 1.
  5. Калинович В.І. Політичні процеси Івана Франка та його товаришів. – Львів, 1967.
  6. Павличко Д. Сучасні акценти у поемі І.Франка «Мойсей». – Дрогобич, 2005.
  7. Шляхами Івана Франка на Україні, - Львів: Каменяр, 1982.
  8. Сакун О.Ф. Франко Іван Якович: Державні, політичні та громадські діячі України. Політичні портрети. Книга 1. – К.: Видавничий дім, 2002.
  9. Блокгауз Ф.А., Эфрон И.А. Энциклопедический словарь. – СПб., 1902.
  10.  Праця і зарплата. – 2006. - № 12.
  11.  День. – 2006. -  № 5. – 20 січня.
Оновлено 26-05-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка