Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Геніальний провидець національно-державного творення України



Василь Гвоздовський

Дивно, але неминуча циклічність історії знову ставить нас перед вибором. Уже вкотре ми, українці, опиняємося в ситуації, коли му­симо вирішувати проблему: бути чи не бути нам вільним і самостійним народом. Знову нависає над Україною своїм важким тягарем тоталітарна імперія. Зіткана з насильства і підступу, злочину й облуди, вона віками роз'їдає зовні і зсередини духовне тіло нації.

Схожі обставини склалися в Україні і на по­чатку XX століття. Іван Франко, вихователь і натхненник цілих поколінь українських пат­ріотів, аналізуючи ситуацію, звернувся з «Одвертим листом до галицької української молодежі». Вчитуючись у його висловлені ще в 1905 р. думки, дивуєшся, настільки нині акту­ально та повчально звучать вони для нас.

«Схід Европи, а в тім комплексі також наша Україна переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шука­ють собі нових доріг і нових форм діяльності, коли невимовне горе, вдіяне народом дотепе­рішнім режимом, порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до бо­ротьби, якої результатом мусить бути новий перестрій зразу державного, а далі й громад­ського, соціального порядку  Росії, а в тім ком­плексі й України», — так описує тодішнє полі­тичне становище І. Франко [1, с. 401].

Він далекоглядно застерігає: «Російський лі­бералізм ... сильно теоретичний і доктринер­ський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками. Доктрина — се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди і жи­ві інтереси...» [1, с. 402-403].

І тут Франко вкотре виявляється геніаль­ним провидцем у своїх політичних поглядах. Він передбачає переростання Російської ім­перії у ще страшнішу тоталітарну структуру: «... Доктрина самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистарчить замість самодер­жавної особи поставити самодержавну ідею — ідею нероздільності й єдності Росії, непо­рушності російського великодержавного ста­новища і фундаментального, ...катекзохен державного становища "русского" т. є. вели­коруського народу, — і маємо знов продов­ження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання ок­раїн для "добра" центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі...» [1, с. 403].

Шовіністично-імпер­ська політика нищення і руйнування окремішності, індиві­дуальності інших народів система­тично плекалася протягом усієї до­ теперішньої істо­рії північного царства. Це без­глузде і безцільне топтання проводи­лося в ім'я ідеї одноцільного характе­ру Росії. І «тільки там, — каже І. Фран­ко, — де сей доктринер­ський автократизм стрі­чав діяльний, організований елементарний опір... він нарешті виявляв склонність до концесій, а бодай до якихось перетрактацій» [1, с. 403]. «Найменше такого опору знаходив собі автократичний доктринаризм на Україні», — з гіркотою констатує І. Франко. І пояснює: «Не тому лише, що українське слово було сковане і закнебльоване, а головно тому, що велика часть світлих українців, вихована в тих самих ідеях авток­ратичного доктринерства, й сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі стидалася його, в душі признавала себе gеntе Uкгаіnі, паtіопе Russi (з роду українець, за національністю росіянин) й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії» [1,с. 404].

Так, саме ця жалюгідна хвороба — малоросійство — підтинало нам гідність і незалеж­ність. Та хвороба роз'їдає наш національний характер ще від часів татаро-монгольських. Ця рабськість, схиляння перед чужим, цей, як Є. Маланюк, «брак найелементарнішого національного інстинкту і паралічної волі» [2, с. 10] виламали з нашої історії цілі віки — віки суцільної покори і зрадництва. І зараз, огляда­ючись у минуле, хочеться волати: хто ті 700 родів української шляхти, які повернулися на польське? Звертаючись до такої славної ко­зацької доби, згадується зрадництво і продаж­ність старшини. Обривається серце від шевченкових слів: «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміт­тя ваші пани, ясновельможнії гетьмани»! Таку виразну характеристику малоросійства дав Шевченко задовго перед Фран­ком.

Завдання створи­ти націю зі стада постало ще на зорі нашої державнос­ті; головна роль у її вирішенні відво­дитиметься інте­лігенції. Франко окреслив це так: «Перед україн­ською інтелігенці­єю відкриваються (тепер, при свобідніших формах життя вРосії, величезна дійова задача — витворити з ве­личезної етнічної маси ук­раїнського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не ішла, та при тім придатний на прис­воєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культур­них здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може осто­ятися» [1, с. 404].

І це вона повинна зробити у надзвичайно важких і несприятливих умовах. Немає на­лежної освітньої системи, письменництва, «яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духовні потреби». Відсутня і справжня бойова преса, «приложена до місцевих потреб». Немає достатньої опори в законодав­чих та державницьких справах, не є достатньо чисель­ною кількість діяльних пат­ріотів серед народу, інтелі­генції та духовенства. «Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні при­хильники вівісекції будуть доконувати своїх експери­ментів» [1, с. 404].

Упродовж майже всього XX ст. ми були і «ковад­лом», і «кроликами» для сталевого молота російсько­го шовінізму і для соціаліс­тичних експериментів іудо-російського більшовизму. Франко дає кілька аналітичних порад своїм землякам щодо їхньої громадянської і полі­тичної роботи.

«Ми мусимо навчитися чути себе українця­ми — не галицькими, не буковинськими укра­їнцями, а українцями без офіціальних кордо­нів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім куль­турнім стані, познайоми­тися з її природними за­собами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локаль­ним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною йо­го...

...Ми мусимо почувати себе не піонерами, але ря­довими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, ло­кальних справ виставляти як справи всенародні, сво­їх дрібних персональних  амбіцій висувати на першу лінію загального інтере­су» [1, с. 405].

І. Франко усвідомлював необхідність переміни націо­нального характеру, вироб­лення нової національно-ду­ховної ментальності. Ось як він окреслює головний нап­рям змін, що повинні відбу­тися в національній свідо­мості і практичній діяльнос­ті: «Наш голосний, фразео­логічний та в більшій части­ні нещирий, бо ділами не по­пертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко від­чутному народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інер­ція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи ін­шим припадком були поставлені "на чоло на­роду", стали послами, професорами, головами товариств і т. ін., мусить уступити місце жи­вій, критичній праці думок і готовності — все і всюди подати свій голос у загальній справі, виконувати дільно, на власне ризиковано, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерності посуне­на толеранція хиб та слабостей наших ближ­ніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергійнішій реакції проти усякої мо­ральної гнилизни, що гро­зила б розпаношитися в наших товариських від­носинах» [1, с. 407].

Як бачимо, І. Франко рішуче та критично вияв­ляє всі недоліки своїх земляків. Тільки у вигар­туванні морально безком­промісних людей бачить запоруку піднесення та визволення нації, що є особливістю національно-державницької кон­цепції.

І. Франко розуміє, що це   «моральне   перерод­ження, яке вповні доконається, не швидко, аж наслідком праці поколінь, та до якого ім­пульс кожний із нас повинен дати сам собі, власною постано­вою...», щоб у «серці кождого... знайшлася би моральна сила, щоб сказати собі і покласти Ганнібалову присягу: віднині доложу всякого зусилля, щоб увільнитися від тих хиб, пово­дитися краще, працювати пильніше над собою» [1, с. 408].
Він проходить це перерод­ження, переростає марксизм та стає його суворим критиком. Великий Каменяр перестерігає молодь і суспільність перед «всевладністю ко­муністичної держави», проголошеної у всіх десяти точках «Комуністичного Маніфесту», бо вона загрожує деспотизмом над усім мате­ріальним і духовним життям («Мій Ізмарагд»). Франко переростає і драгоманівщину, він поборює доктрини і доктринерство, про що згадувалось вище, та вчить молодь, що «доктрина — це формула, супроти якої усту­пають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина — се уні­форм, стрихулець, ворог усяких партикуляризмів» [1,с. 402].

А далі Франко твердить, що «тільки ненастанна, жива стич­ність з людьми може охоронити наше письменство від манівців, тільки солідарність з тим нашим бідним, сірим, але конкретним братом охоронить нас від абстрак­цій і доктринерства і поведе наш національний розвій простою, вірною дорогою» [3, с. 401].

Дорогою куди? І на це запитан­ня Франко дає відповідь: до най­вищої цінності життя, до шевченкової «святої волі», до свободи людини, нації, людства. «Скрізь і завжди у мене була одна провідна думка: служити інтересам мого рідного народу» [4].

Так відбувається еволюція у по­літичних поглядах Івана Франка як Генія, що підносить українську національну державність. Франко вірив що до здійснення цих ідей веде тільки один шлях, а саме: шевченкове «борітеся - по­борете!». Із глибини душі промо­вив він: 
«Люди-люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров'ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не може змить
Спалимо огнем то!
Лиш боротись значить жить
Vіvere memento!» [5]

Він з'єднав українську національну ідею в могутню національно-державницьку концепцію розвитку, включаючи світогляд соціальну справедливість. Ясно проголосив для нашого національного визволення і самовизначення засаду соборності України: «від Кубані аж до Сяну-річки — одна, роздільна».

Велич Франка проявляється у його словах «Синтезою всіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглинки, буде ідеал повного, нічим не зв'язаного і не обмежуваного життя і розвою нації. Все, що іде поза рядами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прик­рити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надій­де пора консолідування якихось вільних між­народних союзів для осягнення вищих між­народних цілей» [6].

Вплив Івана Франка на формування націо­нальної свідомості в Україні — одна з найваж­ливіших особливостей його творчості. Щоб визначити розміри цього впливу й належно оцінити дороговказ поета — саме з погляду дозрівання української нації — треба не тіль­ки проникнутися часом, коли жив і творив ве­ликий письменник, але й заглибитися в добу, що йому передувала.

XVIII ст. стало для України справжньою домовиною. Нація, яка за митрополита Пет­ра Могили і гетьмана Богдана Хмельницько­го променювала з Києва своєю високою осві­тою, зокрема літературою та церковним будівництвом, яка збройно потрясала сходом Європи, колись державна нація перетворю­ється протягом XVIII ст. в народ без імені, в Іванів без роду і племені. Із карт світу зникає навіть назва «Україна», натомість з'являють­ся штучно прищеплювані сусідами то «Ма­лоросія» й «Новоросія», то «Людомерія» і «Галіція» та ін. Майже вся Україна, ко­зацько-гетьманська держава, поділена московсько-польсько-австрійськими займан­цями, стає провінцією Росій­ської імперії, яка шляхом підбоїв і завоювань усе біль­ше й більше зростає на силі. Народ України переймено­вують у «малоросів», ділять на «рутенів» і «руснаків». Обриваються зв'язки із За­хідною Європою, що їх ми мали ще з часів Ярослава Мудрого.

Українська еліта московщиться на центральних зем­лях, полонізується в Галичи­ні, онімечується в Буковині. Український селянин попадає в безпросвітне кріпацтво, принесене з Москви. Над колись незалежними запорізькими «вольностями» нависає московський батіг. Немає шкіл із рідною мовою, що процвітали за Хмельницького й Мазепи, немає рідної мови в церкві. Неписьменний кріпак залишається єдиним носієм і зберігачем українства.

Нарешті, серед темної ночі блискає промінь. Появляється Іван Котляревський. Сміх «Енеїди» пройшов трагікомічно, але не зник без­слідно. Незабаром залунали українські пісні, зібрані Михайлом Максимовичем, продзвені­ло живе слово з уст Маркіяна Шашкевича. Як синтеза попередніх осягів, зріс гнівний Тарас Шевченко, який відкриває в затурканому крі­пакові високі якості людини, бунтівливий Шевченко, який пригадує українцям їхнє славне минуле, вказує на жорстоку сучасність і запалює до боротьби за «державно-політич­ну самостійність України». Українське пись­менство завдяки Великому Кобзареві, стає явищем світової літератури й займає своє міс­це в скарбниці культурних надбань світу. Але не Тарасові довелося викінчувати формуван­ня української нації, різьбити її контури й лі­нії. Саме Івану Франкові припадає ця велика й відповідальна місія — довершити форму­вання нас як новітньої нації з усіма потрібни­ми складниками.

Не для слави й не для багатства ставить се­бе ковальський син «на шляху поступу». Із послідовністю свого великого вчителя Шев­ченка, який закликає до повстання в безсмер­тному «Заповіті», Франко віддається титанічній праці, бо він глибоко вірить у те,  що «прийде час», коли ми
«...своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ». [7].

Тому можна сміливо сказати, що саме Франко стає різьбярем новітньої української нації.
Із почуттям великої любові пише поет про Січ, колиску української слави, як про «святе» діло, що його продовжували товариства сільської молоді в західній частині України:
«Гей, Січ іде,
Красен мак цвите.
Кому прикре наше діло, –
Нам воно святе». [8].

Об’єднання українських земель в одну соборну державу для поета було конечною необхідністю. Він закликав до єднання, сіяв поміж українцями віру в те, що Україна «ще не вмерла і не вмре». Прийде час і тоді:
«Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна
Від Кубані аж до Сяна-річки
Одна, нероздільна.
Щезнуть межі, що помежували
Чужі між собою,
Згорне мати до себе всі діти
Теплою рукою». [9].

Пам’ятаймо, що ці слова було написано ще 1883 р., задовго до створення першої виразно самостійницької організації Революційної Української Партії (РУП). Саме такі ідеї, висловлені у цитованій поезії, лягли в основу акту соборності українських земель, проголошеного 1919 р.

Національно-соборницька ідеологія Франка знайшла свій яскравий вислів і в іншому творі поета, що його протягом довгого часу західні українці виконували як національний гімн:
«Бо пора се великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!» [8].

Пройшовши нелегкий еволюційний шлях від послідовного драгоманів ця до переконаного самостійника, Франко наполегливо шукав шляхів реалізації національної ідеї. І прийшовши до висновку, до якого прийшла більшість європейських націй на зламі століть: підпорядкування поступу національної ідеї і як вислід – національна суверенність. Це одночасно й ідеал, і можливість позбутися того страшного хаосу і безладдя, морального та духовного звиродніння, що несли на своїх раменах детермінізм, матеріалізм, позитивізм і так званий «прогрес».

Згодом українська політична думка увиразнить ідеї Івана Франка, оформить їх у вигляді  політичних мані­фестів і прагнутиме реалізу­вати. Іван Франко виявився на висоті часу. Відчувши рит­ми доби, осмисливши мину­ле, він указав нації на єдино вірний шлях — шлях свободи, шлях побудови своєї держав­ності.
Отже, у кінці XX ст. на мапі Європи з'явилося кілька са­мостійних держав, серед яких гідне місце зайняла й Україна. Історична доля українського народу чудотворно вивела йо­го на широкі простори світо­вого діяння. Подібне на те, що всі пекельні муки, нелюдські страждання та невиносиме яр­мо неволі українського народу несподівано обірвалися і нас­тала довгождана винагорода свободою й національною не­залежністю. «Доля усміхнула­ся». Але справа в тому, що ще треба значних сил, мужності та витримки, а головне — розуму, щоб витримати та зміцни­ти державну самостійність ук­раїнського народу, суверенітет і національну незалежність України.

Осягнувши незалежність, український на­рід наче з летаргічного сну прокинувся, не зовсім будучи готовим до свого бадьорого іс­нування, до своєї самостійної державної ді­яльності. Тому життєво важливою стала пот­реба морально-політичного та психологічно­го визрівання народу до рівня свідомого дер­жавотворця із розумінням мети національної самостійності. На сучасне покоління україн­ського народу — на його еліту, класи, прошар­ки, групи, всі верстви — покладена велика відповідальність перед історією та прийдеш­німи поколіннями за майбутність України, за її самостійність і суверенітет. Свідомість ве­ликої національної ідеї — утвердження дер­жавної суверенності та національної самос­тійності України — є доленосним світилом, яке розвіює темряву рабської психології, оз­доровлює від патології національного нігілізму, від ностальгії за імперіїю та маревом соціалізму. І в цьому контексті боротьби за утвердження української державності, вагомі слова належали великому синові свого народу – Іванові Франку.
Література:

  1. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібр.творів: У 50 т. -  К.: Наук. думка. – Т.45.
  2. Маланюк Е. Пролог, не епілог (1856-1956) // Іван Франко. Вибір поезій. – Париж: б.в., 1956. – С.10.
  3. Франко І. Твори. – Т.10. – С.182.
  4. Франко І. Суспільно-політичні погляди Драгоманова // Зібр.творів: у 50 т. – Т.45. – С.428.
  5. Франко І. З вершин і низин: Vivere memento // Там само. – Т.1. – С.123.
  6. Масарик Т.Г. Ідеали туманностей. – Львів: Друк. НТШ, 1902. – С.96.
  7. Франко І. З вершин і низин: Каменярі // Зібр. творів: у 50 т. – Т.1. – С. 68.
  8. Франко І. Статті та матеріали. Гимни // Українське літературознавство. – Львів: Світ. – 1996. – Вип. 62. – С.14.
  9. Франко І. Статті та матеріали. Розвивайся ти високий дубе… // Там само. – С. 16.
Оновлено 13-11-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка