Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ФРАНКО ІВАН



ФРАНКО ІВАН (27.08.1856, с. Нагуєвичі, тепер Львівської обл. -  28.05.1916, м. Львів) - поет, прозаїк, драматург, пере­кладач, багатогранний вчений, громадсь­ко-політичний діяч.

Народився в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському (філософський факультет), Чернівецькому та Віденському університетах (в остан­ньому 1893 р. захистив дисертацію). Брав участь у роботі студентського «Академіч­ного гуртка» «Друг». Тричі ув'язнювався австрійською владою за небажаний для неї напрям громадсько-політичної діяльності. У 1887-1897 рр. працював у газеті «Kurjer Lwowski». 1890 р. став одним із засновників радикальної партії в Галичині, що згодом переросла у національно-демократичну. Протягом 1894-1897 рр. редагував «Житє і слово», в 1898-1906 рр. разом з М. Грушевським -  «Літературно-науковий вісник». За участю І. Франка видані альма­нахи «Ватра», «Веселка», «Перший вінок», тижневики «Народ» і «Хлібороб». Світо­глядно еволюціонував від соціал-демок­ратизму до українського самостійництва й соборництва. З 1908 р. різко погіршився стан здоров'я. Похований на Личаківському кладовищі Львова. Його ім'ям названа область - Івано-Франківська, Львівський університет, Київський драматичний театр, багато установ освіти, науки, культури в Україні і за її рубежами.

Почав творчість у гімназійні роки оригінальними поезіями й перекладами, «увійшов на літературне поле молодим і невиробленим», дебютувавши у «Друзі» со­нетом «Народна пісня» (1874). Підсумок своєї творчості перших 20 років І. Франко визначив так: «Двадцять літ життя і пра­ці - може, не так пильної, не так свідомої і суспільної, як би треба було, та все-таки, смію сказати, продиктованої щирим ба­жанням загального добра і поступу, щирою любов'ю до рідного народу і рідного краю».

І. Франко - митець титанічної праці. Видані 50 томів є лише половиною твор­чого доробку. Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 - перекладної, 9 томів оригі­нальної прози, 2 томи драматичних творів. Ще більше вражають масштаби інтересів, творчих шукань, ідейно-естетичних відкриттів: в обсязі його творчої обсервації -  народ, характер і доля різних поколінь, верств, літературних традицій України, а водночас - історія і доля людства, пере­клади творчості найвидатніших митців світової літератури. Крім української, пи­сав також польською, німецькою, іншими мовами.

За характером обдарування І. Франко належить до типу митців-реформаторів. Основа його філософсько-естетичних та етичних поглядів - майже тисячолітня духовно-культурна спадщина українського народу з часів Київської Русі, Гетьман­щини до І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Драгоманова. Він глибоко володів сек­ретами еллінської й середньовічної куль­тури, художніх систем Реформації, Відрод­ження й Просвітительства, сентимента­лізму й романтизму. Найвищими автори­тетами для нього були Данте, В. Шекспір, Й. В. Гете, Ф. Шіллер, Т. Шевченко. Хоча І. Франко дотримувався переважно засад класичного реалізму, але ніхто й ніщо, жодна з естетичних традицій, жоден зі сти­лів, власне, ніщо й ніхто не були для нього істиною в останній інстанції. З одного бо­ку, він відстоював традиції, синтез національного й зарубіжного естетичного до­свіду, а з другого - право бути «вічним революціонером» і в царині духа та ху­дожніх систем.

І. Франко логічно й закономірно став теоретиком і практиком «новітнього», або, як він називав, «наукового», реалізму, що став прологом літературно-творчої сис­теми XX ст., еволюціонував від натуралізму в дусі Золя до неоромантизму. Етапною на цьому шляху стала вже збірка «З вершин і низин» (1887, 1893). Саме в ній генеру­ючим постає образ «вічного револю­ціонера» з поезії «Гімн», покладеної на музику М. Лисенком. Це вічний дух сво­боди і справедливості, фаустівського шу­кання сенсу буття; бо він - Україна, яку розпинають на голгофі рабства, але вона не вмерла і буде жити, оскільки є часткою цілісного світу, незнищенним космосом, оплотом нескореності і свободи; бо той дух - прообраз українця, що еволюціонує з Ярослава Мудрого, Данила Галицького і Митуси (володаря і митця), Б. Хмель­ницького, Г. Сковороди і Т. Шевченка, щоб виявити безсмертя суверенної осо­бистості, безмежної мудрості і мужності людини. Саме найвищий гуманістичний ідеал допомагає йому в новаторських ху­дожніх формах виразити безмежну сутність тогочасного світу, дійсності України у цик­лах «Веснянки», «Осінні думи», «Україна» та ін., у «Галицьких образках», «Жидівсь­ких мелодіях» та легендах («Смерть Каїна», «Цар і аскет»).

Відбиття голосів віків і поколінь, ба­гатство проблематики, картин, образів, настроїв, поетики були ідеальним виразом універсалізму мислення, почуттів, есте­тичних форм, започатковані ще мистецт­вом Київської Русі та бароко.

Поезія і влада, особистість - нація - вселюдство, природа й людина, тимчасове і вічне, характер і доля народу - ці проб­леми порушуються в наступних збірках. Але бачення їх щоразу глибше, багатше, новочасніше. «Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1890), «Semper tiro» (1906), «Давнє й нове» (1911), «Вірші на громадські теми» (1913), «Із літ моєї молодості» (1914) - це сплески найвищих емоцій і найглибших роздумів, рідкісний синтез емоціо і раціо, інтимного й громадянського, радості й болю, віри й відчаю, любові й страждання людини, що прагне глибин самоусвідомлення. Вражали простота й народність поезій і водночас філософічність та психологізм, які спону­кали зазирати не тільки у власну душу, а й за межі видимого, до глибин космічного буття. А звідси й багатство форм: од про­зорої побудовою пісні до ажурної конст­рукції сонета, від сповіді до самовиражен­ня, багатомірності, стрілецького патріо­тичного ліризму. Вершиною його твор­чості стали психологічно-філософські пое­тичні драми «Іван Вишенський» та «Мойсей», у яких поєдналися поема-притча, епічна драма-пророцтво й заповіт. Тут знайшло гармонійне завершення злиття творчого провидіння «Я» й духовно-історичних устремлінь народу, аналізу дійсності і відчуття таємниць буття, що досягається тільки геніями і виявляє бо­жественно-магічну природу та силу Слова. Соціальні, національні, духовні проб­леми та пошуки адекватних форм виражен­ня, притаманні європейському мистецтву, відбивають і властивості прози І. Франка. Письменник зізнавався, що ще 1865 р. почав «списувати казки» з уст школярів. «В рр. 1875 і 1876 надрукував в... часописі («Друг») першу свою... повість «Петрії і Довбущуки», писану під живим впливом не стільки традиційних народних, скільки Е. А. Гофмана і Е. Сю» («Автобіографія» для О. Огоповського)). Далі були «ескізи й новели» («Галицькі образки»), написані під враженням творів Л. Толстого, І. Тургенєва, Е. Золя, щоправда, про «життя галиць­кого народу у всіх його верствах і проявах». Це гострі, часом катастрофічні потрясіння в бутті і психіці людей, зумовлені дефор­мацією старих (патріархальних) норм спіл­кування та утвердження буржуазних. Тому 1877 р. розпочинається цикл творів «під загальним заголовком «Борислав», у тому числі на нову для української літератури тематику - про розклад села й формуван­ня промислового робітництва («Воа соnstrictor», «Борислав сміється»). А водночас цикли, повісті й романи з життя селянства, інтелігенції: «Ліси і пасовиська», «Патріо­тичні пориви», «Лель і Полель», «Основи суспільності» (1894-1895), «Для домаш­нього огнища» (1897), «Перехресні стеж­ки» (1900) та з історичного минулого в прикладі до сучасного «Захар Беркут» (1883). Під впливом загальноєвропейських настроїв І. Франко виявляє симпатії до соціалістичного (робітничого) руху, але виявляє своє розуміння соціалізму і кому­нізму (зафіксоване в статті 1903 р. «Що таке поступ»), зокрема в ставленні до національної проблеми (яку нігілістично тлумачили ідеологи «світових революцій» та «інтернаціональної єдності») та до авторитаризму, культівства осіб і партій, які проявлялися і в європейській практиці, але найпишніше розквітли Широкий резонанс не лише серед українського, а й серед інших народів мали твори І. Франка й тому, що були написані польською («Маніпулянтка», «Панталаха», «Лель і Полель», «Історія кожуха») чи ні­мецькою («Свинська конституція», «Острий-преострий староста», «Історія однієї конфіскати») мовами. Та вирішальним фактором міжнародної популярності було новаторство прози як проблематикою (інтимними, побутовими, соціальними, національними, духовними, морально-етичними, філософськими конфліктами), так і жанрами, формами, поетикою. І. Франко синтезував досвід романтиків і реалістів Сходу і Заходу, керуючись прин­ципом: старий реалізм більше описував дійсність, «новітній» ставить за мету аналізувати життя, виявляти причину й наслідки добра чи зла та формувати людей, здатних боротися за ідеали добра, спра­ведливості, а тому спирається і на талант, інтуїцію, підсвідоме, і на відкриття науки, вселюдський досвід. Од часу боротьби з монголо-татарською навалою («Захар Бер­кут») до початку XX ст. - такий діапазон творчої сугестії письменника, в якій особливу роль відіграють як художні кате­горії простір і час, побачено еволюцію на­роду і на рівні мас, видатних історичних осіб та подій, і на рівні психіки, характеру окремої особистості, її індивідуальності, суверенності (якість людей нової епохи) та національної характеристики (старий реалізм зосереджувався на «масах», колективах).

Новаторськими стали й драматичні твори І. Франка: комедії «Рябина» (1886), «Майстер Чирняк» (1894), «Учитель» (1896), драми «Украдене щастя» (1894), «Сон князя Святослава» і «Кам'яна душа» (1895), «Будка ч. 27», етюд для дітей «Суд святого Николая» (1895). Написані для на­родного театру, вони, як і п'єси Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Р. Роллана, українських митців «театру корифеїв», стали життєдай­ною школою самопізнання й виховання людини та нації.

Не менш вагома роль І. Франка як фольклориста, літературного критика, історика й теоретика мистецтва, перекладача, публіциста. За свідченням письмен­ника, ще в шкільні роки він зібрав більш як 800 народних пісень. Пізніше збирав і аналізував український фольклор у системі загальнослов'янських і світових контактів, що допомогло йому у відкритті не тільки суті народності письменників, як-от Т. Шевченка, а й праджерел та суті україн­ської художньої системи, які І. Франко відносив до язичницької доби Київської Русі. Праця «Студії над українськими на­родними піснями» (надрукована в «За­писках Наукового товариства ім. Шевчен­ка», видана окремою книжкою 1913 р.) і досі залишається настільною книгою для українських фольклористів.

Етапними стали й естетико-теоретичні та історико-літературознавчі праці І. Фран­ка. В студіях «Руський театр у Галичині» («Зоря», 1885), «Приповідки галицько-руського народу» (у 5 томах), «Пам'ятки української мови й літератури», «Задачі і метод історії літератури» («Руська школа», 1891), «Етнологія і історія літератури» (1898), «Южнорусская литература» (1904), «Теорія і розвій літератури» (1909), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» (1910), «Дещо про штуку пере­кладання» (1912) автор дає свою концеп­цію творчого процесу (на засадах естетико-соціологічних критеріїв та з урахуванням тогочасних європейських методів дослі­дження), періодизацію історії української словесності (як синтезу фольклору й пи­семної літератури з часу Київської Русі, на грунті історико-порівняльного методу та на багатому зарубіжному матеріалі). Вер­шинами і на сьогодні є теоретичні студії та висновки І. Франка щодо факторів, спе­цифіки творчого процесу («Із секретів поетичної творчості»), еволюції творчих методів діалектики національного й за­гальнолюдського, природи народності в літературі («Інтернаціоналізм і націоналізм в сучасних європейських літературах») тощо. Вагомість праць та відкрить І. Фран­ка зумовлена і талантом, і методом: він використовує досягнення історії, політо­логії («Що таке поступ», 1903), психології, логіки, природничих наук, веде полеміку з найновішими концепціями поступу та людини (фрейдизм, ніцшеанство, дека­дентство).

Енциклопедизм І. Франка знайшов відображення і в сфері перекладу. В його творчій спадщині - переклади й переспіви з Гомера, Сапфо і Софокла, Горація і Овідія, індійської «Махабхарати» та араб­ської поезії, старогерманські, старонорвезькі та ісландські балади, іспанські ро­манси, португальські, китайські, італійські й багатьох слов'янських народів пісні, тво­ри Дайте, Шекспіра, Бернса, Шеллі, Гейне, Гюго, Гете, Лессінга, Міцкевича, Пуш­кіна, Лермонтова; це й сприяло тому, що Франко став «учителем української нації» (Д. Павличко).

Твори І. Франка виходили більш як 400 виданнями. Вони перекладалися десят­ками мов зарубіжних країн. Мовами ба­гатьох народів вийшли також дослідження творчості І. Франка.

Про глибинні джерела, спонуки, мас­штаби творчості чи не найкраще сказав сам І. Франко: «Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов'язок панщиною всього житгя відро­бити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де яснують вселюдські ідеали». Віра в силу, право, красу людини та нації й зумовила віру в щасливу історичну долю народу.

Як і народ, І. Франко є людиною трагічної долі, як і він, належить до вер­ховіть вселюдського генія.

Літ.: Дей О. Іван Франко і народна творчість. К., 1955; Журавська І. Ю. Іван Франко і зарубіжна література. К., 1961; Дорошенко І. Іван Франко - літературний критик. Л., 1966; Іван Франко - майстер слова і дослідник літератури. К., 1981; Спогади про Івана Франка. К.. 1981; Гундорова Т. І. Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-х років. К., 1985; Іван Франко і світова культура: Матеріали Міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО: У 2 кн. К., 1990. Кн.1-2; Зеров М. Франко-поет // Твори: У 2 т. К., 1991. Т. 1; Пилипович П. Шляхи Франкової поезії // Літературно-критичні статті. К., 1991; Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. К., 1992; Кононенко П. П. Українська література: проблеми розвитку. К., 1994.

Кононенко П.  Іван Франко / П. Кононенко //  Українська література у портретах і довідках : давня л-ра ХІХ ст. - К. : Либідь, 2000. - C. 324-328.

Оновлено 24-08-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка