Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ЛИХВАРСТВО В ГАЛИЧИНІ



 

     І

     Галичина-класичний край лихварства; цими словами д-р Каро характеризує у своїй ґрунтовній монографії галицьке лихварство, що, як ми вже зазначали, стало головним ріесе de resistence його книжки. Отже, цією проблемою займемося дещо докладніше з уваги на важливість справи й новизну матеріалу, який опрацював д-р Каро.

     У 1848 р., пише автор, знесено панщину, але разом з нею ще не зникли обмеження «свободи комунікації». Спеціальне спадкове право все ще не дозволяло роздрібнювати селянські землі в більшому масштабі, хоча нелегальні поділи часто практикувалися; спеціальні розпорядження і благодійна практика дозволяли заставляти селян­ські землі лише на певну, дуже скромну суму. Коли ж у 50-х роках принцип свободи лихварства переміг у всьому світі, австрійський уряд 1856 р. розіслав усім вищим крайовим судам розпорядження, щоб вони закликали найважливіші трибунали своїх округ висловити думку на існуючий від 1803 р. патент про лихварство та проблеми, пов'язані з ним. Тоді-то львівський крайовий суд, а також обласні суди в Новому Санчі й Тарнові висловилися в та­кому дусі, що «використання кредитором злиднів, недосвід­ченості і легковажності боржника -справа така ж аморальна й шкідлива, як шахрайське користування з чужої помилки; далі, що відраза до лихварства корениться гли­боко в свідомості народу, а закиди проти патенту про лихварство можна віднести в однаковій мірі до всіх прогібіційних законів». Водночас усі галицькі суди з винятковою одностайністю застерігали від скасування процент­ної норми. А проте губернатори Галичини й Буковини, коли в них запитали, підкреслили в своїх звітах, що вже тоді були загальновідомі скарги на лихварську практику, що лихварі захопили грошовий ринок всюди, де тільки могли відкрито практикувати своє ремесло. Одначе ці голоси прозвучали без відгомону. Розпорядження міні­стерське від дня 3 серпня 1860 р. скасувало закон, який забороняв заскаржувати борги за алкогольні напої, що перевищували суму 2 з. р., закон від 14 червня 1868 р. проголошував для всієї Австрії, а значить і для Галичини, повну свободу процентної норми і лихварства, а водночас закон від 27 червня 1868 р. скасував усі обмеження щодо свободи поділу селянських грунтів.

     Результатів дії тих законів не треба було довго чекати. Лихварі, які раніше тремтіли перед законом і займалися своїм огидним ремеслом принаймні таємно, почали тисну­тися в суди і без страху вимагати найвищі проценти і не­устойку від боржників. Водночас вони почали експлуату­вати селян, звільнених від обмежень у грошових позиках, а також від охорони і судівництва дідичів.

     Небувалий і надзвичайно швидкий успіх, який здобули лихварі, ілюструє кількість судових аукціонів, що в 1867- 68 роках сягала 164 resp[ective]271, а в 1873-74 роки зросла до 614 геsр. 1026, в 1875 р. - до 2139. Тому-то пра­вова секція галицького сейму в 1874 р. слушно підкреслила, що ні один край австрійської монархії, ба навіть у всій Європі, не може показати такого великого числа професій­них лихварів,  як Галичина.

     На пропозицію комісії по боротьбі з голодом 1875 року галицький сейм вирішив у 1876 р. провести анкету з метою вивчення причин загального зубожіння краю. Для вико­нання цього рішення виділ крайовий доручив комісії, до складу якої входили д-р Верещинський і посли Гросс, Гауснер та проф. Пілат, скласти питальник, який би стосу­вався економічних відносин дрібної і більшої земельної власності. На ці питальники прийшло 944 відповіді, які опрацював д-р Клечинський. Однак з огляду на те, що 1877 року для Галичини і Буковини затверджено закон про­ти лихварства, з цих матеріалів вилучено пропозиції, які стосувалися спеціально лихварства на селі з тим, щоб опрацювати ці матеріали пізніше, коли новий закон дасть свої наслідки. Матеріал про лихварство зібрали також намісництво через староства, виділ крайовий за допомогою повітових рад, а вищий крайовий суд через повітові суди. Увесь цей матеріал систематично опрацював д-р Каро, який, крім того, в журналі «Ekonomista Polski» (зоши­ти 3 і 4 за 1892 р.) вмістив цінну монографію про банкове лихварство, розглянувши всю 16-літню діяльність ослав­леного рустикального банку. Саме висновки з цих праць і матеріалів коротко подамо нашим  читачам.

 

 ІІ

     Якщо Галичина взагалі заслуговує імені кла­сичної країни лихварства, то в час повної свободи лихвар­ства від 1868 р. по 1877 р. «благотворні» наслідки цього філантропічного заходу мали можливість виявитися най­більш яскраво. Щоправда, матеріал для вивчення цього, зібраний з відповідей на питальник виділу крайового у 1876 р., дуже далекий від наукових вимог. Він не подає ані статистики лихварів, ані статистики боржників, не визначає точно розмірів лихварства, категорії селян, на яких падало це лихо. Більше того, там описана взагалі тільки одна форма лихварства - грошового, яке звичайно ускладнюється даниною в натурі або відробітком. Однак при цьому на основі тих кількасот відповідей можна уявити собі хоча б приблизно картину лихварства в Галичині перед введенням закону 1877 р. - картину справді жах­ливу, схожу на містифікацію, проте правдиву.

     Галицький селянин брав, як відомо, особливо у той час, здебільшого дрібні короткотермінові позики і то зде­більшого для споживчих цілей. Переднівок, стихійні лиха, неврожай, пишні весілля, хрестини і похорони, су­дові процеси і спадкові переговори, нарешті урядові й авто­номічні податки -ось головні чинники, які гнали селя­нина до лихварів. Ті лихварі -переважно євреї: сільські шинкарі, крамарі, торговці і т. п. Рідше слідами євреїв ішли багатші селяни; про лихварів-селян були повідом­лення з 32 повітів, в той час як у 42 повітах лихварством займались виключно євреї і банки. Нарешті слід додати, що і в цих 32 повітах лихварів-селян була зовсім невелика кількість  порівняно з лихварями-євреями.

    «Двори   також   позичали   незаможним   селянам  або дрібні суми, або ж збіжжя чи інші продукти, та й то рідко на проценти, а ще рідше в заставу селянського грунту. Часто сплата боргу відбувалася так, що боржник відроб­ляв на панських землях позичені гроші, які йому, згідно з місцевими розцінками дня праці, рахували подвійно, недораховуючи  процентів».

     Про поміщицьке лихварство  в д-ра  Каро,  а напевно і в матеріалах,  які він мав під рукою, більше   немає  ні слова, наче в час 1872-1873 рр.  в краї не було великого галасу про «порції», наче б те давання грошей за  відробі­ток було просто філантропічним  заходом і не руйнувало селян іноді так сильно, як найгірше єврейське лихварство, так що навіть у дуже  недогадливих селян  заслужило собі назву нової панщини.  Якщо стриманість авторів відповіді -переважно поміщиків-шляхтичів -у цьому випадку  цілком  природна,  як наслідок вродженої скромності,      то д-ра Каро не можна похвалити за те, що, змальовуючи  ту рожеву картинку, він хоча  б словом не натякнув, що вона має також свій темний бік.                        '

     «Що ж до процентів інших приватних кредиторів, то вони бували різні, залежно від особи кредитора. Якщо це був селянин, то процент звичайно бував нижчий і становив щонайбільше 24 проценти, у двох пов(ітах) 30 процентів. Натомість євреї брали 50-150 процентів, в повітах Борщівському, Бжеському і Жешувському - до 200 проц., а Рогатинському - до 400 проц., а в Скалатському -до 500 проц. Однак неодноразово й селяни не поступалися перед євреями.                                                     

     Процент нараховувався  переважно від гульдена тижнево. Звичайно брали по центу від гульдена (52 проценти)  в Городенському повіті, по 1-2 центи (52-104 проценти) в  Борщівському  повіті,  Березовському, Домбровському, Долинському,  Дрогобицькому,   Городоцькому  і Ярославському; по 2 центи   (104 проценти)   у 21 повіті, і   в Коломийському доходило до 3 центів (156 процентів), у Бродівському  і  Вадовицькому  не брали менше ніж  2 центи, в Ясельському і Ланьцутському до 5 центів (260 процентів). Взагалі  вимагався тим більший  процент,  чим дрібніша була позичена сума. Так, у Хшанівському повіті платили від 10 з. р. одного ринського за місяць (120 процентів), а від 1 ринського до 10 центів тижнево (520 процентів), в Рудківському повіті від менших сум до 104 процентів, від більших до 80 процентів; в Підгаєцькому повіті  від мен­ших сум 104 проценти, від більших до 24 процентів». Те, що селянинові нараховували процент від ринського тижнево, було цілком природно, бо коли б йому заздалегідь ска­зали, що він має заплатити 104 або 300 процентів на рік, він би напевно робив опір, а 1 -3 центи від ринського зда­вались йому чимсь невинним і добрим.

     Позики давалися звичайно на короткий строк, здебіль­шого від переднівка до осені або якогось ярмарку, а в Снятинському повіті до часу збирання тютюну. Позики на довший термін, від року до 5, траплялися рідко; натомість часті позики на 1 місяць, на декілька тижнів і навіть на 1 тиждень (Перемиський повіт). Мета коротких термінів відома. Лихвар передбачав, що боржник не зможе вико­нати своїх зобов'язань; а іноді просто призначав тер­мін на такий час, коли боржник позбавлений будь-яких засобів існування, наприклад, перед жнивами. В такому разі боржник мусив купувати собі відстрочку щедрими дарунками в натурі: збіжжям, фруктами, курми, яйцями, дровами, молоком і т. п. або польовими роботами. Розу­міється, все це не зараховувалося до сплати боргу, а про­центи і проценти від процентів рахувалися окремо. Деякі звіти (з Саноцького повіту) інформують, що євреї охоче і без труднощів дозволяють відстрочку боргу, бо з цього мають велику користь; з Чортківського повіту повідом­ляють, що євреї навмисне замовчують перед селянином термін сплати або навіть самі подають йому його фаль­шиво, аби лише пізніше стягнути з нього проценти за зво­лікання та неустойку.

      III

     Наслідки такої процедури легко передбачити. Борг зростає до такого розміру, що усього майна боржника не вистачає на його покриття або ледве йому дорівнює. Лихвар приступає до екзекуції (примусового стягнення заборгованості) або з ласки до боржника погоджується на умову, в силу якої забирає частину його нерухомого майна. В Галицькому повітовому суді 1877 р. було 2750 судових процесів між лихварями й селянами з приводу боргів. У повітовому Тарнобжезькому суді 1867 р., тобто перед впровадженням свободи лихварства, було 224 скар­ги, 88 екзекуцій, 1874 р. у тому ж суді було 1652 скарги і 353 екзекуції. Таке ж зростання лихварських справ кон­статовано у всіх галицьких судах.Звіти з Бережанського, Дрогобицького і Городоцького повітів підкреслюють, що лихвар доти зволікає з оскарженням боржника, поки борг не обтяжить усієї вартості його майна, яке потім лих­вар купує з аукціону за безцінь.

    Селянин, який допустив би до такого аукціону, викли­кав би до себе загальну зневагу; лихвареві-євреєві це не підриває авторитету на селі.

    Позики давалися частково грішми, частково натурою. Боржник мусив підписати вексель або нотаріальний акт, причому лихвар не раз вимагає ручителів або застави. Верхній одяг, хустки, коралі, кожухи, чоботи і т. п. йшли в комору лихваря, де їх бувало звичайно більше, ніж у справжніх власників. Дуже часто боржник застав­ляв лихвареві якийсь шмат грунту, луки, городу «на про­цент», і лихвар користувався цією заставою всупереч правилам закону.

   В Новосандецькому, Підгаєцькому і Живецькому пові­тах траплялося таке, що селянин, віддавши у заставу всю свою землю, йшов у найми, щоб якось утримати жінку і дітей, в той час як лихвар «за процент» користувався усім його господарством. Однак неодноразово лихвар нара­ховував проценти від свого боргу вищі за доходи від се­лянського господарства, так що селянин протягом цілого ряду років був змушений ще доплачувати йому до свого господарства, поки нарешті лихвар не змилосердився і не закупив на аукціоні цього господарства, звільняючи селя­нина від тягаря боргів. Суди тільки деколи могли цьому зарадити  і лише в кількох випадках відкинули претензії лихварів, коли вони, висмоктавши селянина так, як це показано вище, і загарбавши усе його майно, змушу­вали його ще до того, щоб він відробив їм решту боргу як наймит. Кримінально переслідувати такого лихваря було неможливо. У Снятинському повіті лихварі не тільки брали в користування землі боржників, а ще й нарахову­вали собі 100 проц. комісійних, які, крім позиченого капіталу, боржник мусив виплачувати від заробітку. Цей незаконний звичай був відомий у 47 повітах і майже скрізь його практикували євреї; лише з двох повітів повідомля­лося про селян, які пішли за їх прикладом. Не краще бувало боржникові й від того, коли він мав виплачувати борг натурою. Якщо позику дано готівкою, а боржник зобов'язався виплатити її восени збіжжям, то лихвар визначав на збіжжя дуже низьку ціну, так що боржник звичайно віддавав далеко більше, ніж одержав. Неодно­разово боржник зобов'язувався віддати більшу кількість збіжжя, ніж становив увесь його врожай; в такому разі він мусив платити встановлені на такий випадок надзви­чайно високі конвенціональні кари. Якщо позика була взята зерном, лихвар нараховував собі процент мірою. За корець збіжжя від весни до осені брали другий корець (200 проц.) у повітах Бучацькому, Гусятинському, Яро­славському, Ланьцутському і т. п., в багатьох інших брали по половині або по чверті корця. У деяких повітах трап­лялося так, що той, хто позичав, мусив за корець ячме­ню, позиченого весною, дати восени корець пшениці. В період неврожаїв ці відносини ще погіршилися, у 1875 р. євреї-лихварі за корець, позичений весною, вимагали восе­ни три корці або гроші за два корці.

     Сплата позики могла ще здійснюватися польовим від­робітком. Тут було дві можливості: або сплата була за­здалегідь домовленою, або ж боржника примушували до неї саме тоді, коли виявлялося, що ані грішми, ані нату­рою сплатити боргу він не може. Виключно таку форму сплати практикували в 8 повітах, поруч із іншими фор­мами - в 35 повітах. Так, у Пільзенському повіті за по­зичену чвертку ячменю (вартістю близько 1 з. р. 25 цен­тів) вимагали 6-8 днів праці, в Рудківському повіті 4 дні, за чвертку жита - 5-6 днів на сплату капіталу з про­центами. Іноді сплачували капітал натурою, а процент боржник мусив відробити. При відробітку проценту прак­тикувалося таке: в Яворівському повіті за 1 корець збіж­жя 1 день роботи, в Коломийському, Підгаєцькому, Равському повітах - 2 дні, в Рогатинському повіті за 1 гар­нець 1 день під час жнив, у Самбірському повіті за 1 ко­рець пару днів під час жнив, в Тарнобжезькому повіті за півкорця жита день відробітку під час жнив і т. п. Взагалі вимога двох днів відробітку під час жнив як процент за позичений на півроку корець збіжжя вважалася помірко­ваною; єврейські лихварі звичайно вимагали далеко більше.

 

     IV

    Значно частіші й важчі були випадки, коли число днів відробітку не було заздалегідь домовлене і коли відробіток   починався   щойно   внаслідок   неспроможності боржника сплатити борг грішми або натурою. У 59 пові­тах  існувала така практика,  що боржник  мусив   працю­вати на лихваря за нижчу  плату,  ніж  на  когось  іншого, і  то дешевше на   1,  2,  3,  5,  8,   10, навіть на  15  центів (в Тарнівському, Коломийському і Збаразькому повітах). Це означало знижку від 20 до  100 процентів.

    Дуже часто лихвар не чекав, поки селянин прийде до нього, а, так би мовити, полював на заздалегідь обрану жертву, нав'язував їй позику навіть без потреби, позичав поки що навіть без проценту, щоб здобути її довір'я. Тільки тоді, коли термін сплати минав, починався клопіт з відстрочкою і нарахуванням процентів, які наросли по 2, 3 і більше центів від ринського тижнево. Коли вже борг достатньо зріс, лихвар змушував селянина підписати нота­ріальний акт із зобов'язанням негайної сплати. Безпорад­ний і зневірений селянин часто внаслідок цього розпивав­ся, справляв гучні хрестини або весілля і грузнув у бор­гах усе більше. Одурений лихварем, продавав йому більшу кількість збіжжя зразу ж після жнив за безцінь, а вес­ною мусив те ж саме збіжжя купувати в два рази дорожче або позичати на 100 процентів. Потім приходила черга до рільничого знаряддя, худоби, причому селянин завжди продавав краще, а купував гірше, а надлишок тонув у кишені лихваря. Закінчувалося тим, що лихвар шмат­ками  або  відразу загарбував  селянську  отчину.

     Не без рації д-р Каро бачить у цій потворній і так розповсюдженій лихварській практиці одну з головних причин еміграції галицького населення за кордони монар­хії. Шинкарі і сільські банкіри також робили тим погра­бованим боржникам нові послуги. Вони мали зв'язки з бременськими й гамбурзькими еміграційними підприєм­ствами або з їх агентами і за відповідну плату починали еміграційну агітацію, намовляючи сільське населення до еміграції і, звичайно, полегшуючи їм її, обминаючи навіть закон про військовий обов'язок. Справжні довідкові бюро з сільських шинкарів і лихварів діяли і діють ще й досі. Скільки галицьких селян вислано так до Америки, не можна докладно обчислити. Проф. Мішлер у Празі об­числює кількість емігрантів з усієї Австро-Угорської мо­нархії у 75 000 щорічно. Якщо з цієї цифри тільки п'яту частину, 15 000, відрахуємо на Галичину, чого, напевно, не буде забагато, то від 1873 до 1891 р. одержимо круглу цифру - 270 000 галицьких емігрантів. Якщо припустимо, що місцеві лихварі, закуповуючи в емігрантів грунти, худобу і т. п. за безцінь, заробили в середньому від одного тільки 50 з. р., то виявиться, що загалом на галицькій еміграції лихварі заробили за ті роки 13 з половиною мільйонів з. р. Ця цифра не завищена. Незважаючи на закон проти лихварства, лихварська практика не припи­нилась. Сільські лихварі - один з головних і найбільш вдалих механізмів селянської еміграції, і це яскраво пока­зав голосний вадовицький процес у 1891 році.

     Лихварські банки, які в той час виникли начебто для того, щоб вирвати селянина з рук дрібних лихварів, а та­кож завдаткові  каси мали  хіба  що настільки  корисний вплив, що процент,  який вони брали,- хоч за європей­ськими  поняттями  і нечувано  високий,- завжди  був значно  нижчий  від  того, якого  вимагали сільські лих­варі. Як через це поступово знижувалася процентна нор­ма, видно з двох циркулярів львівської нотаріальної па­лати. В одному з них від 25 квітня 1874 р.доручено нота­ріусам, щоб у заведених ними нотаріальних актах ніколи не допускали визначення процента, вищого за  24; у дру­гому - від 3 листопада 1877 р.- погрожувано дисциплі­нарним стягненням нотаріусові, який би дозволив брати більше 12 проц. Зрозуміло, це стосувалося тільки нота­ріальних актів, а не боргових  листів  з  підписами, за­свідченими  нотаріально, оскільки  закон  звільняє  нота­ріуса від ознайомлення із змістом такого боргового листа, а також  від будь-якої  відповідальності  за  нього.

    Отже, лихварі внаслідок цього почали щораз менше оперувати нотаріальними актами, а натомість користува­лися борговими листами, навіть без нотаріальної легалі­зації, підписаними тільки при свідках, а ще охочіше - векселями.

     Це спричинило до того, що корисний вплив фінансових установ був ілюзорним. Натомість шкідливий їх вплив, прямо-таки лихварський характер такого рустикального банку і т. п, (про це пізніше) тільки збільшував лихвар­ське здирство.

     Селянин, який заборгував у такому банку, щоб вирва­тися з рук лихваря, незабаром опинявся в такому стано­вищі, що, не маючи змоги сплатити другого або третього банкового внеску і не бажаючи потрапити під екзекуцію, знову повертався до свого старого сільського маніхейця, вибачався перед ним за свою чорну невдячність і за саме бажання вирватися з його пазурів і брав на відповідно важких умовах новий борг, щоб сплатити банковий вне­сок. Це був лабіринт без виходу, закляте коло злиднів і визиску. Тому не дивно, що багато поважних репрезента­цій висловило погляд, що наш селянин не доступний жодному кредитові, а проф. Платтер ще в 1877 р. висло­вив думку: «Wir sind nicht kreditfahig, wir sind  nur bewucherungsfahig!».

 

     V

    Які ж були наслідки введеного в 1877 році закону проти лихварства? Матеріали, що ілюструють стан лихварських експериментів за 1877 рік, викликають най­більший інтерес у книзі д-ра Каро, тому що, з одного боку, викривають недоліки самого закону, а з другого, кидають яскраве світло на судові відносини і на ту міру юридичної опіки, яку відчуває звичайно наш селянин з боку галицьких судів.

     Враження, яке  викликав закон 1877 р., не всюди було однакове.  У деяких повітах, напр., в Угнівському, Рудківському, Старовєському  і т. п., закон лишився мертвою буквою, більше того,    косівське  староство просто  закидає  судові  співучасть  у дальшій  експлуатації гуцулів  лихварями,  оскільки  суд не  розвинув жодної енергійної діяльності  у  напрямку, вказаному новим законом.  Але в 58 повітах цей закон дав корисні наслідки, а в 23 повітах лихварів просто охопила паніка. Одні давали знижку своїм претензіям, аби тільки від боржників одержати дійсні документи на решту боргу, інші знижували проценти, щоправда, від капіталу, який зріс до небувалої висоти від лихварських процентів; біль­шість просто заявляла про відмову від позичених грошей, дехто виступав з інтересу і складав свої гроші у завдатко­вих товариствах на 8 проц. або ж емігрував  до Румунії, де не було закону проти лихварства і де можна було віль­ніше займатися своїм ремеслом.  Інші були так налякані, що навіть, подаючи скарги на своїх боржників у суд, не визначали взагалі жодних процентів, а заявили, що зда­ються на ласку суду і на такі проценти, які їм суд призначить. Більше від 12 проц. ніхто через суд не наважився вимагати.

     Однак ця паніка тривала недовго. Коли лихварі поба­чили, що новий закон не діє на минуле та й самі суди не дуже суворо його дотримуються, почали стягати давні борги з колишньою нещадністю, натомість не давали даль­шого кредиту навіть найповажнішим людям. Внаслідок цього селяни мусили продавати худобу, збіжжя на пні і т. п., аби лише перебути переднівок. У деяких повітах селяни зверталися безпосередньо в суди, просячи протек­ції для лихварів, щоб ті не залишали їх без кредиту. Лих­варі, напевно, сподівалися, що своєю політикою стриму­вання доможуться скасування закону, а коли виявилося, що це даремно, розпочали помаленьку свою діяльність знову. Але тепер вимагали пунктуального сплачування внесків, майже завжди вимагали в заставу худобу або грунт боржника, вимагали навіть вищих процентів, дово­дячи, що цю надвишку нараховують собі як премію за риск. Якщо селянин хотів мати гроші, він мусив погоджу­ватися на найтяжчі умови, причому був зацікавлений у тому, щоб засекретити лихваря і його умови, бо інакше міг би втратити єдине для себе джерело кредиту.

     У деяких повітах селяни у зв'язку з цим почали пунк­туальніше оплачувати частини боргового зобов'язання. Проте лихварі найбільш охоче позичали тепер тим, хто вже мав досвід з судами і хто не матиме бажання знову поновити з ними знайомство. Число аукціонів і випадків розорення селян не зменшилося, тому що селянин, висна­жений економічно вже раніше та позбавлений кредиту, мусив продавати худобу, навіть по кавалку землі, аби тільки якось існувати. Лише у деяких повітах, таких як Бжеський, Мєлецький, Сокальський, розвинулися завдат­кові товариства, які частково витиснули лихварів з їх позицій; у деяких повітах нотаріуси енергійно взялися за оборону селян, а в деяких місцях кореспонденти могли констатувати, що селяни завзятіше почали займатися за­робітками, вчитися  ремесла і т. п.

     Отже, для більшої частини краю новий закон виявився незадовільним.

     Найбільшої уваги в зв'язку з цим заслуговують чис­ленні спроби, вигадані і лихварями, і селянами, яким потрібен кредит, обійти параграфи цього закону. Найча­стіше  практикувався   спосіб, коли  боржник підписував вексель або боргову розписку на суму, більшу від позиче­ної, або ж поза цим документом усно домовлявся щодо процентів, сплачувати які кредитор змушував його погро­зою відмовитися позичити гроші.

     Загально практикувалося стягнення худоби, землі і т. п. «за процент», яке кінчалося разом з виплатою основної суми боргу, а також «продаж на роки», коли боржник відступав кредиторові свою власність на визначену кіль­кість років незалежно від того, коли йому виплатять борг. Дуже часто бувало й так, що селянин здавав кредиторові в оренду свою землю за дуже низьку ціну, але найбільша частина її, комісійні, відраховувалась кредиторові в раху­нок сплати процентів.

     Нерідко траплялися такі умови між селянином і лихва­рем, коли позичена сума дорівнювала ціні маєтку борж­ника, причому лихвар ставив селянинові умову, що той зобов'язаний до певного часу за якусь значно вищу ціну свій маєток викупити. Хоча такі умови були ніби й фіктивні, але наслідком їх звичайно було те, що або селянин не міг у строк викупити свою власність, або ж, якщо він на це спромігся, годі було знайти вчасно кредитора, і все про­падало. Тому багато селянської землі в Чортківському, Ясельському, Косівському, Самбірському, Заліщицькому і Збаразькому повітах за безцінь переходило до лихварів.

     Часто селянин продавав лихвареві своє збіжжя на пні з умовою, що після жнив віддасть йому за одержані гроші далеко більшу кількість збіжжя або викупить своє збіжжя по вищій ціні.

    Не раз боржник зобов'язувався тримати в себе на ви­пасі худобу лихваря або працювати на нього в полі, давати за процент молоко, свійську птицю, збіжжя в кількості, яка перевищувала не тільки проценти, а й увесь борг. Траплялося, що лихвар позичав селянинові худобу, при­чому селянин утридорога платив за позику, а приплід, вартість приросту худоби і т. п. ставали власністю креди­тора; коли ж тварина гинула, це було втратою для борж­ника. Де лихвар мав власні крамниці і магазини, там він немилосердно грабував своїх боржників на цінах товарів.

     В цілому краї лихварі мали секретні й не зареєстро­вані заставні заклади, в яких, крім застави (худоби, збіж­жя, чобіт, кожухів, коралів, полотна, прядива, серпів, кіс і т. п.), брали процент по 1-2 центи від римського тижнево. Якщо боржник не дотримував терміну, застава пропадала, а якщо боржникові вона була дуже потрібна, він був змушений знову купувати її у лихваря по завище­ній ціні.

 

     VI

     Разом з приватним лихварством лютувало в Га­личині лихварство банкове, наслідки якого д-р Каро харак­теризує цифрами, взятими із своєї польської монографії про рустикальний банк. Цей банк слушно можна вважати головним представником лихварства цього типу, оскільки «... саме він показав іншим банкам шлях до грабування народу, пережив найбільше таких установ, видав за час свого існування понад 70 000 позик на загальну суму майже 15 мільйонів з. р. і врешті обтяжив іпотеками бли­зько 600 000 моргів землі загальною вартістю близько 27 мільйонів з. р. Кожний двадцятий селянин в Галичині був боржником цього банку, і майже 30 проц. усіх публіч­них аукціонів були  його справою».

     Далі д-р Каро докладно розповідає про організацію та історію цього банку - «деришкіри». Цей розділ, який подає справи, відомі нашій публіці з гіркого досвіду, пропускаємо, щоб відразу перейти до розділу, який у циф­рах коротко інформує про 15-літню діяльність банку. Заснований 1868 р., він уже 31 грудня 1869 р. показував 6693 наданих позики на суму 1 400 000 з. р. Середній роз­мір позики становив 208 з. р. Під кінець 1870 р. цифра позик зросла вже до 14 566, під кінець 1871 р.- до 20 073, під кінець 1879 ця цифра подвоїлась і становила 40 112 з.р. Це вже не був кульмінаційний пункт розквіту «ін­тересу», такий пункт припадає на 1877, в якому видано 45 252 позики на суму 7 003 048 з. р. В період банкрут­ства банку на початку 1884 р. було ще майже

30 000 позик на суму понад 5 мільйонів. За перший ліквідаційний рік виплачено 1 377 808 з. р., в 1885 р. понад 730 000, за роки 1886-1888 по 500-600 тисяч, в 1890 р. понад 380 000 з. р. За своє існування банк видав 70 437 позик на суму 14 948 397 з. р. Беручи до уваги кількість позик, виданих за окремі роки, переконуємося, що найбільше їх видано в 1872 р., а саме 12 487 на суму

2 389 500 з. р., і в 1873 р. позик було 8 816 на суму 1 848 150 з. р. В 1870 р. число позик дорівнювало 7873 на суму  1 408 440,  в роки  1871 5і 1874 перевищували 5000 на суму більшу мільйона, в 1874 перевищувало 4000 на суму також більшу міль­йона.

     Надзвичайно повчальна складена д-ром Каро таблиця, яка показує відношення позик до обтяжених земель і їх оцінної вартості. З неї видно, що з 1869 по 1873 р. включ­но кількість моргів, обтяжених позиками, становила в середньому кожного року понад 85 000 моргів, а фактич­но коливалася між максимумом 99 740 (в 1872 р.) і 77 659 (в 1873 р.). Відтоді починається спад, який виявився у тому, що хоч кількість позик не дуже зменшується, а сума позичених грошей також залишається величезна, проте кількість заборгованої землі зменшується відразу більше ніж наполовину: уже в 1874 р. вона становить лише 49 296 моргів, а від наступного року ніколи не пере­вищує 34 000 моргів. Банк уже йшов по похилій, для ряту­вання декоруму на щораз менші землі накладав тягар дедалі більших позик, готуючи, таким чином, неминучу руїну своїм боржникам, а врешті й собі самому.

     Бачимо це найкраще з таких середніх цифр. Коли про­тягом перших трьох років існування банку рівень обтя­ження одного морга становив у середньому від 14 до 16 з. р. і ніколи не доходив до 17, то від 1872 р. відразу починається гарячкове «зростання кредиту», на морг дають у 1872 р. вже 23,96, у 1874 р.- 24,65, в 1875 р.- 27,38, в 1876 р. 34,21 і ще в 1882 році майже 28 з. р. Ще вираз­ніше проявиться розбійницька тенденція банку, якщо співставимо відношення виданої позики до оцінної вар­тості заборгованих посілостей. Передусім тут помітно брак будь-якої сталої норми: давали навмання, як зама­нулося банковим агентам,- одного року до третини оцін­ної вартості, а наступного - більше половини. Незва­жаючи на це в перших двох роках бачимо найнижче відно­шення: в 1870 р давали тільки 34,21 проц. оцінної вар­тості. Відтоді обтяження зростає стрибками. В 1871 р. середня вже становить 52,45 і ніколи не спадає нижче 38 проц.; в 1877 р.- 56,76, а ще пізніше, в 1882 р.- 53,12 проц.

     Та цього замало. Адже оцінна вартість також не є чимсь постійним, а зростає з часом, і то не рівнобіжно до зростання вартості землі, а відповідно до флюктуації курсу паперів і банкових спекуляцій. Якщо в 1871 р. морг землі в середньому оцінюють у 26 з.р.72 центи, то  в 1875  його  оцінна  вартість  у  два  рази більша - 71,69 з. р.,  а в 1882  р.-53,12 з. р.

     А тепер усвідомимо собі, що всі операції мали відбу­ватися не на якихось сильних і стійких економічних орга­нізмах, а на тій уособленій нужді, що називається гали­цьким селянським господарством. Усвідомимо собі, що селянський банк наділяв своїми добродійствами госпо­дарства, які майже ніколи не перевищували 15 моргів, і зможемо оцінити значення вищезгаданих стрибків. І тут при зіставленні площі господарств, які були боржниками селянського банку, помічаємо факт, аналогічний до по­передніх спостережень. Розпочавши надаванням кредиту господарствам дещо більшим і заможнішим, банк дедалі більше схилявся до дрібніших, маленьких та економічно безсилих, які у зв'язку з відзначеною вище тенденцією до постійного збільшення заборгованості і в зв'язку із зло­чинною і щонайменше легковажною практикою банкових агентів заздалегідь були приречені на неминучу загибель і знищення банковою гідрою. Бо ж якщо в 1869 р. серед­ній розмір обдовженого господарства становив ще 12 1/3 морга, то цього рівня вже ніколи пізніше не вда­лося досягти, але він спав у 1872 р. до 7,98, а в 1882 р.- до 7,10 морга. Така загальна тенденція операцій цього банку; його 15-літню діяльність слушно можна порівняти із спустошенням, якого в XVI-XVII ст. завдавав вели­кий набіг татарської орди - з тією різницею, що в той час люди дзвонили у дзвони, палили смолоскипи і хова­лися від ворога в багнах та лісах, а нині ворог діяв ле­гально і спустошував за допомогою документів, легалі­зованих   нотаріально  і   через  суд.

 

      VII

     Приглянемося тепер, якими потоками розли­валася ця орда по краю. Якщо зважимо, що в перші роки існування банку, завдяки агітації банкових агентів, серед сільського населення запанувала справжнісінька кредитна гарячка, то доведеться визнати значний рівень розумової зрілості і свідомості селянства тих повітів, в яких, завдяки енергії і людяності благородних порадників, швидко за­панувало недовір'я до банку і де, внаслідок цього, рівень виплат за короткий час вже перевищив рівень заново пороблених боргів.  Найменше потерпіли від селянського банку західні повіти: Бяльський, Бжозовський, Цехановський, Домбровський, Грибовський, Ясельський, Мисле-ницький, Ніский, Ропчицький, Тарновський, Вадовицький і Живецький; із східних релятивно не потерпів тільки Підгаєцький.

     Найбільш потерпілими із західних є Бохенський, із східних - Долинський, Городоцький, Городенський, Яворівський, Калуський, Кам'янецький, Львівський, Мостиський, Перемиський, Равський, Рогатинський, Рудківський, Самарський, Скалатський, Снятинський, Тернопіль­ський, Золочівський і Жовківський повіти. Ряд місцевих випадків спричинили до збільшення лиха: неврожаї, при­ватне лихварство, град, іноді навіть нагода набути землю і т. п., не говорячи вже про більшу або меншу спритність банкових агентів. Те, що викликане рустикальним бан­ком лихо охопило Західну Галичину менше, ніж Східну, д-р Каро пояснює великою мірою діяльністю краківського кредитного земського товариства, яке через посередни­цтво завдаткових товариств давало кредит селянам на далеко корисніших умовах, ніж рустикальний банк. На це рішуче вплинув також вищий рівень освіти населення Західної  Галичини.

     Скільки ж заважило на загальних вагах крайового заборгування лихо, якого завдав краю рустикальний банк? Д-р Каро слушно підкреслює, що кількість випад­ків продажу з аукціону не може бути мірилом, оскільки були повіти, надто вже обтяжені банковими боргами, у яких, незважаючи на це, внаслідок повільної адміністра­тивної процедури, недбальства агентів і т. п. за весь час існування банку не було жодного аукціону. Із загаль­ного числа 21 497 судових аукціонів, які відбулися у 1873-1883 роках, ледве третина - 6572 відбулася з ме­тою покриття претензій рустикального банку. Із 2941 селянського господарства, які були виставлені банком на аукціон у період 1869-1882 рр., 797 придбали треті особи, а 1691 сам банк; із цих останніх 900 повернулося у руки колишніх власників, решта стала власністю банку. Під­рахувавши розміри банкового спустошення у порівнянні з кількістю землі в Галичині та з загальною кількістю населення, д-р Каро приходить до висновку, що, очевидно (точних цифр немає), щонайменше кожний 20-й селянин - боржник цього банку, мусив дозволити частково або зо­всім обскубти себе.

    «Часто говоримо про безмежну легковажність і недо­тримання зобов'язань галицького сільського населення, чим пояснюється високий зиск лихварів». Щоб дати сяку-таку відповідь на ці закиди, д-р Каро склав дуже цікаву статистичну таблицю з даними, які ілюструють рух наро­джень і смертності, відвідування дітьми школи, рівнобіж­но до суми, яку позичив цьому населенню рустикальний банк, а також до суми невиплачених банкових частин бор­гового зобов'язання.

     На основі тієї таблиці автор робить такі висновки: «У тих повітах Східної Галичини, де число неписьменних було значне, де на великому просторі зі значною кількістю населення припадає лише одна школа, де легковажні шлюби викликають велику плідність, великий процент нешлюбних дітей і пов'язану з цим велику смертність, там населення, уражене хворобами, неосвічене і висна­жене, справді не думало про виконання взятих на себе зобов'язань і дивилося байдуже та з пасивним фаталізмом на те, що йому загрожувало. Натомість у Західній Гали­чині, де народна освіта зробила більший поступ, число шлюбів, нешлюбних дітей і смертності менше,- панувала більша дисципліна у виплачуванні банкових боргів».

 

     VIII

    З того, що сказано вище про способи обминання закону проти лихварства, вигадані лихварями, а також на основі аналізу самого антилихварського закону, можна заздалегідь сподіватися, що цей закон в значній мірі не дав очікуваного наслідку. Передусім відсутність належ­ного розуміння суті і форм лихварства у авторів закону були причиною того, що правила закону вийшли досить еластичні й розпливчаті, тому основну частину лихварів взагалі ними спіймати не можна. По-друге, суди, особ­ливо галицькі, практикують звичайно ці справи дуже поблажливо по відношенню до лихварів, диктуючи їм зви­чайно незначні грошові кари або кари арешту, нижчі від мінімуму, визначеного законом. Д-р Каро зіставив стати­стику, з якої беремо наступні цифри.

     З 1880 по 1887 р. в усій Австрії засуджено за лихвар­ство всього 441 особу, з чого на Галичину припадає 192. Якщо брати до уваги релігію, то в усій Австрії засуджено 158 католиків і 277 євреїв, з них в Галичині - католиків 24, євреїв 168. Щодо роду заняття засуджені розподіля­лись так: землевласники або орендарі у всій Австрії - 64, в Галичині - 38, промисловці у Австрії - 212, в Га­личині - 103; помічники і промислові слуги в Австрії - 28, в Галичині - 18; домовласники і рантьє в Австрії - 32,   в   Галичині - 10.

     Дуже цікавою рубрикою є число засуджених за лих­варство, яке автор розглядає, беручи до уваги їхню освіту. Звідси бачимо, що в усій Австрії у вищезазначеному пе­ріоді було засуджено 182 лихваря, які не вміли ні читати, ні писати; з цього числа левова пайка - 129 припадає на Галичину. Отже, ясно, що лихварське ремесло має вже свою традицію, свою «школу», так докладно сформовану, що для виконання його треба тільки позбутися докорів сумління і людяності, а інтелігентності майже жодної не  потрібно.

     Те, що ці докори сумління, зрештою, при наших умо­вах у щоденному житті зайві, переконуємося з наступної статистичної рубрики: переважна більшість лихварів (256 в усій Австрії і 125 в Галичині) - це раніше незаплямовані судом  люди, які аж до сумної події, коли вирок суду затаврував їх прізвиськом лихваря, пишалися  ім'ям легальних, порядних і чесних громадян, незважаючи на те, що вони спокійно ссали кров співгро­мадян.

     Подані цифри засуджених за лихварство становлять майже половину звинувачених у лихварстві; їх число в усій Австрії дорівнювало 658, в Галичині - 381. Із засуджених в усій Австрії 24 отримали кару, більшу 3 мі­сяців (в Галичині 13), 72 - від 1 місяця до 3 (в Галичині 44), від 8 днів - до 1 місяця, а значить нижчу від закон­ного мінімуму в Австрії - 157, в Галичині - 79, тільки грошову  кару в Австрії - 46,  в Галичині - 39.

    Ще кумедніше враження з точки зору диспропорції з фактичними відносинами робить галицько-буковинська статистика засуджених за незаконний продаж алкогольних напоїв (різновид товарного лихварства). З 1877 до 1882 р. звинувачених у цьому шинкарів було 111, засуджених - 56, в той час як число селян, засуджених за далеко дріб­ніші порушення закону про пияцтво в 1877-1887 рр. ста­новило 217 372, в середньому майже по 20 000 на рік.

     Ще яскравіше світло на недосконалість сучасного за­кону про лихварство проливає статистика дрібних судових справ, які стосуються переважно лихварських боргів. Це число за десятиріччя (1875-1885) жахливо зросло, нато­мість зменшилось число цивільних судових справ. Якщо в 1875 р. цивільних і суміжних з ними процесів в усій Австрії відбулося 282 536, то в  1885 р.- 179 287.

     Натомість число дріб'язкових процесів у той  же час зросло з 538 861 до 1 065 534. Що це зростання стоїть у причинному зв'язку з лихварством, нас переконує по­рівняння Галичини з краями, які менше зачеплені цим лихом, напр., з Чехією і Нижньою Австрією. Якщо в Че­хії число дріб'язкових процесів у 1882 р. дорівнювало 209 272 і відтоді постійно (а іноді значно) зменшувалось, так що 1887 р. дорівнювало 191 700, а в середньому за ті роки становило 192 000, якщо в Нижній Австрії 1882 р. дріб'язкових процесів нарахували 113 049 і відтоді ця цифра поволі зростає, так що в 1887 р. дорівнювала 132 808, а в середньому коливалася близько 124 000, то в Галичині число дрібних справ 1882 р. дорівнювало 314 649, отже, більше на 100 000, ніж у Чехії, і відтоді постійно й дуже бурхливо зростало, так що вже в 1885 р. становило 475 537, в 1887 р. спало тільки до 405 418, а в середньому колива­лося близько цифри 412 000.

     Свою прекрасну роботу д-р Каро закінчує наведенням кількох дражливих випадків лихварства за останні часи  і закликом до повного ґрунтовного вивчення цієї справи згідно з вимогами науки. За цю працю мають бути вдячні йому всі вдумливі громадяни.

 

Оновлено 11-11-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка