Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ЕТНОГРАФІЧНА ЕКСПЕДИЦІЯ НА БОЙКІВЩИНУ



З метою вивчення українського населення Карпат, зокрема бойків, у побуті лх збереглося багато архаїчних елементів матеріальної та духовної культури, Франко в 1904 році взяв участь їв етнографічній експедиції на Бойківщину за ршрутом: Мшанець-Лютовиська-Дидьова-Локоть-Бориня-Сморже-Ла-ше-Тухля-Славсько-Гребенів-Сколе, Вижне і Нижнє Синевідсько-Крушельниця. У результаті появилась ґрунтовна праця «Етнографічна експедиція на Бойківщину», опублікована в журналі «Zeitschrift  für österreichische Volkskunde», Jahrgang. I-II Heft. Wien, 1905, crop. 17-32; III-IV, стор. 98-115.

Автор виявив себе глибоким дослідником матеріальної культури бойків. Надзвичайно цікаві, зокрема, описи решток старовинних господарських будівель та споруд.

При аналізі певних явищ І. Франко шукає в культурі й побуті бойків спільних рис з рештою населення Східної Галичини і всієї України. Характеризуючи, приміром, поселення с. Бандрова, яке має спільні риси з іншими поселеннями Східної Галичини, автор наголошує на локальних особливостях жител Дидьової, Локоті й Лютовиськ.

Типовим житлом бойків автор вважає будівлі с. Мшанець, що споруджені під спільним дахом.

В центрі  уваги дослідника - житлові будівлі та їх внутрішнє обладнання. Для обстежуваної автором території характерна хата, поділена на дві кімнати із спільною піччю. Дослідник вважає це залишком спільного життя великої сім'ї (за друга, община).

Внутрішнє обладнання Бойківської хати просте і скромне.

Характеризуючи одяг бойків, І.Франко відзначає його простоту, відсутність на ньому багатоколірних прикрас, на відміну від гуцульського. Більш різноманітний у порівнянні з чоловічим жіночий домотканий одяг, зокрема поясний. З побутових виробів господарського вжитку дослідник описує вироби з кори, металеві предмети, ткацькі знаряддя. Основна риса  бойківської матеріальної культури - це практичність і доцільність.

Характерно, що І.Франко для кожного явища матеріальної культури подає місцеві народні назви. Велике науково-пізнавальне значення мають численні зарисовки та фотографії, зроблені під час експедиції.

Грунтовна праця Івана Франка, опублікована близько сімдесят років тому, перекладена на українську мову і ввійшла до видання письменника (36-й том стор. 68-98).

Пропонуємо увазі читачів статтю Івана Франка в перекладі з німецької мови.

І                       

За дорученням Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а також Товариства австрійської етнографії у Відні протягом минулого літа організоване у Львові наукову експедицію для антропологічно-етнографічного дослідження так званої Бойківщини. До складу експедиції входили: автор цих рядків, який, на жаль, міг відбути лише одну частину цієї подорожі, професор Федір Волков з Парижа, Зенон Кузеля - слухач університету у Відні, а також інженер Павло Рябков з Росії, що брав участь лише в останній частині подорожі. Після попе­реднього листування вирішено було охопити, у зв'язку з обмеженим часом, ли­ше частину бойківської території, пройти приблизно від Лютовиськ до Лавочного гірськими стежками, і від Лавочного аж до Синевідська, вздовж річок Опір та Стрий, паралельно із залізницею. Цей план і був виконаний.

Загалом експедиція тривала трохи більше місяця (від 18 серпня до 24 ве­ресня), причому два учасники - професор Волков І 3. Кузеля - працювали без­перервно, д-р Франко 5 вересня повернувся до Львова, а Рябков щойно 15 ве­ресня приєднався до експедиції. Експедиція ставила завданням зібрати пере­важно антропометричні матеріали, знімки типів І одягів, також предмети мате­ріальної культури, зокрема, їх зразки і зарисовки для музеїв Наукового това­риства ім. Шевченка і Товариства австрійської етнографії. Ділянка фольклору і так званої описової етнографії (звичаї, народні вірування) були нами при­нагідно зачеплені, бо час для докладної збиральницької роботи в цій галузі був обмежений і невідповідний (в горах тривали гарячі польові роботи) та й сили експедиції були замалі. З цією метою експедиція була забезпечена повним антро­пометричним апаратом системи Манув'є та двома фотографічними апаратами; крім цього, у Львові відкрито мале фотоательє, де П. Рябков проявляв також вислані йому фотонегативи; таким чином стало можливим виготовлення невели­ким коштом значної збірки фотознімків (близько 500 штук).

Вся взята до уваги територія обстежена експедицією не рівномірно. При­стосовуючись до місцевих обставин, ми в одних місцевостях були коротше, в ін­ших довше, а деякі смуги лише переїхали, фотографуючи тут і там цікаві спо­руди (церкви, хати) або типи одягів. Маршрут був визначений так: вихідним пунктом стала для нас мала залізнична станція Устрики на Перемишлянсько-Лупковицькому залізничному шляху, звідки ми переїхали до віддаленого за 20 км села Мшанець (по-народному Пшенець), де зустріли сердечний прийом, інтелігентну активну допомогу та сприяння з боку українського священика Ми­хайла Зубрицького-видатного українського історика і етнографа, дійсного члена Наукового товариства ім. Шевченка і доброго знавця західної гірської Бойківщини (сам за походженням бойко).

Тут ми пробули 10 днів. Виявилося, що вибір Мшанця як першої робочої зупинки нашої експедиції був дуже щасливий, бо це село розташоване надзви­чайно вигідно - як завдяки збереженню стародавніх рис у культурі та способі життя, так і, з другого боку, через його дуже жваві торговельні зв'язки з гу­цулами на сході і лемками на заході (особливо завдяки торгівлі живими вівця­ми); воно утворює місток між тими двома етнографічними групами українського народу, що теж залишило свої сліди на місцевій культурі. Тут також зібрано основний фонд колекції бойківських предметів,  які  тепер є  власністю  Музею австрійської етнографії та які будуть нижче докладніше описані. З Мшанця зробили ми екскурсію в сусіднє містечко Лютовиська, саме в дні великого яр­марку худоби (26 серпня), що внаслідок тривалої посухи і загрозливої нестачі паші та великого падіння цін на живу худобу "проходив доволі мляво. Тут ми закупили кілька запропонованих нам предметів, виготовлених у місцевому стилі, а також чимало своєрідних силянок, виготовлених селянками; жінки продавали нам їх просто з шиї.

Другою більшою зупинкою було село Дидьова, розташоване над Сяном, майже за 30 км від Мшанця і 20 - від Лютовиськ, парох яких Іван Кузів також є видатним етнографом і добрим знавцем бойків. На жаль, погана погода пере­шкодила нам зібрати тут колекцію і провести такі ж докладні дослідження, як у Мшанці. Незважаючи на це, тут теж зроблено вимірювання та фотографічні знімки, оглянено селянські хати і закуплено в сусідньому селі Локоть декілька музейних предметів.

З Дидьової пішли через Локоть, Тирнаву, Турочки до містечка Бориня, де експедицію дуже гостинно прийняв місцевий парох Г. Мороз, в якого вона про­вела чотири дні. Тут знову зроблено вимірювання, знімки і дещо закуплено, потім експедиція поїхала через Висоцьке-Вижнє до Сморжа, там переночувала і наступного дня подалася до Лавочного. Тут об'їжджено лише долину Опору від станції до станції: Лавочне, Тухля, Славсько, Гребенів, Сколе і Синевідсько, причому експедиція користувалася гостинністю і щирою допомогою українських священиків - Качмарського, Давидяка, Мінька і Строцького. Незважаючи на погану погоду, зроблено екскурсію до Крушельниці і на цьому експедиція за­кінчилася.

Експедиція не мала ані можливості, ані наміру дати вичерпну картину цього під деяким оглядом гідного уваги, а дотепер ще мало дослідженого гірського населення - бойків. Це була, по суті, тільки спроба, зроблена більше для того, щоб зафіксувати найбільш цікаве й те, що пізніше треба було глибше й ширше дослідити, щоб встановити головні риси терену, аніж - щоб вичерпати предмет дослідження. Тому наведені нижче спостереження про бойків є поверховими замітками туриста, (який, щоправда, раніше декілька разів уже знайомився з краєм і населенням), радше поясненнями до зібраних предметів, ніж резуль­татом точного етнографічного вивчення. Водночас треба відразу зауважити, що експедиція-якщо йдеться про кількість і якість проведених вимірювань на живих людях (загалом близько 300), а також про кількість зроблених фотогра­фій (близько 500) і число зібраних предметів (з дерева, рогу, соломи, з різних металів, частин одягу, прикрас, моделей) - не лише перевершила все, що досі на цій території було зроблено (етнографи і музейні збирачі дотепер майже не цікавилися бойками), але загалом започаткувала систематичне дослідження ма­теріальної культури і типів цієї етнографічної групи.

Що стосується теперішніх досліджень, то ще в 30-х роках XIX сторіччя за­початкував їх український священик і письменник Іван Вагилевич, вміщуючи статтю про бойків в «Casopis ceskeho Musea» в 1839 році. Вагилевич був мово­знавцем, а не етнографом, і тому його зауваження не позбавлені історичної та мовознавчої фантазії, а для етнографа майже не являють вартості, вони не дають нічого з костюмології, історії будівництва, звичаїв і обрядів, а в характеристиці  типів обмежуються загальними, часто моралізаторськими фразами. Цікавими в нього є дані про бойківську територію, характеристика діалекту та дуже скромний фольклорний матеріал, записаний з уст народу.

Ще скупіші дані тогочасних польських етнографів, зокрема Войціцького, що в своїх численних компіляціях торкався також бойків, але поза загальними фразами, деякими  піснями,  приказками  нічого  важливішого  не зміг дати.

Першою людиною, що з сучасною науковою підготовкою об'їздила частину бойківської території та опублікувала висновки своїх спостережень, був покій­ний професор Краківського університету і член Академії Ізидор Коперніцький. Я мушу про його експедицію дещо сказати, бо також брав у ній незначну участь. А саме-ще в 1886 році листувався з шановним і дуже симпатичним видавцем «Zbioru wiadomosci do antropologii krajowej» і переслав йому збірку бойківських весільних пісень та звичаїв з Лолина, що вийшла в XIII томі «Zbioru». Вже тоді я розвинув у. листі до Коперніцького план етнографічної експедиції на бойківську територію під патронатом Краківської академії і - на випадок, якщо б він побажав очолити справу,- я запропонував не тільки особисті послуги, але й брався також зацікавити групу молодих студентів та знайомих мені сільських священиків і, таким чином, організувати помічників для запи­сування народних пісень, казок, звичаїв, проведення вимірювань і т. д. Коперніцькому сподобався мій план, він визнав важливість дослідження цієї тери­торії, проте із невідомих мені причин до організації такої експедиції не дійшло, і доктор Коперніцький обмежився тим, що сам зробив подорож і просив мене назвати йому відповідні пункти обстеження та дати рекомендації до знайомих мені місцевих парохів. Він справді відвідав частину тепер нами дослідженої території (Лютовиська, Дидьова, Тухля), зробив антропологічні вимірювання, зібрав діалектографічний та фольклорний матеріал (особливо народні загадки), а також здійснив інші спостереження. Але, на жаль, через деякі причини ви­сновки його екскурсії позбавлені вартості. По-перше, він не мав у своєму роз­порядженні видатних фахових збирацьких сил, а сам зібрав дуже мало фоль­клорного матеріалу, до того ж те, що він зібрав (збірка народних загадок), досі не опубліковане. По-друге, Коперніцький хотів відразу охопити занадто велику територію, заселену українцями (лемками, бойками і гуцулами), що, зрозуміло, могло призвести лише до поверховості. По-третє, в тій галузі, де він виступив, так би мовити, як відкривач, в галузі антропометричній і антрополо­гічній, він був недостатньо забезпечений, не мав фотоапарата, а з антропоме­тричних мав тільки застарілий прилад для вимірювання черепа. Всюди, куди він прибував, робив дуже мало вимірювань, отже, результати його вимірювань і спостережень, опубліковані в його «Zbiorze», зовсім не відповідають сучасним науковим вимогам і  містять переважно неправильні і передчасні висновки.

В останніх десятиріччях XIX століття в Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові виник центр наукових досліджень і публікацій, який, завдяки сприят­ливому збігові обставин, також обіцяє зробити багато корисного для етногра­фічного та етнологічного дослідження країни і дійсно дотепер уже досяг біль­шого, ніж це було під силу попереднім поколінням. До цих обставин я мушу передусім віднести спільну працю окремих людей, які безкорисливе самопожерт­вування в ім'я науки і любов до власного народу поєднували   з   ґрунтовною науковою підготовкою... Важливо те, що в розпорядженні Товариства є над­звичайно здібні та пильні збирачі етнографічних і етнологічних матеріалів (можна назвати хоч би секретаря Товариства В. Гнатюка, гімназійного вчителя О. Роздольського, вчителя реальної школи В. Шухевнча, священика М. Зубрицького і народного вчителя Л. Гарматія), діяльність яких дала змогу присвя­тити етнографічним студіям в Товаристві дві серії публікацій: «Етнографічний збірник» (дотепер 16 томів)-для фольклорного матеріалу та «Матеріали до українсько-руської етнології» - для дослідів і збирання в галузі доісторичної археології, антропології та описової етнографії (дотепер 7 томів). Хоча жоден з цих томів не був спеціально присвячений Бойківщині, все ж у них появилася низка чудових праць і матеріалів з етнографічного дослідження цієї території. Так, М. Зубрицький видав ретельно складений календар свят і звичаїв із Мшанця та його околиць, далі - основану на документах і народних переказах стат­тю про годівлю овець і торгівлю ними у Мшанці. В. Гнатюк помістив у VI томі «Етнографічного збірника» велику кількість народних анекдотів, які запи­сав саме у Мшанці. Крім того, в повідомленнях Товариства з'явилася стаття проф. Грушевського про знайдені бронзові мечі в Комарниках біля Борині, в бойківських горах, М. Зубрицький опублікував статтю - основану на народних переказах та документах - про голодні роки 1846/47 в бойківських горах,   В. Охримович подав цікаву публікацію про залишки комунізму в бойків; В. Гна­тюк- невелику розвідку до діалектології бойків. Ті та раніше надруковані в різних періодичних публікаціях роботи (М. Зубрицький: «Село Кондратів» у ви­даванім мною журналі «Житє і слово»; В. Охримович: «Етнологічні заува­ження»- там же; Ольга Франко: «Сімейне життя бойків», видрукувану в одно­му з альманахів; Іван Кузів: «Весілля бойків в Дидьовій, видрукувану в «Зо­рі») становлять основні результати дотеперішньої збиральницької та дослідни­цької роботи про цю цікаву етнографічну групу українського населення. Об'ємиста, видана польською мовою книга пані А. Гринбергової, опублікована і пре­мійована музеєм Дзедушицького у Львові,- про округ Старе Місто (тепер Старий Самбір), що охоплює майже виключно бойківські поселення, не має майже ніякої наукової вартості, бо авторка підійшла до своєї роботи без будь-якої наукової підготовки, в неї не було елементарних лінгвістичних та етногра­фічних знань, необхідних для такої роботи.

II

Мабуть, не буде зайвим сказати, що карпатські гори в Галичині, за винят­ком малого клина на заході, заселені майже виключно українцями. Від містечка Пивнична українські поселення тягнуться на схід, де вони біля Кут пересту­пають галицький кордон І далі в Буковині сягають по Кирлібаби. Це населення утворює три етнографічні, а головно діалектологічні, досить чітко окреслені типи: лемки, бойки і гуцули. Лемки заселяють більшу частину західних гір, вклинив­шись з одного боку між польські поселення, з другого - втискаються між сло­ваків і на угорській частині сягають аж до Ціпса. На схід розтягаються їх по­селення до містечка Лютовиська. Ця стійка історично й ентографічно група досі залишається загадкою. Повне дослідження її території є настійною вимо­гою етнографічної науки. Середню частину гір від Лютовиськ до Делятина заселяють бойки, а східну частину - гуцули. Завдяки надзвичайно щасливим об­ставинам останні віддавна привернули до себе увагу і стали предметом доволі широких студій. Тут можна назвати хоча б праці Бідермана, професора Кайндля  і Шухевича,  а  за  останній час - також   професора   Волкова.

Щодо бойків, то передусім слід зауважити, що вони на всій своїй терито­рії, порізаній багатьма крутими ланцюгами гір, не становлять однорідної маси. Навпаки, крім багатьох спільних рис відкривають уважному етнографові більш-менш стільки відмінностей, скільки на цій території є річкових русел, що зви­чайно обумовлюють місце поселення і роблять можливим жваве спілкування. Ми під час екскурсії, відвідавши лише частину краю - між горішнім Дністром і горішнім Сяном, а потім по руслах рік горішнього Стрия і Опору,- зауважили дві доволі різко окреслені відмінності, про які мова йтиме далі.                     

Ім'я бойки (називний відмінок однини бойко, жін.- бойкиня) є кличкою, яку дають мешканці долин мешканцям гір. Вони самі називають себе не так, а - верховинці, горяни (тубільці гір, поселенці узгір'я). Про походження назви «бойко» віддавна ведеться жвава суперечка в українській пресі; навіть виво­дили назву від кельтських воєн, однак ця дискусія не дала позитивного резуль­тату.

Коли йдемо від міста-фортеці Перемишля через Лупків на Угорщину і вхо­димо за станцією Хирів у гори, то опиняємося на території бойків. Гори тут ще не високі, більше покриті лісами (звичайно, дуже прорідженими); поміж високими гірськими пасмами розтягаються великі горбковисті долини, попере­тинані численними, переважно маловодними потоками. Села при шляху (Коросно та інші) не мають ніяких типових ознак. Великий, магістральний тракт скрізь розсіяв сліди свого впливу: великі муровані стодолоподібні будинки, че­пурні вілли, характерні для всієї Галичини єврейські корчми і т. д. Хіба не могли б зацікавити уважного етнографа доволі густо розсіяні  в долинах  і  на схилах гір примітивні обороги найрізноманітніших зразків. Можливо, не зайвим буде тут докладний опис цієї дуже характерної для всіх карпатських гір госпо­дарської споруди.

Із дубових, товщиною в руку, добре висушених колод обтісують бруси від З до 4 м завдовжки;  у двох на обох кінцях роблять довгасті  отвори, немов вушко в голці, інші дві на обох кінцях відповідно зарізують. Потім складають їх у квадрат і в усі плоскі кінці забивають дерев'яні кілки. Далі верхні внутріш­ні краї дещо стісують І в них висвердлюють на відстані від 15 до 20 см грубим свердлом скісні отвори, завглибшки на палець, так, щоб вони всі вказували на спільний центр. В ці отвори вкладають гладкі, прямі, завдовшки 2-3 м і до­сить товсті соснові жердини, що вгорі сходяться і скріплюються міцно сплетеним з хмизу вінком. До цих жердин прикріплюють довгі тонкі ліщинові поперечки, на відстані 20-30 см одна від одної, і цей стіжкуватий каркас покривають соло­мою.   Це  виконують  таким   способом:   беруть  звичайну,   очищену  від  бур'яну житню або пшеничну солому, набирають її жмут, який прикріплюють до най­нижчої поперечки; поруч з першим тісно, як тільки можливо, кладуть другий жмут соломи, потім третій і т. д., аж поки не обшиють ними весь низ. Вище таким же способом  прикріплюють наступні  шари жмутів,  вершок  покривають великою, туго зв'язаною солом'яною шапкою і поверх ще -глиняною «макітрою». Виготовлений таким способом дах доволі важкий;  тепер йдеться про те, щоб дати йому підвалину. На місці, де його споруджено, або де він остаточно по­винен стояти  (звичайно, будують його саме там), викопують під його чотирма вуглами чотири доволі вузькі отвори, на  1  м завглибшки і в них прямовисно вкладають чотири-товщиною від 8 до 10 см, і довжиною від 4 до  6 м - стовпи, утрамбовують навколо них землю і часто ще закріплюють їх у землі великими клинами. Ці стовпи ставлять так, що кінець кожного проходить крізь отвір у вуглі даху, тож ця квадратна пірамідальна споруда спочиває на чоти­рьох стовпах, і її можна на них піднімати або опускати. Піднімання здійснюєть­ся простим дуже дотепним способом. У всіх дубових брусах, там, де вони по­парно утворюють вугол, виверчують по одному отвору на відстані 20 см і до кожного прикріплюють скручену з дерева линву - (ужву)  так, щоб вона обі­ймала прямо наставлений кілок. Тягнучи дужими руками за ці дерев'яні линви, прикріплені на всіх вуглах, господар піднімає дах поступово, один вугол за дру­гим; іноді для цього стають на драбину.  Як  тільки дах піднімуть  угору,  він своїм власним тягарем зависає на тому місці і не потребує ніякої підпори. Якщо треба його опустити, то знову дах дещо піднімають угору, аж поки дерев'яна линва не звільниться на кілку, тоді його рукою, по кілку, опускають до потріб­ного місця, вільно завішують. Так виникає примітивна,  але вельми практична будівля, яка служить для збереження сіна, соломи і збіжжя,  і дах якої при заповненні  піднімають,  при  спорожнені - опускають.  Уся  будівля  зветься   по-українськи «оборіг», по-польськи  «brоg»;  вертикальний дерев'яний  кілок  нази­вається «оборожина», дубові  бруси - «огнида».   Етимологія  слова   «оборіг»   не­ясна, його виводять звичайно із слов'янського кореня «брег»   (німецького «Ьєг-gen»),  що, зрештою, також правильно;   сумнівним  є тільки, чи  воно   утворене безпосередньо   із   слов'янського   кореня,   чи   виникло   з   німецького   «Heuberge». В  Шредера  «Reallexikon   der  indogermanischen  Altertümer»  я  не  знайшов   ані слова Heuberge (йому відповідає старе Ferme), ані докладного опису цієї спо­руди, то не буде, може, зайвим поділитися тут моїми спостереженнями  про її географічне поширення. У Східній Галичині виступає вона   (ця споруда.- К. М.. В. В.)   переважно  в  горах   і   в   багатому  на   ліси   підгір'ї;   здається,   що   русла Дністра   і  Бистриці  коло  Станіслава   становлять   межу   її   поширення   на   ПІВНОЧІ, Полтви   і   Бугу - на   сході.   На   галицькому   Поділлі,   як   і  на   наддніпрянській Україні, оборіг невідомий. В Західній Галичині зберігся головно в горах і звідти переходить на Моравію і Чехію, потім виступає знову в альпійських країнах; один з таких оборогів я бачив торік на Ломбардській низовині недалеко Венеції, а з «Leipziger illustrierten Zeitung» (річник 1902) довідуюсь, що він зберігся ще тут і там у старих селянських господарствах біля Гамбурга. Можливо, що ці мої замітки заохотять декого до ближчого вивчення цієї цікавої споруди.

З вікон залізничних вагонів ми могли лише спостерігати, як ці старовинні селянські споруди різко змінюють свою форму й модернізуються. В одному місці зникли старі, виготовлені з дерева та соломи шатроподібні піраміди і квадратний дах, з дощок або з юнтів, уміщений поміж чотирма стовпами1, в Ін­шому- не побачиш уже примітивного механізму для піднімання даху, стовпи просвердлено на рівномірних відстанях, а дах підпертий міцними дерев'яними кілками. В долинах, де частим гостем є повінь І сіно в оборогах могло б зіпсу­ватись, бачимо, що його нижню частину, заввишки 1,5-2 м., перебудовано на повітку-стайню - або для худоби, або для свиней, чи то навіть на літне житлове приміщення.

Перше бойківське село, яке ми відвідали,- це Бандрів; у ньому, крім ко­рінного українського населення, є також німецька колонія, і ми мали змогу спостерігати відмінності між німецьким і українським способом поселення. Якщо німецькі хати стоять з обох боків вулиці рядами і доволі скупчені, мають малі квіт­ники перед вікнами, декілька криниць з високими журавлями-ще далі спереду, на вільному місці біля вулиці, вікна звернені до вулиці, а городи далеко поза хатами, в українців - навпаки: хати стоять і тут і там, розкидані посеред горо­дів з головної вулиці ведуть до них довгі та вузькі провулки. Кожна хата, очевид­но, побудована на місці, яке власникові видавалося найвигіднішим, криниці викопані у віддалених, тихих місцях, вони здебільшого затінені прастарими вер­бами. Криниці відносно неглибокі, цямриння їх з суцільного видовбаного сме­рекового пня, інколи від 1,5 до 2 м у діаметрі. Хати мають лише одну спільну рису: всі вони вікнами звернені на південь. Хочу зауважити, що все це типове для українських хат у Східній Галичині. Проте нам доводилося бачити цікавий виняток із цього правила: в Дидьовій, в Локоті і частково в Лютовиськах, де хати звернені не на південь, а на схід, отож у    Дидьовій, де дорога пролягає вздовж села із заходу на схід, всі хати, звичайно, крім єврейських, звернені  сліпими вузькими боками до вулиці. Наскільки цей звичай поширений і чим він пояснюється, не беруся судити. Лише в Мшанці ми мали нагоду докладніше до­слідити типовий спосіб будівництва місцевих бойків. Характерним для цього способу є те, що хата і всі господарські будівлі споруджені в ряд, під одним дахом. План цього виду типової хати я можу тут показати на прикладі хати Федора Цмая.

Це будівля в 48 м завдовжки і 26 м (мабуть, помилка.-К. М., В. В.) завширшки, з вікнами, зверненими на південь, на просторе подвір'я, будівля споруджена з товстих, зовні  не тинькованих обаполів, під високим солом'яним дахом, з критою галереєю, що йде вздовж усієї будівлі.

Чим заможніший селянин і чим більша його земельна ділянка (первісно всі земельні ділянки були одної довжини - від межі і до межі села і відрізнялись лише шириною), тим довша будівля, і тим більше в неї приміщень і підвалів. Проте тепер, через численні поділи, важко знайти таку будівлю, яка б зберегла свою первісну довжину. Де ділено первісну земельну ділянку по її ширині, там нерідко розподіляють по­здовж, на дві частини, ста­ру хату та відповідно пере­будовують її, очевидно, ліву половину перебудовували на житлове приміщення, або частину господарських буді­вель відділяли від хати; іноді будували її під пря­мим кутом або будували окремо. Таку дводільну хату ми бачимо в господарстві Івана Сухого, про яку ще йтиме  мова...

Як поступово поділ зем­лі впливав на спосіб забу­дови, найкраще бачимо на прикладі комплексу будин­ків сім'ї Пірнака.

Спочатку майже весь комплекс був власністю од­нієї людний, діда сьогодні­шньої сім'ї Пірнака. Будин­ки А і В утворили суціль­ну споруду, інших не було. Але сини того Пірнака по­ділилися. Розділили між собою     батьківську     хату і, оскільки одна половина господарських споруд була перебудована в новий житловий будинок, мусили виникнути тепер будинки С і Д. Згодом дійшло в сім'ї Пірнака до нового поділу і будинок Д, як це було перше, знову частково перетворено на хату, а саме так, що комора одержала залишені три звичайні вік­на (звернені на південь, хоча від вузького боку будинку !), зате лишилась без дверей. Лише з току було вставлено в цій оригінальній кімнаті необхідні двері. До цієї нової хати прибудовано нову господарську споруду F. Але і в сім'ї Григорія Пірнака дійшло до нового поділу, тож з'явилося житло Е і при ньому господарська будівля G.

Окиньмо поглядом бойківську хату. Найперше мою увагу привернуло те, що майже всі хати в Мшанці мають три вікна. На долах, оскільки мені відомо, такого не буває. Хата Івана Сухого має навіть чотири вікна, а всередині влашто­вана так, що, по суті, розділена на дві кімнати, які мають спільну піч і, крім цього, одну малу англійську кухню і спільний стіл. В інших місцевостях нікому не спало б на думку дводільну кімнату так улаштувати, зробили б скоріше дві кімнати і розділили сіньми.

Це перші помітні сліди спільного життя великої сім'ї (подібно як в індій­ських joint family і сербських zadruga), яка дотепер трималася в тому закутку Бойківщини. В Мшанці ті сліди вже досить слабі; в основному є лише чотири хати, де живуть великі сім'ї. Ми оглянули докладніше тільки одну з них - а саме хату згаданого Івана Сухого: його сім'я складається загалом з 13 осіб, він сам зі своєю дружиною, два одружені сини зі своїми дітьми, крім того, третій син живе в Америці та посилає всі заощадженні гроші батькові додому. Іван Сухий є засновником цієї сім'ї в повному значенні того слова. Він при­йшов у прийми до сім'ї своєї дружини; там була мала сім'я; він двічі погорів і теперішню хату, якою пишається,  побудував з єдиної купленої смереки. Ши­рокі метрові обаполи в стінах роблять його розповідь доволі Імовірною. До сво­го господарства кілька років тому докупив він гарну ділянку (8 до 10 моргів), у сусідньому селі й веде все господарство зі своїми синами, не думаючи про його поділ.

«Ми живемо, дякувати богу, в згоді, - розповідав мені старий Іван, - сини в мене слухняні та й я також нічого без цих не роблю. Також жінки згідливі й працьовиті». Я спитав Його, чи давніше була така велика сім'я, як тепер,- він не знав, що мені на це сказати. Він сам не проживав ані в батьківській хаті, ані в хаті свого тестя в такій великій сім'ї. «Це бог дав мені, бо я зав­жди і всюди вмів давати собі раду, і так ми живемо разом». Він, очевидно, гордий із своєї сім'ї, зі своїх порядків у хаті.

Оновлено 19-09-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка