ЕТНОГРАФІЧНА ВИСТАВКА У ТЕРНОПОЛІ

І

Етнографічна виставка у Тернополі має від­критися вже через тиждень. У зв'язку з різноплемінністю складу населення Галичини і в зв'язку з порівняно малою дослідженістю етнографічних і економічних властивостей різних районів і племінних груп кожна така спроба, якщо буде проведена і здійснена згідно певної системи, хоч і в обмеженому обсязі, має неабияке значення, не тільки теоретичне, наукове, але й практичне, бо пробуджує серед широких кіл інтелігенції живе зацікавлення народом, від­криває можливості збуту оригінальним виробам домашнього промислу, а для всіх учасників стає великим заохочен­ням далі розвивати свої здібності, виховувати смак на віт­чизняних взірцях.

   Відомі позитивні наслідки першої такої виставки, яка відбулася сім років тому в Коломиї, з нагоди приїзду ці­саря. Якщо теперішня виставка поєднана з врочистою ока­зією приїзду ерцгерцога і престолонаслідника, то це тільки вираз пошани нашої провінції поважному ініціаторові мону­ментальної праці, дуже важливої для етнографії австрійських народів.

   Як вступ до детального опису самої виставки дозволимо собі коротко розповісти про її генезу. Ще у лютому цього року, коли вже було прийняте рішення про поїздку ерцгер­цога до Галичини, граф Влодзимеж Дзедушицький у при­сутності пана намісника Залеського і пана Владислава Фе­доровича висунув ідею влаштування етнографічної вистав­ки у Тернополі, вказуючи водночас, що найкращими ви­конавцями цього задуму могли б бути Владислав і Тадеуш Федоровичі. Як наслідок тої наради пан намісник поїхав з Відня відразу до Тернополя і доручив своєму братові, полковнику   драгунів   і   місцевому   комендантові,   а   також президентові міста панові Козьмінському стати іні­ціаторами утворення комітету для зустрічі достойного гостя.  Виконуючи  доручення   намісника,   президент міста розіслав запрошення до громадян Тернопільського по­віту усіх станів і віровизнань, щоб прибули на збори для обрання комітету. Відбулися досить людні збори; в них взяло участь близько 100 громадян. На зборах обрано ко­мітет із 40 членів, який мав, поділившись на секції відпо­відно до намічених різних функцій, підготувати й прове­сти всю врочистість. Але вибори комітету, проведені дещо однобічно, без участі українців і євреїв, викликали незадо­волення у тих колах, які заснували власні комітети, щоб не допустити усунення від врочистості представників міс­цевого українського і єврейського населення, тим більше що їх відсутність могла б дати привід підозрівати тих, що їх обминули, у відсутності лояльних почуттів.

     Український комітет очолили професор Олександр Барвінський і Владислав Федорович, які вже з самого початку підкреслили, що їм йдеться не про якийсь сепаратизм, а про належне представлення української народності достойному гостю. Професор Барвінський як член ради міста Тернополя намагався домовитись з комітетом сорока, але добився тільки згоди комітету прийняти у свій склад вісім україн­ців. Побачивши, що таке рішення не приведе до узгоджених дій, а, навпаки, українців прирече на нерівноправність і, отже, може принести тільки непорозуміння, пан Федо­рович запропонував, щоб, замість сперечатися про особо­вий склад, комітет сорока відразу взяв до уваги суть спра­ви, тобто ті вимоги, які український комітет вважає своїм правом і обов'язком поставити, а саме:

1.  Для відповідного представлення престолонаслідникові цієї частини краю буде проведена етнографічна вис­тавка, її організацією займеться комітет з п'яти членів - крім голови, два поляки і два українці.

2.  Тернопільські українські товариства і депутації ук­раїнських товариств з повіту будуть представлені престолонаслідникові по черзі, кожне зокрема, як репрезентація культурного і громадського життя місцевих українців.

3.  Щоб під час урочистої зустрічі ерцгерцога була ви­конана українська кантата хором українських селян з Денисова під орудою отця Вітошинського.

     Ці вимоги, ухвалені українським комітетом, були по­дані ширшому   комітетові сорока, щоб той включив ці заходи до програми зустрічі ерцгерцога. Але саме перший пункт, що торкався виставки, викликав певні труднощі. Ще перші збори громадян, а з ними і утворений з їх складу комітет сорока виступили проти виставки, висловлюючи сумнів щодо її успіху у зв'язку з браком часу, засобів і лю­дей, які могли б зайнятись влаштуванням виставки. Голов­ним чином завдяки енергії і наполегливості п. Владислава Федоровича вдалося подолати всі перешкоди. Пан на­місник також посприяв тому, що пропозиції українців були прийняті комітетом сорока одностайно і без дебатів і щоб тернопільська етнографічна виставка під дирекцією В. Федоровича гідно представляла українське населення і дбайливість місцевих громадян у справі збереження па­м'яток і розвитку ще існуючих галузей народного промислу.

    Велику допомогу виконавчому комітетові подав виділ  крайовий, асигнувавши з призначених на зустріч ерцгер­цога фондів 5000 золотих. Правда, на організацію виставки ця сума зовсім не достатня і не покриває всіх витрат, тому без громадянської жертвенності ініціаторів справа далеко не пішла б, але сума, надана виділом крайовим, стала пер­шим тривким внеском у справу.

   Виставка має також важливу наукову мету. Як відомо, у великій праці «Osterreich in Wort und Bild» дотепер не бере участі ніхто з галицьких учених і митців, і, незважа­ючи на наукові кваліфікації німецьких співробітників цієї праці, виникає побоювання, що Галичина буде пред­ставлена не так, як слід. Але подорож  ініціатора даної праці, особливо ж Тернопільська виставка, повинні ближ­че зацікавити його Галичиною і відкрити польським та українським авторам і митцям шлях до співробітництва у виданні, яке таким чином стане символом об'єднання всіх національностей, поєднання при одній високій меті - праці кожної особи для розвитку і піднесення свого народу. Але ініціатори виставки мають на увазі не тільки коротко­часне зацікавлення. Вони мають намір під час виставки зробити фотографії усіх найважливіших груп, експонатів та предметів і, систематизувавши їх і додавши поясню­вальний текст, створити пам'ятний альбом, який можна буде надіслати ерцгерцогові, а можливо, і використати у його виданні. Це був би дуже добрий спосіб ознайомити ширший світ з життям, звичаями і економічним станови­щем нашого люду. Якщо цей намір ініціаторів виставки буде виконано, то вони зроблять добру послугу крайові і науці.

II

Систематичний і цілісний опис виставки перед­часний, поки вона не зовсім впорядкована і ще навіть не­повна, бо щодня ще надходять нові предмети і зголошують­ся нові учасники. Якщо я все ж починаю іі опис на підставі наявних тепер матеріалів, то роблю це з застереженням, що, подавши спершу загальну характеристику, зможу в мі­ру надходження нових предметів, додавати доповнення до накресленої вже картини

    Підставою класифікації етнографічних предметів прий­нято принцип сучасної географії - характеризувати насе­лення по території басейнів головних рік краю. Чи вда­ному випадку принцип цей найслушнїший із можливих, не берусь наперед оцінювати, але видається, що Галичина (говорю тут тільки про Східну Галичину, бо лише вона буде представлена на даній виставці), має більше різних етнографічних типів, ніж головних річкових басейнів. Наприклад, басейн річки Стрия, хоч і не належить до голов­них, представлений вздовж своєї течії трьома або чотирма типами: бойків-верховинців, з різновидністю тухольців, підгірян і подолян. Також можна було б посперечатися з авторами плану виставки щодо вибору головних басейнів. Ними визнано басейни верхнього Пруту і Черемоша (Гуцульщина), Збруча (галицьке Поділля), Бугу (Сокальщина), Дністра. Якщо про перші два можна сказати, що, справді, в етнографічному відношенні вони представляють одноцільні типи, які на перший погляд виявляють свою окремішність, то жодною мірою не можна цього сказати про два інші. Передусім дивно, чому взяли басейн Бугу, а обминули значно обширніший і більше характерний ба­сейн Сяну. Якщо б це зробили, то переконались би, що нижня частина останнього в етнографічному відношенні не відрізняється від басейну Бугу і що цей етнографічний тип не характерний виключно для цього одного басейну. Об­минаючи Сян, обминули і дуже цікаві й важливі в етно­графічному відношенні типи по його середній і нижній те­чії - лемків і так званих байцарів - типи перехідні між українським, польським, словацьким елементами. Басейн Дністра також не представляє жодного однопільного етно­графічного типу, навпаки, йдучи за течією Дністра і його приток, можна б нарахувати щонайменше чотири етнографіч­ні типи, не рахуючи локальних різновидностей, іноді важливих. Так, верхню течію Дністра, Стрия, Свічі, Лімниці і двох Бистриць заселяє досить однопільний і надзвичайно цікавий тип бойків, людності переважно пастушої, вівча­рів і волярів, з дуже цікавою різновидністю синевідських бойків - крамарів і перекупників. їхнє сільське госпо­дарство перебуває в первісному стані, розвинене молочне тваринництво, збереглися в значній частині рештки дав­нього родинного життя - патріархальної задруги; харак­терне вбрання і сильно архаїчна мова - ось головні риси цього типу, дуже цікавого для етнографа, та майже нічим не представленого на теперішній виставці, крім хіба що дерев'яного гнутого «ободу» (ободу колеса від воза, надісла­ного п. Блажовським з Дрогобича).

    Паралельно до гірського пасма, заселеного бойками, там, де гори переходять у лагідні пагорби, бачимо тип підгірський, також визначний і разюче відмінний від гір­ського- це переважно рільники, охочі до ремесла і про­мислу, працюють в багатьох місцях як гірники, на фабри­ках, тартаках, солеварних жупах, рухливі й прогресуючі з ходою часу, індивідуалісти в родинному житті, люблять передусім простоту, міцність і чистоту в усьому своєму вбранні, начинні, знаряддях. Цей тип також недостатньо буде представлений на виставці.

    Ще менше можна сподіватися належного відображення третього з наддністрянських типів - так званих доляків, що живуть у заболочених і підмоклих долинах верхнього Дністра та його приток від Самбора до Журавна. Це тип загалом флегматичний, обважнілий, повністю відданий ріль­ництву, менш схильний до промислів і освіти. Довгий, до самої землі, одяг, звичайно полотняний або з білого сукна, тісні і менш охайні від підгірських хати. Типова для гір і підгір'я господарча будівля - оборіг - тут поступово зникає, його місце займають стіжки і скирти.

   Якщо робимо ці всі зауваження, то не для того, щоб сформулювати будь-який закид на адресу комітету, що ор­ганізує виставку. З першої нашої статті читач бачив, які важкі були початки виставки, який короткий час і які не­значні засоби. Для докладного зображення усіх визначні­ших типів українського населення Галичини, його госпо­дарства, домашнього і родинного життя треба було б що­найменше втричі більше місця та часу і вдесятеро більше витрат. Всупереч всьому, комітет зробив дуже багато, і мож­на  сміливо  сказати,   що  на  виставці    буде   відображена

з достатньою повнотою і різнобічністю широка окраїнна смуга Східної Галичини, починаючи від гуцульського етно­графічного острова і, рухаючись на північний захід, отже, Покуття, великий кут поміж Дністром і Збручем, Поділля І дальша частина краю аж до Бугу.

   Зрештою, є надія, що участь живих селянських груп з усіх кінців краю, добором і надсиланням яких займають­ся повітові виділи, зможе в багатьох випадках доповнити пропуски, що пояснюються умовами, не залежними від бажань комітету виставки. Дотепер близько 30 повітових виділів обіцяло свою допомогу щодо забезпечення прибут­тя представників селян у характерному для кожної міс­цевості одязі, по дві, три і більше пар.

   Отже, наш опис буде згрупований відповідно до того, який матеріал зібрано на виставці. В одній статті буде висвітлено речі, що стосуються Гуцульщини, далі підуть Покуття, Наддніпрянська височина, Поділля і Надбужжя, а в додатках подамо огляд матеріалів, що відносяться до районів, та інших етнографічних типів.

ІІІ

Про гуцулів вже написано чимало,  хоч значна частина  авторів  замість того,  щоб дати  докладний  опис життя, мови, звичаїв та вірувань гуцулів, пускалася в тем­ні лабіринти домислів про їх походження, основуючи свої повітряні замки на кількох випадково вирваних подроби­цях.  Дотепер єдиний  справжній  гуцульський  поет  Юрій Федькович, який, як ніхто інший, вслухався в пульс гу­цульської душі, вжив усіх засобів, що їх дала його багата поетична натура, для ідеалізації цього племені. Зображен­ня   справжнього   щоденного  побуту    гуцулів,   пересічних постатей, сучасної доби в прозі і поезії Федьковича майже нема. Нема  мови про таке зображення і  у визначній драмі Коженьовського  «Карпатські  верховинці».   Тільки  остан­нім часом п. Юліуш Турчинський написав  кілька   статей з гуцульського життя, які  грунтуються на пильному спо­стереженні сучасних галицьких гуцулів, а п. Вайгель ви­дав чи не найкращу книжечку про них.

Розглядаючи гуцульські етнографічні матеріали, перед­усім їхні пісні, одяг, майстерні вироби з дерева, металу й глини, бачимо у гуцулів натуру надзвичайно поетичну, з живою фантазією, інколи   нестриману, часом  схильну до роздумів і розміркувань, більш зважаючу на зовнішній ефект, ніж на практичну сторону. Ті ж риси відбилися в іс­торії цих людей, з їх «опришкуванням»», сповненим епі­зодів то благородних і поетичних, то позначених диким варварством і жорстокістю, з їх сучасним економічним за­непадом, викликаним то добродушною наївністю і непрак­тичністю, то впертим дотримуванням чогось, що має корінь у поганій чи добрій традиції і не узгоджується з су­часними умовами. Усі ці риси, інколи суперечливі, утворю­ють тип надзвичайно цікавий, що становить неначе орга­нічний перехід від української людності до румунської, навіть гуцульська мова відзначається тим, що менш архаїч­на, ніж мова бойків, а зате більше виявляє румунських на­шарувань.

   Коли уявимо собі цей люд так щедро обдарований при­родою, так дуже закоханий у всьому, що барвне, мальов­ниче і оригінальне, а потім оглянемо гуцульську хату зовні і всередині, відразу вразить нас певна суперечність. Бо якщо кожна людина залишає у своєму житлі слід свого характеру і уподобань, то, судячи з житла, треба було б бачити в гуцулах люд напівдикий, позбавлений будь-якого естетичного смаку, понурий і замкнутий у собі. Гуцуль­ська хата збудована дуже первісним способом, цілком з дерева, без найменшої домішки соломи або глини. Голі, почорнілі від сльоти й диму півкруглі балки, покладені одна на одну і збиті кілками, в місцях стику заткнуті лише мохом.  При хаті тулиться маса дрібних прибудов, хлівців, малих стаєнь, комірок, без жодного врахування симетрії, нерідко відразу ж при вікні. Дах дранковий з причілками, які зверху звисають вертикально і тільки від половини висоти переходять у дашок. Хата ділиться на дві нерівні частини: житлову кімнату, з двома маленькими вікнами і комору - з одним, ще меншим, віконцем, часто простою діркою, вирізаною у стіні з забитою навхрест двома заліз­ними штабами або двома дрючками. Цікава річ, що ця тісна і майже зовсім темна комора дуже часто править за житло людей. Наприклад, у хаті, перенесеній на нашу виставку з Соколівки поблизу Косова, господар сам жив у кімнаті, а в коморі оселив свого зятя й дочку.

   Хата від комори відокремлена маленькими сіньми. Знадвору до сіней ведуть тільки одні двері, найчастіше з головного, південного, боку; із протилежної сторони за­мість дверей маленький, у квадратний лікоть, вихід,   крізь який гуцул на випадок потреби може взимку вилізти рачки, щоб заглянути до стайні чи хліва.

   Зайдемо до гуцульської хати. Справа від дверей поба­чимо мисник, зліва піч з комином, одна полиця з оздобле­ним посудом тягнеться понад дверима аж до комина. А так стіни цілком голі і чорні, без ніякої прикраси, крім кіль­кох ікон   у  східному кутку. За піччю, вздовж лівої стіни, ліжко, точніше кілька дощок не збитих, а просто покладе­них вряд на двох   кобилицях.   На дошках  розпростертий околіт соломи, накритий білою рядниною і гарно тканим коном, що зветься «ліжник». Над ліжком під самою стелею тягнуться від стіни до стіни дві паралельні, гарно обтесані в квадрат балки, на яких вішають кукурудзу і складають різні речі. Такі самі дві балки є і з протилежної, півден­ної, стіни, при якій стоїть внизу широка дерев'яна лава. Посередині кімнати, напроти дверей стіл на чотирьох ніж­ках, переважно з букового дерева, помальований на чер­воно   і   прикрашений   зверху   різьбленим орнаментом,  що складається майже виключно з комбінацій ліній і кіл, що вписані одно в одне або перетинаються. Найхарактерніша річ у гуцульській хаті - мисник і комин.   Мисник застав­лений   глиняним   посудом:   внизу   простішим,    щоденного вжитку,  на вищих  полицях - кращим,  гарно   поливаним (переважає зелений колір) і прикрашеним малюнками сти­лізованих квітів, тварин і людей.   Також кахлевий   комин прикрашений малюнками,  які, не зважаючи на свою   до­сить примітивну техніку, нерідко засвідчують добру спо­стережливість   і   чисто   український   гумор.   Взагалі,   оті гуцульські кахлі і малюнки на глині виглядають неначе незміненим  продовженням   українського   гончарства XV- XVI  сі.: сучасні малюнки на гуцульських кахлях мають багато подібного до малюнків на давніх кахлях, репродук­ції яких  минулого року було опубліковано в  «Киевской

старине».

   Що найбільш відрізняє гуцула від інших відгалужень українського народу, то це його одяг, його особлива при­страсть до металевих оздоб, зброї (колись ні один гуцул не виходив з дому без пістолів за поясом); до червоного ко­льору в одязі чоловіків. Ці риси, які так сильно відріз­няють гуцула від його безпосереднього сусіда - верхо­винця бойка, не можна пояснити самими особливостями гірської природи: вони вказують на інші, більш східні і південні впливи, які значно спричинилися до сформування цього дуже цікавого типу людності. Слід взяти до уваги і ту обставину, що, не зважаючи на менш архаїчну і більш мішану ніж у бойків мову, гуцули зберегли багато звичаїв і традицій давніх епох, наприклад, вживання майже ви­ключно бронзових прикрас, вживання кам'яних ножів при деяких обрядах, добування шляхом тертя «живого вогню» і підтримування його протягом всього літа, від свята Юрія до осені (цей звичай практикують пастухи на полонинах), оригінальний спосіб ковки і переробки металів. Все це засвідчує нам важливість дослідження гуцулів  для  етнографічної  науки.

 IV

Для вивчення Гуцульщини теперішня виставка дає матеріал дуже багатий, хоч дещо випадково і однобіч­но підібраний, що цілком виправдовується віддаленістю Гуцульщини від Тернополя і труднощами, з якими на кожному кроці зустрічаються дослідники тих околиць. Гу­цул взагалі прив'язаний до своїх гір, понад які для нього нема нічого кращого на світі, пишається своїми виробами і неохоче з ними розлучається, наприклад, один гуцул не хотів продати п. Федоровичу свою старосвітську ладів­ницю навіть за ціну вола, а давати інформації про свій спосіб життя він також не щедрий, особливо якщо хтось бажає такі інформації зібрати нашвидку, за одним разом, під час подорожі або екскурсії. Такого поверхового дослід­ника гуцул часто відштовхує своєю зверхністю і байду­жістю. Треба придивитися до нього ближче, увійти з ним у добрі стосунки, щоб під тою жорсткою шкаралупою по­бачити щиру і високо поетичну душу.

   Шкода, що гуцульські вироби на нашій виставці були підібрані так, що власне кажучи, характеризують тільки одну, святкову половину гуцульської натури і гуцульсько­го життя. Що за таких умов, за яких створювалася наша виставка, інакше не могло бути, це буде ясним для кожного, хто згадає, що гуцульські святкові вироби, свого роду предмети розкоші, найбільше приваблюють аматорів-дилетантів, що їх найбільше в музеях і приватних колекціях і що тим самим їх найлегше було зібрати на виставку в значній кількості. Зате збір предметів щоденного життя і вжитку - рільничих, пастуших та ремісничих   знарядь,харчів і напоїв - вимагав би або більшого часу і нових пошуків, або значних витрат, або, врешті, ці речі зайняли б надто багато місця на виставці. Тому все це, не зважаючи на його першорядну важливість, мусило відпасти.

   З гуцульських речей, зібраних на нашій виставці, най­більшу увагу привертають вироби з дерева (братів Шкрібляків) і вироби з глини (Бахмінського, Баранецького та інших). Ці вироби здобули вже собі голосну славу по всій Галичині і поза її межами. Взірці з тих самих колекцій, що їх тут маємо перед собою (колекція дерев'яних виробів п. Глуховського  з   Коломиї, доповнена   зразками, що на­лежать   пп.   Шухевичу,   Пшибиславському,   В.   Федоро­вичу та іншим, колекція   глиняних виробів Л. Вєжбіцького,    доповнена     експонатами    В.    Федоровича,    Крицінського та інших) і належать нині до загальновідомих, тому нема по­треби їх тут описувати знову. Те саме можна сказати про ме­талеві вироби, як запонки, пряжки, кульчики, хрестики, яких тут є велика колекція. Слід тут відзначити і той факт, що інші галицькі українці (бойки,  підгіряни і подоляни) взагалі не люблять -  йдеться про чоловіків - носити чо­гось на шиї, залишаючи це тільки жінкам; навпаки, гуцули те дуже полюбляють і в кожного з них побачиш на грудях на мусянжовому ланцюжку хрестик, а інколи два або більше. Кульчики також найбільше поширені у гуцулів і на Покутті,   рідше - у  бойків;  на Підгір'ї  і в  центральних повітах Галичини таких оздоб майже не носять.

   Що стосується вбрання, то центром, де виробилися вла­стиві тим околицям крій, вишивки, добір кольорів тощо, слід вважати Покуття, від Вижниці до Коломиї і далі аж до Заліщик та Дністра. З тих сторін, з-під Коломиї, Гвіздця, Снятина, Городенки, Заліщик і Тлумача надіслано на виставку  колекції  найгарніших  і  найбагатших  вишивок, тканин, килимів, з найбільшим смаком   виготовленого чо­ловічого і жіночого  одягу;   звідтіля ж  прибули   і  наймальовничіші селянські групи. На південь від  смуги Коло­мия- Снятин - Вижниця   вбрання  коротке, у вишиванні переважає темно-червоний   колір,   сам   або   в   поєднанні з чорним, і в той же час з'являються металеві прикраси. Зате на північ, аж до Дністра, багатство, різноманітність і гармонійність кольорів у вбранні, вишивках і тканинах осягає   найвищий   рівень;   в  наддністрянських  вишивках з околиць Заліщик зустрічаємо вже нове явище - пере­тинання тканин металевими нитками і оздоблення вишивок дрібними металевими ґудзиками.

    Покуття - батьківщина виробів з пацьорків, так зва­них ґерданів, які носять дівчата, парубки і люди одружені, особливо в молодому віці. Ґердани - це вужчі або ширші (від ^1/4 До 1 цаля ширини) смужки, утворені з дрібних ском­понованих у різні взори пацьорків, нанизаних на кінську волосінь, а тоді нашитих на червону стрічку. Дівчата но­сять їх на шиї або на чолі, причому часом до тієї ж стрічки пришивають ще багато металевих прикрас - хрестиків, монет тощо. Чоловіки носять ґердани, обв'язаними навко­ло капелюхів. Тернопільська виставка має цілу вітрину ґерданів з тих околиць, не рахуючи багатої колекції панни Єроніми Озаркевичівни, яка тільки сьогодні прибула з Кракова. Доречно буде відзначити, що деякі віденські вчені, ознайомившись минулого року з колекцією ґерданів панни Озаркевичівни, помітили вражаючу схожість тех­ніки і матеріалу покутських ґерданів і подібних оздоб з бі­серу, знайдених при муміях у староєгипетськнх похован­нях.

   Коли йти далі на північ від Дністра, характер народ­ного вбрання знову міняється. Крій стає довшим, доходить аж до кісточок, вишивок щораз менш, взори і кольори ткання все простіші, одноманітніші, аж врешті у бага­тьох околицях Поділля, особливо там, де зовсім не сіють льон, домашній матеріал навіть зовсім зникає з одягу і його заміняють нецікаві і будь-як скроєні вбрання з дреліху і перкалю.