Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 52-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Азбучна війна в Галичині 1859 р.



Слов'янське плем'я майже від самого  початку свого цивілізаційного розвою послугувалося в писаннях, укладаних мовами його різних племен, також різними азбу­ками. Се було неминучим наслідком його географічного положення, що межувало, з одного боку, зі сферою греко-візантійської, а з другого - романо-германської культури. Обі ті культури здавен-давна в писаннях різних народів, належ­аних до їх кругів, уживали різних букв, а власне,  крім орієнтальних, вироблених переважно зі старинного вавілоно-ассірійського клинового письма, буквами грецькими та латинськими, що, повставши з одного кореня, протягом століть розходилися чимраз далі, поки не виробилися в ок­ремі, значно відмінні від себе типи. Додаймо до того ще  й ту важну обставину, що оба ті цивілізаційні круги, прийнявши християнство в перших століттях нашої ери, розвивали його досить самостійно, а подекуди навіть суперечно, і поки не витворили двох значно відмінних від себе типів, церкви  східної,  т[ак]  зв[аної]  православної,  і  західної, т[ак]   зв[аної]   римо-католицької.  Сей  розділ  зазначився дуже виразно вже в IX віці нашої ери і допровадив у X в. до формального розриву між обома церквами, що відтоді розвиваються далі  кожда окремо.

Власне в початку  того  розриву  припало  навернення слов'ян на християнство, яке різними дорогами та в різних часах доходило до різних слов'янських племен, без сумніву, вже в VII і VIII вв. До тої пори, досі дуже мало ще f: прослідженої, треба, на мою думку, відносити також почат­ий слов'янського письменства, бо християнство, як наука переважно книжна і нерозривно зв'язана з обрядами, що Доконче вимагають уміння читати й писати, мусило скрізь зі своїм заведенням витворювати також початки письмен­ства. Се бачимо у різних східних та південних народів, та­ких, як вірмени, грузини, копти, ефіопи*, араби та інші, в яких християнство викликало також початки письмен­ства і від яких із тих початків дійшли до нас у перекладах пам'ятки старохристиянського письменства, між Іншими й такі, яких грецькі оригінали затратилися протягом піз­ніших віків.

Полишаючи на боці значкове письмо, «чертьі» та «р£зы», про яких уживання серед давніх слов'ян згадує болгар­ський письменник монах Храбр*, у початках історичного розвою слов'ян бачимо пропаганду християнства між ними на заході та півдні від германських та романських народів, а на східнім півдні та на сході з боку греків, Рівночасно ба­чимо також пам'ятки письменства, писані латинською мо­вою та латинськими буквами на заході, і найстарші пам'ят­ки т[ак] зв[аного] церковнослов'янського письменства, писані двома слов'янськими азбуками, кирилицею та гла­голицею*. Завважуємо при тім дуже важний факт, що про­паганда християнства з заходу відбувається головно огнем і мечем, неволенням слов'янських племен германськими, а в церковних організаціях, які повстають на територіях тих поневолених слов'янських племен, духовенство, звичайно чужоплеменне, що нехтує язиками слов'янських тубільців, відправляє богослужіння та святі тайни взаконеною ла­тинською мовою а тільки згодом, змушене силою історич­них фактів, уживає мови тих племен у проповідях, молитвах та сповідях. Навпаки, з грецького боку виходить пропа­ганда християнства в церковнослов'янській мові. Родо­виті греки Константан і Мефодій кладуть початки хри­стиянського письменства церковнослов'янською мовою, а Мефодію пощастило стати основником великої слов'ян­ської єпископії та досить численної школи письменників та ширителів церковнослов'янського письменства. І хоч мораво-паннонська єпископія, основана Мефодієм, упала не­забаром по його смерті під напором німців і мадяр, та проте вже його безпосередні ученики могли насадити християн­ство і витворити досить багате письменство не тільки в по­літично самостійній Болгарії, але також дати початки та­кого ж письменства в Чехії та Південній Русі.

Більше-менше від X віку нашої ери походить досить велике число писаних пам'яток церковнослов'янської мови, що повстали на територіях, обнятих діяльністю Константина й Мефодія та їх учеників. Окрім пам'яток спеціально мораво-паннонського письменства, таких, як житія Константина та Мефодія, їх похвали та близько споріднені з ними писання Климента, єпископа слов'янського, до нас дійшли дуже цінні пам'ятки старохорватського письмен­ства, а власне євангелія: т[ак] зв[ані] Зографське, Маріїнське та Ассеманово* і т[ак] зв[ана] Больонська Псалтир, усі писані глаголицею, і тою ж самою азбукою писана збірка поучень, відома в науці п[ід] з[аголовком] Glagolita Clozianus. Глаголицею писані також ті нечисленні пам'ят­ки старочеського письменства, що дійшли до нас; важніші пам'ятки того письменства, такі, як житіє св. Вячеслава та Людмили, дійшли до нас також у болгарських редакціях, писаних кирилицею. Кирилицею писане також ціле старо­болгарське і трохи пізніше старосербське письменство. Можна сказати майже напевно, що також староруське письменство якого початки сягають першої половини X віку, було писане кирилицею. З огляду, що відомі нам автентичні твори Константина Солунського, а власне його Азбучна молитва та Прогласіє (передмова до перекладу Євангелія), писані кирилицею і навіть немислимі без неї, особливо молитва, можемо сказати напевно, що також усе мораво-паннонське письменство було писане кирилицею. Маючи на увазі ігнорований новішими дослідниками факт, що найстарший слід Існування кирилиці, і то власне на західнослов'янській території, сягає р. 809, мали би ми можність ствердити те, що вже a priori являється постула­том логічного думання, а власне, що кирилиця, з невелич­кими додатками витворена з грецького уставного письма, повстала вже в початках IX віку, а глаголиця, витвір ду­же штучний і неорганічний, тяжкий для пам'яті, повстала значно пізніше, власне на території західних слов'ян, і була сплоджена тенденцією відрізнити слов'ян-католикІв від православних.

Розуміється, бували також проби вживати для писання церковнослов'янською мовою латинських букв. Найстарші такі проби, що повстали на германській території, суміжній із територією словенців, се т[ак] зв[ані] фрізінгенські па­м'ятки, віднайдені в р. 1803 і писані в X або XI віці. Вони являються пробою латинського духовенства німецької на­родності підійти до слов'ян і подати їм у їх мові деякі поучення та вислухати їх сповіді. Розуміється, що такі проби мусило латинське духовенство  робити не раз із самої конечності порозумітися зі слов'янською паствою, на­віть без огляду на те, що слов'янське богослужіння та слов'янська проповідь Мефодія та його учеників мали в со­бі велику атракційну силу, що тягла, правдоподібно, та­кож і словенців до християнства в грецькім обряді.

Першу відомість про віднайдення сеї пам'ятки старо­слов'янського письменства одержав Йосиф Добровський* 1811 р. з Монахова і повідомив про неї Копітара*, з яким у нього вийшла досить оживлена переписка про питання, хто й як мав би її обробити та видати1.Копітар остаточно постановив видати її сам, але за іншими роботами не встиг. Він задоволився тим, що опублікував перший уривок 1822 р. в «Jahrbucher der Literatur», т. XVII, ст. 102-103, у Відні {nop. Dr. Vaclav Von d rak, Frisinske pamatky. V Praze, 1896, ст. 2). Аж у р. 1826 його затривожила відо­мість, що в Росії одержали точну копію тої пам'ятки, при­готовану Кеппеном*, і що її має видати Востоков*. Та й сим разом Копітар не занявся фрізінгенськими відривками і допустив до того, що вони справді уперве появилися в Ро­сії в книжці П. Кеппена «Собрание словенских памятников, находящихся вне России. Составлено Петром Кеппеном», Спб., 1827, fob, стор. XXXII + IX + 94. На дев'яти сто­ронах сього видання міститься факсиміле фрізінгенського рукопису, а на ст. 21-86 стаття Востокова «Грамматическия обьяснения на три статьи Фрейзингенской рукописи». У вступі до тої статті Востоков зауважив, що поучення фрізінгенських пам'яток сходиться близько з одним поученням слов'янського Пролога на д[ень] св. Марка2.

Свій намір видання сих пам'яток Копітар сповнив аж 10 літ пізніше, долучивши їх текст разом із Іншими до видання глаголицької пам'ятки «Glagolita Clozianus». Ce видання після публікації Востокова мало посунуло наперед справу дослідів над сими пам'ятками, хоч у деяких точках Копітарові не можна відмовити надзвичайної бистроумності (nop. И. В. Я г и ч, op. cit., ст. 202-204).

В р, 1865 опублікував ті пам'ятки І. Срезневський* у книзі «Филологические наблюдения А. X. Востокова», ст. 75-89, додавши до них свою розвідку про язик тих пам'яток, у якій доказує, що текст пам'яток повстав на основі церковнослов'янського язика, писаний кирилицею.

1 И. В.   Я г и ч.   История  славянскоЙ филологии  (Энциклопедня слав[янской] филологии, випуск 1). Спб., 1910, ст, 194, 1   И. В. Я г и ч, op. cit., ст. 220.

Остатнє наукове видання віденського славіста проф. д-ра В. Вондрака* , цитоване вище, вийшло в Празі в р. 1896 у публікаціях Чеської Академії наук. Подаю з сього видан­ня пробу язика тих пам'яток, а власне початок першої з них у транскрипції на новочасну фонетику і в перекладі на нашу мову.

Говоріть по нас рідкі (розставні, виразні) слова: боже, господи милостивий, отче боже, тобі оповідаю весь мій гріх, і святому Христу, і святій Ма­рії, і святому Михайлові, і всім крилатим, і святому Петрові, і всім силам божим, і всім мученикам божим, і всім вір­ним божим, і всім дівам пра­ведним, і всім праведним, і тобі, слуго божий (до свяще­ника). Хочу бути висповіданий із усіх моїх гріхів, і вірю, що, бувши на сьому світі, треба мені буде йти на той світ, і знов устати на судний день, "і мати життя потім, і одержати відпуст моїх гріхів. Боже ми­лостивий, прийми мою сповідь моїх гріхів, що я вчинив зла по сей день».

Щодо змісту сих пам'яток, то перша з них містить, як бачимо з поданого тут початку, формулу сповіді, друга коротке поучення про сповідь, де в чому подібне до поучен­ня на день якого-будь апостола або мученика, приписува­ного слов'янському єпископові Климентові, а третя форму­лу відречення від злого духа, вживану також при сповіді. Щодо літературних джерел сих пам'яток дотеперішні до­сліди виказали наглядно, що відповідно до їх повстання на границі східних і західних впливів також у їх текстах мішаються елементи церковнослов'янської з православного обряду зі старонімецькими та латинськими. Аби вони мали православний характер, як виходить із слів проф. М. Мурка: «So gelangten in die liturgische Litteratur der slavischen orthodoxen Kirchen Bruchstucke von Beuchtformeln und Bussordnungen, die unbedingt der abendlandischen, speziell der deutschen Kirche angehoren)1, на се трудно згодитися. Правдоподібніше буде прийняти, що ті пам'ятки були зло­жені католицькими духовними для католицької слов'янсь­кої пастви, а ремінісценції церковнослов'янських право­славних пам'яток являються тільки доказом знайомості тих духовних із тими давнішими пам'ятками та заразом трохи пізнішого походження пам'яток, писаних латинкою. Що фрізінгенські пам'ятки не були одинокою пробою писати церковнослов'янські твори латинськими буквами, на се маю доказ у трьох церковнослов'янських молитвах, писаних латинськими буквами на території словенського народу і захованих до нашого часу в рукописних копіях, зроблених, мабуть, іще в XVII в. з давніших рукописних або друкованих книг. Вони дійшли до мене в рукописній збірці ЕмІля Коритка*, зібраній у Любляні в 30-их pp. минулого віку. Перша з них переписана з неозначеного ближче, правдоподібно, латинського «Missale manuscriptum», друга з «Missale impressum, 1515», третя з «Missale impressum Bonnae, 1631», а четверта, латинська, має заго­ловок «Feria IV. Cinerum». Ся четверта коротенька пам'ят­ка писана латинською мовою, а три перші - церковносло­в'янською з прикметами словенського наріччя. На жаль, письмо тих пам'яток виблідло від старості так дуже, що хіба декуди можна прочитати одно-друге слово: І так перша пам'ятка починається словами: «V pervu sredu posta pred Missu blagoslovi popel». На обороті першої сторони можна прочитати перші три рядки ось як: «a on sam sebje poloshi pred Altarem stoeszhi u chori poite a drusi proc molite po-pjel on. Obleze ... w popel і vo vretiszhe w postja і u plashe pred gospodim jako mnogu Milostu jest otpusti griahi nashe nam Bog nash». Із другої пам'ятки можна прочитати перші три рядки ось як: «V Sredu popelnu pred Missu blagoslavla-jut popeli ot vetvija blagoslavlenago lanskago leta, ako ih jest po Sredi Chora pred altarom ovim... Stojeszhu popu pred altarom bes planite pojet se najpervo antifona». Про латино-католицький характер сих пам'яток не може бути ніякого сумніву, бо святкування «роріеіса» (попелової середи в перший тиждень великого посту) виключна властивість латин­ського обряду.

1 Dr. M. M u г k о. Geschichte der alteren sudslavischen Litte-raturen. Leipzig, 1908, 54-56. [Так потрапили до літургічної літера­тури православної слов'янської церкви деякі уривки формул каят­тя приписів покути, що, безумовно, належать до західної та, зо­крема, німецької церкви  (нім.).- Рєд..

Одним із капризів історичного розвою на нашій півден­но-руській території можна назвати факт, що в XVIII в. в західних частих нашої території полонізація українсько-руської інтелігенції поступила була так далеко, що навіть серед руського духовенства ледве сотий умів добре читати по-церковнослов'янськи та розуміти те, що відправляв на богослужінні, а про світських людей, дрібну шляхту та міщан, що держалися ще рущини*. а особливо про жіно­цтво, й говорити ніщо. Маємо на се дуже важне свідоцтво в передмові до церковнослов'янсько-польського словаря, виданого в друкарні Супрасльського монастиря 1722 р.

Тій самій цілі служила, мабуть, і молитовна книжка, уложена правдоподібно в XVIII в. якимось русином свя­щеником і призначена більше для світських людей, ніж для священиків. У моїм посіданні находиться неповний примір­ник (ст. 5-338), у якім містяться поперед усього «Modlit-wy poranne» (ст. 1-32), далі «Akafist Panu Jezusowi» (ст. 33-65), «Akafist Nayswigtszey Pannie Bogarodzicy» (ст. 65-108), «Paraklis alboMoleben do Nayswigtszey Panny»

(ст. 108-154), «Akafist swigtemu Mikofaju» (ст. 154-203), «Modlitwy przy Boskiey sfuzbie» (ст. 204-264), «Modiitwy przed przyjeciem Nayswietszego sakramentu» (ст. 264-294), «Modlitwy po Komunii swietey» (ст. 294-306) і «Modlitwy do spania ida_cym» (ст. 306-338, без кінця). Усе те надруко­вано латинськими буквами, а власне на паристих сторонах церковнослов'янський текст, а на непаристих - польський переклад. Для проби подаю тут невеличку виписку, як виглядає церковнослов'янський текст і його польський переклад у тій публікації.

Molytwa I.

S. Makaryia Wetykaho.

К tebi Wladyko czetowiko-lubcze ot sna wostaw prybihaiu, і па dita twoia podwyzaiusia myfoserdiem twoim, molusia tebi, pomozy mni na wsiakoie wremia wo wsiakoy weszczy, і yzbawy mia ot wsiakia myrskia zlyia weszczy і diawolskaho pospiszenia, і spasy mnia і wwedy w Carstwo twoie wicznoie. Ту bo iesy moy Sotworytel і wsiakaho blaha promystennyk у роdatel, о Tebi ze wse upowanie moie, і Tebi slawu wozsylaiu пупі і prisno і wo wiky wikow, amyn.

Modlitwa I.

S. Makarego Wielkiego.

Do Ciebie sie. Panie, milosniku ludzi, ze snti powstawszy uciekam і do usfug twoich z miJosierdzia twego zabieram si§. Prosz§ cig, do-pomoz mi kazdego czasu w kazdey rzeczy, zachoway mi? od wszyst-kiego Swiatowego zlego і pokus szatanskich, wyzwol mie. І zbaw mi§, і do krolewstwa twego wiecz-nego wprowadz, aibowiem Ту iestes moy Stworzyciel і wszystkiego dobra opatrzyciel і podawca, w To-bie wszystka moia nadzieia, і ТоЬІе chwaig oddai? teraz і zawsze і па wieki wiekow, A.

А ось іще перший кондак із «Akaftysta sladczayszemu Hospodu naszemu Jysusu Chrystu»:

Kondakt I.                                          Antyfona I.

Wzbrannyy Woiewodo І Hospody, ada pobidytelu, iako izbawl sia ot wicznyia smerty pochwalnaia wospysuiu, tebi, sozdanyie у rab twoy; no iako ymiiay myloserdyie neyzreczennoie, ot wsiakich mia bid swo-body zowuszcza: «Jysuse Syne Bozy pomyfuy mia!»

Naywalecznieyszy Hetmanie і Pa­nie, piekfa zwycigzco, b^dac ia wybawiony od wieczney imierci, pochwat^c przypisui§, stworzenie і niewolnik twoy. A ty jako maiacy milosierdzie niewypowiedziane, od wszelakich mie uciskow wyswobodЈ wolaiacego: «Jezu, Synu Bozy, zmiluy sie; nade mnab

He можна сказати, аби польський переклад був лихий, хоч декуди він досить свобідний. У всякім разі ся книжечка важна також для філолога, як свідоцтво про те, як читали та вимовляли у нас у XVIII в., та ще й досі церковнослов'ян­ські   тексти.

Потреба, що викликала появу сеї молитовної книжки в XVIII в., не минула в Галицькій Русі ще до половини XIX в. Тому й не диво, що запотребилися нові її видання. Докладно відоме мені в повнім примірнику, який я 1912 р. одержав від д. Василя Рогульського в Голобутові коло Стрия видання, що вийшло в Перемишлі в єпископській друкарні 1842 р. п[ід] з[аголовком] «Rozne nabczenstwo od swigtych ojcow ztozone na polski jezyk przettomaczone і przedrukowane». Се остатнє слово свідчить про те, що пере­мишльське видання було не першим виданням сеї книжки. Воно зазначене в бібліографії Івана Ом. Левицького* (т. І, ст. 22), під ч. 259. Мабуть, те саме видання недокладно зга­дано на тій самій ст. 252 п[ід] з[аголовком] «Молитвослов русскій с переводом польским. В Перемьішли в тип[ографии] еписк[опского] собора крьілошан, 1842, 16°». В обох разах наш бібліограф зазначує при тім виданні формат 16-ки, коли натомість книжка під сим заголовком має формат малої 8-ки, а книжка без початку та кінця, наведена мною вище, має формат 12-ки.Та сама книжка була видана в Пе­ремишлі ще раз у р. 1836; се видання зазначено в бібліогра­фії Левицького (т. І, ст. ІЗ), під ч. 149, причім подано, що книжка обіймає 431 сторін формату 12-ки. До сього бібліо­граф додав увагу, що се видання передруковане з Почаївського видання о[тців] василіан із р. 1817, а перше видання тої книжки, оскільки йому відомо, вийшло в Почаєві в р. 1800 накладом тамошнього василіанського монастиря. В моїй бібліотеці знайшлося ще одно видання сеї книжечки в малім форматі 16-ки без початку та кінця (ст. 11-262) з кирильським текстом на паристих а польським перекла­дом на непаристих сторонах. Можливо, що се буде перше видання перемишльське з р. 1836. Можливо також, що ви­дання старше, описане вище, буде перше почаївське видан­ня з р. 1800. Не маючи ніякої відомості про зміст, ані формат другого почаївського виданнязр. 1817, неможна рі­шити, в котрім виданні замість первісного церковнослов'ян­ського тексту, транскрибованого на латинку, поміщено той сам текст кирилицею. Правдоподібно, зроблено се аж у пере­мишльських  виданнях.

У Перемишлі для запобіження тій самій потребі занед­бання та забуття кирильського письма передруковано в p. I812 також другу давнішу василіанську публікацію, а власне книжечку «Ecphonemata liturgii greckiej, albo tego wszystkiego, co przy liturgii, to jest mszy sw. kaplan, dyakon і chor spiewaja_. Wyktady ze mszy sw. Bazylego Wiel. і s. Jana Chryzostoma wyjete, a jezykiem slowiahskim, a charakterem polskim z nowem па jezyk polski przelozeniem dla informacyi przytomnych dawno przez WW. OO. Bazylianow sporza.dzone. W drukarni biskupiej w Prze-myslu 1842, ст. 50, у 16-ку». Про сю публікацію згадав Йосиф Левицький у своїй репліці Лозинському в р. 1834*, подаючи при тім, що се була найдавніша руська книжка, друкована латинськими буквами, видана василїанами в Вільні коло 1760 p., а автором її був о. Огилевич.

Та сама потреба - занедбання та забуття церковносло­в'янського письма та язика в Галичині - викликала ще одну літературну появу, на яку досі не звернено уваги. Се було нове, перероблене видання Супрасльського «Лек­сикона» зр. 1722. Потребу такого видання, що поясняло би менше зрозумілі церковнослов'янські слова польською мо­вою, загальновживаною серед руської інтелігенції ще в ці­лій першій половині XIX в., відчув один із визначних пред­ставників тої інтелігенції священик Йосиф Левицький, ви­хованець Віденської духовної семінарії, що зазначив своє ім'я в історії нашого письменства двома граматиками, рядом віршованих творів оригінальних і перекладаних на руську мову та рядом критично-полемічних статей, писаних по-польськи та по-руськи. Йому приписати треба також ав­торство невеличкої публікації „Прирочный словарь славено-польскїй, или собраніє реченій славенскихь церков­ниць» 1830. Типом її иждивемїєм'ь їнститйта Отт'ропиґїанского. Slownik slowiariskopolski, zawieraia_cy w sobie mniej teraz zrozumiale, w ksiggach cerkiewnych і do nabozeristwa sluza_cych znayduiace sig sfowa, dla uzytku Duchowienstwa, wyznawcow obrza_dku grecko-katolickiego, mifosnikow starozytnego igzyka siowianskiego. Lwow, 1830. Drukiem і nakfadem Instytutu Stauropigialnego». Книжечка обіймає, крім перших 8 непагінованих, іще 147 пагінованих сторін, задрукованих словарцем у два стовпці. На 6 непагінованих сторонах міститься «Предисловие», написане в Перемишлі в день св. апостола Андрія Первозванного 30-го падолиста 1828 р. і підписане буквами «...ій». Подаю найважніше з сеї передмови в перекладі на нашу літературну мову: «Язик слов'янський, що міститься в книгах церковних, із яким

сходяться язики: російський (московський, русский), іллі­рійський  (сербський,  болгарський,   босняцкий,  далматин­ський і словенський), кроатський, віндськийабокраїнський, лузацький (вищої та нижчої Лузації), чеський (моравський), словацький, польський (шльонзацький), має много слів не східних із діалектом, уживаним тепер у краях, належних до нинішніх галичан і до східної церкви і трудних до зрозумін­ня. Причину сеї сумної появи в нашім освіченім віці можна знайти почасти в погорді до власного язика і відданню його зовсім чужостороннім язикам,  але ж «ізвергом естества» треба вважати того, хто стидається язика дідів своїх, по­части в недостатку заснованих нате шкіл, у яких би руській молодежі можна правильно подавати руський язик і пояс­няти деякі слова, що в простій бесіді мають інше значення,- прим.,   браку церковних   книгах   значить   malzenstwo, а в простій мові niedostatek; оброку церковних книгах знач, zold, zaplata, в простій бесіді obrok dla koni; подіб­не с є л о знач, pole, час - godzina, добродетель - cnota і т. і, або вживаються не у всіх сторонах Галичини,- прим.,   прислівник  паки,   який  так  часто приходить у єктеніях, уживається коло місточка  Ліська і в горах, де не раз траплялося мені чути:  «я  пак4 додому поверну»,- і багато інших чи то таких, що слова для високих понять не приходять у простій бесіді, так що русин,   хотячи висло­вити високе поняття і не знаючи, чи є на нього вираз у руськім язиці, чи нема, бере для його означення слова ла­тинські, німецькі або польські   і, так не почуваючи потреби навчитися тих трудніших речень руських,   занедбує     їх і наслідком того робить їх незрозумілими;  почасти  ж хоч і знайшлись би охочі навчитися тих трудніших елі в, не ма­ють для того потрібних способів,  граматик і словарів.

«Потребу зібрання трудніших слів слов'янських почу­вав уже ієромонах Памво Беринда*, протосингел трону єру­салимського. Він видав «ЛеЦіконь Славенорюсскій і ймень толкованїе. Первое тупомт> изобразис вь Кіногїи С. Вел. Ч^дотворньїА Лаурьі ПечерскЇА КіевскЇА лита м Рожде-ства 1627, Kvp'io) пасха, їндикта 10, АугЛста 11, в 4-ці 121 карток. Друге видання сього лексикона вийшло в р. 1653 в Кутеїнськім монастирі. Але сей лексикон, що пояс­нює слов'янські слова руським язиком, уживаним у тих сторонах, виданий друком іще 1627 p., тепер дуже рідкий, а подекуди недостаточний, бо за 200 літ із вищенаведених причин іще більше слів зробилося не зрозумілим для галичан. Згадавши далі про Супрасльський лексикон із р. 1722 і подавши з нього вищенаведену передмову, наш автор зав­важує: «Видавець сього не дуже повного і почасти з Беринди передрукованого лексикона бажає в передмові, аби занед­бання слов'янського язика було викорінене, але надармо. Друкарня Почаївського монастиря передрукувала сей лек­сикон у р. 1804 у 8--ці на 88 картках. Бажаючи зробити сво­їм землякам деяку прислугу, я взяв на себе зібрати щонай-трудніші слова, які стрічаються в церковних книгах і без яких розуміння, особливо священики, ніяким способом не можуть свідомо (словесно) віддавати честь і приносити молитви богу. Маючи певність, що багато руських галичан розуміє польський язик, я подав толкування слов'янських слів на польську мову, думаючи, що також поляки, які ба­жали би навчитися сього давнього язика, можуть користу­ватися ним. Ті, що приготовляються до стану священичого, в якім вони обов'язані найліпше розуміти слов'янський або церковноруський язик, знайдуть на сих немногих карт­ках підмогу для ліпшого зрозуміння книг церковних. По­яснення деяких речень, узятих із грецької мови, я написав по-руськи тому, що на ті слова нема відповідних польських, а надто тому, аби читачам дати можність вправлятися та­кож у руськім язиці».

Не вдаючися в оцінку самого словаря, зложеного в прикрих для нашої народності обставинах, я задоволь­няюся зазначенням самого факту його появи та його автор­ства як причинком до історії духового розвою нашого на­роду в Галичині в першій половині XIX віку. Польський титул сього словника, наведений вище, а не наведений у «Бібліографії» І. О. Левицького, свідчить про почуття любові та пошани до церковнослов'янського язика, якою пройнятий був його автор.

Зазначене тут явище вживання латинських букв для передання церковнослов'янської мови мусило тим більше й тим частіше стрічатися при переписуванні пам'яток руської народної мови людьми, належними до польської або інших західнослов'янських народностей, які іноді не зна­ли навіть про існування слов'янської азбуки та слов'ян­ського письменства. Такі приклади стрічаються нам досить давно. Ще коло р. 1550 чеський учений Ян Благослав* за­писав німецькими буквами угро-руську народну пісню пре Стефана-воєводу. В p. I619 львівський латинський свяще­ник Якуб Гаватович*, друкуючи свою польську трагедію про смерть Івана Хрестителя, вставив до неї дві інтермедії, зложені українсько-руською мовою, розуміється, латин­ськими буквами. В р. 1625 краківський міщанин Дзвоновський видав у своїй польській книжечці «Sejm walny domowy» руську пісню про козака й Кулину латинськими буквами. Ся пісня, як подає проф. А. Брюкнер*. була вже перед тим друкована в брошурі «Miesopust albo tragikome* dya па dni miesopustne z r. 1622» і пізніше в брошурі «Prazonki albo nawary z r. 1640» (A. Bruckner, Piesni polsko-ruskie, в журналі «Pawigtnik -iiterackb, Lwow, 1911, kh. І). В році 1650 руський шляхтич Йоаким Єрлич*, пишучи польською мовою свій «Latopisiec», вставив у його текст три руські вірші про події першого року Хмельнич­чини1. Багато руських пісень переписувано в співаниках XVII та XVIII вв. латинськими буквами; деякі друковано також чи то в польських кантичках, чи на окремих карт­ках для продажі вірним русинам, особливо на ярмарках та відпустах. Також із XIX в. маємо досить довгий ряд публі­кацій, зложених руською мовою, а писаних і друкованих латинськими буквами переважно в польській транскрип­ції. Думаю, що не зайвим буде подати по змозі повний реєстр тих русько-польських публікацій, виданих на тери­торії Галицької Русі та поза її межами до р. 1859 включно. Першу пробу такого реєстру зробив іще в р. 1859 Йосиф Їречек* у своїй книжці «Ueber den Vorschlag das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeich en zu schreiben» , на ст. 27-36, але ся проба далеко не повна, хоч І подає дещо таке, що лишилося невідомим пізнішому бібліографові галицько-руського письменства Іванові Ом. Левицькому. Зазначу тут, що цінна «Бібліографія галицько-руська» пок[ійного] Ів. Ом. Левицького послужила мені основою для уложення нового реєстру, який, одначе, все-таки далеко не вичерпує всього  числа  публікацій того  роду.

1 К.  W о І с І с k І.  Latopisiec Joachima Jerlicza.   Warszawa, 1853, t. І, ст. 115-116.

Аби не збільшати об'єм отсеї статті, я помістив той бібліографічний перегляд руських писань, друкованих латинкою в роках 1821-1859, у вступі до восьмого тому «Українсько-руського архіву», ст. IV-XIII, між причин­ками до історії азбучної війни в Галичині 1859 р. Реєстр тих писань обіймає 76 чисел, та він Іще не може вважатися повним, хоч подає 15 чисел більше, ніж виказує «Бібліогра­фія» І. О. Левицького. Зазначу тут принагідно ще один при­чинок, що не увійшов у мій реєстр, хоч має деяке історич­но-літературне значення. В p. I832 вийшла в Парижі неве­личка книжка «Powstanie na Wolyniu, czyli Pamietnik pufku jazdy wolynskiej, uformowanego w czasie wojny na-rodowej polskiej przeciw despotyzmowi tronu rosyjskiego 1831 roku, pisany przez dowodzcg tegoz pufku Karola Rоzyckiego. Bourges, drukarnia P. Souchois et Cie. Ulica Jac­ques Coeur N. 10, 8-ка, ст. 33. В додатку до тої брошури на­друкована була «Piesn pulkowa», що починається строфою:

Hej kozacze, w imia Boha! Wze holosyt w cerkwi dzwin! Komu mify dim, neboha, Za    proklatym   nawzdohin. Razom,  razom na wraha! Hurra-ha, hurra-hal

Ся пісня в тім виданні і в передруку в книжці «FeІіksa Wrotnowskiego, Powstanie na Wolyniu, Podolu і Ukrainie w roku 1831. Lipsk, F. A. Brockhaus, 1875», ст. 320-321, має 12 строф. Своїм початком вона зближена до пісні Т. Падури* п[ід] з[аголовком] «Ruchawka, piesn kozacka», написаної в Тетієві 1825 p., що починається стро­фою:

Hej!  Kozacze, w bozyj czasl

Wze holosyt  w  cerkwi   dzwin;

Komu   wilnist'   myfa   z  was,

Za  worohom  nazdohin!

Hej!  Kozacze na wraha!

Hurra-ha!  Hurra-hal1

Пісня Падури числить тільки II строф, які загалом да­леко відбігають від «Полкової пісні» К. Ружицького, яка з літературного та язикового погляду стоїть далеко ві;ще від Падуриної. Хто був її автором, не вмію сказати; прига-

1 Pysma   Tvmka   Padurry,   Wydanie   posmertne  z   awtohrafiw. Lwiw.  Nakladom knyharni   K.  Wylda,  1874, ст.   11-13.

дую тільки, що вона була передрукована в Галичині в од­нім Із численних співаників, може, в перемишльськім, ви­данім іще в половині 30-их pp. минулого віку, і послужи­ла, мабуть, М. Шашкевичеві взірцем до його прегарної пат­ріотичної пісні п[iд] з[аголовком] «Болеслав Кривоустий під Галичем».

II

У многих слов'ян західноєвропейського культур­ного круга, особливо таких, що займалися ширшими питан­нями слов'янського письменства, не раз виникала думка, що для слов'янських народів було би ліпше прийняти одну азбуку, а власне латинську, яка ввела би їх безпосередньо в круг європейських культурних народів і влегшила би тим народам знайомитися з письменствами всіх слов'янських племен. Таку думку висловлював Копітар у однім листі до Добровського з лютого 1810 p., пишучи між іншим: «Мій ідеал для всіх слов'ян латинські букви, але деякі слов'ян­ські букви з кирилиці для доповнення - voila mon idee»1 (Я г и ч, op. cit., ст. 191). Подібну думку стрічаємо також у видавця руських і польських пісень Вацлава з Одеська, який у передмові до своєї цінної збірки писав між іншим ось що: «Przysfuzyc siew ten sposobludowi ruskiemu2 (як зга­даний вище серб Вук Стефанович Караджич, що, видавши збірку сербських народних пісень, видав також граматику сербського язика і усталив для того язика новий фонетич­ний правопис), nie mam am" sil, am' moznosci po temu, innym to wiec zostawic musze. Chca.c sie jednak pewnych trzymac prawidet, polozylem sobie za zasadе, ile moznosci tak pisac, jak lud wymawia, choc by і oczywiscie gramaticzne zacho-dzity blgdy. Zem do tego uzyl charakterow polskich, nie glagolickich albo kirilickich, kazdy mi zapewne pochwali. Przyjdzie zapewne czas, ze wszystkie narody slowiariskie porzucа te stare charaktery, ktore wcieleniu Iiteratury stowiahskiej do ogolnej masy Iiteratury europejskiej gtownie staja  na przeszkodzie»3.

Збірка Вацлава з Олеська, пізнішого губернатора Гали­чини Залеського, була на свій час заміткою появою не лише в галицькім, але й загалом у австрійськім письмен­стві. Про неї відізвалися незабаром прихильні голоси в че­ській і німецькій пресі, а пізніший видавець «Monumenta РоІопіае historica» Август Бельовський помістив про неї досить простору оцінку зараз по її виході в чч. 6 і 7 львів­ських «Rozmaitosci»*. Ся оцінка, під якою автор підписав­ся Augustyn Bielowski, була написана ще в початку грудня 1833 р. автор, очевидно, вспів познайомитися зі змістом книжки ще перед її виходом на світ. Подаю з сеї оцінки деякі уступи з першої часті в перекладі на нашу мову.

«Збірка людових пісень, від кільканадцяти літ загально пожадана, від многих обіцяна, від декого заповідана, вий­шла уперве п[ід] з[аголовком] «Piesni polskie і ruskie ludu galicyjskiego». Ce перша книжка того роду, яка від най­давніших літ аж до нинішніх часів появилася на просторі давньої Польщі, вийнявши невелике число пісень поділь­ського та українського люду, що під назвою «пісень мало­російських» містилися в російських збірках, а часто і в ро­сійськім наріччі. В один час, а можна сказати в однім році, кинулися до збирання тих пісень деякі мужі з правдивим запалом, відчуваючи дуже докладно всю важність сього діла і присвячуючи йому свої здібності, які в кождім іншім заводі могли заясніти визначно. До тих мужів, поминаючи інших, належить, без сумніву, Вук Стефанович Караджич у сербів, Шафарик у словаків, а в нас пок. Зоріан Доленга-Ходаковський. Але великим і різностороннім здібностям та зусиллям не однаково сприяли обставини. Коли Карад­жич протягом немногих літ видав кілька томів пісень свого народу, а Шафарик при інших своїх трудах доповнює свою початкову збірку, Ходаковський по довголітніх тру­дах і подорожах, відбутих для сеї мети, вмирає з простуди, а плід його довгих заходів, діставшися в чужі руки, досі лежить укритий. По такій страті не скоро можна було на­діятися основного заняття  тим  предметом, та отеє Вацлав дотримуватися певних правил, я поклав собі за основу по можли­вості так писати, як народ говорить, хоча б і повставали при цьому Граматичні помилки, а що я для цьрго вжив літери польські, а не глаголичні чи кириличні, кожен мене, очевидно, похвалить. Напев­не, прийде час, що усі слов'янські народи залишать оті старі літе­ри, які найбільше перешкоджають прилученню слов'янської літера­тури до загальної маси літератури європейської (польськ.).- Ред.]. із Олеська, користаючи з приязніших для нас обставин, упереджує наші дожидання своєю збіркою пісень галиць­кого люду.

На початку тої збірки міститься розвідка видавця, в якій він між іншим подає також Історію своєї збірки. Одною з найважніших точок, яких доторкнувся видавець у своїй розвідці, треба вважати те, якими буквами і яким правопи­сом друкувати пісні руського люду, який у своїй мові не має, щоправда, досі ані граматики, ані словаря, та якого язик являється не так, як декотрі вчені несправедливо твердять, попсованим язиком або людовим наріччям. Твори, писані тим язиком, появилися досі друковані або латин­ськими буквами, або т[ак] зв[аним] письмом указовим або гражданським, відповідно до того, чи появлялися в пись­мах варшавських, чи московських.

Се питання заслугує на ближчий розгляд та безсторон­ній осуд. Відомо, що різні слов'янські народи не все вжи­вали однакового письма. Маємо певні сліди, що колись поляки так само, як і інші їх побратимці, вживали т[ак] зв[аної] кирилиці. Війшовши в ближчі зносини з сусідньою Європою, Польща прийняла загальноготське письмо, яке згодом мусило уступити гарнішим і догіднішим буквам ла­тинським. Чи ся зміна повстала припадком, чи через при­мус або загально відчуту потребу та ненастанне змагання до ліпшого, сим разом не буду рішати. Се тільки певне, що від теперішніх латинських букв ані один європейський народ не верне до готського письма, так само як від кири­лиці або глаголиці до рунічного письма*.

Подібним шляхом, як у поляків, змінялися букви також у чехів, того народу, що своєю освітою випередив поляків. Москва, а пізніше Росія, до половини XVII в. відлучена від Європи а навіть маловідома Європі, задержала найдов­ше первісні букви вже через сам брак світла, що дуже скупо падало в ту країну. Але з поступом освіти й тут від­чуто потребу реформи. Петро Великий, воскреситель наук і основатель теперішньої сили Росії, надав давнішим бук­вам зручніші форми, наближаючи їх до характеру латин­ського, і своїм указом наказав уживати того письма в ці­лій Росії; так повстало письмо указове або гражданське. Але се не значить, аби реформа, доконана Петром В[ели­ким], була в Росії вже остатня. Хоч би мати на увазі само зближення пісень нашого люду до решти Європи, вже випа­дало би  прийняти латинські  букви;  але показуються ще інші приводи, для яких прийняття латинських букв    яв­ляється неминучим.

Я згадав уже, що руський язик - не людове наріччя, бо того язика вживали не лише прості люди, але також руські князі, а пізніше литовські та польські королі аж до часу Зигмунта Августа. Сей язик списувано тоді кирили­цею, якої букви мусили бути докладно примінені до тодіш­нього виговору. Тих самих знаків уживала тоді також Моск­ва, але поодинокі знаки вже тоді були примінені до від­мінного виговору російського язика. Пізніше кілька сто­літь не вживано руського язика в письмі, тому й форми букв, до яких прив'язані були живі в ту пору звуки, по­мертвіли. Натомість російський язик, улягши первісно впливам язиків угрів, татар та фіннів і через те значно нарушений у своїй слов'янській будові, виробився тим часом під впливом приязніших обставин на взірцях німецьких і французьких у інший язик, зовсім окремий від того спіль­ного слов'янського джерела, з якого виплив, а змінившися тим способом, примінив до себе ще більше букви, змінені вжев XVI в. То й якжеж вони припадуть до чисто слов'ян­ської рущини, тої рущини, що щасливою долею не підпада­ла ані впливам диких угрів, що жили колись над Волгою, ані довголітній тяжкій неволі татар? Природним наслід­ком відносин, у яких жив той (південноруський) язик аж до недавніх часів, він сьогодні подібніший до язика поль­ського, ніж до російського. Досить придивитися дотепе­рішнім збіркам пісень того люду, досить переглянути словарець руських слів, поміщений при малоросійських піснях М. Максимовича, аби переконатися про сю правду. О. Могильницький у своїй розвідці про руський язик* твердить, що польський язик первісно розвивався на руськім і що тому завдячує значну часть своєї досконалості. Сяк чи так, певна річ, що ті язики тепер найближчі до себе, а пам'ятаючи, що руським язиком були списані давні пра­ва та події значної часті слов'ян, що ним були зложені старинні пісні боянів, яким подібні ще й досі живуть в устах кількамільйонового народу, чи ж не справедливо буде, аби, друкуючи їх, уживати для сього відповідних часові і до­кладно до людової мови приміненихбукв? Ігнат Данилович, звичайний професор Харківського університету, видаючи в р. 1827 найдавніший литовсько-руський літопис, ужив для сього латинських букв, за що хвалили його рецензенти тої праці. Причини до такого кроку і засади, яких держався в тій роботі, ще очевидніші та конечніші при друкуванні живих людових пісень. Тому кладемо Вацлавові з Олеська за велику заслугу те, що в списуванні тих пісень примінився докладно до вимови руського люду, а навіть до поодино­ких громад та округів» («Rozmaitosci», 1833, ч. З, ст. 17- 10).

Як бачимо, піднесену  Вацлавом із Олеська думку про порядність  видавання  руських текстів латинськими   бук­вами Бельовський підняв І мотивував ширше, не вдаючися в міркування ані про язиковий, ані про політичний бік сеї справи. Ту саму думку підняв у слідуючім 1834 р. руський священик Йосиф Лозинський*, що помістив у ч. 29 «Roz­maitosci» з того року (ст. 228-230) невеличку статтю  п[ід] з[аголовком]  «О wprowadzeniu abecadia  polskiego do  pis-miennictwa ruskiego». Свою статтю розпочинає Лозинський латинським епіграфом Із листа ап[остола] Павла до фили-песеїв*  (І, 21): «Omnia probate, quod bonum est, tenete»1. Читаємо у вступі сеї статті ось що: «Маю у себе кілька русь­ких   книжок   побожного   змісту, в яких початок і кінець видерто; вони друковані латинськими буквами і походять, здається, з дуже давніх часів. Читаючи їх, я переконався, що букви польського abecadia2 дуже здібні для віддання кождого руського звука. Подібне переконання витворили в ме­не також руські пісні, друковані польськими буквами та по-міщувані  від часу до  часу  в  «Rozmaitosciach»,  «Gazecie Lwowskiej»* і «Pielgrzymie Lwowskim» па г.  1882». Д[обродій] Вацлав із Олеська надрукував багато руських пі­сень польськими буквами в своїй книжці   «Piesni polskie і ruskie ludu galicyjskiego», а у вступній розвідці тої книги (ст. 49) заявляє, що кирильські букви «wcieleniu literatury slowianskiej do ogolnej masy literatury europejskiej glownie па przeszkodzie stojа»3. Незабаром потім   прочитав я в ча­сописі «Oesterreichischer Beobachter» із дня 8 грудня 1833 під написом «Literatur» бажання, аби дві заповіджені гра­матики руського язика взяли собі також і в граматичнім огляді за взір правдиві слова Вацлава з Олеська. Ті уваги при моїм намірі - по змозі прикладатися до вироблення

1 Все ухваліть, що є добре, всього дотримуйтеся (лат.).- Ред.

а Абетки   (польськ.).- Ред.

3 Що є основною перешкодою у справі прилучення слов'ян­ської літератури до загальної маси європейської літератури (польськ.).- Ред.

руського язика - спонукали мене до дослідів і застанови над тим, чи справді не було би добре впровадити польське абецадло до новотвореного руського письменства, а наслід­ком тих дослідів було переконання, що польські букви на­даються найліпше до віддання кождого руського звука і то­му в письмі повинні бути вжиті. Се твердження опираю ось на яких увагах. Від хвилі, коли почали писати руською мо­вою, аж до наших часів не було майже ані одної граматики для тої мови. Перша граматика руської мови О. Павловського вийшла аж у р. 1818, але з неї небагато можна було користати. Друга, найновіша, написана о. Левицьким, вийшла сього року; значить, можна сказати, що аж до на­ших часів не було ані одної граматики руської мови. Тому всі руські письменники в своїх писаннях держалися правил старословенського язика, званого тепер церковним наріч­чям, якнайбільше виробленого між іншими слов'янськими наріччями, а в писанні вживали переважно кирилиці. Про се можна переконатися з виємків старого письменства з різ­них часів, поміщених у граматиці о. Левицького. Читаючи ті виемки, трудно сказати, що се чиста рущина, се більше мішанина старослов'янщини, польщини та рущини, і тому можна твердити, що руський язик, яким тепер говорить 8 або й більше мільйонів людей, не мав жодної властивої літератури і досі не був письменним язиком. Із сього ви­воджу, що руський язик, не бувши ще письменним, має сво­боду вибрати собі таку азбуку, яка була би найздібніша до віддання його звуків і найкорисніша для його розвою. Таким уважаю абецадло польське - не латинське, бо хоча польське й латинське має однакові букви, то, проте, поль­ське має ще письменні знакис, n, s, cz, sz, szcz і іn., яких не має абецадло латинське.

Тому що дотеперішні руські письменники вживали в пи­санні більше кирилиці, ніж польського абецадла1, порів­нюю кирильську азбуку з польським абецадлом, аби пока­зати, оскільки се остатнє придатніше для рущини від першої.

1. Букви - се знаки звуків. Чим коротша їх назва, тим легше перейняти поодинокий звук, який вона означає. З того погляду польське абецадло перевищує руську азбуку. Бо

1 Були, одначе, як я сказав напочатку, руські книжки дуже давні, друковані польськими буквами, а се доказує, що в давнійших часах уживано для рущини також польського абецадла. (Ува­га о. Лозинського.)

з назв be, de, wu і т. і., які означають букви b, d, w, можна пізнати ті звуки, але не так легко можна пізнати правди­вий звук назв: б у к и, д о б р о, в і д є (б, д, в), бо в них чути більше різних звуків, а ученик, певно, нелегко пійме, котрий звук означає та назва.

2.   Кирилиця має багато букв різних виглядом, а одна­кових звуком, прим., s і з, о і і інш.,що утруд­нює пізнання і множить їх без потреби. Entia sine neces­sitate non sunt multiplicanda1. Сього нема в польськім абецадлі.

3.  Деякі кирильські букви мають двояке значення, і відси йде багато неладу в склоненні та спряганні. Адже кождий звук повинен мати свій власний знак, і се знахо­димо в польськім абецадлі. До таких букв належать: є, яке часом значить е (тебе), а часом є(єден, моє); и, яке іноді значить і (руки), часом jі (имь), а часом и (роби); а, яке часом значить ьа (та), часом jа (моа); ю, яке часом значить ьу (люди), і часом jу (мою).

4.  Деякі кирильські букви мають нестатечну вдачу, означаючи іноді самозвук, а іноді співзвук, що, певно, не можна назвати доброю прикметою азбуки. Так, прим., і значить Іноді співзвук j (їама, Ієрйсалим, їона), а іноді самозвук і (низькій, спасеніє). Подібно и значить часом самозвук і (у), прим., милый, де перше и самозвук, а остат­нє (й) - співзвук. Від сеї хиби свобідне абецадло польсь­ке.

5.  Кирилиця має два знаки, один для м'якої, а другий для твердої вимови; се зовсім непотрібне і продовжує слова (czyni pisownip rozwleklaj, коли натомість прийнявши польське абецадло обійдемося одним знаком (') для змягчення. Пощо маю писати: гробь, быль, конь, коли можу на­писати коротше hrob,  byl,  коn?

6.  Руський язик має звуки, уживані в польськім язиці, а невідомі Слов'янщині; тому кирилиця немає навіть зна­ків, якими можна б означити ті звуки. І так не має кири­лиця знака на g, а проте русин говорить: grunt, gospodar, grys, gdyraty, nigdy і т. і.; не має початкового звука є, бо, приміром, коли захочу написати кирилицею оклик ej, то вийде єй (jej). А чистого є потребуємо щонайменше для чужих слів. Не має також кирилиця знаків на звуки dz, dz,     прим.,     dzwin,   jedza,   dziub,   dziura,   бо   в   цер-

1 Одиниці  без  потреби  не слід помножувати  (лат.).- Ред.

ковнім наріччі вживалося тільки з в о н ь, з в у к ь І т. і. Так само нема знака на dz, прим., sidzu, wydzu, бо в цер­ковнім наріччі писано сіїждй, вижди. Нема також знака для складу jo, бо говорено і писано в старослов'янщині: зло­дієм, краєм, що ми вимовляємо: zfodijom, krajom. Се дало о. Левицькому привід писати є. Щоправда, польський язик також не має в уживанні деяких знаків, пр., дь, ть, рь І т, і., але чи тяжко ж нам писати d', V, г', коли в поль­ській азбуці маємо с, s, ri і т. і,? Для наголосу, якого польське письмо не означує, може нам послужити гори­зонтальна лінія (-), покладена над самозвуком, яка вже в латинській мові означала місце тону1. Огже, можемо писати: mflka (mgka) і muka (majca); placzu (pfacze) і placzu (place).

7.  Приймаючи кирильську азбуку, потрібно для в і о, що стиснені звучать як і (у), нових знаків, коли натомість у польськім абецадлі маємо такі стиснені знаки є І б (ser, chleb, wol, wor). Легко, отже, буде нам писати: med (читай мід), рек (чит. пік), nes (чит. ніс), boh (чит. біг), коп (чит. кінь), row (чит. рів ) і т.  і,

8.  Прийнявши польську азбуку, одержимо упрощення форми при відмінах іменників та дієслів. При іменниках мужських кирилиця має дві форми відміни, одна для твердих укінчень, а друга для м'яких, що веде за собою бук­ви я І ю, пр., голуб, голуба, голубу; риль, р и л я, р и л ю. Коли прийму польське абецадло, то ли­шиться лиш одна форма: hofub-a-u, ryl-a-u. Так само й для іменників середнього роду з двох форм зробиться одна: дерев о-а-у, з Ь л ь е-я-ю, коли натомість польськи­ми буквами напишу: derewo-a-u, zile-a-u. Так само й для діє­слів із двох форм буде лиш одна, пр., л а п а ю- є ш- є, п є р у-е ш-е: при вживанні польських букв вийде одно закінчення для обох форм:    lapaju-esz-e, beru-esz-e.

9. Нарешті з прийняттям польського абецадла випли­вають великі користі для руського язика. Всі поляки, що живуть із русинами, розуміють а навіть говорять добре по-руськи, але мало хто захоче вчитися кирильської азбу­ки, аби читати руські книжки. Надто латинське письмо розширене по всім світі, так що польська азбука послу­жила би для розповсюдження рущини між іншими слов'ян­ськими племенами і влегшила би науку руської мови іншо-

1 означала тільки довготу самозвука.- /. Ф.

язичним народам. Уживаючи кирилиці ми, мов егоїсти, за­микаємо себе в черепашиній шкаралющі перед чужими на­родами. Надто в способі писання живих язиків ожив би та виробив би ся найскорше також руський язик, а в скелеті мертвого язика, кирилиці, коли не замре, то щонайменше не так легко і не так скоро здужає виробитися.

Сю тільки одну прикмету має кирилиця перед латин­ською азбукою, що для звуків cz, sz, szcz має поєдинчі зна­ки ч, ш, щ; та чи ж ся одна користь може переважити так багато інших згаданих досі?

Але ж у сільських школах скрізь уже заведено кирили­цю! Але в кождій сільській школі вчать також і польського Elementarza, то й чи трудно ж би було приложити його абе­цадло до рущини? Руські букварі, друковані латинськими буквами, швидше й легше навчили би дітей читання як кирильські, а навіть улегшили би їм науку польського язика. Кирилиця повинна лишитися в сільських школах як предмет надпорядковий, обов'язковий лише для тих, яким доконче потрібна знайомість церковнослов'янського язика, пр., для таких, що намїрені йти на священиків, учителів сільських шкіл, дяків і т, і. На сих увагах опи­раю своє твердження, що ми, русини, в писанні повинні вживати польської, а не кирильської азбуки. Візьмемо собі за взірець поляків і чехів, що зовсім покинули давні готицькі письмена, а вподобали собі латинське письмо» («Rozmaitosci»,  ч. 29, ст.228-230).

Тижневник «Rozmaitosci», видаваний як додаток до урядової «Gazety Lwowskiej», мав як одинокий орган для середньої інтелігенції в Галичині в тих часах багато чита­чів також серед руської інтелігенції, а особливо духовен­ства. Тому й не диво, що порушене в тім органі питання про заведення польських букв для руського письменства мусило викликати значне зацікавлення в руських кругах і остаточно також прилюдну реакцію. Першим виразом такої реакції була стаття Йосифа Левицького, тоді русь­кого пароха у Шклі, Яворівського повіту, поміщена в до­датку до річника «Rozmaitosci», з 1834 р.п[ід] з[аголовком] «Odpowiedz па zdanie o zaprowadzeniu abecadla polskiego do pismiennictwa ruskiego», з датою: «Szkto, 1 pazdziernika 1834». Подаю сю статтю в перекладі на нашу мову.

«Книжки без кінця й початку не доказують, що в дуже давніх часах писано польськими буквами по-руськи; а коли би ті книжки справді не мали означеного року друкування, то при помочі бібліографічної критики та порівнян­ня букв автор повинен був означити час їх виходу. Тому заявляю, що книжки, які мав у руках автор,- се плоди пізніших часів, друковані між pp. 1760 і 1801. Найдавніша руська книжка, друкована руськими буквами,- се були «Ecphonemata   liturgii greckiej X Ohilewicza w Wilnie u XX. Bazylianow»1. Друкарні, не   посідаючи дорогих  друків руських, а бажаючи дати в руки товар крамарям, що їздили по відпустах, випускали такі наклади, товар опла­чувався, люд побожний, але не ознайомлений із руським письменством,  залюбки  купував руські  побожні  пісні та молитви,-се була причина вживання польських букв до руського письменства, а не більша досконалість їх над ки­рилицею.   Навпаки, від найдавніших  часів руський  язик і  руська  азбука  в  колишніх польських провінціях  були в уживанні не лише в книгах та обрядах релігійних, але та­кож у законодавстві, судівництві, двірській та приватній кореспонденції, в більше як двох третинах тої держави аж до половини   XVII в. і навіть пізніше. Октоїх, перша ста­роруська книжка, що вийшла на польській території в Кра­кові 1491 p., друкована кирилицею у Швайпольта Фіоля*; так само Статут литовський, друкований у р. 1588 у Мамоничів* у Вільні* також руським язиком і руськими бук­вами. Всі справи в судах воєводств Волинського, Брацлавського,   Чернігівського,  Подільського,   Київського,   а  на­віть подекуди Руського та Белзського, а також на трибуна­лах у Люблині ведено руською мовою І руським письмом, про що легко наочно переконатися з актів у бернардинськім архіві у Львові, у отців василіан там же і в архіві ставро­пігійськім.   У тім самім  архіві  можна  читати  оригінали кореспонденції князів Острозьких, Вишневецьких, Ружинських, Сапегів, Соломирецьких, графів Ходкевичів, Тишкевичів, а також митрополитів та єпископів руською мовою й руським письмом. І чому ж ті мужі не хапалися латин­ського або польського абецадла?  І  чи  могли  чинити се, коли самі поляки в пору, коли їх література до  половини XVII в. була в розцвіті, в своїх друкарнях уживали т[ак] зв[аного] швабаха або готських букв? Немало світлих му-

1 0[тець]. Левицький не подає року, в якім вийшла та книжка, але з уваги, що книжка «Rozne nabozeiistwa» не згадана ним, вийшла уперве в Почаєві в р. 1800, можна прийняти першу його цифру 1760 приблизно за рік видання книжечки Огилевича.- /. Ф,

жів у XVI в. думало та радило над тим, як би можна до польського письма запровадити інші, не латинські і не швабські букви, що відповідали би ліпше звукам і потребі польської мови1. До сього треба додати оречення мужа аж надто заслуженого в слов'янській літературі, о. Йосифа Добровського, який у своїй книзі «Institutiones linguae Slavicae. Vindobonae», 1822, pag. 1, § І» мовить ось що: «Soni linguae Slavicae (russicae) omnes et singuli neque latinis, neque graecis characteribus exprimi possunt»2. Се оре­чення опрокидає всі мрії нашого реформатора. Нарешті та­кож усі метрики по парафіях аж до ревіндикації Галичини ведені були руською мовою та руським письмом, та й те­пер у Галичині по парафіяльних школах того язика й письма вчаться діти руських родичів. Значить, і до сьогодні руське письмо, скоропис і друк не перестали бути в ужи­ванні. Русини відколи почали писати по-руськи, мали також граматики. Перша від заведення друку відома граматика греко-руська з 1591, Зизанієва* з р. 1596, Мелетія Смотрицького* з р.   1618 і т. і.

Та прийнявши навіть за правдиву думку автора (що русини до XIX в. не мали граматик), не виходить Із того ще ані те, що руська мова не здібна до літератури задля браку граматики, ані те, що русинів треба відсудити від їх питомої власності, кирильської азбуки. Адже ж і поля­ки вперед мали красномовців, поетів та істориків у своїй мові, ніж граматиків. Граматику Копчинського* попере­дили Гурницький*, Скарга*, Вуєк*, Кохановський*, Бельський* і багато інших письменників тіакі звіаногої золо­того віку польської літератури. Зовсім природно взірцеві письменники мусять попереджати граматиків, бо їх твори дають приклади та правила складні та плавності язика. Те правило, що практика попереджає теорію, служить також для інших наук: уперед були народи, держави та правительства, ніж письменники про штуку панування, адміні­страцію, політику та право народів. Уперед були суди та вимір справедливості, ніж писані статути та судові процеду­ри. Опираючися на тім, що сказано досі, бажаємо, аби наш

1 Пор.: Karaktery і ortografia polska Jana Kochanowskiego, tukasza G6rntckiego, Jana Januszewskiego 1594, in 4-to.- 0. Jleвицький.

a Звуки слов'янської мови (руської), всі і кожний зокрема, не можуть означатися ні грецькими, ні латинськими літерами (лат.).- Ред.

573

реформатор, ідучи за своїм святим покликанням, зробився руським Скаргою, а беручи його за взірець для своїх буду­чих писань, може бути певний, що пізніше знайдеться також руський Копчинський.

«Його  порівняння   кирильської азбуки (з  латинкою) дуже упереджене. (Перейду його точка за точкою):

1.  Назва букви не перешкоджає звукові; наука букв - се не те саме, що наука складання1, а в читанні ніхто ще не читав букв по їх назвах. І чи   назви   польських  букв справді найкоротші? Be, ka, el, cie, gie, jod, wu, iks, ypsyIon, zet, ziet, let, es-zet-cezet, cezet, ceha, es-zet, ez kreskg о z kreska, і т. і. Грецька та арабська мови,  обі високороз-винені, чи мають також прийняти польський альфабет тому, що греки називають свої букви: альфа, бета, гамма, дельта, а араби: алеф, бет, джім, лям і т.   і. Також і жиди  мають берегтися, аби й у них не заведено реформи, бо й їх азбука вродилася також у тім самім первороднім грісі. Зрештою руське б, д, т, с і т. і. звучать у складанні як b, d, z, s, а не як be, de, zet, es.

2. Закид, що кирилиця має багато букв різних формою а однакових звуком, пр., s і з, о  і w, ©у і 8, а і а мусимо попросту назвати нестійним. Кожда з тих букв має свій звук, хоч подібний, але де в чім відмінний, нащо давніші граматики дуже вважали. Адже й німецька мова має букви а, б, є, eh; хто би думав, що всі ті букви вимовляються так само як польське є, той помилявся би сильно, бо, пр., зов­сім відмінно вимовляються Aehre, Ehre, er, Oehr. Той сам німецький язик має  також букви  і, j, ii, у (в яких чути звук і, але в кождій відмінно) і букви s, ss, sz, в яких також не однаково чути звук s.   Навпаки, і в польськім абецадлі маємо букви різних форм, а однакового звука (вже хоч би взяти різницю між великими й малими буквами)  Ergo entia sine necessitate multiplicata.

3. Букви и (ize) має тільки один звук такий, як латин­ське і (tibi). В початку складу ніщо не стоїть на пере­шкоді звукові ї, та по твердім співзвуці не чути його так добре, бо твердий співзвук змінявся би на м'який, пр., йти, gehen, бити, schlagen, бьіти, seyn; отже, в тих словах, писаних польськими буквами u мало би двояке значення раз як і, другий раз як у, вимовляти  u як ji зовсім фальшиво. Ми, русини, вимовляємо: «дай им водьі» як «day im wody». Є у нас у середині слова, значить і вимовляється як є, а на початку додається йому для більшої звучності в вимові м'яке j, яке давніше зазначувано буквою к. Бо се властивість руського слуху, що є на початку складу зву­чить йому неприємно. Коли ж у чужих словах або іменах власних доконче треба вжити на початку звука є, пишемо (властиво пишуть росіяни.- /. Ф.) відвернене з. Одним словом, кирильська азбука може задоволити всяке бажання і передати докладно звуки кождого язика. Щодо букви є, то поляки вимовляють її двояко. В слові сіеіе на кінці є, вимовляється як звичайне є, але пишучи «z tern cieleeiem» буква є вимовляється в слові tern як у, а не як є; надто мають поляки ще букву в для вираження носівки, отже, ся одна буква має у поляків не двояке значення, як у ру­синів, а трояке. Якби я хотів нудити читача такими еле­ментарними спорами, то навів би подібні виводи також щодо букв д і ю, та, на думку нашого автора, все те, що знавці наводять як добру прикмету руської азбуки, треба вважа­ти наганним.

4.    Кирильські букви статечніші від латинських. Адже читаємо Їерусалимь(1jегиsа1уm), Іона (Іопа), але не пи­шеться їама, тільки ыма. Й різниться від u півмісяцем наверсі, що називається «слитная». А коли різниться зверх­нім виглядом, то різниться також звуком. Яка ж тут хиба? Польське j, якого дехто вживає на початку складу, різ­ниться звуком від кінцевого] або у, що відповідає руському й. Навпаки, в польській азбуці деякі букви зовсім неста­течні. І так буква і значить самозвук, співзвук і знак змягчення (ь), буква у значить самозвук і співзвук. Прим., у словах «bielizna moia» перше і означає змягчення (ь), друге-самозвук, а третє відповідає букві j. У слові «rossyyskiey» перше у самозвук, друге й третє - спів­звук (j),- бодай так пишуть многі польські письменники, в тім числі й сам Копчинський.

5.  Кирилиця має знаки для м'якої й твердої вимови і ъ), дуже потрібні, бо вимова співзвуків буває значно відмінна в міру того, чи при котрім стоїть ь або ь, або нема жадного з тих знаків. Добровський уважав зайвим тільки ъ. Та припустім, що й справді русини викинули би ті два знаки, хоч я сумніваюся в тім, знаючи їх нехіть до всяких новинок, а надто маючи в своїй  графіці єрчик І паєрчик

(' *),- чи ж випливає з того, що треба закинути й усе кирильське письменство?

6.  Руський язик має свої знаки на всі звуки, які нау­кою признано в письмі. Має також м'яке г - тверде ґ, відповідне польському g, і то тільки в чужих словах, які поляки перейняли від німців і уділили тутешнім русинам. Слово ніґди польське, а не руське; русин толкує його: никогда, ніколи. Про букву є була вже мова вище під 3. Знаків на dz, dz, dz не мають поляки, так само як і русини, і ніколи ще не відчули їх потреби. Ті звуки мають по дві букви також і в інших язиках. Слова: jedza, dzwon, dziob (не dzub), dziura (не dzura, як пише автор), усі польські, а не руські. Русин каже звонь або у діалекті звін, далі зьоб від зьобати або зьоб, дира і т. і.

Признає сам автор, що польський язик не має в уживан­ні деяких звуків властивих руському, як ось: дь, ть, рь; тому радить означати їх апострофами d', t', r'. I чи не буде се натяганням польського абецадла, аби ним конче писати по-руськи? І як буде читати поляк, не маючи в своїм язиці відповідного звука І не знаючи, чи при такім значку треба голос зм'якшити або заострити, скоротити або продовжити? І що сказати про лінійку (-) над буквою, яку поляк і кож-дий необізнаний із латинським язиком признає за дивогляд, бо не стрічав її ніколи в своїх книжках?

Польський язик, а властиво польська графіка не має букв також на інші звуки: sz, szcz, cz, ch і мусить там ужи­вати двох, трьох або й чотирьох букв, де русин уживає тільки одної. Вже муж незрівнянно заслужений у Слов'ян­щині Й. Добровський відчув сю хибу в своїй книзі «Institutiones linguae slavicae, Vindobonae, 1822»; кілька разів приходило йому писати імена власні, в яких трапляються ті звуки, він між латинські букви мусив класти також ру­ські, бо в латинських не ставало йому знаків. Склад jo, що приходить тільки в простій мові, можна означити зна­ком є, а як би хто вперся доконче й хотів писати так, як говориться в декотрих сторонах, то йдучи за прикладом сербів можна в складі jo для відрізнення від ю писати ла­тинське j ( злодъjomь).

7,  Русини перед 9-ма віками прийняли кирильську аз­буку1, то й як же можна думати й писати: «приймаючи для e' стисненого Ъ, а о (оп)", яке в деяких словах малоруської мови звучить як німецьке й або французьке и. Сей звук легко означити двома точками над о, прим., ровь, гробь, конь, що не робить ніякої трудності великорусові також зрозуміти ті слова, але котрий поляк або русин може на­писане латинськими буквами med відчитати як мідь (mid) або boh як бог ь (bih)?

8. Прийнявши латинський альфабет, не здобудемо упрощення форми при відмінах іменників та дієслів, бо ж буде все-таки, прим., zwon-a-u, kori-ia-iu, ziat'-ia-iu. По­щастило авторові навести слово м'якої форми з укінченням на І(гуі), по якім у польськім не пишеться і, але інакше ви­ходить при словах, що кінчаться іншими співзвуками, як n, t. Так само при іменниках середнього роду з двох форм не зробиться одна, прим., derewo-a-u, iminie-ia-iu, zytie-ia-iu. Про дієслова сказано вже вище під 3, де була мова про е.

9. Нарешті, приймаючи польський альфабет, доходимо в руській мові до великих недокладностей. Хто потрапить розрізнити ось які слова: іш ('fewb.ichesse), im (иліг, ihnen), kin (кинь, wirf), kin (конь, Pferd), nis (ітЬсь, ertrug), nis (нбсь, Nase), rik (рьк-ь, ersprach), rik (рбк-ь, das Jahr), rik (рвк-ь, derFliisse), kofy (коли, ^ann), kofy (кольг, diePfa-hle), kofy (коли, steche), braty (брати, nehmen), braty (братьі, Briider) і т. і.? І хто зможе передрукувати всі руські книжки латинськими буквами, аби й поляки могли їх чи­тати?

Нехай не боїться шановний автор, що кирилицею ми замкнулися від Європи, як черепаха в шкаралущі. Нехай тільки дасть нам якесь визначне діло (бо самими грамати­ками ще не виробився ні один язик), то ручу йому свято, що його перекладуть на всі важніші язики Європи. Нема вже тепер і між ученими й світлими поляками ані одного, кот­рий би більш або менше добре не вмів читати по-руськи. Та й німці, вживаючи для друкування своїх книжок шва-баху або скоропису, відмінного від латинського, чи замк­нулися в шкаралущі? І чи більше читають твори угорські,

ських букв для напечатання Октоїха, заклгочена німецькою мовою перед краківською міською радою і поміщена в книзі: Н. S. В а п d-t k і є. Historya drukarn krakowskich, c. 135. Ті букви названо там rewssische Schrift. У старих писаннях скрізь уживається прикмет­ників rewssisch, reussisch, rossisch або russisch, що все на одно ви­ходить, а форми ruthenisch, rusnakisch, jgzyk ruthenski - се плоди фантазії пізніших  часів.- О. Л.

чеські, польські, іллірійські, словенські та хорватські в Європі тому, що ті народи пишуть латинськими буква­ми? Так само язик волохів (румунів) чи зробився літера­турним тому, що вони від якогось часу замість кирилиці почали вживати латинського письма? Що ж до чехів, то й їх старше письменство все було друковане швабахом, а тільки в остатніх часах переходить на латинку.

Тому що деякі поляки, живучи на Русі, привикли до руської мови і говорять нею, небагато зискала би Русь, як­би вони й читати вміли по-руськи, але стратила би далеко більше, вирікаючися азбуки відповідної до природи русь­кого язика І кидаючися безоглядно в пропасть виру, яким являється латинський альфабет. Адже ж німці говорять, що z треба читати як с (ц), поляки як з, а французи на кін­цях слів не читають ані z, ані s, пишуть parlez vous, а чи­тають парлє ву. Поляки читають ch як ху іллірійці як ч, італійці як к, а французи як ш. Далматинці читають х як ж, поляки як ks1. Хто ж здужає погодити се все? Кири­лиця ще не змінила свого голосу. Пишучи польськими бук­вами по-руськи, хоч би наш язик і надався до того, чи ж зможуть два мільйони галицьких русинів удержатися далі зі своїм письменством? Отеє й уся користь подробити руське письменство ще на дрібніші шматки.

З тих, отже, причин ми, русини, повинні й далі писати так, як писали наші прадіди. А коли кому ходить о те, аби його руські книжки крамарі по відпустах скоро розпро­дували, то може піти утертою дорогою, але в такім разі раджу йому писати зовсім на польський лад, бо коли само* звуки понатягає паузами, а співзвуки понаїжує приска­ми, то може бути певний, що заробить так, як Заблоцький на милі.

 1 Ось що пише про се Копітар у передмові до своєї граматики словенського язика з р. 1808: «Diese unsellge, in der Isolirtheit der ersten Schreibmeister gegrundete DIscordanz 1st jedem Siavenfreunde ein Aergerniss, sie schreckt den lernbegierigen Auslander ab, sie 1st das grosste, so ungliicklicher Weise selbsgeschaffene Hinderniss vere-inigter Fortschritte bei der lateinischen Halfte des Slavenstammes» [Ця лихозвісна, заснована на Ізольованості перших вчителів гра­моти розбіжність дратує кожного приятеля слов'ян, вона лякає цікавого до знання чужоземця, вона є найбільшою, так нещасливо утвореною самими творцями, перешкодою для спільного прогресу латинської половини слов'янства (лат.).- Ред.]. {Vorrede, S. XXVII).- Увага  О. Левицького.

Шкло, дня 1-ого жовтня 1834».

В тій самій справі забрав голос також найвизначніший чоловік із молодшого покоління, тоді ще питомець гр[еко]-к[атолицької] духовної семинарії у Львові, Маркіян Шашкевич, який на початку р. 1835 видав накладом гуртка питомців невеличку брошурку п[ід] заголовком! «Азбyка і Abecadlo» як відповідь на вищенаведну статтю Лозинського. Писання Шашкевича починається приказкою «Що вік, інший світ», до якої автор нав'язує ось які уваги:

«Се глибока правда руського ума, підхоплена з досвіду. Перед кількадесятьма роками не прийшло би нікому зі слов'ян на думку основувати правдиво народню літературу, а щонайменше було би се святотатством, як се й тепер іще деякі називають,- а нині маємо збірки пісень, приказок і оповідань людових, описи звичаїв та обичаїв і т. і. Почали уважніше роздивлятися в народі, почали порівнювати на­річчя слов'ян, що існували від віків, виказувати їх від­носини одних до одних як щодо внутрішнього духу, так і щодо зверхніх знаків, почали глибше вдивлятися в язик, підносити його до письменного, і з сього висновувати внес­ки. Се спонукало також о. Лозинського, мужа доброї волі, оголосити свою думку та пораду про введення польського абецадла до руського письменства. Ся думка знайшла при­хильників одних, що бояться кількагодинного труду, аби пізнати руську азбуку, а інших, що виходять із іншого, не чисто літературного становища. Нехай буде вільно й ме­ні навести про се кілька уваг, хоч, може, й менше влучних. Шановний о. Лозинський дійшов до свого погляду з кіль­кох руських книжок, друкованих польськими буквами.які, на його думку, походять із дуже давніх часів. Та ті книжки не належать до давнішого часу, як вік XVII або початок XVIII, і походять із часу завзятого зусилляширити унію на Русі під польським пануванням. Ті часи не такі дуже давні, а в тім ждемо на докладніші відомості про ті пам'ят­ки нашої мови. Друга основа погляду автора - се пісні, видані Вацлавом із Олеська та друковані в «Pielgrzymie Lw[owskim]»* І «Rozmaitosciach» польськими буквами. Але кілько ж там із-за сього недокладностей та сумнівів, із яких необізнаний із руською мовою може набрати дуже хибного поняття про ту мову.

В дальшім уступі розвідки автор підносить проти кири­лиці закид, що вона головно, стає перешкодою втіленню слов'янської літератури до загальної маси європейських літератур. Поперед усього рад би я знати, що треба розумі­ти над втіленням слов'янської літератури до загальної маси слов'янських літератур? Чи введення чужих зворотів та висловів до окремої слов'янщини, чи, може, те, аби захід­ний європеєць міг читати слов'янські писання? Щодо пер­шого, то література кождого народу - се образ його жит­тя, його способу думання, його душі; тому вона повинна виклюнутися, вирости з власного народу і зацвісти на його ниві, аби не була подібна до того райського птаха, про якого оповідають, що не має ніг і тому раз у раз висить у повітрі. Література - неминуча потреба цілого народу. Вона зма­гає і має на меті головно між усіма, навіть поодинокими членами цілого народу ширити просвіту. Коли, отже, до слов'янської літератури будемо вводити чужі звороти та вислови (до чого автор розвідки, здається, й змагає), то бу­демо в одушевлене тіло впихати іншу, чужу душу, яка не прийметься до народу; через те література зробиться влас­ністю лиш деяких т[ак] зв[аних] європейських літератів, а тим самим минеться зі своєю головною метою. А коли під втіленням слов'янської літератури до загальної маси євро­пейських літератур розуміти те, аби західний європеєць міг від першого погляду читати слов'янські писання, то рад би я знати, котрого народу література з-поміж так многих європейських може вважатися європейською літе­ратурою? Адже ж скільки народів, стільки відрубних лі­тератур і окремих способів писання, а один і той сам знак латинського альфабету у різних народів має різне значен­ня. З того виходить, що кождий народ буде читати руські писання після своєї графіки і творити з руських слів диво­гляди, не зрозумілі та страшні для уха слов'янина, а відси й суд про руську мову вийде не дуже корисний.

Допустимо нарешті, що ми захотіли би за посередни­цтвом латинського абецадла приступити до т[ак] зв[аної] загальної маси європейської літера­тури, то котрого ж із європейських, а бодай із слов'ян­ських язиків правопис виберемо для наших звуків? Вибрав­ши польський (а сей, уже позичений і прикроєний, треба би нам знов позичати й прикроювати для своєї потреби), вчинимо нашу літературу трохи приступнішоюдля поляків, але що скажуть чехи та південні слов'яни? Як будуть чи­тати наші знаки зовсім чужі їх язикам? А коли, навпаки, приймемо правопис котрого південнослов'янського народу, то знов чех і поляк скаже, що загал слов'ян не виграв на тім нічого, а європеєць зі свого боку зробить нам такий са­мий закид. Так само, коли приймемо французьку, або іта­лійську, або німецьку графіку, яким також недостає поєдинчості та постійності знаків, то один із тих народів зможе читати наші писання (розуміється, не розуміючи їх мови.- /. Ф.), але не читатимуть слов'яни, і ми зі своєю словесністю зблизимося трохи до Заходу, але віддалимося від слов'ян, до яких належимо душею й тілом. І так ста­немо не зрозумілими та чужими собі самим і слов'янам у загалі.

Отже, невідомо, куди йти. Треба - сказав би хтось - видумати нову графіку і усталити, аби всі слов'яни або й ціла Європа, прийняли її. Се було би дуже корисне, але чи можливе? Скільки часу та труду треба, аби така графіка була згідна з духом і властивостями всіх слов'янських язиків, не говорячи вже про європейські. А так чужозе­мець і свій земляк однаково мусив би мучитися, аби затя­мити форми нового правопису, як і вбиваючи собі в тямку знаки кирилиці, яка може повеличатися незвичайною про­стотою та приємністю для ока в заокругленій гражданці, вживаній росіянами та сербами, і яка має окремі знаки не лише на всі поодинокі звуки, але також на деякі групи зву­ків. Але се власне має бути хибою кирилиці! Та се не хиба, бо недостаток таких знаків дає себе чути не лише слов'я­нам у латинськім альфабеті. Тому-то всі слов'янські наро­ди, що вживають латинського письма, ще й досі шукають знаків на деякі звуки, що звучать одиноков устах слов'я­нина, котрі слов'янин полюбив так сильно, а про котрі не подумав римлянин, а щонайменше був так мало уважний, що не підхопив їх із окружаючої природи. Ся обставина викликала у бистроумного Копітара гаряче бажання, яке він висловив ось як: «Wenn tins der Himmel einen zweiten romischen Kyrill sendete, der jenen ersten griechischen als denkender Romer nachahmend, zu den untadelhaften 20 romischen Buchstaben uns neue den romischen der Figur nach analoge Buchstaben erfande»1 ...через що саме признав першенство кирилиці. Послухаймо, що каже про се Шафарик, той глибокий дослідник слов'янщини: «1st es einem

1 Якби небо послало нам другого римського Кирила, який би, наслідуючи, як мислячий римлянин той перший грецький, винайшов для нас новий алфавіт, додавши до бездоганних 20 римських букв ще кілька, схожих за формою на римські букви (нім,).- Ред.

warmeren Slavisten gestattet, fromme Wunsche unmassgeblich auszusprechen, so gestehe ich, dass nach meiner innigen Uberzeugung das kyriliische Alphabet sich mehr  zu einer Pasigraphie der Slaven eigne, als das lateinische, und dass demnach jenem  in dieser  Hinsicht der Vorzug gebuhre»1. А далі в ноті: «Es ist sonderbar, dass wahrendGrotefend das kyriliische    Alphabet  zur   Bezeichnung   der mannigfaltigen Laute in den orientalischen Sprachen vorschlagt, und Klарroth in seiner «Asia polyglotta» zu diesem Zwecke das m, ш, und ywirklich  aufnimmt,   einige slav. Philologen fur die slav. Laute ж; ш und ч noch immer Zeichen suchen»2. Дивно також і те, що знаходяться ще такі, що заперечують ви­щість кирилиці над латинськими буквами, коли безсмерт­ної пам'яті Й. Добровський у своїм найкращім ділі «Instїtutiones linguae Slavicae dialecti veteris», а також Метелько*, Даїнко* та Берчич* у граматиках південнослов'ян­ських нарічій уживають ж, ш, щ, ц, ч замість різної та не­постійної складанини латинських букв для віддання тих звуків. Сильно до розуму й до серця промовляє І. А. Берчич: «Und wozu sollte endlich dieses Alphabet fuhren? Wir werden dadurch  das allgemeine  (lateinische)  Alphabet   durch Einflickung fremdartiger Figuren verunstaiten, und dennoch kein National-Alphabeth gewinnen. Wie lange werden wir uns doch eigensinnig unser Eigenthum selbst vorenthalten? Haben wir nicht ein eigenes (cyrillisches) Alphabet? Kann mit   diesem   Alphabet  ausser  Lateinern und Griechen   in Europa nur eine Schreibart, welcher immer noch so gut ausgebiideten Sprache siegehoren mag, einenVergleich aushalten? Fuhren nicht beinahealle im XVII Jhdt mit lateinischen Lettern zu Rom, Ankona u. s.   w. gedruckten illyrischen Bucher eine Entschuldigung in der Vorrede, dass sie nur darum  mit lateinischen Buchstaben gedruckt sind, weil keine cyrillischen Typen vorhanden waren? (alsonichtausNeuerun-

1   Якщо дозволено палкому славістові висловлювати скромні побажання, то я сказав би, що, за моїм щирим переконанням, кири­лівський алфавіт більше підходить до слов'янської пасиграфії (спільного для всіх письма), ніж латинський, і що йому слід надати перевагу  в  цьому  розумінні   перед латинським   (нім.).- Ред.

2  Дуже дивно, що тоді, як Гротефенд кирилівський алфавіт запропонував для передачі різноманітних звуків східних мов, а Клапрот у своїй «Asia polyglotta» для цієї мети справді використо­вує ж, ш і ч, деякі філологи-славісти все ще шукають знаки для слов'янських   ж,   ш  І   ч  (нім.).- Ред.

gssucht, sondern aus wahrer Noth)1, Наведені тут погляди тим важніші, що се переконання мужів із племен слов'ян­ських, що в своїх книжках уживають загально не кирилиці, але латинки, що се голоси повних посвячення, невтомимих та заслужених жерців у великім храмі слов'янщини.

Далі автор статті твердить, що руська мова досі не була літературною. Годі й на се згодитися, бо, порівнюючи «Сло­во о полку Игореве», літопис   Нестора, «Правду руську», Статут литовський, «Вопрошание Кириково»* та інші ста­родавні твори, нарешті, грамоти князів та митрополитів руських аж до кінця XVI в.,- порівнюючи, кажу, ті старинні пам'ятки з язиком церковнослов'янським та людовим руським, бачимо, що язик у тих пам'ятках своїм духом і складнею хилиться в одних більше, а в других менше до людового, який маємо в оповіданнях та приказках нашого люду, ніж до церковного, накрученого на грецький лад. Віки XVII і XVIII, із яких маємо дуже багато писань, особ­ливо хронік, були часом зіпсуття руського язика під впли­вом попсованої польщини.

Щодо недостатку граматики, то чи ж вона доконче мусить бути першиною письменства? Адже ж граматика має бути не законодавцем язика, лише його найвірнішим образом. Не з граматики треба вчитися свого язика, але на основі язика та його письменства треба виказувати всі прикмети та різнорідні його зміни, а також закони, після яких по мірі обставин та різних впливів той язик перемі­нявся та переміняється. Такої граматики ждемо нетерпливо»2.

1 І до чого, нарешті, мусить довести нас цей алфавіт? Ми через нього, запровадивши деякі чужорідні знаки, спотворимо загально­визнаний латинський алфавіт, і все ж таки не матимемо національ­ного алфавіту. До яких пір ми вперто ховатимемо нашу власність? Хіба в нас нема нашого власного (кирилівського) алфавіту? Чи не може, крім латинян І греків, це письмо витримати порівняння з якимось іншим, яке належало б до будь-якої добре розвиненої мови? Хіба нема майже в усіх в XVII ст. надрукованих латинськими літерами в Римі, в Анконі тощо іллірійських {тобто сербо-хорвато-словенських) книгах, у передмовах до них, вибачення, що вони лише тому надруковані латинським шрифтом, бо не було кирилів­ських букв? (отже, не через нахил до новозаведення, а лише через справжню необхідність)  (нім.).- Ред.

2 Цитую а передруку М. Возняка в його книжці «Писання Маркіяна Шашкевича» («Збірник філологічної секції Наукового това­риства імені Шевченка», т. XIV). У Львові,  1912, ст.   202-207.

Пропускаю закінчення сеї статті, де автор розбирає досить спеціально граматичні докази Лозинського, і від­силаю цікавих на такі спеціальності до книжки д. М. Возняка*.

Подавши тут майже в повнім тексті нашою мовою всі важніші акти того першого спору за руську азбуку в нашім письменстві, на який досі майже зовсім не звернено уваги, вважаю потрібним подати тут також оцінку доказів pro і contra1, виведених у тих актах. Ініціаторами спору були поляки Вацлав із Олеська та Август Бельовський, які, мало ознайомлені з життям, потребами та історичними тра­диціями руського народу, висловили свої погляди про ко­рисність заведення польських букв до руського письменства як pium desiderium2 людей, змалку привиклих до своєї польщини. До сього треба додати, що руководив ними та­кож деякий науковий інтерес, подиктований тим почуттям, що все писане або друковане латинкою тим самим ближче до освіченої Європи та її наукових інтересів. Ані Вацлавові з Олеська, ані Бельовському в їх виступах у р. 1833 не можна закинути навіть тіні політичного, зглядно полонізаційного наміру.

Трохи інакше прийдеться осудити виступ Йосифа Ло­зинського. Він був родовитий русин, а надто руський свя­щеник, якого становище обов'язувало до відбуття деяких хоч би елементарних студій церковнослов'янського язика, яких не проходили поляки. З його розвідки можна бачити, що обсяг тих студій у ньогобувдуже невеликий, коли нато­мість оба його противники, старший віком Йосиф Левицький і молодший Маркіян Шашкевич виявляють студії да­леко глибші й обсяг знання далеко більший.

Можна почасти виправдати виступ Лозинського поль­ським домашнім вихованням, що тоді було загальним яви­щем у священичих родинах галицько-руських. Але не за­буваймо, що таке саме виховання перейшли також оба його противники, а проте зберегли в своїх душах пошану для своєї народної традиції та почуття потреби ставати в її обороні. І з самого річевого становища, беручи виступ Ло­зинського, треба назвати легкомисним та слабо обдуманим. Він не назвав ані одної книжки, друкованої церковносло­в'янською мовою латинськими буквами, хоч першим моти-

1  За  І   проти   (лат.).- Ред.

2   Побожне побажання (лат.).- Ред.

вом свого виступу сам признає існування таких книжок від дуже давніх часів. Таких книжок не вказали ані Левицький, ані Шашкевич, але оба зазначили згідно, що коли й були такі книжки, то вони служили Інтересам не русь­кої народності, а постороннім. Знайшовши деякі пам'ят­ки такого роду, я можу почасти спростувати думки, ви­словлені нашими письменниками в 30-их pp. мин[улого] віку. Властиво можна вказати докладно тільки на одну книжку п[ід] з[аголовком] «Rozne nabozenstwa», друковану перший раз у Почаєві в р. 1800 так, що в ній подано на па­ристих сторонах церковнослов'янські тексти молитов та акафістів у транскрипції на латинські букви, а на непа­ристих сторонах ті самі тексти в перекладі на польську мову. Ту саму книжку передруковано потім кілька разів у Перемишлі з тою відміною, що на паристих сторонах по­давано церковнослов'янські тексти кирилицею, а на непа­ристих ті самі тексти в перекладі на польську мову; отже, в перемишльських виданнях пропущено транскрипцію церковнослов'янських текстів на латинські букви. Що ме­тою такого видання не могла бути ніяка пропаганда ані православія, ані унії, се показує сам її зміст. Між молит­вами, поміщеними в тім молитвослові, нема «Вірую», в якім видно би було камінь преткновенія між православієм і унією в реченні про с[вятого] духа: «иже от Отца и Сына исходящаго». Одинокою метою як почаївського, так і пере­мишльських видань треба признати почуття потреби, дати в руки грамотним людям світського й духовного стану по­трібні для них пам'ятки церковного письменства в доступ­ній для них формі. А що в XVIII в., як показано було ви­ще, навіть серед руського духовенства мало хто знав добре читати кирилицю, явилася потреба видання кирильських текстів латинкою.

В азбучнім спорі 1833-5 pp. занадто загально говори­ться про кирилицю як якусь одностайну і скрізь обов'яз­кову, а для ока неприємну азбуку. Супроти сього не треба забувати, що найдавніші пам'ятки староруського письмен­ства з князівських і пізніших часів були писані переважно дуже гарними та приємними для ока буквами, а руські букви, подібні до пізнішої гражданки, являються ще в XVI в. ввенецьких друках Божидара Вуковича* та в ма-лочисленних римських друках хорватських пам'яток. Так само скоропис із давніх часів вироблявся незалежно від кирилиці під впливом грецьких та латинських букв і осягнув у прописних взірцях («форшрифтах», як називано їх тоді з німецької) руського письма, публікованих за ав­стрійських часів, дуже гарні й каліграфічні форми. Все те значно змінює питання про практичність і потребу заве­дення кирилиці до руського письменства, поминаючи вже те, що в 30-их pp. мин[улого] віку руським письменникам не снилася ще можливість заведення фонетичного правопису до руського письменства, яка зробила руське письмо здіб­ним до віддання всіх звуків руської мови і навіть усіх діа­лектичних відтінків, а з другого боку, поклала виразні межі всім заходам полонізаційним та об'єдинительно-русифікаційним, які при помочі азбуки хотіли фальшувати руську мову на користь вимріяного единства «малорусько­го» та «великоруського» нарічій*. Так само не почували ще тодішні наші письменники всього багатства та різнорід­ності нашого старого письменства, того досі ще не вичерпа­ного скарбу, якого не заступить нам ніяке чуже письмен­ство і яке сміло можемо вважати тривкою основою куль­турного   та   духовного розвою нашого    народу.

Десятиліття 1849-1859 у пам'яті значної часті нашого народу живе й досі під назвою «тісних років». Се були часи не тільки політичної реакції після бурливого 1848 p., але також часи елементарних нещасть та тяжкого переходу в суспільних відносинах по знесенні панщини. Від р. 1846 почалися щорічні недороди картоплі та інших родів збіжжя, які спричинили значний убиток та зубожін­ня людності. В р. 1855 була холера, а т[ак] зв[ана] Крим­ська війна 1854 p., що потягла за собою мобілізацію знач­ної часті австрійської армії в Галичині, ще збільшила тіс­ноту тих часів1. Сучасний дослідник культурної історії Галичини пише про те десятиліття ось що: «Се десятиліття в цілім своїм протязі булодля Галичини дуже нещасливе.

1 Дещо про ті часи з народної пам'яті та сучасних урядових актів подав М. Зубрицький* у своїй розвідці «Тісні роки. Причинки до Історії Галичини 1846-1861 pp.» («Записки Наук[ового] тов[aриства] ім. Шевченка», 1899, т. XXVI, ст. І -13). О[тець] Зуб­рицький обняв у своїй статті тільки малу часть гірської території Старосамбірського повіту, обигої тими злиднями, хоча ті злидні обіймали тоді майже ціле схірогалицьке Підгір'я, пов[іти]: Турківський, Самбірський, Дрогобицький і правдоподібно також і ін­ші, про що досі нема докладного досліду.

Гниття картопель у р. 1847 і дальших викликало довгий ряд голодних років і велику смертність людності, яку збільши­ла ще холера 1855 р. Наслідком сього число людності зменшилося дуже значно. В тім десятилітті стратив округ Ясельський пересічно 26,5 мешканців, Вадовицький - 25, Краківський - 23. Скрізь уживали всякого зілля а навіть смерекової кори для печення хліба та на іншу страву»1.

Політична реакція, що почалася з кінцем р. 1848, при­несла з собою такі тяжкі та хронічні лиха, як забагнення справ індемнізаційної та сервітутової*, застій у розвою преси та просвіти народної, а рівночасно з тим витворення під владою губернатора А. Голуховського всемогучої бю­рократії, що хоч на позір зразу німецька, в сенові чимраз більше ставала польською, і хоч на позір ніби офіціально австрійська, чимраз виразніше починала служити поль­ським національним інтересам.

У те тяжке десятиліття галицькі русини після бурли­вого 1848 р. війшли не такими-то дуже бідними та тем­ними, як се тепер здається деяким історикам, недокладно обізнаним із тодішніми подіями та відносинами. Докладне розслідження подій 1848 р. кине пебагато світла на тодіш­ній стан русинів, та я тут наведу тільки деякі подробиці для показу того стану маєткового в духовнім та політичнім зна­ченні сього слова, з яким галицькі русини війшли в тяжку добу 50-тих років.

Не згадуючи вже про перші проблиски духовного від­родження галицьких русинів від самого початку австрій­ського панування, досить буде вказати на значний зріст руського людового шкільництва під опікою руських консисторій від р. 1818*. на значний розвій язикових та історич­них студій серед галицьких русинів, починаючи від Івана Могильницького, на гарні початки красного письменства в людовій мові, зроблені Маркіяном Шашкевичем та його сучасниками, та на скріплення руської церкви в Галичині, що зазначилося такими фактами, як утворення галицько-руської митрополії в р. 1808 та витворення правильних університетських студій для руського духовенства в Відні, Львові та Перемишлі.

Поза сими загальновідомими фактами не завадить при­гадати також такі менше відомі, як той, що в  р. 1846,

у часі кривавих подій у Західній Галичині, що декуди грозили перейти також у Східну Галичину, руські селяни в кількох місцях ставали проти мазурської «черняви» опором не тільки в обороні своїх панів, але також у обороні суспільного по­рядку*. Найдавнішим свідоцтвом про такі події можна вва­жати оповідання Йосифа Якубовича в збірці «Album Lwowskie wydane przez Henryka Nowakowskiego. Lwow, 1862», ст. 201-206, п[ід] з[аголовком] «Swiatto і сіепіе». Задля своєї белетристичної форми та браку назв головних дійо­вих осіб се оповідання досить підозреної вартості. В нім оповідається про те, як властитель Бірчі, п. Адам (із ін­шого джерела знаю, що він називався Ковальський), у р. 1846 на чолі бірчанських міщан відпер навалу мазурських «гайдамаків». Другий факт у тім самім оповіданні, вложений в уста якогось pana Jozefa, оповідає про те, як його мазурські хлопи напали в домі, обграбували, ув'яз­нили разом із його товариством і серед ненастанних побоїв та мук гнали до Сянока, поки їх у дорозі не увільнили мі­щани з Мриголода, що також оружно виступили проти хлопської черні та розігнали її. Третій факт оповідає Яків Головацький у своїй статті «Восстание поляков в Западной Галиции»*, поміщеній у московськім місячнику «Русский вестник»* за р. 1873, з підписом «Галичанин», ст. 874-875. Сю статтю в вирізці маю в своїй бібліотеці, а автограф Головацького, поміщений на чільній стороні, позволяє понад усякий сумнів ствердити особу автора. Оповівши не зовсім докладно причини та хід мазурського повстання з лютого 1846 р., автор подає при кінці ось яке оповідання, яке подаю тут у перекладі на нашу мову. «На честь галицько-руського народу треба сказати, що в східній, руській часті Галичини в р. 1846 не було ніякої різні. В пограничнім із мазурами селі Сяницького округу, Бахорі, жила графиня Красицька (не Красинська, як сказано в друку) з роду Гогенгаймів. Коли ватага мазурів наблизилася до її села і хотіла вломатися в панський двір та вимордувати всіх панів, тоді руські селяни з власного почину виступили узброєні кіллям та ціпами і сказали рішуче: «Не допустимо кривдити нашу паню, бо вона в нас мати. А коли хочете йти перебоєм, то ми поб'ємо вас усіх і голови свої положим зч свою паню». Мазури зупинилися і пішли в інше село руйнувати двори та бити поляків. Вдячна своїм селянам графиня Красицька збудувала нову руську церкву, дуже потрібну в тім біднім селі, і зложила фонд для вдержання священика та церковної прислуги. Перемишльський єпископ Григорій Яхимович їздив у р. 1856 посвячати сю церков і гостив у графині, яка не могла досить нахвалитися своїх руських підданих, що морально стоять далеко вище від мазурів». Найважнішим і найдокладніше написаним свідоцтвом про події тої самої категорії з околиці Динова та Іздебок Сяницького округу, представлений у споминах о. Юрія Гладиловича і поміщений у «Записках Наукового товариства ім. Шев­ченка», 1896, т. XII, «Miscellanea», ст. 1-20, де показано різницю поступування селян-русинів та поляків у тих бур­ливих днях та добродійний вплив руського священика, свідомого своїх пастирських та горожанських обов'язків. Ті й інші подібні факти, що могли статися в тих часах, міг би дехто покласти на карб більшої чутливості руських селян та більшої привички до гуманного поводження з людьми в тяжких випадках, але можна бачити в них та­кож вищий розвій горожанського почуття законності та обов'язку. Свідоцтвом вище розвиненої свідомості горо­жанських та національних інтересів галицько-руського се­лянства в порівнянні з галицько-польським можна вважати також те, що зазначив безіменний автор пропам'ятного письма до міністра Баха*, з р. 1850, який між об'явами горожанської свідомості руських селян підніс також той факт, що роковини знесення панщини д[ня] 15 мая 1848 р. зробилися національним празником тільки у русинів, а не в поляків Західної Галичини1.

Що приніс галицьким русинам 1848 рік? На се питання відповім показом на такі події та доку­менти. Поперед усього приніс їм розбудження - нехай і так, що лише в верхах суспільності - політичної думки, основаної на почутті національної свідомості та відрубності, поперед усього від поляків. Уважаю потрібним спинитися тут трохи довше над першим проблиском тої думки, бо такі в своїх наслідках необчислимІ хвилі бувають для історика дуже трудними до уловлення, і тому він мусить дорожити кождою звісткою сучасника, що помагає йому підхопити та зазначити таку хвилю. Для початку руського політич­ного руху в р. 1848 я користуюся оповіданням о. Олексія Заклинського, одинокого сучасника тих пам'ятних подій, що полишив про них досить просторе оповідання2.   Подаю його тут у перекладі на нашу мову з деякими скорочен­нями:

1  «Українсько-руський архів», т. VIII, ст. 134.

2  Записки  Алексея  Заклинского, приходника Старьіх Богород-чаи. Издание редакции «Черв[оной]  Руси». Львов, 1890, ст. 38-45.

«Було се в цвітні 1848 р. по оголошенні цісарського па­тенту про знесення панщини та другого патенту про на­дання конституції. Руські львів'яни, бачачи, як поляки стоять за свою народність, зав'язують комітети та товари­ства і скликають збори, аби здобути для себе з конституцій­них прав усе можливе, постановили також злучитися в одно політичне тіло, т[ак] зв[ану] Руську раду у Львові, і дба­ти про здобуття конституційних прав та свобод для свого народу. Ся думка повстала у великих наших духовних на­стоятелів та патріотів, єпископа Григорія Яхимовича* та крил[оштана] Михайла Куземського*, і вони рішили скли­кати досить численну тоді руську інтелігенцію у Львові на означений день до залу консисторії для зав'язання полі­тичного товариства. Бажаючи притягти до сеї народної акції також руську молодіж, позволили студентам універ­ситету та семінаристам прислати на той збір також своїх делегатів. Семінаристи вибрали 6 питомців як делегатів на той збір, а в тім числі й мене.

Коли настав означений час, прийшли ми на той збір і застали на своє диво не лише зал консисторських засі­дань, але також усі коридори перед тим залом, повні самої інтелігенції. Проходячи поміж зібраних, ми завважили, що майже половина тої інтелігенції були поляки різних станів. Вони стояли громадками, і скрізь ішла завзята суперечка між ними й русинами. Поляки всякими спо­собами відмовляли наших людей від заснування руського політичного товариства, коли вже буцімто маємо поль­ське. Наші люди, почуваючи відрубність руської нації від польської, не згоджувалися на се. Ті спори перервав голосний дзвінок провізоричного голови М. Куземсь­кого, яким запрошено присутніх до залу. Він зараз переповнився не лише нашими людьми, але й поля­ками.

Голова задзвонив другий раз і заявив, що крил[оштан] Жуковський прочитає програму сьогоднішнього збору та заснування Руської ради і просив присутніх, аби слухали спокійно. Та коли лиш о. Жуковський почав читати про потребу заснування Руської ради, повстав між присутніми поляками ропіт і крик; вони не хотіли допустити до даль­шого читання, кричачи раз у раз: «Nie trzeba dwie Rady we Lwowiel Jeden kraj і jeden nardd! Rusini, to tylko jeden odlam polskiego narodu, a jpzyk ruski, to tylko narzecze jgzyka polskiego! Jeden narod і jedna Rada!» і т. і.1

«Бачачи й чуючи все те, я не міг витримати і крикнув го­лосно: «Панове, маю наглий і важний внесок!» Коли всі за­тихли, я сказав: «Бачу тут перед собою зібраних не селян, але самих інтелігентів руських і польських. Різниця між вами в тім, чи зав'язувати другу раду у Львові, крім вашої, зав'язаної вже польської. Ми шануємо погляд кождого і бажаємо вислухати ваші причини, задля яких ви противні заснуванню нашої Руської ради, але поводіться не так де­монстраційно та неприличио, чим оскорбляєте не лише нашу честь, але й свою, а на се ми не можемо згодитися. Тому вношу: виберіть із-поміж себе речника, до якого маєте най­більше довір'я, а ми виберемо також з-поміж себе, і нехай вони два стануть на поєдинок не на оружжя, а на розум і любов до своєї народності і виложать докази, чи треба закладати окреме політичне товариство, чи ліпше буде нам злучитися з вами».

Сей внесок прийняли поляки і вибрали з-поміж себе адвоката Суського, а наші люди по короткій нараді вибрали мене своїм бесідником. З тривогою я прийняв на себе ту тяжку задачу, бачачи перед собою зручного правника, але зараз же я й позбувся страху. Ми поставали при зеленім столі з двох боків, і по коротких переговорах почав промов­ляти Суський. Він доказував зайвість Руської ради звичай­ними і досі ще у польських політиків утертими доказами, «ze za krolestwa polskiego byla migdzy Polakami і Rusinami jednosc, unija і braterstwo, jeden byl krol, jedna wladza і jeden sejm; ruski jezyk byi tylko narzeczem polskiego; polski jgzyk jest wyksztalcony, a ruski w najgl§bszem zapu-szczeniu і tylko migdzy chfopami uzywany; w polaczeniu Rusinow z Polakami kraj bedzie silny і narod grozaсy саfеmu wschodowi; w takiem polaczeniu dobedziemy wszystkich praw konstytucyjnych  і oprzemy sig naporowi Niemcow"

1  «He треба дві ради у Львові ! Одна країна і один народ! Українці - це тільки одна частина польського народу, а руська мова - це лише наріччя польської мови! Один народ і одна рада» і  т. д.   (польськ.).- Ред.

2   В королівстві польському між поляками і українцями були єдність, спільність і братерство, був один король, одна влада і один сейм, українська мова була лише наріччям польської мови; польська мова вироблена, а руська мова дуже запущена і вживана серед селян; союз поляків з українцями зробить країну сильнішого, і народ і т. і. Вислухавши сю промову адвоката, я ще більше піднявся духом, бо його докази були не згідні ані з історією, ані з дійсністю, і їх легко було опрокинути. Я представив коротко історію та вікові відносини обох народів і доказав, що під польським пануванням не було ніколи правдивої єд­ності, згоди та братерства між русинами й поляками, а на­впаки, поляки все були не прихильні русинам, як се доказу­ють довголітні війни між ними та їх історичний «Projekt па zniszczenie Rusi»1. Далі доказував я історією, що наша мова не є й ніколи не була наріччям польського язика, що вона так само, як і наш руський народ, самостійна та відрубна, має своє 1000-літнє письменство і вживалася також в урядових актах та документах за часів руських князів і навіть під пануванням польських королів*. Далі сказав я, що такою насильною злукою, якої доконала польська власть, не піднялася ані наша, ані польська сила, але, навпаки, ся злука довела до впадку Польщі. Нарешті я підніс, що ми не боїмося германізації, а боїмося полоніза­ції, що забрала нам наших вельмож, бояр, графів та князів, а від якої спасла наш народ тільки наша руська церков. По моїй промові заговорив знов мій противник, збиваю­чи мої докази, але його опроверження було таке слабе, що я по його закінченні в короткій репліці зараз звів його ad absurdum2. Мій противник заговорив іще третій раз, але сим разом відступив від речі та перейшов на різні інші те­ми, нічим не зв'язані з предметом нашого спору. Тоді я перервав його промову і сказав, що коли він відходить від предмета, то я вважаю невідповідним відповідати йому і вважаю дебату скінченою. Мій противник хотів говорити ще далі, але тут йому наслідком двогодинного напруження зробилося недобре, його приятелі вивели його з залу на сві­же повітря, а за ним рушила вся юрба поляків, так що лиш самі наші люди лишилися в залі. Збір нагородив мою обо­рону грімкими оплесками, потім запрошено на збір єпис­копа Яхимовича, що в палаті ждав на закінчення неприєм­ної сцени; він обняв провід, привітав збір короткою про­мовою, в якій сказав відому притчу про спізнених женців.

Потім почали вписуватися в члени Руської ради, вписалося зараз коло 80 членів із поважної руської інтелігенції та достойників із самого Львова; в члени сього товариства прийнято тут же також мене».

Першим документом того нового політичного життя, що почалося тими інавгураційними зборами, було «Прошение руського народа в Галиции через руки єго превосходительства графа Францишка Стадиона, губернатора гали­цького, єго величеству императору и царю Фердинанду поданное. Тому, що на сей документ, опублікований тоді ж без означення місця друку й друкарні, досі не звернено уваги в такій мірі, як на пізніший маніфест Руської ради головної з д[ня] 10 мая, подаю тут із нього дещо найважніше нашою новочасною мовою.

«Ваше величество!

Серед загальної радості всіх людей і народів, що жиють під владою вашого величества, сміємо й ми, мешканці Схід­ної Галичини, зблизитися до вашого престолу і найпокірніше дякувати за конституцію, обіцяну всім народам Австрійської імперії. Велику були добродійства, яких усе дізнавали русини від предків в[ашого] величества від ревіндикації Галичини. Свідчить про се правильніша управа і більший у кождім погляді розцвіт нашої любої вітчини. А що Галичина не піднялася ще більше, була тому та одна причина, що ми, первісні жителі сеї благословенної землі, не були заступлені ані в станах (сеймовій організації), ані супроти  уряду.

Далеко більша половина жителів Галичини русини. Вони - галузь великого слов'янського роду. І ми мали ко­лись своїх власних родимих князів із покоління св. Воло­димира. Коли ті вимерли, стратила наша люба вітчина свою самостійність у другій половині XIVв. Ся страта, а ще біль­ше пізніші політичні бурі, опустошення, переслідування за віру та упослідження, що тяглися майже 400 літ, були при­чиною, що ми стратили нашу шляхту, того природного за­ступника народу, мало що не до одного*. Та ядро народу- руський люд у всіх тих політичних та релігійних бурях лишився сильний і непорушний, заховав твердо свою мо­ву й письмо, свої звичаї та обряди проти всіх ворожнеч на­силля й часу і передав нам віру батьків і народність як одиноке дороге добро, що спасло його у всіх тих бурях. А наш святий обов'язок ту передану кождому щирому ру­синові дорогу народність вірно берегти й невщерблену передати її також своїм потомкам. У тім намірі удаємося до престола в[ашого] в[еличества] з найсильнішою надією і просимо також вас, як і всі інші народи Австрійської мо­нархії, всемилостивіше обняти тою самою любов'ю та віт-цівською ласкою, і наші права для охорони нашого обряду та нашої народності, надані нам всемилостивіше від славнопам'ятних предків в[ашого] в[еличества], потвердити і проти всякої напасти боронити та заступати».

Петенти, підписані на оригіналі сеї просьби, але не під­писані під друкованим текстом, просять у цісаря в сімох точках заведення руської мови у всіх сільських і міських школах тих округів Галичини, де русини творять загал або більшість людності, заведення руської мови в вищих школах тих самих округів, публікування всіх державних та крайових законів і цісарських постанов, окрім німець­кої та польської, також руською мовою, далі того, аби уряд­ники в Східній Галичині знали також руську народну мову, розширення студій руського духовенства в руській мові, зрівняння прав руського духовенства з правами польського та вірменського, а нарешті того, аби всі народні уряди та публічні служби доступні були також русинам.

Отся просьба, датована днем 19 цвітня; значить, збори, про які оповів О. Заклинський, відбулися день або два перед тим. Жадання русинів, висловлені в тій просьбі, ду­же скромні, та все-таки відповідали найбільше пекучим потребам руської людності, а коли прирівняти їх до того, що русини в Галичині осягнули досі, то побачимо, що де в яких точках ті жадання не сповнені навіть досі, особливо на полі народного шкільництва, на яке переможною силою досі налягає полонізація. Судячи з тих точок, поданих через руки губернатора до цісарського престолу, мусимо вважати їх авторів людьми практичними, тверезо мислячими і впов­ні свідомими своєї національної індивідуальності, а при тім далекими від усякої національної ексклюзивності та посягання на чужі права та на чуже добро.

На се подання львівських русинів одержала Руська рада цісарську відповідь, написану в Відні дня 9 мая 1848 p., підписану міністром Піллерсдорфом, якої німецький текст літографований маю перед собою. Відповідь адресована «An die ruthenische Versammlung in Lemberg»1, подаю з неї також найважніше в перекладі на нашу мову.

594

«Прислану мені від галицького губернатора, звернену до його величества петицію осілих у Львові та визначних своєю духовою освітою та своїм суспільним становищем русинів передав я його величеству, який із неї з радісною вподобою (mit freudigem Wohlgefallen) переконався про щиру та вірну прихильність руського народу в Галичині до цісарського дому та монархії, про його вдячність за доб­родійства, уділені йому найвищою ласкою, а нарешті, про похвальні змагання руського збору до матеріального та ду­хового розвою своєї вітчини, в якій цілі він і предложив бажання та потреби своїх земляків у теперішній хвилі до стіп престолу.

Одушевлений бажанням тривко оснувати добро своїх підданих усіх націй і всіх класів і дати їм можність у одній мірі користати з добродійств наданої їм конституції, й[ого] в[еличества] цісар, поручив мені запевнити зібраний у Льво­ві руський збір, що заступає погляди та інтереси руської людності Галичини, про його батьківську ласку та старання о добро його руських підданих, а про їх бажання та про­сьби, висловлені в петиції з дня 19 цвітня 1848 p., зволив й[ого] в[еличеству] по вислуханні відвічальної міністер­ської ради повзяти ось такі постанови».

Щодо першої точки цісарське рішення позволяє на заве­дення руської мови у всіх народних школах тих громад, де переважає руська людність, із тим застереженням, аби в громадах, де переважає польська людність, задержано польську викладову мову.Щодо другої точки сказано: «Тому, що руська мова на теперішнім ступні свого розвою не на­дається ще вповні до викладання найбільшого числа науко­вих предметів, висловлене в петиції бажання, аби в окру­гах, заселених русинами, також у вищих школах розши­рити права руської мови при навчанні відповідно до інтере­сів руської людності, полагоджується так, що в вищих школах руської часті краю поперед усього основана буде кафедра руської мови, аби дати руським студентам можність навчитися своєї рідної мови і таким способом причинитися до розвою тої мови». Інші точки переважно полагоджені прихильно наданою конституцією. Відповідь міністра кін­читься ось якими словами: «Ich erfulle die angenehme Pflicht, der in Lemberg anwesenden ruthenischen Versammlung das allerhochste Wohlgefallen iiber die treue und biedere Gestn-nung und Haltung des ruthenischen Volkes in Galizien, so wie iiber die Beweise dankbarer Anhanglichkeit an eine um

595

ihr Wohl besorgte Regiertmg und die gnadige Aufnahme der Petition jener Versammlung auszudriicken und dieselbe der vaterlichen  Fiirsorge  unseres  allergeliebten  Monarchen  zuversichern»1.

Се міністеріальне письмо доручене було голові руських зборів еп[ископу] Яхимовичу ось із якою допискою львів­ського губернатора Фр. Стадіона: «Маю особливе задоволен­ня заявити вашому преосвященству при тій нагоді моє ви­соке поважання, яке почуваю для руського народу, що визначається вірною прихильністю до цісаря та австрій­ського правительства, лояльним успособленням і спокій­ним, законним поведенням, а особливо для гр[еко]-кат[олицького] духовенства, яке добре розуміє своє апостольське призвання і своїми словами та ділами дає повіреним собі громадам образ непохитної вірності, і якому поперед усього завдячуємо спокій і порядок у руських громадах, коли де­інде панують забурення»2.

Політичний рух галицьких русинів, розпочатий так щасливо, розвинувся в р. 1848 над сподівання широко. На основі вищенаведених урядових документів зав'язалося дня 2мая політичне товариство Руська рада головна, що об'явило свою програму маніфестом із дня 10 мая і рівночасно почало видавати руською мовою перший політичний часопис «Зоря галицька». За прикладом Львова пішли дуже скоро інші важніші міста та місточка Східної Галичини, в яких зав'я­залося 34 руських рад філіальних (Д. В і н ц к о вс ь к и й, op. cit., ст. 40).

З важніших культурних здобутків того року наведу тільки основання просвітного товариства Галицько-руська матиця, доконане дня 1 червня на основі давнішої ухвали

1   Я виконую приємний обов'язок висловити українським збо­рам, що відбуваються у Львові, моє повне задоволення відданим і чесним духом, і ставленням українського народу в Галичині, а також доказом вдячності урядові, що піклується його благом, за милостиве прийняття петиції цих зборів, і гарантувати їм батьків­ську опіку нашого улюбленого монарха (нім.).- Ред.

2   Подаю текст сього губернаторського рескрипту в перекладі на нашу мову з брошури Дмитра Вінцковського «Григорий Яхимович и современное русское движение», Львов, 1892, ст. 38. Відпо­відь міністра Піллерсдорфа на петицію львівських русинів із дня 19 цвітня і рескрипт гр. Стадіона були тоді друковані окремими картками в німецькім і руськім текстах, nop. «Галицько-руська бібліографія» І. О. Левицького*, т. І, ч. 462, де обі публікації подано як  одну.  Примірники  обох у  моїй  бібліотеці.

Руської ради та затверджених правительством статутів1. За почином М. Устияновича, тоді пароха в гірськім селі Славську Стрийського округу, ухвалило те саме політичне товариство в вересні скликати перший з'їзд руських уче­них та письменників для спільного познайомлений та орга­нізації наукової та літературної праці серед галицьких ру­синів. Сей з'їзд відбувся в днях 19-26 жовтня під проводом крил[оштана] М. Куземського і був як на свій час мані­фестацією зовсім поважною та незвичайно оживленою*. При кінці того року уряд утворив кафедру руської мови та літератури на Львівськім університеті; сю кафедру з по­чатком 1849 р. обняв руський священик Яків Головацький, що доти був парохом у гірськім селі Микитинцях Ко­ломийського округу. Наслідком заходів львівських руси­нів у часі реакції при кінці 1848 р. цісар у початку 1849 р. дарував русинам міста Львова руїну бомбардованого в па­долисті 1848 р. Львівського університету для здвигнення руського Народного дому та другої руської церкви. Обі просвітно-культурні інституції, що почалися в тім часі, а власне Галицько-руська матиця і Народний дім, розвива­лися протягом 50-тих років і не пропали йдосі*, хоч задля політичних напрямів, які з часом запанували в них, не справдили тих надій, які можна було покладати на їх діяль­ність для розвою галицько-руського народу та з огляду на їх досить значні фонди. Політичне товариство Руська рада головна разом зі своїми філіями пережило настання реак­ції при кінці 1848 p., але простояло недовго, бо вже в р. 1851 мусило розв'язатися під натиском супротивної течії, що запанувала від р. 1849 в Галицькій губернії. До національних та культурних здобутків Галицької Русі, які приніс їй 1848 р., треба зачислити видання урядових зако­нів та розпоряджень руською мовою у Відні та у Львові, основання руського урядового політичного часопису, що в р. 1849 виходив у Львові п[ід] з[аголовком] «Галичо-русь­кий вісник» під редакцією Миколи Устияновича, а від р. 1850 виходив у Відні п[ід] з[аголовком] «Вісник» під редакцією Василя Зборовського (Вислобоцького) з різними літературно-науковими додатками. В Відні засновано та­кож урядове видавництво шкільних книжок, писаних ру­ською мовою для галицько-руських шкіл та заведено окре-

1  Я. Головацкий.   Исторический   очерк   оснований    Галицко-русской матицы, В Львові. 1850, с. VII-VIII*.

мого референта для справ руської просвіти при Міністер­стві просвіти в особі бувшого пароха Угринова в окр[узіІ Станіславськім, а потім посла до сейму державного Григо­рія Шашкевича, брата Маркіянового. Відновлено також у Відні руську духовну семінарію, управильнено до­сить ліберально вживання руської мови в гімназіях Східної Галичини, а народні школи полишено під опікою руських консисторій, хоч під  ненастанним доглядом уряду.

Як бачимо з сього, культурний доробок галицьких ру­синів по p. I848 був зовсім немалий і давав основи тривкового та успішного розвою руської народності, якби не су­противні обставини, що під урядовою фірмою зараз від 1849 р. почали завзято та систематично підгризатися під усі ті здобутки, підкопувати довір'я центрального правительства до русинів, а навіть віру русинів у свої власні сили через ненастанні урядові вмішування в усяку не лише пуб­лічну, але й приватну діяльність та через урядові шикани та докучання, що могли затруїти життя навіть найтвердшому характерові і многих талановитих людей та здібних робіт­ників руської народності допровадили до матеріального та духового занепаду або передчасно загнали в могилу. Всі колісця та пружини тої пекельної адміністраційної маши­ни, що тяжіла над Галичиною від р. 1849-1859, іще не розсліджені та не вияснені, але дещо з них помалу вихо­дить на світ. Головним мотором тої машини був галицький губернатор граф Агенор Голуховський, що маючи за собою, як сам був того певний, повне довір'я монарха в часі безконституційного абсолютизму та повної безконтрольності, поклав собі метою перемінити Галичину на польську провін­цію з польським зарядом, який би в австрійській уніформі та під повагою австрійської державної ідеї клав основи нового польського державного життя. Для сеї мети га­лицький губернатор не цурався ніяких способів та заходів, свобідно поводячися з усякими законами, інституціями та з людьми всіх верств, особливо сяк чи так підвладними йому.

Вже 1849 р. губернатор гр. Голуховський дав доказ ад­міністраційної самоволі, опублікувавши відозву до сіль­ського народу в Галичині, датовану дня 12 липня, в якій у надії на багатий урожай візвав сільські громади, аби помагали дідичам при обробленні їх поля і загрозив таким громадам, які не хотіли би робити для панів, примусовими способами з боку правительства1. Руські консисторії, одер­жавши сю відозву для розсилки руському духовенству, що мало відчитувати її з казальниць, віднеслися до Відня і одержали міністерський рескрипт, що міністр не затвер­джує остатньої точки відозви, де говориться про урядовий примус до панських жнив. Таких вибриків самоволі та без­законності допускався сей губернатор досить часто, нака­зуючи, прим., галицьким судам, аби не приймали руських подань, тільки польські або німецькі, або звертаючися до руської консисторії у Львові з наказом постаратися о пере­клад Біблії на народну руську мову2. Та найліпшою ілю­страцією тої політики, яку протягом 10 літ провадив у Га­личині гр. Голуховський, можна вважати письмо п[ід] з[аголовком] «Bericht des galiz. Statthalterei - Presidiums vom 27 April 1859 an die oberste Polizeibehorde in Wien», якого автором був колишній учитель гімназіальний, а то­дішній інспектор для гімназій усієї Галичини Євсебій Чер-кавський*, син руського священика і права рука гр. Голуховського у його полонізаційних та русиножерних змаган­нях. Із того звіту, який можна вважати генеральним оскарженням руської народності в Галичині перед довіреним органом центрального правительства, бароном Кемпеном, подаю тут деякі уступи в перекладі на нашу мову.

«Поляки й русини - се два головні племена галицької людності - і аж до нової організації стояли під однопіль­ною крайовою управою. Відома річ, що перед р. 1848 поль­ська народність супроти руської мала остільки переважне значення щодо польської народності, крім селян і духовен­ства, належала найбільша часть властителів великої посі­лості, себто галицької шляхти, і найбільша часть інтелі­генції краю. Натомість руська людність складалася тільки з селян і духовенства, і тільки сю остатню верству можна було вважати виключною представницею руської інтелі­генції, бо селянство як руське, так і польське не мало ніяких особливих національних тенденцій. Фактично від­носини в тім краю були такі, що до р. 1848 руської мови ніхто не вживав ані в публічнім, ані в товариськім житті, бо польська мова, яка щодо свого розвою стоїть нарівні з європейськими мовами і майже для всіх галузей людського знання має багате письменство, була пануючою мовою всеї

1 Текст сеї відозви в статті М. Зубрнцького «Тісні роки».- «За­писки Наук[ового] тов[ариства] Ім. Шевченка», т. XXVI, с, 14-16.     «Укр[аїнсько]-р[уський] архів», т. VIII, ст. 44.

інтелігенції краю, коли натомість руська мова не мала на­віть граматичних правил, а тим менше літературного ви­роблення. Навіть серед руської інтелігенції, себто серед гр[еко]-кат[олицького] духовенства, товариською мовою була польська, а не руська, а руської мови навіть руські духовні вживали тільки в відносинах із руськими селянами, аби порозуміватися з ними, так що вироблення руської мови лежало зовсім облогом. У людових школах аж до р, 1848 була допущена як матірня мова тільки польська мова, а руської вчилися тільки кандидати на руських духов­них остільки, оскільки їм треба було, аби орієнтуватися в літургічних книжках. Проби вироблювання руської мови в давніших часах були ледво замітні і дуже скупі, і обмежалися тільки на компіляцію людових пісень із уст народу, або на молитовні, обрядові та церковні книжки, потрібні для духовенства. В перших уживано людового наріччя, а в других церковнослов'янського. Становище гр[еко]-кат[олицького] духовенства в духовній ієрархії перед р. 1848 було підрядне, бо латинський костьол був пануючий і по канонічним уставам вищий та передовий у церковних та публічних відносинах, а латинське духовенство займало також вище становище і мало загалом ліпші дотації, що йшли переважно з давніших фундацій та приватних на­дань. Ті відносини спричинили між латинським і руським духовенством щось немов завидливу емуляцію, причім із боку руського духовенства не доходило до явних та загаль­них об'явів, але були безсумнівні знаки незадоволення, так що деякі гр[еко]-кат[олицькі] духовні виявляли навіть на­хил до розриву унії з римською церквою і рішуче замилу­вання до східної церкви - такої, яка панує в Росії і допу­стила до успішного згноблення католиків через царя Николая. І так у р. 1843 в варшавськім часописі «Денница»* появилася стаття одного галицького духовного, в якім помершому львівському гр[еко]-кат[олицькому] митрополи­тові Левицькому, що задля своєї щирої прихильності до католицизму та до голови католицької церкви тішився за­гальним поважанням, серед огидної лайки зроблено закид прислужництва «римському єпископові» за те, що не за­недбав по відпаденні уніатів у Росії до т[ак] зв[аної] право­славної церкви остерегти духовенство своєї єпархії перед подібною апостазією».

Як  бачимо,   історична  характеристика  відносин  обох галицьких народностей у головному неправдива, бо автор доносу або не знає, або навмисно ігнорує не тільки давнє державне життя русинів та їх відносини під Польщею, але також усе те, що робилося в Австрії в руських справах, і просто без сорому твердить, буцімто канонічне право при­знає якусь вищість латинського духовенства над греко-ка-толицьким. Не маючи змоги дістати другу часть статті Йосифа Левицького, поміщеної в «Денниці» 1843 р. (перша часть у перекладі на нашу мову поміщена в «Укр[аїнсько]-русь[кому] архіві», т. VIII, ст. XXII-XXIX), я завважу лише те, що автором її був чоловік на свій час учений і ні­ким не запідозрений у своїм католицизмі, який перед смер­тю за свої заслуги одержав ордер від австрійського уряду. Варто завважити, що митрополит М. Левицький фактично тішився загальною нелюбов'ю руського духовенства задля свого нелюдяного поводження та задля польської мови, якої вживав навіть у церкві при доконуванні релігійних об­рядів. Ще цікавіше те, що галицький урядовець, який так живо обстав за честь недавно помершого митрополита, бу­цімто нарушеною перед більш як 25 роками, забув чи не хотів сказати, що той митрополит від р. 1856 до своєї смерті був кардиналом римського престолу.

«Щодо політичного життя,- читаємо далі в звіті Га­л[ицької] губернії - перед р. 1848 то в Галичині були рево­люційні змагання польської національної партії, яка від упадку Польщі щораз новими зусиллями для відзискання втраченої самостійності не раз накликала великі нещастя на край. Русини стояли оддалік від тих рухів. Та вдивля­ючися глибше в відносини краю кождий неупереджений мусив зрозуміти, що властивою причиною сього явища не було основне переконання для австрійського правительственного принципу (nicht eine etwaige grundsatzliche Uberzeugung fur das osterr. Regierungsprinzip) та про по­требу оборони проти всіх рухів небезпечних для інтересів ц[ісарсь]к[ого] правління, але з огляду на давніше істо­ричне пожиття обох національностей лежало в острім анта­гонізмі руських націоналів проти поляків, бо під сподіва­ним польським правлінням русини не могли надіятися рів­ноправності своєї народності та свого обряду з польським, але, навпаки, мусили боятися свого повного упослідження. Тому руські націонали не хилилися до польських ре­волюційних змагань і остільки їх становище було лояльне та  відповідне  інтересам  ц[ісарсь]к[ого]   правительства».

Скільки   нещирості   в   кождім   реченні   сього   уступу!

Автор, очевидно, ненавидить німців і австрійську держа­ву, та йому хочеться за всяку ціну подати в сумнів лояль­ність русинів супроти тої держави, і він зовсім скрутним та неприродним зворотом зазначує, буцімто самолюбність тої лояльності, а далі мимо своєї волі висловлює признан­ня, що русини в польській державі могли справді надія­тися нерівноправності та упослідження на кождім полі.

«Ще перед р. 1848,- читаємо далі в губерніальнім зві­ті,- показувалися деякі знаки, що серед руських націо­налів проявлялися пориви противні інтересам ц[ісарсь]к[ого] правительства, викликані особливо поступом та розвоєм рідної мови й літератури в сусідній Росії, а особ­ливо також ширеними з Росії тенденціями панславізму. Ті пориви, особливо у деяких членів руського духовенства, були предметом тутешнього звіту з дня 16 вересня 1842 p., ч. 1066, по якому на основі зізнань одного питомця в кар­нім слідстві за політичні агітації серед гр[еко]-кат[олицьких] питомців духовної семінарії та на основі зізнань інших інквізитів вправді не можна було сконстатувати існу­вання зорганізованого зв'язку між русинами для пансла-вістичних змагань, ширених під прапором Росії, для ослаб­лення між русинами унії з Римом, але з зібраного матеріа­лу не можна було усунути підозріння, що. в достережених поривах криються політичні тенденції і тому признано потрібним піддати поступування дотичних осіб, а особливо плоди руської та загальнослов'янської преси, чуйному та бачному надзорові. Се було положення перед р. 1848».

В тім уступі автор навмисно чи несвідомо мішає об'яви здорового націоналізму серед галицьких русинів, що зма­галися почасти під впливом щораз-то нових появ україн­ського письменства в Росії від кінця XVIII в, з об'явами того русофільства, яке зовсім невластиво охрещено тоді назвою панславізму*, страшною в цілій Західній Європі, під якою розуміли змагання, принагідно висловлене Пушкіном у образовій формі, аби всі слов'янські нapoди зілля­лися в одну російську державу. Натяк на слідство в спра­ві панславістичних агітацій у руській духовній семінарії у Львові в pp. 1841-42 відноситься до зізнань Дмитра Мохнацького, опублікованих М. Тершаківцем у «Русько-укр[аїнському] архіві», т. III, ст. 146-194. Мохнацький у своїх зізнаннях так само безпідставно, як і автор губерніального звіту з р. 1859, мішав об'яви природного національного роз-вою серед галицьких русинів із об'явами русофільської пропаганди, і без вагання висловив погляд, що Маркіян Шашкевич був платним агентом російського уряду (op. cit., ст. 155). До слідства втягнено тоді 14 осіб, у тім числі також І. Вагилевича, К. Скоморовського*, М. Устияновича, Л. Трещаківського*, але ніяких доказів русофільства у жодного з них не знайдено. Цитування сеї передавненої справи, та й то ще в неясній формі, свідчить про нечистий намір автора кинути погане підозріння там, де не було явно доказаного факту.

Дальші уступи губерніального звіту говорять про ру­хи 1848 р. Автор держиться загальників і оминає дійсні факти, а хоч мусить признати, що навіть після його власної обсервації «руська людність у р, 1848 під час політичних розрухів підпирала сильно правительство», то й тут для нього «stent die Tatsache fest» що до сього склоняло руси­нів змагання до осягнення свобідного розвою руської на­родності і до усунення сподіваних перешкод із боку поль­ської революційної партії (по термінології автора Bewegungs-partei2). Невідомо, якої іншої важної причини міг сподіва­тися автор від змагань русинів. Адже обов'язок кождого свідомого горожанина наказує йому поперед усього дбати про забезпечення власної свободи та свободи своєї націо­нальності і про усунення тих перешкод, які може ставити якась партія тій свободі. Не вияснивши ближче, яке зло могло бути в змаганнях тодішніх русинів, автор зараз же кидає на них тяжким каменем, пишучи: «Дальший розвій руської народності дав незабаром аж надто яркі докази правди сього погляду, бо той розвій у слідуючих роках ді­йшов до страшних проступків (in dem jene Entwicklung in der Zeitfolge zu argen Ausschreitungen ausgeartet ist)»3.

Першим злом, яке після сього речення зазначує автор, було те, що уряд на основі законно признаної рівноправно­сті народностей признав руській мові характер другої кра­йової мови в Галичині, рівнорядний з польською і допустив її до шкіл у Східній Галичині, невважаючи на те, що, на його погляд, «та мова не мала ані граматичних правил, ані літературних засобів, отже, не мала тих основ, без яких неможливе було її вживання до письма й науки». Розумі­ється,  сей  погляд  неправдивий,  бо  руська  мова здавендавна мала вироблені шкільного та письменською практикою граматичні правила, мала букварі та граматики і достаточний запас літературних творів, що могли вистарчити для початкової а  навіть для середньої освіти.

На думку автора губерніального звіту, повинен був роз­вій руської мови в Галичині йти тільки на основі людової мови того краю, і сього напряму держалася зразу якась часть руських письменників. Та іншим ся дорога видалася повільною та важкою, і вони чи то з невідомості, чи в не­чистих намірах признали вигіднішим замість плекання та розвивання домашньої мови брати готову, хоч чужу, деякі церковнослов'янську, а інші особливо російську письмен­ну. Сей напрям у остатніх часах зміцнів так, що голоси не-многих защитників повільної та важкої дороги, природ­ного розвою руської крайової мови помалу замовкли, а се, що пишеться або друкується по-руськи, набирає забарвлен­ня великоруської мови, причім прийнято також російське гражданське письмо.

Те, що говорить далі автор про повстання т[ак] зв[аного] церковнослов'янського язика, в значній мірі неправ­диве та баламутне і доводить його до того висновку, що га­лицько-руська мова під пануванням церковнослов'янської мусила би, розвиваючися, дійти до повного зілляння з велико­руською. До того зілляння, на його думку, змагають тепер проводирі галицьких русинів. Ті змагання пробиваються скрізь у руській пресі, в публічнім і приватнім житті руси­нів і навіть у церкві та в школі. Особливо замітні вони в пастирських листах перемишльського єпископа (Яхимовича). Автор покликається на свій звіт із дня 18 лютого 1857, у якім він денунціював галицько-руські часописи «Зорю галицьку» та «Сімейну бібліотеку» як заступниць зма­гання зілляти руську мову з російською. Розуміється, в тім доносі був також додаток, як признає сам автор, що за тим літературним змаганням криється також політичне змагання до зближення з сусідньою російською нацією. На доказ сього твердження автор наводить із «Зорі гали­цької», 1849, ч. 53, уступ, у якім описано об'єм і чисельну силу Росії, великої матері галицьких русинів. Перегля­нувши зміст наведеного числа «Зорі гал[ицької]», я не знай­шов у нім нічого подібного1. Для певності я переглянув іще

1 Ось для всякої певності зміст того числа: 1) Слово Ради руської головної до чесних руських громад (ст. 313-4), 2) 25-ое засіданіе Гол[овної] р[уської] ради дня 17 (29) червня 1849 (ст. 413-

зміст чисел 50-60 і не знайшов ніде нічого такого, що на­гадувало би слова губерніального звіту. Зате в ч. 51, на ст. 307, я знайшов допис «З Петрограда», якого зміст справ­ді міг будити русофільські та некатолицькі почуття. По­даю його тут у повній основі, тільки нашою сучасною мо­вою: «Його імператорське величество Николай Павлович, цар Росії, перед своїм виїздом покликав руських і поль­ських єпископів до Петрограда. З Польщі були єпископи Головінський, Боровський і Зелінський. Перший із них дякував іменем усіх за всі ласки і сказав, що будуть доро­гою віри, сумління, любові та пересвідчення провадити на­род до спокою та послуху і надіються сим задоволити ба­жання його величества. Цар, узявши його за руку, сказав між іншим: «Мені не треба нової віри. На Заході винай­шли якусь нову католицьку віру, та ту віру я не дав заво­дити у себе, бо ті новатори самі бурителі. Без віри нема добра. Що буває з людей, коли виречуться віри, се бачимо на Заході, які дурниці вони там роблять. Коли я вернув із Рима, я все те проповів. Віра на Заході зовсім щезла; се показує, як тепер поводяться з папою. Лише в святій Росії держиться свята праведна віра, і я надіюся (тут цар перехрестився), що та св. віра вдержиться. Я ще небіжчи­кові папі Григорію XVI* сказав таке, чого він не чув ні від кого. Теперішній папа чесний чоловік і має добру волю, але з самого початку піддався дуже духові часу. Король Не­аполя добрий католик, але його перед папою оклеветано, а тепер папа мусить просити в нього оборони». На се сказав єп[ископ] Головінський: «Ваше величество, святішого па­пу змусили обставини, а духові часу годі було противитися». Цар: «І се може бути. Але всі ті неспокої походять із того, що віри нема. Я не фанатик, але вірю твердо. На Заході може бути двояке - або фанатизм, або повна невіра». Тут він обернувся до польських єпископів і сказав: «Ви сусіди тих беззаконників. Ваш приклад нехай буде їм на­укою. Якби вам, мої панове, насунулися які противності,

6), 3) Допис ради жолковської (ст. 316), 4) Внесеніє ч. Трещаковського о средствах досозданія Дому народного (ст. 316-8), 5) До­пис зі Львова в дня 3 липня про перехід російського війська, а спе­ціально про черкесів, і уривок із листа з-над Крампни в Ясельськім пов. про перехід російського війська, без жадних цифр, ані патріо­тичних фраз, 6) Вірш «Голос з Галича» (спомини про стан русинів під галицько-руськими князями) (ст. 319-20), 7) Сьомий спис даров Головній  раді  і спростування   помилки   (ст.  320).

дуфайте на мене. Вжию всеї своєї сили (тут він підняв руку догори), аби здержати ту повінь невіри та неспокою, що шириться щораз далі і силкується втиснутися до моїх гра­ниць. Дух бунту через недовірство бере верх. На Заході нема віри, і я присягаю, що там буде ще гірше». Сказавши се, цар обернувся до митрополита, поцілував його руку і сказав: «Досі були ми з собою в добрій згоді, і я надіюся, що так буде й надалі».

Не можу уявити собі драстичнішого прикладу для ру­софільської пропаганди в Галичині, і я певний, що автор губерніального звіту був би не проминув покористуватися сим дописом для обвинувачення русинів перед центральним правительством, якби той допис не був перекладом із «Gazety Polskiej»*.

Спеціальний звіт, датований днем 15 марта 1854 p., ч. 2173, присвятив той сам автор статті «Зорі галицької», мабуть, із того самого року (числа, ані сторони не зазна­чено), в якій буцімто в часі орієнтальної війни* взивано ру­синів «до будущого діла, аби колись мати Росія могла об­няти їх, та не послала їм іще в гріб прокляття за їх безчин­ність, що вони були байдужні до своєї святої вітчини». Яке значення міг мати такий поклик і до кого він міг відноси­тися, сього не можна зрозуміти зі слів урядового звіту. Нічого іншого, крім злої волі, не можна добачити також у закидах, буцімто в календарі «Переммышлянин» невідомо котрого року російські школи названо «нашими школами», а в розвідці про заведення унії згадано про переслідування православної віри (автор тут же називає її схизматицькою)* через католицизм. Так само глупим треба назвати закид про­ти «Зорі галицької» з р. 1857, де в статті про Петра Конашевича Сагайдачного* піднесено «in ergreifender Weise»1 його заслуги в обороні православ'я проти унії. Таку саму вар­тість має також закид проти історії галицько-руського княжества, написаної Денисом Зубрицьким*, у якій буцімто «nit Wehmut und Sehnsucht gedacht wird»2 про зміну від­носин у Галичині, а росіянам віддається великі похвали за їх побожність. Автор виявляє елементарне нерозу­міння історичного представлення та історичної критики і притім бажає відгадати думки там, де нема виразних слів.   Тут   же   він    закидає  Ставропігійському  інститутові*, що прийняв на себе розпродаж тої книжки, і зазначує з задоволенням, що губернія відмовила їй на те до­зволу.

Пропускаю те, що пише автор звіту про угорського ру­сина Івана Раковського*, який справді одверто пропагував, русофільство в Угорській Русі, і зупинюся ще на закидах, які підносить автор проти Руської ради головної, в якій він не без підстави бачив головного ворога полонізаційних заходів у Східній Галичині. Ся інституція, якої діяльність не була спинена виеємковим станом, заведеним у Галичині при кінці 1848 p., займалася так само, як бувша польська «Rada Narodowa»*, обговорюванням усіх біжучих політич­них та адміністраційних справ по словам автора звіту, не без пристрасних висловів (nicht ohne leidenschaftliche Expectorationen, що мало значити більш або менш остру критику без якої не обходиться ніяка дискусія), в зв'язку зі своїми філіями вмішувалася в адміністрацію краю і ба­жала явно зайняти пануюче становище супроти властей. Вона давала своїм людям хибне поняття про діяльність уря­дових властей та компетенцію різних інстанцій, стараючися усунути безпосереднє відношення сторін до властей. Вона збирала в краю зажалення селян на місцеві власті і з поминенням тих властей пересилала їх міністерствам, списувала в своїх поміщеннях протоколи, зажалення та донесення сто­рін і почувала себе немов покликаною до контролю над вла­стями. Про її діяльність Львівська губернія вислала звіт до Міністерства внутрішніх справ дня 22 марта 1850, а тим часом поробила всі можливі заходи, аби стіснити ту діяльність, так що, нарешті, ся перша руська політична інституція признала відповіднішим у червні 1851 р. роз­в'язатися сама добровільно, не дожидаючи примусового роз­в'язання. Се свідоцтво польського урядовця не потребує ніякої поправки; воно найліпше свідчить про те, що ді­яльність Руської ради головної була справді подиктована свідомістю пекучих потреб руської людності в Галичині та правдивим патріотичним і горожанським почуттям*.

Автором сього губерніального звіту був інспектор га­лицьких гімназій. Варто придивитися, як він відносився до гімназіальної молодежі та до гімназіальних учителів. Заявило кілька учеників Академічної гімназії у Львові в р. 1849 свою нехіть до науки німецької мови та німецької літератури, зараз про се написано звіт до Міністерства просвіти з тим додатком, що ученики русини виявили свою нехіть до німців «in argerlicher Weise»1. Що в p. 1848 і піз­ніше польська публіка дуже часто зневажала словно й чин­но німців, не раз навіть високих урядників,- се для автора звіту було, мабуть, зовсім природним явищем. Знайшлося між учениками гімназії кілька примірників повісті чесь­кого письменника Хохолоушка п[ід] з[аголовком] «Змій Нотяйскій», основаної на подіях сербського повстання про­ти турків у початку XIX в., зараз про се пишеться до цент­ральної власті, що в тій повісті представлено «gluhendste sinnliche Liebe»2, що вона «in sittlicher und politischer Beziehung anstossig»3, що перекладена не на руську, але на російську мову і що захвалює ідеї політичної свободи у сербів, що, власне, в тім часі, в початку Кримської війни, в Галичині могло бути небезпечним через будження подіб­них ідей у русинів. Написав ученик Симбірської гімназії Михайло Товарницький стишок «Туга за отчиною», в якім представлено козака, що тужить за своєю рідною Украї­ною, сидячи в неволі в Криму, зараз про се пишеться окре­мий звіт до міністерства дня 28 лютого 1855, у якім гово­риться, що той козак-росіянин і що руський катехет Сам­арської гімназії Е. Гарасимович заохотив ученика до на­писання того стишка, який був надрукований у «Зорі га­лицькій», 1848 p., ч. 49. Написав у Тернопільській гімназії ученик VI кл. Еміль Саєвич на задану тему опис Поділля і згадав у нім, що сей край колись був під пануванням руських князів, а тепер по втраті руської шляхти жиє під ярмом чужинців, зараз із сього приводу робиться слідство, в якім в ученика вмовляється, що під чужинцями він розу­мів австрійський уряд, а вчителеві руської мови Кл. Меруновичеві робиться урядовий закид, що він не зганив «die sittliche Verworfenheit der geausserten Gesinnung»4 того уче­ника, а тільки сказав, що се було не на місці. І, розумі­ється,  все те рапортується до Відня.

Не пощаджено також у тім звіті домашніх відносин ру­ської родини. В р. 1858 у Тернопільськім окрузі мала жінка одного руського пароха перед екзекуторами, що прийшли стягати залеглий податок, виразитися зневажливо про ці­саря і висловити надію, що незабаром прийде до нас Росія

1 Досить грубо (нім.).- Ред.

2 Палке чуттєве кохання (нім.).- Ред.

3  В  етичному  і  політичному стосунках  огидна  (нім.).- Ред.

4  Моральний  занепад   глибокого   переконання   (нім.).- Ред.

і візьме нас під свою опіку. Про се доноситься найвищій поліційній власті у Відні з тим додатком, що жінка руського пароха бажає при помочі Росії «alie Mitglieder der k. k. osterr. Regierung ausrotten»1.

Навівши ті докази - останній, зрештою, без подання назв місцевості ані осіб, отже, формально не більше злоб­ної сплетні, автор звіту вважає се як повний доказ, що руський народний рух зовсім неморальний, що змагання до відродження руської мови та письменства зовсім схиблені, що між русинами існує сильне сторонництво, яке, удаючи прихильність до австрійського уряду, багато нагрішило своїм змаганням до повного зілляння з Росією не тільки в язиковім та літературнім, але також у релігійнім а навіть у політичнім відношенні. Супроти сього автор упоминає центральний уряд, аби пильно слідив за всіми об'явами національного руху русинів і незалежно від усіх партійних зглядів остро  карав  усякі   проступки.

Сей урядовий звіт був писаний як відповідь на цісарський рескрипт до галицького намісника з 12 марта 1859, з яким йому прислано копію зажалення якогось русина Левицького, внесеного до особи цісаря, в якім сей неозначений ближче петент жалується на утиски, яких дізнають русини в Галичині від поляків, і специфікує 12 точок, між якими варто зазначити, 2) що вжоднім публічнім уряді в Галичині не приймають руських подань, 3) що польські, за границею друковані, не раз бунтівничі книжки та часописи ширяться по краю без перешкоди, навіть доходять до рук руського духовенства і що тим ширенням займаються навіть ц[ісарсь]к[і] урядники. Звіт досить многословно, але не дуже основно опрокидає всі ті точки, головно показом на те, що те й те урядові невідомо, але зате губернатор при кінці зві­ту уживає всяких способів намови до центральної власті, аби помогла йому вислідити автора зажалення. Здається, що центральна власть полишила те жадання Галицької гу­бернії без відповіді, як і взагалі не реагувала на найбіль­шу часть піднесених у тім звіті клевет та доносів, тим більще, що настав дуже бурливий час, у якім автократизм австрійський мав закінчити свою остатню пробу повною невдачею.

1 Знищити   всіх   членів  імператорського  австрійського   уряду (нім.).- Ред.

IV

У початку мая 1859 р. появилася в Відні бро­шура п[ід] з[аголовком] «Ueber den Vorschlag das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben. Im Auftrage des k. k. Ministeriums fur Cultus und Unterricht verfasst von Joseph Jirecek». Wien. Aus der kaiserlich koniglichen Hof- und Staatsdruckerei 1859, формату великої ві­сімки, стор. 5-60. Тільки зі слів «im Auftrage des k. k. Mi­nisteriums fur Cultus und Unterricht»1 та з того, що брошура вийшла з урядової друкарні, можна догадуватися про її урядовий характер. У самім тексті нема ані слова про при­чини, які спонукали її автора зайнятися справою переміни руської азбуки в Галичині, ані тим менше про причини, які спонукали ц[ісарсь]к[е] міністерство віроісповідань та наук поручати се діло чоловікові чеської народності без означеного урядового характеру. Що такі причини мусили бути, можемо наразі догадуватися; що імпульси до сього кроку міністерства йшли з Галичини від крайового правительства, на се в змісті брошури натякає лиш одна нотка на ст. 139, у якій автор покликається на цісарське рішення з дня 20 жовтня 1852, яких постановлено, що всі подання до галицьких судів, вношені руською мовою, мусять бути пи­сані латинськими буквами. Се була незвичайна, навіть у тих часах, аномалія, бо від самого 1848 р. дуже численні урядові розпорядження та оповіщення, починаючи від цісарських конституційних дипломів у Відні та у Львові, були друковані також руською мовою, виключно кирили­цею, лише титули гражданкою, і ніхто з урядових осіб не противився  тому.

Брошура Йосифа Іречка розпадається на чотири часті: 1. Griinde, welche dafur sprechen, das Ruthenische mit la­teinischen Schriftzeichen zu schreiben (ст. 6-18) 2. Uebersicht der Versuche, das Ruthenische mit lateinischen Schrift­zeichen zu schreiben, und Wurdigung derselben (ст. 19- 36). 3. Entwurf einer ruthenischen Orthographie mit Anwendung lateinischer Schriftzeichen (ст. 37-48). 4. Proben der  beantragten Orthographie (ст.  49-60)2.

1  За дорученням імператорсько-королівського міністерства культів і  освіти  (нім.). -Ред.

2   1. Основи, що промовляють за те, щоб по-русинському писати латинським шрифтом (ст. 6-18). 2. Огляд спроб писати по-русинськи   латинським   шрифтом   і   критика їх (ст.  19-36).   3.   Виклад

З огляду на її урядовий характер годиться придивитися ближче поперед усього першій часті, себто мотивам, які склонили австрійське міністерство при помочі одного відпоручника без означеного урядового характеру підіймати в однім короннім краю бучу, що грозила дуже поважними наслідками, далеко не азбучної, але високо політичної на­тури.

Іречек розпочинає свій виклад короткими афористич­ними тезами, які подаю тут у дослівнім перекладі.

«1. Про відносини руської мови до інших слов'янських панували аж до найновішого часу найрізніші погляди. Від хибного розуміння не свобідні були навіть русини.

2.  Церковнослов'янський язик, а власне парість старо­слов'янського, вироблена під впливом російського та русь­кого, якою написані церковні книги, вважалася довгий час також авторами руських граматик за властиву руську мову, до якої людовий діалект відноситься лиш як вуль­гарний,  для  літератури   не  придатний  говір.

3.  Під впливом церковнослов'янської виробилася знов російська письменна мова. Тому, що вона легко зрозуміла русинам, освоєним із церковнослов'янською мовою, вони привикли в руській мові бачити тільки наріччя російської.

4.  Нарешті, й поляки іноді вважали руську мову, бли­зько  посвячену  з  їх мовою,   наріччям своєї.

5.  Ті різні погляди впливали, розуміється, на писання русинів. Одні писали по-церковнослов'янськи, другі - по-російськи, треті - по-польськи. Руська мова була за­недбана і виявлялася лише в тім, що русини, пишучи по-церковнослов'янськи, по-російськи або по-польськи, при­мішували більш або менш рутенізмів.

6.  Тільки білоруський язик, у многому змодифікований руським, здобув собі в XIV, XV І XVI вв. самостійне зна­чення, зробившися урядовою мовою в Литовській державі.

7.  Властиву руську мову почали аж у початку сього (XIX в.) вводити до літератури деякі письменники в (ро­сійській) Малоросії, а за їх прикладом пішли пізніше та­кож австрійські русини.

8.  Між слов'янськими лінгвістами був першим Міклошич, що признав руський (малоруський) язик самостійною мовою і в своїй порівняній  граматиці (слов'янських язиків) указав їй рівнорядне місце між слов'янськими язика­ми (ст. 5)».

Ті тези австрійського урядника про цілий ряд важних і дуже   складних   наукових питань викликають деякі по­важні сумніви. Лишаю на боці таку суперечність, як тверд­ження в точці 2, що церковнослов'янський язик виробився під впливом російського та руського, і сказане в точці З, що російська книжна мова виробилася під впливом церковнослов'янської. Лишаю на боці також неясне твердження точки 6 про білоруський язик,  вироблений   під   впливом руського, а також не менше неясне твердження   точки 4, на якій основі могли поляки вважати руську мову наріч­чям свого язика. Важне те, що автор підхопив справді де­які анормальні явища галицько-руського письменства 50-их pp., що виринули переважно під впливом політичних подій та бажань,  а не були органічним впливом розвою язика. Важне також те, що автор, зазначаючи ті анормальні явища як щось   нормальне, вменшує значення явищ нормального літературного розвою галицьких русинів а навіть говорить так, що можна би й зовсім не бачити їх існування.

Далі на ст. 5-8 автор подає філологічний доказ само­стійності руського язика в порівнянні до церковнослов'ян­ського та інших слов'янських язиків. Пропускаю сей доказ і подаю тут у перекладі тільки загальні висновки автора: «Руська мова цілою своєю звуковою будовою стоїть у середині між чеською та польською, з одного, старосло­в'янською та новою словенською й південнослов 'янськими - з другого боку. До всіх тих язиків у руськім стрічаємо аналогії, але вони ніде не переходять ту міру, яку можна вказати також у інших слов'янських язиках, про яких само­стійність   ніхто   ніколи   не   сумнівався.

Се особливе становище надає руському язикові незви­чайний інтерес для лінгвіста. В нім криється не одно, що може причинитися і причиниться до розв'язки проблем у інших слов'янських язиках, коли його суть пізнаємо з пи­сань, не заслонену чужими примітками, що досі було май­же неможливе.

Де причина, що досі не пізнано значення руського язи­ка, язика великого племені? Значна часть вини паде, без сумніву, на політичні відносини, серед яких русини жили століття і які не допускали до самостійного розвою народної освіти при помочі народного язика. Але властивої, глиб­шої причини треба шукати не деінде, як лиш у впливі церковнослов'янського язика. Польський язик, без сумніву, розширився на руській території разом із польським пануванням, і не одно слово, відоме тепер руському селяни­нові, походить безперечно з польської мови. Але на звучню та форми руської мови польська мова не мала значнішого впливу. Почуття різниці між польською й руською мовою не щезало в народі ніколи, і се свідомо та несвідомо зробило язикову  асиміляцію неможливою.

Інакше було з церковнослов'янським язиком. Навернен­ня русинів на християнство сталося в часі, коли переклади церковних книг на старослов'янську мову були вже гото­ві. Разом із християнством одержав новонавернений народ також церковні книги, а з ними язик, вироблений до літе­ратурного вжитку, а в тих давніх часах іще не так далекий від народного язика, аби було особливо трудно розуміти його та послугуватися ним навіть для писання творів. Ся обставина мусила конечно збільшувати природну перевагу церковного язика над народним і спиняти його розвій до ступня книжкової мови. Бачимо також на Заході, що латина, хоч для тих часів не виявляла ніякого посвоячення з гер­манськими та слов'янськими язиками, з заведенням хри­стиянства закорінилася так сильно, що людові мови обік неї тільки з трудом виростали. Та старослов'янський язик, де тільки був заведений у слов'янських народів як церков­ний язик, підлягав незабаром впливам покревних йому людових язиків; з упливом часу ті впливи кріпшали тим біль­ше, що не було майже ніяких способів навчитися граматики тої мови, якою були писані церковні книги. Також серед ру­синів писці старослов'янських книг підпускали чимраз більше людових висловів, а автори самостійних писань іще менше могли противитися впливові матірнього язика. Дійшло до того, що походження церковних книг забуто і загал привик їх язик уважати старшою формою руського язика, яка по-старому звичаю має одиноке право бути книжним язиком. Коли ж досліди славістики прояснили походження церковних книг і стало відомо, що між язиком церковнослов'янським і руським заходить глибока різниця і коли явилися почини вводити людову мову до руського письменства, то деякі письменники не могли виломатися зовсім із-під довголітньої привички та вертали раз по разу більш або менше до церковнослов'янських форм, чужих або суперечних із звуковими та флексійними правилами руської мови.

Не можна заперечити, що те хитання, так шкідливе для розвою руської книжної мови, триває й досі головно тому, що нема граматики, якій би признано загальну повагу і в якій би наука про звуки, відміни та словотвір була ви­ложена по змозі докладно в дусі руської людової мови, а надто були виказані похибки, допущені проти тих   правил через примішування чужих форм. Така наукова граматика руської мови не буде правдоподібно написана доти, доки не закинеться дотеперішній принцип руської орфографії. Руський язик пишуть орфографією, не виведеною з приро­ди його звуків,  але позиченою від   церковнослов'янської а зближеною до російської.   В письмі означають звуки не так, як їх чується в поправній людові вимові, але буквами, вживаними у   відповідних   випадках   у   церковнослов'ян­ськім письмі. Наслідком сього принципу стало неможливо, невважаючи  на всякі  приписи та пояснення, представити руську мову граматично так, як сього вимагає її внутріш­ня вдача.

Що з сього випливають великі недогоди, легко зрозумі­ти. Піднесемо лиш один факт. Хоч досі видано немало ру­ських граматик, проте досі неможливо навчитися з них чо­гось певного. Одна представляє руську мову з примітками російських,   а   друга - церковнослов'янських   форм.   Від сеї  остатньої  хиби   не  свобідна  також   граматика   Головацького, хоч найліпша з  дотеперішніх.   Як між   грама­тиками виступають різниці, так само й між руськими книж­ками.  Та всі ті різниці прикриваються правописом.Чи на­пишуть   яке   слово по-церковнослов'янськи,   чи   по-російськи, являється правило, що в руськім воно вимовляється так і так. Се застереження доводить до чимраз більших язи­кових вибриків. Не тільки звуки в руських словах означа­ють чужими буквами, але беруть на поміч також чужі сло­ва й форми і спускаються на те, що руський читач буде ви­мовляти їх по-своєму. Оттак письменний язик помалу та несвідомо  відчужується  від  народу,   і люди   привикають уважати   се зовсім   природним, коли пишеться переважно по-церковнослов'янськи або по-російськи. Чи ж може така література піднести освіту народу, до якого власне тому, що йому не стає ще початків освіти, треба одиноко говорити та писати його власною мовою.

Для нерусинів попросту неможливо навчитися по-руськи з дотеперішніх граматик, не набираючися при тім багатьох помилок. Від них не міг устерегтися навіть Міклотич, про якого чей же треба допустити, що совісно визискав доступний йому матеріал. Вина за такі помилки спа­дає тільки  на  нераціональність руського правопису.

Тій біді можна зарадити тільки тим, щоб або кирильську азбуку спеціально прино­ровити до руської мови, або прийняти латинський альфабет із відповідни­ми   змінами.

Кирильська азбука була первісно уложена для старо­слов'янського язика, і для того язика не можна було ви­найти відповіднішого альфабету. Всі звуки старослов'ян­ської мови мають для себе відповідні букви. Та хоч як зна­менитою треба назвати азбуку з сього погляду, для живих слов'янських язиків вона не вистарчає. Вона має букви для всіх старослов'янських звуків, але живі слов'янські язики мають деякі звуки, яких не можна передати первіс­ним числом кирильських букв. І коли тільки писано живі слов'янські мови кирилицею, без додатків та змін у тій азбуці, писання виходило таке, що людові звуки радше масковано, ніж передавано виразно».

Далі автор показує трудність із кирильською буквою г, для якої в руській мові потрібно двох букв г і ґ, і завважує далі: «Звукова система російської мови ще й тепер тяжка до зрозуміння, а то тому, що російський письменний язик сильно підмішаний церковнослов'янськими елементами, а кирилиця не вистарчає для передачі всіх звуків тої мови, для якої усталено цілий ряд правил читання».

Згадавши далі Букову реформу сербського правопису, автор відкидає думку про можність аналогічної реформи кирилиці для руської мови і рішає справу коротко: «Далеко простіше буде покинути кирилицю і спробувати латинки. Латинку при помочі діякритичних знаків можна буде добре приноровити до слов'янських язиків, не видумуючи нових букв. Найкращий доказ бачимо на правописах чехів, хор­ватів, словенців, а почасти також поляків. Приймаючи елементи чеського, хорватського, словенського та поль­ського способу писання, можна для руської мови зложити правопис, уповні відповідний усім науковим та практичним вимогам».

Щодо наукових вимог автор задовольняється наведен­ням погляду Міклошича, який у своїй «Vergleichende Grammatik der siavischen Sprachen» (т. І, ст. X) написав: «Ich habe die Ueberzeugung gewonnen, dass dasentsprechend vermehrte lateinische Alphabet zur Bezeichnung der Laute ties Bulgarischen und Ruthenischen angemessener ist, als das cyrillische»1.

Справу практичності сеї реформи автор представляє ось як: «Здоровий розвій руської літератури знайде в ужитті латинського письма найсильнішу підпору. Доки русини пишуть і друкують кирилицею, буде в них усе виявлятися нахил до церковнослов'янщини а посередньо також до російщини, і само існування руської літератури буде по­просту питанням. Огляньте тільки розвій руського письмен­ства pp. 1840-1852-54! Твори тодішньої літератури по мові та ідеям переважно людові. Та ледво минуло кілька літ, бачимо вже поворот на іншу дорогу. Церковнослов'ян­ські та російські впливи виступають так сильно, що гро­зять зовсім витиснути людову мову та людове письменст­во». На думку автора, «доки основна різниця між руською та церковнослов'янською мовою не ввійде в загальне почут­тя, доти даремні будуть усі зусилля підняти руську мову на відповідний для неї ступінь. Спільна орфографія ви­кликає помилки та мішанину і в руській, і в церковносло­в'янській мові. Усунувши причину тих помилок, запевни­мо розвій студій обох язиків. Закине дехто, що вводячи латинку, відлучимо будуще письменство від минулого. Якби у русинів було старше людове письменство, сей доказ у всякім разі був би важний. Але дотеперішні проби сотворення руської літератури чи ж не були тільки пробами перериваними впливами то церковнослов'янщини, то ро­сійщини?»

Переходячи до потреб практичного життя, автор підно­сить, що в Галичині тільки мале число людей уміє читати кирилицю; ще недавно се знання обмежалося майже лише на духовенство та письменників. «Руський люд у цілості треба ще вчити читати й писати. Сю науку, яку, очевидно, мусить одержати в рідній мові, треба йому влегшити, а не утрудняти. Для потреб публічного життя кождий русин мусить знати польську, а по змозі також німецьку мову. В сільських школах, навіть у руських, діти одержують початки науки обох тих язиків. Даючи їм у руки книжки, дру­ковані тільки латинкою, скоротимо значно час початко­вого обучення. Навчившися латинського письма при руській

1 Я переконався, що відповідно збільшений латинський алфа­віт більш придатний для означення звуків болгарської та україн­ської  мов,   ніж  кирилівський   (нім.).- Ред.

мові, дитина тим легше навчиться польської та німецької мови, а се для кождого чоловіка в Галичині дуже важна річ».

Одна увага попсувала логічну конструкцію віденського реформатора. Кирилиця - письмо, вживане в церковних книгах, а руський люд має інтерес знати її як одну з голов­них приналежностей своєї церкви. Д[обродій] Іречек не важився відкинути сього інтересу. «Людова школа не по­винна бути вирвана зі свого тісного зв'язку з церквою; на­впаки, вона мусить дати своїм ученикам можність ліпше зрозуміти молитви та службу божу». Автор зупиняється над сею дразливою точкою досить довго (ст. 15-16), та в кінці мусить допустити, що в людовій школі таки треба полишити науку кирилиці, значить, усе те, що говорено про влегшення науки в руській школі через усунення кири­лиці, лишається майже безпредметовим.

Нарешті доходить автор (ст. 16-18) до найважнішої точ­ки. «Кирилиця,- каже дехто,- се палладіум руської літератури. Вона стоїть на ній, а усунення кирилиці грозить небезпекою, що руське письменство втопиться в польськім». На сей дуже важний закид автор відповідає дуже делікат­ним питанням: «Чи русини можуть повірити, що австрій­ський уряд допустить, аби руський народ був утисканий на користь польського, що було би рівнозначне з загладою руської літератури? За чиєю підмогою і під чиєю охороною підіймається так гарно розцвітаюче руське людове шкіль­ництво? Хто піддержує плекання руської мови в гімназіях та на університеті в Галичині? Відколи почався зріст ру­ського письменства?» На всі ті питання автор уважає зайвим давати відповідь, хоч на всі ті питання безсторонній Істо­рик мусить відповісти, що австрійське правительство в пер­шій половині XIX ст. у всіх тих проявах не мало ніякої заслуги, ніякої ініціативи і, де тільки могло, ставило найрізніші перешкоди розвоєві руської мови та народності. Дуже наївно виглядає те, що говорить автор зараз далі: «А поляки зі своєю багатою літературою, якій відносини запевняють широкий круг читачів також між русинами, якої користі можуть вони ждати від того, аби русини поки­нули розвивати свою рідну мову? Часи, коли були причини боятися таких змагань, очевидно, минули і не вернуть біль­ше ніколи». Очевидно, автор тих слів не мав поняття про те, що робилося в тім часі в Галичині для пригноблення рутини і піднесення польщини.

Не зупиняюся тут довше над дальшими розділами праці д. Іречка; зазначу тільки, що в своїм огляді проб писати руські тексти латинськими буквами він наводить видання літопису Нестора, доконане Шлецером* у р. 1802, далі бібліографію Бакмайстера*, який латинкою передавав ти­тули руських книжок; далі проект чеха Пуркине з р. 1851 про розширення латинки в обсягу слов'янського письмен­ства, «Latopisiec Litwy і kronika ruska wyd. staraniem Ign. Danilowicza, Wilno 1827, Zbior praw litewskich wyd. A. T. hr. Dziaiynskiego. Poznan 1821. Pomniki do dziejow litew­skich, Wilno,1846», та деякі переклади частин Короледворського рукопису*, доконані М. Шашкевичем та І. Вагилевичем і поміщені в «Casopise Ceskeho Museum», 1838. Повні­ший реєстр галицько-руських друків, опублікованих ла­тинкою від р. 1822-1859, подаю у вступі до «Архіву», т. VIII, ст. IV-XIV. Не завадить зазначити, що між про­бами писання руських слів латинкою автор зазначив також на ст. 23 руську пісню про Стефана-воєводу, поміщену коло р. 1550 чеським ученим Яном Благославом у його грамати­ці, хоч руський текст писано там не латинкою, а німецьким скорописом1. Там же (ст. 22) подає д. Іречек пробу руських викладів проф. Гриневецького, що викладав на Львівськім університеті догматичну теологію язиком, близьким до церковнослов'янського. З тих викладів, досі не друкованих, яких рукопис має міститися в бібліотеці Львівського васи­ліанського монастиря, він подає ось яку виписку: «Wydichom doseli, jako Isus Nazarey biasze ystynny Xt Messyia; wydi­chom, jako On po proreczeniu Prorokow biasze ystynny Boh; wydichom, jako takozde biasze у ystynny у sowerszeny po tymze proreczeniam czetowik Ottudu uze jawi posliduiet, jako wo Xti biachu dwa nesmiszenyia jestestwa, Bozkoie у czelowiczeskoie, Syia Tayna iest welyia kaftotyczeskaia, jaze Judeom iest Soblaznyiu, Jetynom buystwom, a nynisz-nym Socynianom weszczeiu newozmoznoiu ymat sia byty, etc.» Як курйоз зазначу ще, що на ст. 36 сеї брошури пере­друковано першу строфу «Енеїди» Котляревського з ви­дання 1808 р. кирилицею, хоч те видання було друковане гражданкою.

1 Текст сеї пісні латинськими буквами передруковано на ст. 32 з друкованого видання Благославової граматики з р.  1857.

Оглядаючи сей матеріал, зібраний у брошурі віденського урядника, мається враження, що зібрав його чоловік досить фаховий і притім такий, що бував у Львові і займався там науковими дослідами навіть у таких нелегко доступних місцях, як бібліотека василіанського монастиря. Так само наукове мотивування проекту переміни кирилиці на ла­тинку, хоч і не стояло на висоті тодішньої науки, все-таки свідчить про досить глибоку знайомість слов'янських язиків, а особливо галицько-руських та польсько-руських відно­син. Усе те насуває думку, що поза фірмою Йосиф Іречек криється якась таємна та значна сила, що вважала потріб­ним  не виступати  явно.

Властиво найважніша в брошурі часть третя, проба руського правопису з ужиттям латинки. Автор просторо мотивує свій проект лінгвістичними доказами та порівнян­нями, але остаточно основує його не на польськім, тільки на чеськім правописі. Сей правопис, якого творцем можна назвати Яна Гуса*, справді має високі прикмети науковості і вживається тепер загальноєвропейськими лінгвістами та іншими вченими для транскрипції слов'янських слів. Яке значення міг мати сей проект для Галичини і спеціально для русинів у ту пору,  побачимо далі.

V

Все те, що може нам видаватися неясним і за­гадковим у брошурі д. Іречка, виясняється досить незви­чайним способом, коли заглянемо трохи глибше в те, що робилося в Галичині протягом 50-их pp. Мин[улого] в[іку]. Поможе нам у тім, окрім того, що наведено вище в розд. III, книжка польського письменника Броніслава Лозинського* п[ід] з[аголовком] : Dr. Bronisfaw Loziriski. Agenor hrabia GoJuchowski w pierwszym okresie rza^dow swoich (1846-1849). We Lwowie, 1901. Важна для нас особ­ливо друга половина сеї книжки (ст. 158-194), де подано немало цікавих подробиць про часи між pp. 1849-59, хоч, розуміється, не вичерпано ані в приближенні навіть того актового та документального матеріалу, який був доступ­ний авторові, а діяльність А. Голуховського та його по­плічника Є. Черкавського представлено зовсім сторонничо в польськім патріотичнім дусі без проби якої-будь критики. Наведу з сеї книжки важніші дані для зрозумін­ня тої урядової акції, що знайшла свій найвищий вираз у азбучній війні 1859 р.

Ще від початку 1849 р. існувала на Львівськім  університеті кафедра руської мови та літератури, яку тоді обняв визначний галицько-руський учений, священик Яків Головацький, що в своїх «Трех вступительных преподаваниях» виявив себе неабияким знавцем руського письменства та руської мови і міг подавати надію на успішне ведення уні­верситетської науки.

Австрійське міністерство просвіти рескриптом із 29 ве­ресня 1848 і 8 січня 1848 р. постановило полишити заведен­ня руського язика як викладового в школах Східної Гали­чини в завішенню аж до поділу краю, а тим часом викла-довою мовою мала бути німецька (ст. 159-160). Постановою того ж міністерства з дня 12 вересня 1850 усталено, що в гім­назіях у Бохні, ТарновІ, Санчі та РяшевІ польська мова має бути викладовою, але деяких предметів мають учити по-німецьки. Наука польської мови та літератури мала бути обов'язковою, так само як німецької, а наука руської мови мала бути допущена як свобідний предмет тільки там, де того зажадають родичі дітей. У Східній Галичині в гім­назіях у Самборі, Станіславові, Бучачі, Тернополі, Бере­жанах та в Академічній у Львові викладовою мовою на разі полишено німецьку, яка мала бути заступлена руською в міру того, як наростуть учительські сили та руські учебники. Польська мова в тих гімназіях мала бути так само свобідним предметом, як руська в західногалицьких, натомість руська мала бути так само обов'язковим, як німецька. На виємковім становищі полишено другу гімна­зію у Львові та гімназію в Перемишлі, які мали назавсігди задержати німецький характер (ст. 169-170). Рескрип­том із дня 21 липня 1856 р. Міністерство освіти знесло в східногалицьких гімназіях для учеників польської народ­ності примус учитися  руської мови (ст.   171).

Ще в р. 1848 у часі засідань ради державної в Відні повстала між русинами думка домагатися поділу Галичини на дві часті, польську й руську. Сю думку поперла в тім році одна часть руської суспільності петиціями до ради державної, на які зібрано коло 20 000 підписів. Сю думку підняла також головна політична репрезентація руського народу в Галичині, Руська рада головна у Львові, доказу­ючи в своїх поданнях до правительства окремішність русь­кого народу від польського і потребу правительственної помочі для русинів супроти гегемонії поляків.

Ставши губернатором Галичини, гр. Агенор Голухов­ський звернув усі свої зусилля головно на зорганізування польської бюрократії тa скріплення польської інтелігентної верстви в Галичині, і тому сепаратистичні змагання руси­нів були йому справжньою сіллю в оці. Не диво, що він старався душити їх по змозі, виставляючи перед правительством руський елемент, як ворога Австрії і навіть як ворога суспільного порядку, а натомість поль­ський елемент, як одиноку підпору того порядку, невважаючи на те, що в р. 1848 найбільша часть галицьких поля­ків проявила аж надто виразно сепаратистичні, протиавсгрійські, а почати навіть соціалістичні та анархістичні змагання, що довели навіть до кривавих репресій. Доброю нагодою для гр. Голуховського були об'яви русофільства серед галицьких русинів, що зачали виявляти себе незаба­ром по р. 1849, коли російська армія для рятування ав­стрійської династії в Угорщині перейшла Галичину туди й назад. У р. 1854 появилася грізна мара Кримської вій­ни, сполучена з мобілізацією австрійської армії проти Ро­сії на території Галичини. Ся грізна мара разом із тяга­рями, які накладала на край мобілізація армії, збільшила симпатії русинів, особливо руської інтелігенції до Росії, та оживила серед неї надію, що Росія при найближчій нагоді забере Галичину, бодай східну її половину, і прилу­чить до своїх провінцій. Не диво, що се змагання відбилося також у руськім письменстві, хоч те письменство в 50-тих pp. мин[улого] в[іку] було дуже вбоге та маловпливове. Гр. Голуховський властивим йому інстинктом пронюхав русофільські змагання серед галицьких русинів дуже вчас­но і не щадив заходів слідити та переслідувати їх на кождім кроці. Уже в р. 1855 він звернув увагу на те, що про­ф[есор] руської мови та літератури на Львівськім універ­ситеті о. Яків Головацький у своїх книжках, видаваних для шкільного вжитку, чимраз виразніше проявляє зма­гання заводити російські вислови, звороти та форми, вза­галі російську мову замість руської. Рівночасно з краю почали чимраз частіше доходити доноси, що руські свяще­ники заводять подібні язикові зміни, не зрозумілі для про­стого люду. Д-р Євсебій Черкавський при візитації східно-галицьких гімназій завважав також об'яви язикового ру­софільства серед молодежі. Гр. Голуховський представив усе те тодішньому міністрові освіти гр. Тунові, який згідно з опінїею губернатора признав те змагання шкідливим для інтересів держави. Здобувши таким способом точку опори для дальшої акції, розпочав її гр. Гол[уховський] разом із д-ром Є. Черк[авським] як шкільним інспектором енергічно та з ясно визначеною метою. Поперед усього Головацькому уділено остре упімнення. Та сей, деред Голуховським по­кірний, лояльний та повільний, у дальшій діяльності ані на волос не змінив свого поступування, але навпаки, в но-вонаписанім підручнику для вищих гімназій знов дав попуст своїм русофільським симпатіям у обсязі  язика.

В дразливу стадію війшла справа Головацького в р. 1857. Гр. Гол[уховський] представив гр. Туйові потребу виступити з явною урядовою інтервенцією, бо мож­на боятися, що Головацький, вщіплюючи свої погляди та змагання в душі слухачів, кандидатів учительського ста­ну, через них матиме згубний вплив на всі східногалидькі гімназії. Гр[аф] Тун згодився на таку інтервенцію, озна­чаючи при тім як задачу руської кафедри на Львівськім університеті «розвій руського язика до ступня письменної мови». Гр. Гол[уховський] зажадав тепер від Головацького формального оправдання, а коли воно задля своєї нерішу­чості будило ще більші сумніви, зажадав предложення скриптів, із яких відбуваються виклади про руську мову та письменство. Ті скрипти та писемне оправдання Голо­вацького гр. Гол[уховський] вручив Черкавському для пе­регляду. В мандаті з д[ня] 27 січня 1858 p., який при тім одержав д-р Черк[авський], гр. Гол[уховський] поручив йому якнайточніше розглянути се діло з огляду на факт, що після візитацїйних реляцій про стан гімназій у Східній Галичині «не тільки руське наріччя, якого молодіж учиться в школах, відмінне від уживаного в краю, але декуди також ширяться думки зовсім далекі від консерватизму». На ре­фераті того мандату дописав іще гр. Гол[уховський], немов для підчеркнення важності справи, власноручно ось який додаток: «Від довірених осіб одержав я донесення, що ба­гато гр[еко]-к[атолицьких] катехетів по гімназіях уживає в своїх викладах наріччя, не зрозумілого для гімназіальної молодежі, І тому наука релігії не може мати успіху, потріб­ного для ублагороднення серця та скріплення релігійного духу молодежі. Коли би ви завважили той дуже небезпеч­ний об'яв, то прошу вказати мені поіменно тих катехетів, що вибрали такий непожаданий напрям і вперто поступають у нім».

Місяць по одержанні сього мандату д-р Черк[авський] предложив просторий, поновний та з урядовою точністю оброблений меморіал, у якім закиди русофільської діяльності Головацького на полі язиковім зовсім стверджено і вияснено понад усякий сумнів. Д-р Черк[авський] підніс і мотивував історично-лінгвістичними доказами закид, що підмішування людового наріччя висловами та зворотами церковнослов'янськими, як се чинить руське духовенство у проповідях до люду, веде помалу, але нехибно до пов­ної асиміляції того наріччя з російським язиком, що вже явно пропагують руські часописи «Зоря галицька» та «Сі­мейна бібліотека», а також о. Головацький із кафедри. На основі сього меморіалу відійшла д[ня] 12 марта 1858 до міністра гр. Туна реляція, яку можна назвати політичним актом оскарження, виміреним проти продовжателів діяль­ності Руської ради. Закинено їм тут не тільки запропащен-ня даних урядом умов нормального розвою руської народ­ності в дусі питомих потреб та історичних традицій, але надто змагання до звернення цілого руху на шлях, небез­печний для держави до праці pour 1'erapereur de Russie!1 В тій реляції, написаній д-ром Черк[авським], міститься також ось яка характерна дописка, написана власноручно гр. Гол[уховським]: «Свої побоювання щодо руських про­повідників висловив я без викрутів єпископові-суфраганові Литвиновичу і звернув його увагу передовсім на о. Наль­чицького та о. Малиновського, що в остатніх часах були іменовані греміальними каноніками. При тім я звернув увагу згаданого єпископа, що небезпечно позволяти на те, аби семінарійна молодіж ходила на виклади проф. Голо­вацького про руську мову та літературу, бо поки він не зійде зі своєї дороги, молодіж, що готовиться до духов­ного стану, буде присвоювати собі форми та вислови, не доступні для люду, який від неї має одержати науку. В та­кім разі образовання семінарської молодежі пішло би в на­прямі, що не міг би принести добрих плодів ані для церкви, ані для держави. Литвинович признав правду моїх остере­жень і запевнив мене, що вже подав відповідні вказівки і проповідникам і проф. Головацькому, але я не бачу досі ані зміни, ані поправи в жаднім напрямі». Далі губернатор досадно остерігає центральне правительство перед толерованням русофільської пропаганди, яка з язикового поля перекидається на політичне І витворює з великою небезпе­кою для держави елемент сепаристичний, що тягне до Росії. «Серед слов'янських народів,- так кінчиться  сей уступ,-

1 Для російського імператора (франц.),- Ред.

польський елемент досі одинокий запір проти панславізму, отже, сама собою накидається думка, що сей елемент також у Галичині треба висунути наперед проти замахів пансла­візму»1.

Отсє коротке оповідання польського історика вводить нас у ту урядову кузню, в якій виковувалася система поло­нізації Галичини ad usum2 не російського царя і не ав­стрійської династії, а історичної Польщі. Висновки з ме­моріалу Є. Черкавського відразу відслонили цілий план галицького губернатора. Сей план складався ось із яких точок:

«І. Кафедра руського язика та руської літератури на Львівськім університеті, як не відповідна в теперішнім стані надіям, висловленим у міністерськім декреті з діняі 31 серпня 1848, має бути опорожнена і не скорше знов об­саджена, аж найдеться кандидат, здібний надати викладам тих предметів напрям, корисніший (для  кого ?).

II.  Заведення латинської азбуки в руській мові пору­чається як важний спосіб запомоги супроти поступів ру­сифікації того язика. Латинкою треба друкувати шкільні книжки та дневник законів.

III.  Поки руський язик не розвинеться, в нижчих гім­назіях мають учити тільки польської мови, а русинів по-руськи тільки в вищих гімназіях. Се відповідає ліпше сис­темі духу едукаційного (recte3 полонізаційного), аби ученик приймав перші поняття в мові, приступнішій для нього, а се факт, що досі в краю польська мова має ту прикмету також і для руських дітей.

IV.  Треба всіма способами ставляти сильні запори про­паганді панславізму в Галичині. В тій цілі уряд повинен змагати до зрівняння календарів, пожаданого також і з практичних оглядів. Хибний і зовсім не так нерозривно злу­чений із обрядом юліанський календар спричинює роздвоєн­ня між поляками й русинами, а рівночасно має силу при­тягання між галицько-руськими панславістами та Росією. Pro foro interno4 дописано на акті замітку, шо в разі усу­нення Голованького з кафедри руського язика треба би на те становище заздалегідь  приготовити  іншого кандидата.

1 Dr. Bronistawtoziriski. Аеепог hr. Gofuchow^ki, ст.   180-182.

3  Для   вжитку   (дат.).- Рвд. 8 Прямо (лат.). - Ред.

4  Для  внутрішнього ринку  (лат.).- Ред.

В тій хвилі Черк[авський і гр. Гол[уховський] мали вже готового, хоч не приготованого кандидата Зигмунта Савчинського1, родовитого поляка, що пізніше зробився досить видним діячем у напрямі полонізації наших  шкіл.

Отсей план, опублікований майже півстоліття по його уложенні, являється неоціненним документом традиційної польської політики супроти Русі і повторяє ті самі точки та ту саму методу в поборюванні руського елементу, якої держалася Польща в часі свого довговікового панування і  якої не  позбулася  й досі.

Для пояснення одного з постулатів галицького намісни­ка про друкування урядового дневника законів латинськими буквами треба сказати, що від p. I848 війшло в практику друкувати дуже велику часть державних законів та урядо­вих розпоряджень, крім німецької та польської, також руською мовою, причім треба завважити, що акти, друко­вані в Відні, крім кирилиці, уживали в титулах також гражданки, коли натомість акти, друковані в Галичині, під боком губернії уживали тільки кирилиці. Побачимо далі, як гаряче бажав гр. Голіуховський] бачити ті акти, друко­вані латинкою, і зарядив таке друкування ще перед осягнен­ням дозволу від центрального правительства.

Дальші події, що підготовили азбучну війну 1859 p., оповідає Бр. Лозинський ось як: «Міністр просвіти гр. Лев Тун у відповіді на внески гр. Голіуховськогої заявив д[ня] 18 липня 1858, що вповні годиться на його погляди щодо надання руській мові фальшивого та при тім згубного напряму розвою. Підніс, одначе, потребу вести се діло обережно, бо при вразливості русинів на справи обрядові та народні «австрійський уряд не хотів би попасти в блуди, які сповнювано в Польщі в трактуванні уніатів». Треба числитися з тим, що русини привикли вважати питання чисто язикові нерозривно злученими з ділами церкви, і в тім ле­жить джерело всякого недовір'я. Особливо треба боятися того недовір'я в разі злуки календарів, невважаючи на велику практичну користь такої реформи. При тім гр. Тун покликався на свіжий факт, що в Палестині греко-уніатський патріарх Мельхітів запровадив григоріанський ка­лендар*, і за те зараз відступили від нього його суфрагани та всі дієцезани. Факт був правдивий, але гр. Тун поминув або  не добачив тої  важної обставини,  що  в  проекті   гр.

1 Op. cit., 182-3.

Гол[уховського] ходило тільки о таке зрівняння  або спро­стування календаря, аби сходилися з собою дати в кождім місяці, а тим самим і всі (автор каже «niektore»1, очевидно, не  розуміючи   гаразд   властивостей   календаря)   недвижні свята (прим., різдво), не затираючи різниці щодо подвижних свят (великодня). Власне щодо сього остатнього патрі­арх Мельхітів у своїй реформі календаря посунувся занад­то далеко аж до повного зрівняння свят подвижних і сим стягнув на себе закид вїдступства від обрядової окремішності. В тій хиткості  гр. Туна щодо реформи  календаря та в ЇЇ мотивах видно вплив о. Шашкевича, що тоді був рад­ником у Міністерстві освіти і, очевидно, мав голос поперед усього в галицьких справах обрядових.  Натомість більшу над сподівання рішучість оказав гр. Тун у справі заведен­ня латинки до руського письменства. Без сумніву, і тут о.  Шашкевич  не  занедбав  настроювати  гр.  Туна  проти проекту гр. Гол[уховського], але, мабуть, міністр принципіально згоджувався зовсім на саму думку, а її здійснення не боявся тому, бо з меморіалу д-ра Черк[авського] дізнав­ся, що подібна думка вже давно перед тим вийшла була з руських кругів, а власне, від о. Йосифа Лозинського, який пропагував її в окремих статтях (властиво тільки в одній) і практично виконав у   своїй   книжці   «Russkoje   wesile». Тому в своїй відповіді (губернаторові) гр. Тун заявив  рі­шуче, що в тій справі уряд може взяти почин і що реформа повинна розпочатися від шкільних книжок, а тільки потім прийшла би черга на «Дневник законів». На проект  занехання науки руської мови в нижчих гімназіях і заведення її аж у вищих класах гр. Тун не згодився з причин дидактич­них, заявляючи при тім готовість прихилитися до такої ре­форми, аби науку руського язика уділяли в гімназіях по­рівняним способом разом із наукою польського язика, при­чім піднесено би відповідно свояцтво обох язиків як запору проти русифікаційних змагань, а надто задоволено би також практичні потреби життя. Щодо русифікаційних змагань на язиковім полі рескрипт гр. Туна був дуже рішучий. О[тець] Головацький одержав просто з міністерства остре упімнення, а гр.  Гол[уховський] одержав уповажнення вишукати відповідного кандидата до руської кафедри в разі, як би Головацький, навіть невважаючи на міністеріальне упімнення,  не полишив на будуще русофільської пропаганди

1 Деякі   (польськ.).-Ред.

язикової ex cathedrа. Також руські єпископи Литвинович у Львові і Яхимович у Перемишлі одержали просто з міні­стерства візвання, аби запобігали примішкам висловів, форм та зворотів церковнослов'янського язика до пропові­дей руського духовенства та взагалі в його зносинах із сільським людом» (В г. L, о z і її s k і,   op. cit.,   183-5).

Се оповідання пояснює нам появу таких урядових актів, як пастирське письмо єп[ископа] Литвиновича до руського духовенства. Сей пастирський лист, опублікований німе­цькою мовою, а потім перекладений на польську і в тім перекладі разом із увагами Є. Черкавського (не підписа­ними) передрукований у часописі «Dodatek tygodniowy przy Gazecie Lwowskiej», 1859, ч. 21, виданім д[ня] 28мая 1859 р. і відси передрукований мною в «Архіві», т. VIII, ст. 96- 105,  передаю тут лиш у  головних точках нашою мовою:

«Зроблено сумне спостереження, що в останніх роках у галицько-руськім письменстві виявилося змагання ввести наріччя не зрозуміле для люду. Се новаторство не обме­жилося на самі плоди преси, яких число маліє тепер чимраз більше, але знайшло відголос також у многих руських проповідників та катехетів, що одурені початим у непрактич­них головах зовсім хибним поняттям про відносини богослу­жебного язика до людового, в проповідях, екзортах та шкільних викладах уживають церковнослов'янських форм, занедбуючи людові. Таке поступування, якби розширилося загально, грозило би не тільки дуже розвоєві руського язика, якому високий цісарський уряд у найновіших ча­сах дав великодушну запомогу, але зробило би навіть не­можливим його розвій, залежний тепер майже одиноко від старань кліру, а надто принесло би велику шкоду образованню люду в церкві та в школі і потягло би за собою ще й інші немалі небезпеки.

Тутешній орденаріат метрополітальний не занедбав пильно остерігати перед тим надужиттям і напоминав особ­ливо найближче себе поставлені органи, від яких виходять безпосередні впливи дидактичні та літературні, до точного заховання галицько-руських форм язикових. З задоволен­ням побачили ми, що здоровий погляд на природу нашого людового язика та його права на полі освіти здобув давню перевагу». Се остатнє речення, не поперте ніякими фактами, треба   вважати   невеличкою   Schonfarberei1 для   закриття

1 Прикрасою, оздобленням (нім.)*- Ред.

сумного та невідрадного стану язикових та інших   погля­дів, що панував власне в лоні  орденаріату.

Навівши деякі цитати з письма  св[ятого] та церковних установ про потребу вживання людового язика при обученні простого люду, лист пастирський заявляє: «Звідси можна пізнати, як сильно виступають проти основ католицького звання всі ті проповідники та катехети, що свої церковні виклади до люду та молодежі стараються вдягати в церков­нослов'янські форми. Ся мова ніяк не може серед тутешньої малоруської людності вважатися за lingua vulgaris et vernacuia1, І ніхто ніколи не вважав її такою, ані не називав таким  іменем».

Важне те, що говорить лист пастирський про церков­нослов'янський язик («Архів», VIII, сг. 101 - 102): «Сей язик безперечно належить до пережитих язиків; відживле­ний насильно як основа галицько-руської народної літера­тури і накинений духовому життю народу, мусив би галь­мувати лише всякий рух і духовний розвій, а потім під впливом неминучого розкладу духового життя народу му­сив би або випасти з нього зовсім, або, вдержуваний силою на полі літератури, довести до існуючого вже в дійсності і тим самим шляхом розвиненого плоду - до російського наріччя. Сей наслідок супроти переконання, яке завсігди так рішуче держиться у русинів, про окремішність їх на­роду, був би повною їх загладою, а рівночасно грозив би також утратою спасенія їх душ та віри цісарському домові, вводячи галицько-руський народ у безпосередню духову спільність із народом, явно ворожим католицькій релігії та чужим від усяких зв'язків нашої великої вітчини. Ті, що підносять спільність язика кількох племен Австрії з іншими поза межами католицької релігії та нашої вітчини, мусять опиратися таким тяжким закидам, що заходить без­межна різниця між спільністю, яка була від найдавніших часів, і тою спільністю, яку треба би тільки тепер творити неприродним способом і, очевидно, користаючи з духовних плодів чужого нам племені, і неминуче стикаючися з еле­ментами ворожими церкві та державі».

Таким не дуже ясним і навіть історично не дуже правди­вим способом остерігає митрополичий орденаріат руське духовенство перед русофільством. Осторога була не зовсім ясна і не зовсім щира і тому не диво, що на духовенство та

1 Народну   мову   і   діалект   (лат.).- Ред.

на ширшу публіку не могла мати більшого впливу. Далеко ясніше поставив орденаріат права та значення церковно­слов'янського язика. «Жадається рішуче, аби слуги церкви знали докладно язик, яким відправляється богослужіння, і аби язикові форми, якими за дозволом найвищої церковної власті правиться літургія та всяка служба божа, без відома й затвердження апостольської столиці не дізнавали ні в чім ані найменшої зміни а загалом аби оберігати церковно­слов'янський язик від усяких змінних впливів живої людової мови. Натомість церков кладе'обов'язок священи­кам виясняти всі обряди та інші часті служби божої в легке; зрозумілій формі людовою мовою (forma facili, lingua vernacula, vulgari1, як каже постанова Трідентського собору), до чого, власне, треба якнайдокладнішої знайомості цер­ковнослов'янського язика. Треба піднести тут і ту важну обставину, що галицько-руський народ у своїх щоденних молитвах уживає молитов церковнослов'янських. У тій побожній практиці не повинна зайти ніяка зміна, але. власне, тому треба поясняти їх докладно та зрозуміло лю­довою мовою. Тому що в духовних семінаріях віддавна, а завдяки прихильності цісарського уряду віднедавна також у вищих наукових закладах учать церковнослов'янського язика, стоїмо незмінно в церковній установі, щодо посвячен­ня на священика не можна допустити нікого без докладної знайомості церковного язика. Не може й не буде уходити, аби задля невідомості того язика у кліру замкнено для на­шого люду невичерпні скарби науки та душевної потіхи, зложені в наших численних та великих церковних книгах, які зібрали святі отці в перших богом вітхненних віках, і аби найважніший об'яв церковного життя, зверхня служ­ба божа знизився до незрозумілої формальності» («Архів», VIII,  ст.   104-5).

Як бачимо, духовна власть тільки в часті відповіла інтенціям правительства, а особливо бажанням галицького губернатора, який у своїй завзятості обіцював правительству скоре та успішне переведення своїх планів, не надію­чися ніякого опору з боку русинів, а властиво, певний у тім, що всякий опір здушить чи то намовами, погрозами, обіцян­ками, чи то брутальною силою та адміністраційними карами. Розуміється, що він перечислився в своїх спекуляціях на руську недогадливість та на бюрократичну всевладність.

1 За формою легкою, діалектом, народною мовою (лат.).- Ред.

VI                                               

Серед галицько-руської інтелігенції в другій по­ловині 50-их pp. мин[улого] в[іку] при загальнім застою лі­тературної продукції та критичної думки не хибло, одначе, появ, що віщували пробудження духовного життя і вихо­дили з тісних рамок сірої буденщини. Спеціально щодо язи­ка та правопису йшли досить завзяті спори, що оберталися переважно довкола питань:  кирилиця чи   гражданка,  га­лицько-руський чи російський  язик?  Про латинку ніхто з русинів тоді навіть не думав серйозно. Періодичні публі­кації руські в Відні та у Львові,  приватні  та  урядові, включно до урядових оповіщень, друковано переважно ки­рилицею, хіба під гражданськими титулами. Досить неспо­дівану диверсію зробив намісник  Галичини гр.  Голуховський, який із початком р. 1855, користаючи з фінансових клопотів руського видавництва «Зоря галицька»,  передав його редакцію молодому русинові Платонові Костецькому*. який провадив її несповна рік нібито в народнім дусі та з тенденцією - не давати,   ані не пускати нічого против­ного   урядові  та   нічого   противного   Польщі   й полякам. До спеціальної студії,  яку  присвятив я  сьому  часові  та письменській діяльності  Пл.   Костецького в розд. IV і V моєї статті «Стара   Русь»   («Літературно-науковий вісник», 1906, т. XXXII, ст. 66-79 і 236-243), можу додати   тут іще те, що редактором «Зорі галицької» справді   іменував Костецького brevi   manu1  намісник  Голуховський,   запев­нивши йому 25 зр. місячної плати з урядового фонду та по­лишивши йому весь дохід із пренумерати газети. Ставропі­гія, фактична властителька газети, не спротивилася сьому, друкарня друкувала число за числом, а інститут покрив усі кошти.  Ся  проба галицького  намісника  урядовим розпо­рядженням зробити зворот у розвою руського письменства не вдалася, бо вже в р.  1856 видавання «Зорі галицької» обняв знов Ставропігійський Інститут і провадив її далі кирилицею в церковнослов'янськім напрямі.

В р. 1858 появилася досить поважна щодо свого об'єму проба одного поляка Льва Венглінського збагатити руське письменство трьома збірками віршів, що мали загальний титул: «Nowyi poezyi maloruskii t. j. pisny, dumy, dumki, chory, tanci, ballady etc. w czystom jazyci Czerwono-Rusy-

Короткої руки  (лат.), тобто людиною швидких дій.- Ред.

niw, wedla zytia zwyczaiw ich І obyczaiw narodnych, utworyw Lew Eug. W^glinski. Tom I, II, III. Lwihorod і Реremyszl. Naktadem Autora 1858». Про Венглінського маємо небагато   біографічних   відомостей.   Знаю   тільки, що   він довгі літа жив на удержанні гр.  Войтіха Дзедушицького  в Єзуполі коло Станіславова; чи жиє досі, чи вмер, не знаю. Про час його родження, життя та виховання   не  знаємо нічого. Свою письменську діяльність він розпочав іще 1848 р. польськими та руськими віршиками, а в р. 1858 розвинув до­сить велику плодючість, випустивши окремими книжками три збірки поезій п[ід] з[аголовком]   «Luczy» (в 3-ох частях), «Oman» і «Rusalka»*, які всі автор уважав одною ці­лістю, додавши до них спільний словарець менше вживаних руських слів1. Значно пізніше, бо аж у р. 1885 той сам автор видав у Кракові своїм власним накладом іще дві збірки своїх поезій,  писаних руською мовою та друкованих латинсь­кими буквами, а власне двотомову   збірку «Zwuki 6d nazych set і nyv. Pirija Lirnyka Nad-Nistranskoho» в двох то­мах, і «H6rkij smich, skazki і obrazki z zytia w Hatyczyni Spysav L. Kost* Prawdolubec z Jezupola». Перша з тих збі­рок   попереджена   досить   просторою   передмовою   автора (ст. І-XXIV), в якій він іще раз, зовсім по невчасі оправ­дує  вживання   латинських  букв  у  руськім  письменстві2. Майже десять літ пізніше, здається в р. 1896, мав я нагоду особисто  познайомитися з тим письменником,   який  відві­дав мене в моїм помешканні і вручив мені примірники обох сих остатніх   його  збірок. Від нього я довідався, що він віддавна живе при дворі властителя Єзуполя гр.   Войтіха Дзедушицького, не маючи там ніякого особливого  заняття і маючи досить вільного часу для літературної праці. На той ласкавий хліб прийняв його ще, мабуть, у 50-их pp. минулого віку отець гр. Войтіха, а син лишив його на тім становищі до своєї смерті.

Руські поезії Венглінського, видані латинкою 1858 p., не пройшли безслідно в тодішнім руськім письменстві. На

Бібліографічні описи сих збірок диви[сь]: І Іван Ом. Левицький. Галицько-руська бібліографія ХІХ-го століття, т.I. Львів, 1886, ст. 104-105, чч. 1063-5. Докладніший: опис у моїм вступі  до «Укр[аїнсько]-р[уського]  архіву», т. VII, ст.  XII, ч. 68-70.

Обі ті публікації зазначені також у бібліографії Івана Ом. Левицького, т. IІ, ст.513, чч. 2983-4, і ст. 524, ч. 3033. В тих описах не подано ніде змісту  збірок.

них звернув увагу незвичайний тоді між галицькими руси­нами чоловік Богдан Дідицький*, що в ту пору жив у Від­ні, кінчаючи університет, і досить ярко записав своє ім'я в історії тодішнього письменства не тільки віршами, не позбавленими дотепу, але також популяризацією різнорід­них відомостей та здобутків науки в тогочасних часописах. Він присвятив поезіям Венгліського досить простору кри­тичну розвідку п[ід] з[аголовком] «Новые поэзии малорусские  в чистом языце червоно-русинов» що    була поміщена в

 чч. З-8 «Сборника», додатку до «Вісника», видаваного в Відні В. Зборовським (Вислобоцьким). Із тої розвідки Дідицького виймаю деякі уступи, важні для моєї теми або цікаві з інших оглядів, І подаю їх у перекладі на теперіш­ню нашу літературну мову:

«Хоч не згоджуємося з уживанням латинських букв у руськім письменстві, як не згоджувалися з тим наші доб­росовісні предки, то проте ми зважилися прочитати їх пиль­но, думаючи, що знайдемо в них щось уроді Тимка Падури, який у деякій часті своїх українських думок виявив гарний поетичний дар. Ми зважилися прочитати ті три томи поезій тим більше тому, що автор утворив їх, як сам каже, «в чистім язиці червоно-русинів», і думали, що від нього навчимося чогось чистого, що й він має чисті наміри- чисте чисто зберегти, а нечисте очистити. Та, на жаль, ми розчарувалися. Прочитавши ті поезії д. В[енглінського], ми переконалися, що він навіть не знає добре нашої народ­ної мови, не має поняття ні про правопис, ні про граматичні правила нашого язика а, нарешті, в зверхній формі віршів не держиться ніякого ладу, а у внутрішній грішить часто проти всякого естетичного почуття, яке повинно бути хоч би і в найпростішій пісеньці» («Сборник», ч. З, ст. 19-20).

Рецензент викладає далі основи просодії та її історич­ного розвою, а переходячи до руської поезії, пише: «Полишаючи собі поговорити колись ширше про зверхню форму староруських поем таких, як «Слово о полку Игореве», «Мамаево побоище» та інші пісенні твори старої Русі, зга­даю тут лише, що в тих давніх творах бачимо правильний лад, що полягає в двох головних ударах або тактах і в по­стійнім дактилічнім закінченні майже кождого вірша» («Сборник», ч. З, ст. 22). «В тих старих творах зовсім нема риму, який появився у нас аж у XVI в., а ширше розвився в XVII. В тім часі розвинулася також римована народна пісня, що свої рими завдячує, без сумніву, львівським та київським ученикам, (бурсакам), які складали та співали т[ак] зв[ані] тоді вірші. Народ, підхопивши приємну для нього новину, приложив її до своєї бесіди і скоро перевищив своїх учителів, Те, чого не постигли вчені, відповідне при-ложення просодичних правил до природи руського язика, зробив собі сам народ, із грудей якого залунали пісні дуже  правильно зложені, як ось, прим.:

А   хоть  шаблі  заржавіли, Мушкети без  курків, А  ще серце  козацькое не боїться  турків1.

Аж коли серед народу було вже багато пісень правиль­ного складу та правильно римованих, виступив при кінці мин[улого] віку Іван Котляревський, що перший до книж­ного письменства впровадив стихи, зложені на підставі про­стонародних, що лучили в собі загальноєвропейську   вер­сифікацію   з  природними правилами   руського наголосу» (там же, ст. 23-4). Пропускаючи дальші  уваги  рецензента про розмір і рими в творах  руського письменства,  перехо­джу до тих уваг, які він подає спеціально про поезії Вен­глІнського.    «Д[обродій]    В[енглінський],- читаємо    там (ст. 36 і д.),- пише свої малоруські поезії латинськими бук­вами на взір польського правопису. Не осуджую його за се, бо ж вільно писати руські слова навіть китайськими бук­вами, коли хто хоче познайомити   з   нами китайців. Та не можу похвалити тої самоволі та непостійності, з якою по­ступає д. В[енглінський]. Адже кождий письменник   дбає про те, аби в своїм правописї держатися якихось правил, і хоча з часом потроху зміняє ті правила, то все-таки не допуститься такої самоволі, аби в одній і тій самій книжці, ба навіть на одній І тій самій стороні, писав одно й те саме слово різно. Чи ж може д.  В[енглінський] причислити себе до совісних письменників,  коли він у одній і   тій   самій книжці пише: bad'ko, bat'ko і batko; blizny, blyzne i blyzny; kuzdyj і kozdyj; roz, riz і roz; btyski і btyzkij; charny і harny; fata і chwafa; chudko і chutko; miachki,  techki і lehki;

1 Сей чотиростих надрукований був первісно як епіграф у кни­жечці О Бодянського «Наські українські казки». Чи не звідти взяв його Дідицький? Правдоподібно, се не народна пісня, а строфка,  зложена  самим   Бодянським.

і more; moij, moje і moi; burie і buri; zyta і zytia; zer і zyr; szczastie, szczes'tie і szczistie; pohlidaje, hliadaje і hledaje; kedaje і kidaje; tajna і tajnia; tesz і tysz; wyzsze і wyssze; mia і m'a; drymyt і dremyt; myr і mir; czeres і czerez - і ше багато інших таких самовільностей, де одно й те саме слово не тільки вимовляється різно, але має дві або й три різні форми, немовби походило від різних коренів. Друга хиба правопису д. В[енглінського] в тім, що рівнозвучні слова, але різні значенням пишуться у нього однаково, прим., слово myr значить у нього спокій і світ, а обік того mir має значіння світ, спокій і міряй, як ось у віршу «Mir giletkow mid і roji». Надто має д. В[енглінський] трояке ту (мені, ми і мої), двояке та (мя і моя), двояке nis (ніс, Nase і ніс, er trug), двояке wije (віє вітер і віє,- польське wije - вінок), двояке wid (від і вод, gen. plur. від вода), двояке mist (міст і замісь), трояке ty (ти, тобі і навіть ті), також іноді wif (віл, вів - ег fiihrte і повів - er sagte), sztuk (стук і штук) І т. і. («Сборник», ч. 5, ст. 36-37).

Взагалі з цілого складу правопису д. В[енглінського] видно, що в словах, ближчих до польського, він сяк так заховує польський правопис, але зі словами, що звучать значно відмінно від польського, він мав немалу біду. Так особливо трудно йому було дібрати букви для нашого 5, і він брав на переміну то /, то 6, то о, яку букву він читає з польська як у, бо римує слово roz (рож) зі словом муж. Так само різниця між и І ьі робить йому немало трудності, бо він пише раз ту, другий раз ті (мені), раз mohyfa, другий раз топіїа, раз sizyj, to знов syzyj (сизий). Думаю, що вже з сього переконалися читачі, що д. В[енглінський] не має ясного поняття про правопис і що його самовільний спосіб писання не відповідає вимогам і природі нашого язика» («Сборник», ч. 6, ст. 41).

Пропускаючи дальші уваги критика над язиком та змі­стом поезій ВІенглінськогоі наводжу тут кінцеві уступи його статті. «Виказавши многі та великі прогрїхи автора щодо язика і щодо змісту його поезій, мушу признати, що в його піснях знайдеться декуди дещо добре, хоч І дуже ску­пе. Се добре міститься в декотрих строфах т[ак] зв[аних] щебетливих пісень, у яких деколи мов відголос із темної далечини відізветься відгук русько-народної пісні. В тій дрібній часті і вся світліша сторона поезій д. В[енглінсь­кого] Коли б я хотів оцінити всю його поезію математично, то зі 150 його поезій вибрав би ледво  15 добрих, а з трьох томів вийшла би маленька книжечка, що дала би, може, підставу для   іншого осуду.

Друга увага, що випливає з отсеї розвідки, ось яка. Нема в світі для спольщеного русина1 легшої роботи, як склада­ти польсько-руські вірші. Кождий здібний школяр, скоро лише навчиться якого польського віршика, може зложити пісню на лад д. В[енглінського]. Се легка робота, бо тут не треба ані певного ладу, ані певних язикових правил, ані навіть певного естетичного чуття та приличності, а вся ро­бота робиться без напруження ума, без ніякої науки і без ніякого розбору. Робота йде легко, і я не дивуюся, що д. В[енглінський1,  видавши з досить великі томи, заповідає видати й четвертий. Не здивуюся, коли він протягом одно­го року напише й 10 томів, а при помочі своїх прихильників навалить Із таких діл цілу бібліотеку. Та що скаже на се наш народ та його просвічена часть? Чи в своїй словесній бідності  ми,   русини,   вхопимо той  багатий літературний дарунок, що сплине на нас із такої легкої роботи?  Відпо­відь  на  се дає огляд  нашої  літературної діяльності  від часу нашого відродження. Від того часу освіченіші   люди нашої вітчини з признанням і при помочі   правительства почали працювати чимраз пильніше на полі руського пись­менства і, почуваючи своє високе призвання, злучили  ви­вчення живого нині народного язика з глибшими дослідами пам'яток святої старовини. На основі тих наук   доходили ми до пізнання відвічних правил нашого язика та його від­носин до інших слов'янських мов. Десять літ минуло від того часу, і хоч наше письменство в порівнянні з іншими дуже ще вбоге, та ми з чистим сумлінням скажемо всьому світу: «Ми   вчилися і навчилися немало. Ми пізнали,   що всяка   наука,   всяке   правильне знання  вимагає  праці   й поту в довгих днях і в безсонних ночах.  Ми  навчилися розрізняти чистий звук від фальшивого, а здорове   зерно від полови,   розпізнавати, що витворено доброю волею й основною  науковою  працею,   а  що  зліплено сяк так, без знання та без добросовісної пильності. При тім ми пізнали й ту правду, що користь і слава літератури не лежить у ве­ликім числі, але в доброті творів, і що добрий робітник тру­диться на тім полі не лише для нинішнього дня, але також для будущини»    («Сборник», ч. 8, ст. 63-64).

1 Критик, очевидно, не знав, що д.   В[енглінський] не русин, а поляк.

Не маю потреби додавати нічого більше до тих слів Б. Дідицького і зазначу ще лише, що вже в ч. 5 «Сборника», ст. 36, у нотці він заповів, що в дальших числах того самого часопису подасть просторіші уваги на тему вживання ла­тинських букв у руськім письменстві п[ід] з[аголовком] «О неудобности латинской азбуки в письменности русской». Далі буде сказано, чому ся дальша розвідка не могла появитися на сторінках «Сборника», а тут скажу лише, що, починаючи займатися сим питанням, Б. Дідицький дав до­каз незвичайно бистрого прочуття небезпеки, яка грозила руському загалові з боку правительства, хоч дійсно не знав іще тоді,  чи    справді й відки вона загрожує.

Як критику на поезії В[енглінського], надруковану аж у початку 1859 p., автор написав у р. 1858, так само розпо­чав він у тім році свою розвідку про непригідність латин­ської азбуки до руського письменства1. Се бачимо з перед­мови до тої розвідки, де він, згадуючи про вихід книжки В[енглінського] «сього года», бере її, і тільки її, за вихідну точку своєї нової розвідки. Ся розвідка складається з ко­роткої передмови (ст. З-6) і з трьох частей, Із яких перша доказує «Преимущества кирилицьі» (ст. 7-21), друга - «Неудобность азбуки латинской» (ст. 21-37), а третя - «Голоси противные кирилице» (ст. 37-46). У передмові автор згадує коротко про пробу «деяких із наших братів перед 1848 р. писати руське слово латинськими буквами», додаючи, що вони від того року навернулися до слов'ян­ської азбуки. В появі руської книжки, друкованої латин­ськими буквами, автор бачить «непризнання або заперечен­ня того, що прийнято та взаконено у нас всесторонньо і все­народно, що від давніх часів творить зверхню подобу на­шого життя літературного та громадського» (ст. 6). Він під­носить свій голос у обороні нашого законно признаного добра, «не дивлячися на те, чи зневаження його вийшло для непевної цілі, чи з доброї волі, або з незнання» (ст. 5). Автор бажає доказати потребу та відповідність слов'ян­ської азбуки для руського письменства строго науково, не обмежуючися поговіркою: «Ми того не приймаємся, бо в нас так не бувало», хоч та поговірка має своє велике зна­чення.  Автор  волить збити  закиди  противників  кирилиці

1 О неудобности латинской азбуки в письменности русской. Рассуждение Богдана А. Д. Відень, 1859. В книгопечатне о[тцов] мехитаристов, 8-ка, ст. 1-46, друковані кирилицею + 2 ст. непагіновані,   а   на   першій   із   них  «Содержание»  гражданкою*.

науковими доказами, аби її заховання не видалося против­никам «закоренілим упором у заховуванні перестарілих форм і, так сказати, китайським муром проти всякого по­ступу». Відкидаючи таке підозріння, автор удається о поміч і під захист науки, «бо храм науки стоїть для всіх отвором, а кождий, хто підносить голос у її імені, знайде послух у світі» (ст. 5-6).

В першім розділі автор на основі свіжих тоді дослідів Шафарика та Міклошича, які він у pp.   1857 і 58 популяри­зував у «Сборнику»,  показує, що первісним слов'янським письмом, яке винайшов св. Кирил, була глаголиця, з якої пізніше його ученик Климент виробив письмо легше для вживання, прозване кирилицею, уживши для нього 24 букв грецьких і 14 узятих, а властиво перероблених Із глаголи­ці. Не буду вдаватися ані в зміст, ані в-критичний розбір сього розділу, зазначу тільки, що, на мій погляд, повстан­ня слов'янського письма виглядало інакше, і завважу та­кож, що автор уважає Остромирове євангеліє найстаршою пам'яткою церковнослов'янського  язика  (ст. 13) і вважає найважнішою прикметою кирилиці те, що вона лучить у собі «настоящоє словопроизношеніє и оразь историческоє словопроисхожденіє   со   всевозможною   точностію»    (ст.    13). У другім розділі автор коротко оповідає історію повстання латинської азбуки, що була витворена  з грецької з деяким приміненням та  з  переробкою  грецьких  букв  відповідно до виговору латинської мови. І коли та латинська азбука ще сяк-так вистарчала для старої латинської мови і могла прикладатися до неї по правилу: «Пиши, як говориш, а го­вори, як пишеш» (ст. 25), то в новіших західно- та південноєвропейських язиках, що прийняли ту азбуку, вона ви­кликала правдиву безодню між писаним словом і його виговором. Новочасна Європа має звиш 20 правописів, при­ладжених для різних язиків, усі з латинськими буквами. «Придивляючися  тим  різним  правописам,   найдемо дивне диво. Глядиш на кожду з них і бачиш у кождій ті самі ла­тинські букви.  Коли вмієш читати по-латині, то тобі   зда­ється, що потрапиш читати   також   по-італійськи, по-англійськи і т.  і.   Та  де  там!   Без попередньої кількамісяч­ної науки читання, без проводу тямучого вчителя, якому особливо для вивчення англійської мови мусиш прислуху­ватися рік або й два, без пильних та трудних вправне про­читаєш  ані 5 слів  чистою,   природною   вимовою. І яка ж користь із твого знання латини, коли для вивчення англійського правопису, зложеного латинськими буквами, по­требуєш року або двох літ? А кілько ж часу треба ще, аби навчитися читати добре ще й усі інші згадані латинські правописи?» (ст. 27).

В дальшім ході сього розділу автор ближче придивля­ється правописам польському, чеському та мадярському і виказує нездібність латинської азбуки для передачі особ­ливо таких букв, як и, ы, ь, о, і кінчить ось якими ува­гами: «Латинська азбука приложена до руського письмен­ства в якім-будь західноєвропейськім правописі, доведе не тільки до великого замішання, але також до незгоди та роздвоєння одноплеменних братів. І хоч би ми вибрали най­ліпший із латинських правописів, яким, без сумніву, треба вважати чеський і хоч би ми, еклектично добираючи букви з інших азбук, доповнили його хиби, то все-таки ніяким правописом не заступимо наших питомих и, ы, ь, о так до­кладно, аби вони разом передавали малоруський звук у письмі і не вводили роздвоєння в малоруські говори (ст. 36).

У третім розділі автор починає згадкою про римлян, які, підбивши під свою власть греків і переробивши їх азбуку на свою, не подумали навіть силувати їх покинути свою аз­буку та перейняти латинську, а навпаки, «не лінувалися пізнавати ближче грецьку азбуку, а через неї також значен­ня та користь грецького письменства» (ст. 37). Певна річ, між грецьким і малоруським письменством величезна різ­ниця, та наші найближчі сусіди також не римляни, і вони «підносять свій голос проти нашого письма скрізь, де лише зійдуться зі своїми братами-земляками» (ст. 38). Лишаючи на боці голоси сусідів і такі явища, як поезії Венглінського, автор заявляє, що з боку самих русинів «змагання завести у нас замість слов'яно-руської латинську азбуку проти­народне, бо розриває теперішнє життя нашого народу з минулим, майже 1000-лІтнім, викликає неминуче роз­двоєння та занедбання нашого давнього письменства, що лише на підставі руської азбуки являється спільним та одностайним для русинів галицьких і угорських (і, розу­міється,   також  для   російських   українців)».

Далі наводить автор головні докази нібито непрактич­ності кирилиці і вищості латинки. «Уживання латинської азбуки буде доказом європейського поступу, бо весь освічений Захід Європи пише тільки виключно нею, а навіть німці, що донедавна друкували свої книжки німецько-латинськими буквами, друкують тепер наукові пра­ці латинськими. Відповідаємо на се: європейський поступ, так як узагалі поступ усеї людськості, ми не розуміємо як сліпе наслідування та охоту бігти за модою, але як змаган­ня до ліпшого пізнання правди. Вчені німці приймають ла­тинські букви, та вони у них не новість, бо ж німецько-латинська азбука в своїй суті таки латинська і не міняє німецького правопису, лише зверхню форму букв досить подібних до себе. У нас натомість зовсім не те. Приймаючи латинську азбуку, введемо до себе новість, не відому в ру­ськім письменстві досі більше як 900 літ, а надто руйнуємо весь склад правопису, зложений та хоронений віками. Се для нашого письменства не поступ,  але загибель.

Кажуть нам: зі знанням латинської азбуки відкрива­ється нам доступ до всіх західноєвропейських літератур, що вживають лише латинського письма; Відповідь на се дає порівняна табличка західноєвропейських правописів ,,яка виявить відразу всю безосновність сього твердження. Автор от сих рядків навчився читати єврейське письмо, писане зовсім не відомими для нього буквами, протягом одного тижня, а англійські книжки, друковані латинкою, вчився читати більше як два роки і - не гріх признати - не вміє й досі читати добре по-англійськи. Кажуть далі ось що: якби русини прийняли латинське письмо, то була би се велика користь для їх сусідів-соплеменників, що вжива­ють такого письма, бо вони, хоч легко розуміють бесіду русинів, але, не знаючи їх азбуки, не можуть читати їх писань. Відповісти на се дуже прикро, але треба. З болем мусимо признати, що коли наші руські письменники в своїх писаннях так часто згадують про розвій та успіхи пись­менства своїх сусідів, ті сусіди майже ніколи ані одним словом не згадують наших заслужених мужів, а про наше письменство заховують уперту, майже згідну мовчанку, так якби його зовсім не було. І чи так трудно присвоїти собі наше письмо? Адже якби вони вчилися його, ми бачили би в тім доказ тої взаємності, якої вони домагаються від нас.

Кажуть іще далі: латинськими буквами писали вже деякі відомі русини, як Тимко Падура, Вацлав із Одеська, Й. Лозинський., Й. Левицький1, Вагилевич, а тепер Венглін-

1 Знаємо лиш один вірш Й. Левицького, друкований п[ід] з(аголовком) «Саг duhow iz Getoho» в польських «Rozmaitosciach> {автор, на жаль, не навів року, ані числа того часопису). Докладніше про се див.: *Арх[ів]», т. VIII, вступна стаття, ст. VI-VII.

ський, а до того найвизначніший тепер слов'янський язикослов проф. Міклошич писав недавно в своїй порівняній граматиці малоруські слова латинськими буквами. Подви­ги тих мужів повинні служити прикладом для русинів. Відповідаємо на се: Тимко Падура і В[ацлав] із Олеська писали одиноко на користь своїх земляків поляків, а дру­гий із них хотів познайомити їх із народними піснями ру­синів. Як ті два, так і два наші заслужені язикослови, Й. Левицький і Й. Лозинський, писали кілька менших сво­їх творів латинкою ще перед р. 1848. Від того пам'ятного року оба остатні пишуть лише руською азбукою. І. Вагилевич писав, як відомо, в самім р. 1848 руськими буквами, а тільки передруковував те саме для польських читачів ла­тинським письмом і польським правописом; зрештою, його підприємство (Ruskij Dnewnyk) простояло ледве місяць. І він, скільки знаємо, писав пізніше свої руські праці тільки руською азбукою. Що ж до д. Венглінського, пись­менника мало ще відомого, що вже по р. 1848 надрукував свій руський твір латинськими буквами, то можу донести читачам, що він через одного русина прислав кілька своїх поезій до редакції «Вісника» для поміщення їх у «Сборнику», що друкується слов'яно-руськими буквами. Що ж до проф. Міклошича, то друкування малоруських слів ла­тинськими буквами в його граматиці мало би для нас більше значення, якби ми не знали, в якій цілі се було роблено. Але ся ціть відома нам. Се було бажання познайомити ін­ших слов'ян, що займйютося славістикою, з правдивим ви­голошуванням малоруських слів, яке значно різниться від наводжених у тім ділі подібних слів старослов'янських та російських. У тім дуже розумнім намірі шановний профе­сор мусив друкувати наші слова латинськими буквами, чеським, а не польським правописом.

Інші голоси, що хвалять кращу форму латинських букв супроти наших, не гідні навіть уваги, бо нас не чарує зверх­ня форма на некористь вищої внутрішньої вартості, що міс­тяться в нашій греко-слов'янській азбуці та орфографії. Знаємо також, що як латинська азбука, перейнята з гре­цької, через довге вживання у різних народів набрала кра­щих форм, так само украситься колись і наша руська, коли довший час із любов'ю будемо плекати її у себе. Тепер можна лишити се діло формалістам та друкарям. Зате уявім собі, як виглядало би руське письменство, якби русини поки­нули свою азбуку і прийняли латинку. Насамперед було би у нас те, що бувало у інших народів при подібних змінах: загальний заколот і безконечна свар­ня за азбуку. Пригадаємо тільки довголітні спори, що ве­лися у південно-західних слов'ян за правопис, і то тільки за зміну правопису, а не азбуки. Що ж могло би бути у нас, якби ми змінили не лише правопис, але й азбуку? Було би те, що було у інших, а може, й ще гірше. А те гірше, то був би сумний розпад нашого письменства (в границях са­мої лише Австро-Угорщини) на дві окремі половини: русько-галицьку з польським правописом і русько-угор­ську з мадярським. Чеський правопис, що потроху злучив південно-західних слов'ян, не міг би у нас наразі прийнятися, бо його мало хто знає, а до того він відділений від нас двома іншими, ближчими по сусідству, а своїм складом аж надто відмінними від чеського. А ті два сусідські правопи­си, з яких один відомий Русі Галицькій, а другий - За­карпатській, оба враз не відомі ні тут, ні там. І коли би ми мусили знайомитися з літературними творами одноплеменних Із нами закарпатських братів і потребували для того вчитися так трудного та непривичного для нас мадярського правопису, то довелось би навіть у нижчих наших школах учити відразу аж чотирьох правописів: слов'яно-руського як минулого, польського та мадярського як теперішнього і, нарешті, чеського як будучого.

Крім того сумного роздвоєння нашого письменства, гро­зить нам заведення латинської азбуки ще одною, на мій погляд, найтяжчою і найстрашнішою бідою. Маю тут на думці глибокий розрив, який при переміні письма мусив би відірвати теперішнє письменство від письменства минулих звиш 9 віків. Розрив духового життя цілого на­роду - се найтяжче горе, яке було коли на світі. Адже ні один народ не наводив на себе самовільно такого горя, ні один не зривав зі своїм минулим життям. Адже поверхові зміни, які віднедавна заводяться в письмах учених німців і які заведено в південно-західних слов'ян, не перемінили самої суті їх азбуки, не довели їх до тої крайності, аби ні­мець або південний слов'янин не вмів прочитати свою стару німецьку або слов'янську книжку. Ся неможливість мала би дістатися тільки нам, австрійським русинам, які,відки­нувши греко-слов'янське письмо, одні на всю Європу за­були би з часом читати свої старі книги. Чи ті, що радять нам перемінити своє стародавнє письмо, думають, що лиш ми одні з усіх племен такі вироди, що самовільно вимажемо з пам'яті все, що з волі божої було в нашій минувщині? Чи думають вони, що ми так мало прив'язані до свого, що кинемо його за першою появою нової моди? Чи думають, що ми одні такі слабоумні, що не зуміємо пізнати, що для нас добре, а що недобре? Чи думають, нарешті, що лиш ми одні такі неблагородні, що не встоїмо сильно при тім, що весь наш народ признав добрим для себе?» (ст. 39-46).

Отсими смілими та справді мужніми й патріотичними словами кінчить Б. Дідицький свою розвідку, що запевняє йому визначне місце в історії нашого духового самопізнан­ня. Вона доказує, що кращі одиниці між русинами вже в тих тяжких та темних роках добре відчували потреби та шляхи розвою нашого народу, потребу ненастанної, смілої та впертої боротьби за поправу його долі і не цуралися й самі виступати в ряд борців та наражувати себе тим супроти всевладних, як здавалося, суспільних та політич­них верховодів.

VII

У Галичині було тихо. Люди жили, працювали, думали дещо, але ніякого руху не було чути. Аж пастир­ський лист єпископа Литвиновича з д[ня] 25 падолиста 1858 р. трохи розворушив тиху воду, в якій жила тодішня галицько-руська інтелігенція. Д[ня] 9 [21] грудня того ж р[оку] пише Іван Гушалевич, що тоді був парохом у селі Княжівськім Калуського повіту, до Якова Головацького,- подаю його слова в перекладі на нашу мову: «Здається, Вам відоме окружне послання нашого орденаріату, що відно­ситься до нашого простонародного письменства і велить берегтися в проповідях та інших поученнях церковного язика. Як грім, поразило нас воно, і кождий питає, яке діло церкві вмішуватися в питання літератури та язика? Думаємо, що як усе, так і тепер ворожа нам польська пар­тія, а може, й яка інша підносить голову і змушує духовну вдасть забрати голос у язиковій справі1. Автор листу по­боюється за свій твір «Роксолана», аби за деякі особливості його язика та правопису не мав клопотів, і просить Голо­вацького поправити, що йому видасться потрібним, або відібрати рукопис із друкарні і прислати йому на його ра-

1 Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850-62, видав д-р Кирило Студинський*. У Львові,  1905, ст. 420.

хунок, «а я предам огню, ибо не нахожу причини, дабы за плохое дельце имел терпети наш народ и мы все, лучше най огень оное пожрет» (там же).

Таку саму тривогу справив той лист пастирський і в ін­шім куті благословенної Галицької Русі, бо при кінці груд­ня ось що писав до Головацького Й. Сокольський: «Ординаріатський приказ убил нас. Все пали духом, и, кажется, можно бьі изречи: «Прощай уже навсегда, Матица да Народ[ный] дом!» Противницы свою штуку хорошо доказали, и нашим начальникам о этой комедии ведомо было, но пред нами утаено» (там же, ст. 424).

З початком 1859 р. Дідицький у Відні розпочав друк своєї брошури «О неудобности латинской азбуки», якого кошти обіцяв покрити М. Качковський* із Самбора. В марті писав до Я. Головацького Іполит Криницький із Відня, що Дідицький друкує свою брошуру; вже прилагодив другий аркуш, але видатки покриває сам, бо д. сов. Качковський не прислав обіцяних грошей (тамже, ст.434),д[ня! І8 марта сам Дідицький обертається до Я. Гол[овацького] просторим листом, у якім між іншим читаємо: «Намучившися всю зиму над грекою та латиною, я задумав їхати на великодні ферії до рідні, аби спочити хоч один місяць та набрати сил до дальшої праці. Привезу з собою статтю «О неудобности лат[инской] азбуки», над якою тепер час від часу працюю, і щодо друкування її хотів би порадитися з Вами. Я обіцяв її вже в «Сборнику», та рад би не поміщати там, бо уривкове друкування потягнеться 2-3 місяці, а се дуже нудно. Я вважаю се питання дуже важним, і з причини появи поезій Венглінського на часі тож ліпше було би видати окрему книжечку. Д[обродій] М. Качковський писав мені вчора через д. І. Криницького, що готов друкувати мої твори своїм коштом. Може, він прийняв би на себе й отсю статтю, та я не згодився би посилати її аж до нього, бо діло протяг­лося би занадто. Радше нехай візьме се на себе Руская мати­ца або фонд вдів і сиріт по свящ[ениках] у Перемишлі-чей не стратяться. Думаю, що не буде більше, як 3-4 аркуші.

Перед кількома місяцями я познайомився з д. Іречком, конципістом при Міністерстві просвіти, що має дуже вели­кий вплив на справу руських шкіл. Від кількох місяців учу його руської мови з Вашої граматики. Тут найбільше маю нагоди вказувати на Ваші великі заслуги для науки нашого язика. Він тепер має про Вас ліпше поняття, а почасти й  про  сам  руський   язик.  З д. Міклошичем розмовляю деколи про деякі неприємності в справі нашого письменства; він усе говорить, аби писати про нього до якої славнішої га­зети або в окремих брошурах. Та, на жаль, у нас тепер лі­тературний застій, якого від р. 1848 не було ніколи. Ах, якби я лише добився до якого постійного становища! Та се ще від мене дуже далеко. Грека, а особливо латина- се мої перешкоди, що не позволяють мені робити для Русібільше, як невеличкий віршик протягом цілого тижня. Говорять тут чимраз голосніше, що митрополитом буде Григорій Шашкевич, і се дуже правдоподібне. Тоді коректою наших учебних книжок займеться, може, д. Іречек, який має вже їх коректу в інших слов'янських язиках. Моя «Читанка» вже друкується. Свою статтю «О неудоб[ности] лат[инской] азб[уки]» пишу по змозі строго науково, не допускаючи особливих уваг на всякі закиди з противного боку. Склад популярний, то, може, й легше знайдеться який видавець, що дав би початок здійснення того плану, який подає вам Міклошич» (ст. 435-6).

У цвітні брошура Дідицького була вже готова, і він писав до Я. Головацького: «Посилаю Вам 100 примірників моєї розвідки і прошу уклінно, розпродайте їх якнайскорше між знайомими, а що грошей зберете за тиждень, пришліть на ім'я д. І. Криницького1 сюди до Відня, бо за друк бро­шури ще не все заплачено. Хоч друкуючи сю книжечку, я два рази писав до д. М. Качковського, який сам недавно переказував до мене через крил[оштана] Гинилевича, що готов усі мої писання друкувати власним коштом, аби пози­чив мені на друк тої праці 160 p., та, на жаль, і не знати з якої причини я не одержав від нього й донині ані відпо­віді, ані грошей. Я ледво заспокоїв тут трохи друкарню, а більша часть кошту лишається на розпродаж.

Щоправда, в попереднім письмі я писав Вам, що згадану працю буду друкувати у Львові, і Ви, ласкавий добродію, донесли мені навіть, що знайдете там гроші на друк, та я, занехавши план їхати до Львова, змінив також план щодо друку. Вже для відомих буквальних потреб я мусив друку­вати 2 000 примірників лиш у мехитаристів, а інших при­чин легко догадаєтеся. Половину доходу призначую на фонд удовиць і надіюся, що брошура через те скорше розійдеться. Щодо змісту знаю, що будуть   у  ній деякі недогляди та

1 Він  був завідателем руської часті друкарні  о[тців] мехита­ристів у  Відні.

деякі думки не зовсім розвиті, та я спішив із сим ділом, як іще ні з одним іншим, тим більше, що в часі писання я дізнався, що один наш визначний письменник1 приготовив уже простору статтю, доказуючи потребу заведення у нас латинської азбуки. На щастя, редактор «Вісника» не за­хотів помістити її, а для моїх праць у противнім напрямі радо відкриває сторінки свого часопису» (ст.   440-441).

А ось іще кілька слів із листа Івана Головацького* з Відня до брата Якова з д[ня] 8 (20) цвітня: «Тому, що Бог­дан Андрійович (Дідицький) надумався на великдень лиши­тися в Відні, розпочав друкувати свою статтю окремою брошурою. Щодо твоєї руської граматики Дідицький був із запитом у Шашкевича, та сей вимовився, що не знає, чи буде вона друкована, чи ні. На його думку, рукопис не відповідний уже програмі, предложеній тепер для подіб­них праць. Із усього видно, що він противний сьому ви­данню» (ст. 443).

Із сих листів видно, що ще в цвітні 1859 р. навіть віден­ські русини не знали нічого про замах на руське письмо, який приготовляло правительство. Найцікавіше те, що Дідицький познайомився і навіть заприязнився з Іречком і давав йому усно деякі відомості про руську мову та літе­ратуру, не підозріваючи навіть, що він приготовляє гріз­ний удар на саму основу руського духового життя. Аж у перших днях мая все відкрилося з появою підписаної Іреч­ком брошури про реформу руського правопису. Д[ня] З (15) мая Іван Головацький писав до свого брата Якова після інших політичних новин іще ось яку, щодоторкала нашого предмета: «На наш народ приготовлено важкий удар. У Міністерстві просвіти се діло, здається, вже порі­шено, бо Шашкевич одержав той акт post expeditionem ad videndum2. Чехи відбирають у нас кирилицю, а накидають нам свій правопис. Винен усьому секретар Іречек, що на­писав брошуру «Ober den Vorschlag das Ruthenische mit lateinischer Schrift zu зспгеіЬеп»,але її ніде дістати не мож­на, а роздають її лише приватним довіреним особам. З кін­цем сього, або в початку будучого місяця Іречек їде до Льво­ва, де під його проводом збереться комісія для сього пи­тання, і діло скінчиться тим, що в жовтні наші руські діти почнуть учитися вже з чеських букварів, а кирилиця піде

1 Н. У.  [Микола   Устиянович].

8 Після експедиції для огляду (лат.).- Ред.

до коша. Шашкевич і Вислобоцький (редактор урядового тоді «Вісника») ходять, мов опарені, бо все те зроблено без їх відома, поза їх плечима. Шашкевича ніколи не бачили таким лютим. Він предложив міністрові своє promemoria1, в якім висловив усю гірку правду і навіть загрозив, що покине своє тутешнє становище. Risum teneatis araici!2 Чи ж буде він потрібний тут, коли перестануть видавати кирильські учебники? Самі чехи вишлють його на відпуск як чоловіка, що сповнив свою задачу, т. є. копав яму під іншими, а нарешті впав у неї. Ось яку штуку показав чехі! І полякам дулю, і нам дулю, а собі все» (ст. 445).

Розуміється, Іван Головацький не тратив надії і зараз подумав про ту реакцію, яка повинна початися серед руси­нів проти плану правительства. «Головна річ, що скажуть наші єпископи, наш новий митрополит Тома Полянський, наше священство і наша освічена верства? Чи їх уже нема на світі? Чи будуть допитувати одних лише Черкавських, Устияновичів, Лозинських, а духу нашого народу і нашу віру признають нічим? Я певний, щод. Іречек почує такий страшний шум при тій комісії, що не буде й знати, куди тікати. А в тім, може, я й помиляюся, і тоді можна буде справді сказати: «Finis Rutheniae!»3 Вислобоцький наді­ється, що ся буря тепер іще прошумить над нами, тому що міністри Бах та Кемпен іще по нашій стороні. Мала надія. Слава богу, що наш ДідицькиЙ заздалегідь із вігхнення св. духа встиг своєю брошурою випередити замах Іречка. Не підозріваючи нічого, він передав йому свою брошуру в ту пору, коли той уже друкував свій Bericht. Іречек страшен­но обурився і почав нарікати, чому Богдан не сказав йому нічого. Ось який хитрець! Він докінчив друк свого пам­флета, але здається, що задля конфлікту з Богданом не пускає його в продаж» (ст. 446).

Із сього листа дізнаємося, що брошура Іречка вийшла з друку в перших днях мая 1859 р. і не пішла в книжкову продаж, а була трактована як довірена урядова публікація. Розуміється, правительство подбало про те, аби в пресі не було про се ніяких згадок. Д[ня] 18 (30) мая пише Б. Ді­дицькиЙ до Якова Гол[овацького] ось що: «Минулого тиж­ня передав я д. Вислободському залучене тут «Освьдченіе

1   Пропонування  (лат.).- Ред.

2  Чи   не  смішно!   (лат.) - Ред.

3  Кінець   Рутенії!   (лат.) - Ред.

рускои азбуки дотычащое» для поміщення в його «Сборнику»; та, на жаль, д. Вхислободськийї не міг помістити сеї статті в своїй газеті мимо своєї найліпшої волі, бо д. Ір[ечек] візвав його листовно нібито іменем самого міні­стра, аби в своїй газеті ані одним словом не згадував про мою брошуру, поки се діло не буде рішене в офіціальній дорозі. Тому й многоважна заява проф. Міклошича залежалася в теці редакції, і коли я тепер посилаю Вам її, може, буде вже запізно. Та, проте, покористуйтеся хоч рукописом і ого­лосіть усім, кому на тім буде залежати1. Шановний професор розмовляв зо мною зі справедливим огірченням у голосі і заявив рішуче, що вже більше як 4 роки міністерство не покликає його ні на які наради, І йому здається, що він від того часу стратив там ласку й довір'я. На жаль, воно справ­ді так, і я знаю про се. З другого боку, донесу Вам іще, що й сам П. Й.Шафарик, тесть д. Ір[ечка],дуже незадоволений зі свого зятя, що той задалеко пішов не на своє поле. Про се писав недавно молодий Шафарик-син одному з моїх про­фесорів (А. Людвігові), а той, знаючи нашеділо, повідомив мене про се приватно. Оттак два мужі, первостепенні авто­ритети, протестують проти робленого нам насильства, а нам хіба не протестувати? Ми тут, русини у Відні, щодо сього всі одного духу, дивимося на вас, львівських русинів, з великим зацікавленням, бажаючи знати, як там собі по­ступите і що зробите далі? Адже мусять бути й вищі Інстан­ції, де можна бодай пожалуватися, яке зло творять нам, бідним. Завтра д. Висл[ободський] піде до міністра Баха просити інструкції, як має поступити собі супроти тої не­згоди, яка виявилася в двох офіціальних органах «Gazecie Lwowskiej» і «Віснику» про один і той сам предмет (руську азбуку). Ми раді знати, що скаже йому міністр. Та все-таки все залежить від вас, галицьких русинів, бо остаточно лиш на Вас покличуться. Мою брошуру, коли її мало купують, роздавайте, кому можете навіть дармо. Перекладати свою розвідку на польське та на німецьке не маю наміру, раз то­му, що не маю ані часу, ані грошей, а по-друге, тому, щой руський оригінал при летаргії русинів не знаходить покупу» (ст. 447-449).

Коли й як відгукнулася .відомість про те, що робилося в Відні, в різних кутах Галичини,  маємо деякі   свідоцтва

1 Заяву Міклошича, наведену в тім листі, подаю у вступі до «Архіву»,   т.   VIII,   ст.   XVI-XX.

в листах до Я. Головацького. Ось що писав до нього дня З червня 1859 р. І. Гушалевич: «Ужасна весть об неслыханном, даже в варварски Бремена, насилию на наши священныя письмена молниею пронеслась помеж наше духовенство и народ еще 6 (8) мая. Всех серце запеклося кровью». На­воджу далі нашою мовою: «По кількох днях повторилася та сама вість із додатками, що наші радо гнуть свої плечі під чуже ярмо. Сьогодні, почувши (писав д[обродій] міністеріальний радник до Станіславова), що проект заведення чужих букв походить від чехів, ми почули полегшу: що буде, най буде, аби лиш наші не брали участі в тім свято­татстві. Ми в своїх відлюдних кутах толкуємо, як можемо, сей нечестивий наїзд від духу злоби так, що вороги Австрії та бунтівники бажають на користь своїх бунтівничих мрій під маскою австрійського патріотизму сим насиллям віді­пхнути серця вірних русинів від Австрії, або думають від­вернути нашу увагу від подій у Південній Слов'янщині на іншу, дразливішу для нас точку, аби розширити свою літе­ратуру коштом нашої. В такий їх рахунок входять і поляки, на яких вони навівають надію відзискати страчене. Ми не можемо ні в якім разі байдужно придивлятися сьому насиленню, і то в хвилі, коли наші земляки ллють свою кров за Австрію в Італії. Тому кожний із нас готов, коли не втихне ся єретична завірюха, запротестувати до самого цісаря. Мушу завважити, що наші священики полюбили єпископа Спиридона за те, щовін, від'їхавши д[ня] 30 мая на село, дав пізнати Іречкові та його заходам, що руський архієрей осуджує сей гріх брата-слов'янина проти братів слов'ян. Додаю отсей галицько-руський вірш, що ходить між нами;

Най швець держиться свойого копита, Аби   підошва   гладонько  пришита; Коваль  най держить кріпко за кліщі, А кравець сидить при своїй іглі! Кождий   най  буде  майстром   на   своїм! Як   кого зловлять  на  ділі   чужім, Скажуть  всі  люди:  «Дивіться,  дурак, Замість заліза верг в огонь ходак; Замість  кліщами брав огонь шилом!» Така-то біда зо свинським рилом. Най же Іречек в своє чеське пиво, А не в наш медок пхає своє рило; Бо його рило приберем в ходак; Скажуть слов'яни:  «Іречек - дурак!»

(ст.  450-51).

Із сього листа мимоходом довідуємося, що Іречек при кінці мая прибув уже до Львова і що його з боку єпископа Литвиновича зустріла немила несподіванка, що той від'їхав на село, не прийнявши його у себе.

Про події з кінця мая 1859 p., що попередили вибір та зібрання комісії для азбучної справи у Львові, не зайвим буде тут додати ще те, що оповідає про них Бр. Лозинський на основі актів Львівського намісництва, на жаль, не по­даючи докладних дат. «Настали тепер часи дуже оживленої акції урядової та позаурядової, а обі сторони бралися до неї зі свідомістю, що остаточний вихід тої акції може мати епохальне значення для будущого розвою руської справи на найважнішім для неї полі язиковім. В урядовій кореспон­денції між гр. Голуховським і гр. Туном зникає сухий бюрократичний тон, а пробивається майже науково-поле­мічний. Д-р Черкавський у основнім меморіалі розвиває просторо проект подрібної Інструкції про науку та розви­вання руського язика на основі латинського альфабету, при­чім повстають плани нових шкільних книжок та руського словаря, який мала б обробити окрема комісія і т. і. На ре­ляцію гр. Гол[уховського], оперту на тім меморіалі, прихо­дить відповідь гр. Туна, основана, здається, на меморіалі Й. Іречка. Піднесено тут питання, яку дорогу треба ви­брати при заведенні латинського альфабету: чи кирильські букви попросту заступити латинськими, чи окремо латин­ською графікою означити руські звуки без огляду на кири­лицю? Гр. Тун висловив погляд, що поперед усього треба уникати всього, що могло би серед русинів збудити нагле підозріння, що ходить тут попросту о витисненні руського язика на користь польського. Значить, перша дорога, не порадна вже з лінгвістичних оглядів, гірша також із полі­тичного становища. У відповіді на се д-р Черк[авський] обробив просторий лінгвістичний трактат, у якім, лишаючи на боці політичні мотиви, обговорює річ предметово і до­ходить до висновків на користь фонетичного правопису» отже, в основі згідних із поглядами гр. Туна, хоч і відмін­них у подробицях виконання. Стало на тім, що все тебуде обговорене на окремій комісії, яка збереться в намісництві1 при участі міністеріального делегата Іречка, і за підклад для своїх нарад візьме так само виріб д-ра Черк[авського], як і проект міністеріальний»(Вг.£,огіп5к і.ор. cit.,CT.185). Згадані тут урядові акти переписки між галицьким на­місником та Міністерством освіти у Відні не доступні для нас, та се мало впливає на представлення дальшого ходу сеї справи, бо свої лінгвістичні докази та політичні мірку­вання д-р Черк[авський] виложив досить просторо в своїх увагах до пастирського листа єп[ископа] Литвиновича («Lemberger Zeitung», I859, ч. 21, і по-польськи в «Dodatku tygodniowym przy Gazecie Lwowskiej», также ч. 21, що вийшло д[ня] 20 мая) та в своїх полемічних увагах на бро­шуру Б. Дідицького, що німецьким і польським язиками були опубліковані у Львові на сторінках урядових часопи­сів «Lemberger Zeitung» і «Gazeta Lwowska» із д[ня]21 мая до 10 червня в числах 120-122, 1859 р. Обі публікації, пер­шу польською, а другу німецькою мовою, передрукував я в т. VIII «Укр[аїнсько]-р[уського] архіву» в додатку до не друкованих досі матеріалів, ст. 83-105 і 106-129.

Оновлено 15-02-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка