Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Ґрунтовний, унікальний життєпис Івана Франка



Про Івана Франка написано ба­гато. Але, безперечно, одними з найцікавіших є глибокі біографічні дослідження відомого франкознав­ця Романа Горака. Це такі його тво­ри, як «Вмерти, щоб жити» (1985), «Ювілейний дар» (1985), «Пере­полох у Коломиї» (1986), «Я є му­жик, пролог, не епілог» (1986), «Лесь Мартович» (1990), роман-ессе  «Задля празника» (1987, 1989), повість-ессе «Тричі мені яв­лялася любов» (1983, 1987, 2006), «Ілюзії, ім'я яким любов» (1996), «Розвіяні вітром» (1999), «Дорога до Жовтанців» (2006), «Де верхи взносить наш бескид гордий...» (2007), «Твоє ім'я не вимовлю ніколи» (2008).

Нещодавно Роман Горак у співавтор­стві з Ярославом Гнатівим завер­шив видання десяти фундамен­тальних книг біографічної епопеї «Іван Франко».

Перша книга, як і всі інші, із се­рії документальної біографії «Іван Фран­ко. Рід Якова» присвячена найактуальні­шим питанням його біографії і збудова­на повністю на архівах, що на сьогодні дуже важливо. Всупереч всіляким вигад­кам, автори доводять справжнє україн­ське походження поета. Прізвище впер­ше згадується в документах 1777 року на Самбірщині Львівської області у селі Озимина. Існувало у 16 столітті також се­ло Франків, тепер Залуччя, біля Снятина Івано-Франківської області. Тому говори­ти про німецьке чи ще якесь походжен­ня роду Франків не доводиться. Автори дослідження дуже ретельно й скрупу­льозно дослідили це за архівними дани­ми та метричними церковними записа­ми.

Нормальну школу, де навчався І. Франко («Цілком Нормальна школа», книга 2), мусив закінчувати кожен, хто бажав іти далі в гімназію (книга 3), потім в універ­ситет (книга 4). Крім релігії, в школі ви­вчали німецьку, польську та українську, тобто, як тоді її називали в Галичині - руську мову.

Рідної мови в Дрогобичі, де навчався малий Франко, не вживали. Соромилися. Українська мова вважалася доброю тіль­ки «для спілкування з худобою, для виве­зення гною і для мужви, яка подібна до худоби. Рідної мови цуралися священи­ки. За те, що дитина заговорила рідною українською мовою, жорстоко карали.

Майже те саме було й на Великій Укра­їні, як писав Франко, або, за московською термінологією, Малоросії.

У біографії наводиться уривок із нари­су Франка, коли він оповідає про зустріч зі своїм героєм, бурсаком Михайлом, який повідомляє новину, що в бурсі остан­нім часом завелися якісь «українчики». Вони читають якогось там Шевченка, ви­магають, аби з ними говорили «по-українськи», а це цілком проти природи. Адже кожен русин знає, що він не поляк, не українець, а «настоящий русский». Так учили Михасів у бурсі «Народного Дому», побудованій, до речі, на податки отих селюхів, які ніяк не могли навчитися гово­рити «по-людськи», а патякали своєю хлопською мовою. Колись ця ж сама бур­са і той же «Народний Дім» були побудовані для того, щоб розвивати ту «хлоп­ську» мову, готувати для української культури молоді кадри. Звідти мала по­чинатися «Молода Русь»... І тепер декіль­кох хлопців, які відважилися говорити у стінах тієї бурси рідною мовою і читати Шевченка, вишпурнули за браму тієї ж «Молодої Русі».

«Україну шалено русифікували, - пи­шуть біографи. - В українські міста заки­дались десанти з Приуралля та Приволжя, щоб доконати «хохлов». Більмом в оці був Львів, Західна Україна. Тут тільки змінювалася криміногенна обстановка, але десантникам нічого не вдавалося зро­бити з національною свідомістю галича­нина, з його високою духовною культу­рою. Українська мова зникла з діловод­ства, з вищих навчальних закладів, змен­шувалася кількість українських шкіл. За­те насаджувалися російські школи, вчи­телі української мови мали дивовижно малі учбові навантаження... Геноцид ви­знавався явищем правомірним. Відразу почали між собою змагатися ренегати».

Академіки, московські блюдолизи, ак­тивно підпряглися у воза обмосковлення українського люду, починаючи від «московсько-московських» словників і за­кінчуючи нищенням усього, що нагаду­вало українське. Білодіди, жовтобрюхи і їм подібні були тут заспівувачами. Яскра­вим прикладом може бути наукова й жит­тєва доля онуки Франка - Зиновії Тарасів­ни, про що добре оповідано у першій кни­зі Горака й Гнатіва. Як, до речі, і доля Франкових синів Андрія, Тараса, Петра, дочки Ганни і всіх їхніх нащадків, «розсипаних порохом по світу...»

У третій книзі «Гімназія» цікаво описа­на постать гімназійного вчителя Франка - Івана Верхратського, який відверто за­являв, що московська мова не може імпо­нувати жодному філологові, жодному мо­вознавцю. Він був прибічником форму­вання, власне, української термінології і номенклатури на основі народної мови, але у вченому тогочасному світі не знай­шов підтримки.

Автори біографії зазначають, що гім­назія привела свого найкращого учня в яромосквофільський часопис «Друг» тільки з причини відсутності інших ви­дань, а мова його була далека від народ­ної. Шовінізм Польщі й Москви процві­тав. Принижувалася українська мова, робилося все, щоб показати в принизли­вому світлі українську культуру, щоб у підростаючого покоління вироблялася відраза до неї. Не дивно, що вихованці Дрогобицької гімназії, українці за наці­ональністю, дуже швидко ополячували­ся, онімечувалися і мало хто залишався вірним своїй культурі.

Книга «Університет» охоплює найбо­лючіші і найтрагічніши сторінки житття, тут вперше авторами введено в обіг низку архівних документів з історії цього на­вчального закладу, початки боротьби за національний характер, про роль учите­лів у становленні Франка, його діяльність у студентських товариствах, напружену працю в журналі «Друг» разом із пись­менником і громадським діячем Михай­лом Павликом, стосунки з істориком і по­літиком Михайлом Драгомановим. Зре­штою, тут іде мова про перший арешт та нещасливе Франкове кохання до Ольги Рошкевич.

П'ята книга «Не пора!» охоплює 1880-1885 роки життя письменника, коли його черговий раз арештовують. У цьому часі вмістилися і «нові знайомства», що мали б йому замінити втрачене кохання, і дис­кусії у товариських колах та на шпальтах газет із польськими соціалістами, і робота над першою політичною платформою «Програма польських і руських соціаліс­тів Східної Галичини». Цього ж часу сфор­мувалася його знаменита ідея служити рідному народові: «Нам пора для України жить».

Саме в цей період з'являються в житті І. Франка Юзефа Дзвонковська, Наталя Кобринська як зачинателька жіночого ру­ху, майбутня дружина Ольга Хоружинська. Сприяє він творчості поетеси Юлії Кравченко, допомагає письменниці Климентині Попович, якій одного разу скаже: «Коли б я був незалежний від куска хліба і міг творити лиш те, чим повна моя ду­ша, то я отут би замешкав (у лісі - М. В.), наче пустельник, і творив би, і творив за­любки! Мій голос тут, в цім величнім на­строї, міцнів би, як єрихонська, і ним про­бував би я збудити народ мій зі сну віко­вого».

1885-1894 роки в житті І.Франка були насичені титанічною літературною, нау­ковою та публіцистичною діяльністю, га­зетярською роботою «в наймах», тобто в польській періодиці, черговим арештом. Шоста книга Р. Горака і Я. Гнатіва так і на­зивається - «Іван Франко. В поті чола». Тоді ж він одружується з Ольгою Хоружинською, навчається у Відні в аспіран­турі і захищає докторську дисертацію. Тоді ж письменник активно займається і видавничою справою та редагуванням.

Сьома книга «Протистояння» присвя­чена 1894-1900 рокам. Автори аналізують стосунки письменника з М. Драгомановим, без котрого, стверджують біографи, неможливі були б В. Стефаник, Марко Че­ремшина, Лесь Мартович, М. Павлик. Роз­глядається і дискусія навколо громад­ських, літературних та політичних про­блем Франка з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою. Скрупульозно просліджуються вибори до віденського парламенту і га­лицького сейму, в яких брав участь І. Франко. Розкривається творчий процес письменника в час написання роману «Основи суспільності» поетичних збірок «Мій ізмарагд», «Зів'яле листя» та друго­го видання збірки «З вершин і низин».

Восьма книга «Роки страждань» біогра­фічного циклу «Іван Франко» охоплює 1900-1906 роки життя Каменяра. Тут іде мо­ва про стосунки письменника з митропо­литом А. Шептицьким, і соціальна доктри­на віри і церкви, і будівництво Франком власного будинку - мрії його дружини Ольги. Висвітлюється наукова та літера­турна праця Каменяра. Розкривається ла­бораторія написання поеми «Мойсей».

Назва дев'ятої книги «Катастрофа» го­ворить сама за себе. Йдеться про хворобу письменника, діагноз, лікування, сучас­ні дослідження недуги І. Франка. Але він не складає рук. Хоч руки вже йому від­мовляють, Каменяр диктує твори своїм помічникам, а якщо вони відсутні, то бере зубами ручку, вставляє між пальці, обв'язує дротиком і пише. У цей час він пише повість «Великий шум», наукову працю «Нарис історії українсько-руської літератури», «Вавілонські гімни і псал­ми», безліч рецензій та перекладів.

Остання, десята книга з цього фун­даментального життєпису про велико­го письменника, що його створили Р. Горак і Я. Гнатів, називається «Quо tendis?» (ч. 1, «Відхід», ч. 2, «У притворі вічності»). Вони розповідають про останні роки життя І. Франка, окупацію Львова, перебування його у «Захисті українських січових стрільців», його смерть та похорони. А також увікові­чення імені Каменяра через видання творів, назви вулиць та бібліотек його іменем.

Василенко М. Ґрунтовний, унікальний життєпис Івана Франка / Михайло Василенко // Українська літературна газета. - 2011. - 28 січ. (№ 2). - C. 15.

Оновлено 13-11-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка