Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

СЕЛЯНСЬКІ ЗАВОРУШЕННЯ З ПРИВОДУ ШЛЯХОВОГО ЗАКОНУ



 

   Справді галицькою саusе сеlеbге минулого літа, справою, яка звернула на Галичину погляди широких уря­дових і публіцистичних кіл, були відомі вже читачам «Кгаju» заворушення українських селян і мазурів проти впро­вадження в життя нового шляхового закону. Для закордон­них читачів, які уважно читають галицькі газети, ці заво­рушення могли здатися чимось недоречним і неправдопо­дібним. Як це? В краї, де найкомпетентніші громадські уста проголошують тезу про довір'я народу до суспільних верхів, де народ виявляє це довір'я виборами до сейму, до державної ради і до інших представницьких органів, з ен­тузіазмом приймає ерцгерцога, горнеться до старших братів у «народних гуртках», де лише жменька «русофілів» і «борителів» каламутить найдосконалішу суспільну гар­монію - в цьому краї якесь нововведення до шляхового закону може раптом порушити згаданий зразковий спокій і порядок, підняти на ноги як українців, так і мазурів і при­мусити старшу братію вжити не лише «м'яких», але й «суво­рих засобів для подолання опору», тобто військових екзе­куцій і пролиття людської крові? Щоправда, політична вла­да виставляє ці заворушення як наслідок якоїсь «амораль­ної агітації», нічого не згадуючи про те, звідки йшла і які цілі мала ця агітація, вона відсилає нас тільки до судів, де «агітатори» понесуть заслужене покарання. А в судах що ми бачимо? На лавах підсудних бачимо самих селян, які «бунтували», людей у найпрямішому значенні цього слова, «місцевих», «осілих», щодо яких «агітацією» доведеть­ся назвати хіба що природний і, на жаль, цілком слушний вияв обурення з приводу закону, що їх кривдить.

    Зрештою, це обурення виникло не вчора. Його перші прояви майже збігаються із санкціонуванням шляхового закону і розісланням його тексту до повітових властей ра­зом з інструкцією для його впровадження, складеною на­місництвом за погодженням з виділом крайовим у вересні минулого року. З того часу почало бурлити по селах, а коли влітку минулого року почали робити списки людей, зобо­в'язаних ремонтувати шляхи, вибухнули більш чи менш спонтанні заворушення в 16 галицьких повітах. Перше і най відоміше заворушення було в Рудківському й Комарнянському повітах. Заворушення охопило 20 сіл і закінчилося засто­суванням жандармами зброї, пораненням кількох селян і вбивством одного з них. Епілог заворушення відбудеться цими днями в самбірському суді, перед яким мають стати близько 30 селян, звинувачених у порушенні громадського спокою і порядку.

     Хоч ці заворушення відбувалися в українських повітах, вони, однак, не були справою тільки українського народу. У самому центрі «збунтованої околиці» лежить велике мазурське поселення Тулиголови, яке донедавна завдавало властям багато клопоту своїм опором проти прийняття   автономічних порядків, а зараз очолило рух проти нового шляхо­вого закону. Дійшли чутки, що з Тулиголів до навколиш­ніх громад розповсюджувалися заклики і заохочення, щоб не піддаватися новій постанові, можливо навіть, що ці чутки дали  намісництву матеріали для   створення міфа про «аморальну агітацію», хоч самбірський суд, наскільки нам відомо,   не  виявив  жодної такої агітації.

    Ще не заспокоїлася громадська думка з приводу ката­строфи в Рудківському повіті, коли оце громадськість схвилювали відомості про заворушення в двох протилежній кінцях Галичини: в Городенському, Тлумацькому і Гусятинському, а також у Ланцутському, Тішановському, Колбушівському і Жешівському повітах. Здається навіть, що заворушення в західних повітах вибухнули раніше, ніж в українських, адже ці відомості тримали в таємниці або ж не було кому повідомити про них громадськість. У Косині і в Марковій у Тішановському повіті під час найгарячішої пори жнив, перебуваючи на утриманні громад, переводячи селянське добро, цілий місяць стояло військо і займалось розправою. Тільки рудківське заворушення і розголос, який у зв'язку з цим отримала справа шляхів, схилили намісника до того, що він сам поїхав  на  місце заворушень і мазурські  заворушення він   зміг заспокоїти лише виразною обіцянкою, що несправедливий закон скоро буде змінений і що до цього докладе  зусиль сам намісник.

     Але що це за закон, запитає читач, який, ще не   впрова­джений у життя, здатний був викликати серед селян такі великі і повсюдні заворушення? Найкраще уявлення про нього дає нам передвиборна стаття, вміщена у кількох но­мерах «Діла» під заголовком «Наше шляхове законодавство», написана одним із наймолодших юристів паном Олесницьким. Шляховий закон є одним з первородних гріхів нашого автономічного законодавства. З часу ухвали першого авто­номічного шляхового закону в 1866 р.   аж до останньої хвилини тут йдеться тільки про одне фатальне   питання: ким і чиїм коштом мають споруджуватися і утримуватися громадські шляхи? Ясна річ, теоретично всі   визнають, що кошти на будівництво і утримання шляхів повинні вно­сити ті, хто ними користується, і в такій пропорції, у якій вони ними користуються. Хто ходить пішки, менше потре­бує битого шляху і менше пошкодить його, ніж  той, хто проганяє ним денно десять голів худоби. А цей, в свою чер­гу, менше, ніж той, який щоденно гонить коней і велику рогату худобу і возить принаймні щотижня важкі фургони з горілкою і великі вози, навантажені пшеницею. Ясна річ, що й виплати на шляхи повинні вимірюватися  в тій самій пропорції, тобто, не за кількістю душ, родин чи домів, але за розміром маєтку, чи, точніше, за сумою безпосередньо виплачуваних податків. Оце і є єдино справедлива   норма розподілу шляхових тягарів. На жаль, однак, уся праця наших шляхетських законодавців з  1866 аж до  1886 р. спрямована була тільки на те, щоб обійти, обминути цю нор­му, щоб якнайповніше звільнити двори від усякого тягаря і якнайбільше перенести тягар будівництва і утримання шляхів на громади.  Давній   закон з 1866 р., наприклад, шляхові тягарі ділив таким чином, щоб двір  давав мате­ріал, а громада працю. На практиці справа виглядала так, що дуже багато дворів не давало зовсім нічого, особливо в місцях, де не було мостів, а ремонт дороги здійснювався лише з допомогою глини або каміння. Двори давали пере­важно матеріал на мости, при цьому матеріал будь-який, кот- рий визначали селянам у лісі,звідки вони самі мусили вивезти, обробити і використати його відповідно до потреб. Чим менше давав двір, тим більше, звичайно, мусила відробляти громада. Шляховий тягар спадав на селян у вигляді шля­хової повинності, так званого шарварку, і при тому без різниці в маєтку на кожен дім, в міру потреби, аж до шести днів на рік. Власник такого дому міг бути халупником, який не мав нічого, крім однієї курки, і ніколи не користувався битим шляхом, але мусив нести таку саму повинність за користування ним, як і «багатій», що мав пару коней і десять корів.

     Що такий, явно несправедливий, закон не міг бути добре зустрінутий сільським людом, річ цілком очевидна. Ви­моги щодо такої реформи наша сеймова більшість тер­пляче ховала в актах доти, доки несподіваний випадок не підказав їм взяти справу проведення цієї реформи в свої руки. Громада Москалівка біля Косова, що мала в своїх володіннях великий міст, віддавна вела процес з дво­ром про те, щоб той не визначав матеріалу для будівництва мосту в лісі, а давав його готовим на місце будівництва для використання. Справа дійшла аж до найвищого адміні­стративного суду у Відні, інтерпретація яким спірних пунктів закону має в нас силу закону. Суд розв'язав су­перечку на користь громади, тобто зобов'язав двори поста­чати матеріал, необхідний для будівництва шляхів і мостів, на місце його використання. Це рішення адміністративного суду, що перекладає хоч трохи більше цей тягар на двори, але яке насправді у цьому пункті далеко не рівноцінне тя­гарям, що їх несуть громади, підштовхнуло нашу сеймову більшість до розробки нової шляхової реформи, яка була схвалена в 1885 р. і впроваджена у вересні 1886 р. На жаль, однак, новий закон замість того, щоб усунути не­справедливі статті давнього закону, подає їх незміненими щодо змісту, в дещо іншій формі, але такій, що викликає ще більше відчуття несправедливості і нерівності перед за­коном. Передусім старе правило, що пан дає матеріал (те­пер уже ясно визначено, що пан лише дає матеріал, а не привозить на місце), а селянин роботу, живцем запозичене з панщизняних уявлень, повністю було збережене і коли не щодо якості, а щодо розміру було дещо обмежене, то тільки на користь дворів, а не на користь селян. Селянин дає роботу в розмірі 4 днів на рік від кожного дому, а зна­чить, знову відновлено давню нерівномірність розподілу тягарів між бідним і багатим селянином.  Якщо він не може відробити цих 4-х днів або якщо протягом року не було потреби для їхнього відробітку, то вартість непокритого натурою тягаря мусить сплатити грішми до шляхового фонду, яким управляє виділ повітовий; двір же дає матеріал у такій кількості, яка за один рік не може перевищити 5 % сплачуваних ним (двором) безпосередніх податків. Це зовсім не означає, що він мусить щороку дати матеріалу такої вартості, як 5 % податку. Може трапитися рік, у яко­му він дасть матеріалу на 1 % податку, а тоді решту вар­тості аж до 5 % двір не доплачує. Але якщо була б потреба в матеріалі вартістю, що перевищує 5 % сплачуваного дво­ром податку, то цей матеріал мусить бути оплачений двору повітовим шляховим фондом. Як бачимо, нерівний вимір обов'язків на кожному кроці. Але це ще не все.

    Повітовий шляховий фонд складається з нереалізованих у натурі та сплачуваних грішми селянських повинностей і, крім того, з шляхового додатку, який сплачують як більші, так і менші власники у розмірі 3 % від безпосе­редніх податків. Це перший крок до справедливого роз­поділу шляхових тягарів у новому законі, на жаль, однак, крок ілюзорний, відповідно до тієї статті, яка зобов'язує сплачувати дворам за матеріал, якщо вартість його пере­вищує 5 % вартості сплачуваних двором податків. Отже, без сумніву, майже всі гроші з цих рівномірно розкладених податків підуть виключно до кишені власника двору; двір за надлишок матеріалу бере гроші, але коли він постачає матеріалу менше норми - грошового relutum не виплачує. Але і це ще не все.

     Хто оцінює цей матеріал? Закон відповідає: шляхове управління. Хто засідає в шляховім управлінні? Статут від­повідає: голова громади, голова двірського маєтку. А отже, голова двірського маєтку, тобто власник двору і лісу, буде сам оцінювати вартість свого вкладу, сам продає і сам ви­значає ціну свого товару.

      Власне ці несправедливі пункти в першу чергу породили незадоволення новим шляховим законом, що й дало такі сильні спалахи. Але, крім цієї суто матеріальної сторони нового закону, він має ще дуже важливу і характерну фор­мальну хибу, яка ще більше обурює і дратує людей, навіть без жодних  злочинних  сторонніх  агітацій. Цією хибою є аж надто виразне намагання обмежити і так вже мізерне громадське самоврядування. За новим шляховим законом громада повинна відробляти шарварки і оплачувати подат­ки та шляхові витрати; більше ні до чого вона не має права. Шляховим фондом розпоряджається повітовий виділ, будів­ництво нових доріг і ремонт старих ухвалює повітовий виділ за згодою з намісництвом і крайовим виділом, ціну натураль­них повинностей (робочого дня) визначає повітовий виділ, одним словом, громада, що тягне і платить, за новим зако­ном виявляється здеградованою майже до рівня худоби.

     Цей стан речей і викликав шляхові заворушення. Кож­ний неупереджений читач після представленого вище сам зуміє оцінити, чи потрібні тут були якісь сторонні агіта­тори.

     Але яку позицію щодо цього всього зайняла наша преса? Справді соромно і боляче, але треба сказати, що для неї факти заворушень пройшли майже непоміченими. Про шляховий закон, щоправда, дали великі статті «Dzsennik Polski» І «Gazeta Narodowa», але до жодних висновків вони не прийшли; вичерпну статтю про цю справу дало «Діло», яке теж уважно реєструвало факти і найбільше місця присвятило їхньому коментуванню. Але зате «Czas» задовольнився звалюванням усього на плечі нелегальної агітації, а коли міністерство, а за ним і намісництво пору­шили питання, чи не слід було б змінити закон, щоб не до­пускати в майбутньому подібних заворушень, «Czas» мав цинічну відвагу висловити думку про те, що закону, хоч і не­справедливого, змінювати не треба, щоб не деморалізувати селян і не підказати їм ідеї, ніби опором можна домогтися зміни несправедливих законів. А якщо з'явиться опір, подолати його силою, і кінець. Недаремно також цей «Czas» у своєму фейлетоні так прославляє геніальність князя Віндішгреца!

 

Оновлено 11-11-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка