АДАМ МІЦКЕВИЧ ДО ГАЛИЦЬКИХ ПРИЯТЕЛІВ

Бажаючи подати в "Літературно-науковій бібліо­теці" перекладом дещо з творів Адама Міцкевича, я зу­пинився поперед усього на його невеличкій прозовій праці "Do przyjaciol galicyjskich", що хоч написана зі спеціаль­ною метою, в відповіді на певні спеціальні питання, все-таки заслугує на пильну увагу не лише історика польської літе­ратури, але також кожного, хто слідить за розвоєм полі­тичної думки в польській суспільності, а надто має особливу і'досі не передавнену вагу для нас яко одинокий випадок, де великий польський поет доторкнувся пекучих справ нашої країни й нашого народу. До сього вибору склонило мене в значній мірі й те, що сей Міцкевичів лист, многоважний документ не лише для ілюстрації поглядів самого Міцке­вича, але також для зрозуміння многих дуже важних мо­ментів галицької історії від самого часу його написання, досі якось ані з польського, ані з руського боку не був від­повідно до його важності коментований, а навіть многим полякам, і то не лиш ігнорантам, а й запаленим ентузіа­стам лишається зовсім не звісним. Трохи чи не перший, що звернув пильнішу увагу на сей лист і на його значення для розвою польської пропаганди в Галичині, був русин, по-кіійний] д-р Остап Терлецький, який у своїй праці «Літе­ратурні стремління галицьких русинів» («Житє і слово», IV, 129-131) подав перекладом частину сього листа й при­святив йому декілька уваг, що, по моїй думці, зовсім не вичерпують його значення,а навіть подекуди, приводячи його в зв'язок з партизанською експедицією Залівського* з р. 1833, ставлять його в зовсім фальшивім світлі. От тим-то подання повного тексту   листа   і   пояснення   його   без огляду на план якоїсь більшої праці, як се було у Терлецького, видалось мені не зайвою і навіть дуже вдячною темою.

Міцкевичів лист «До галицьких приятелів» у тій формі, як був надрукований зразу в „Bibliotece ludowej" у Па­рижі 1866 р., а потім у збірнім виданні Міцкевичевих тво­рів,   упорядкованім,   мабуть,   сином   поетовим  Володиславом, не має ані дати, ані адресу. Зі змісту його видимо, що був написаний у Парижі, де жив Міцкевич від  половини 1832 р. Сам автор у вступі говорить, що його лист був від­повіддю на ряд запитів, сформульованих кружком галиць­ких «обивателів» і пересланих на руки Осипа Залеського, брата звісного поета Богдана Залеського. А впорядчик ви­дання Міцкевичевих творів з р. 1880 у ноті, доданій до сього листа, говорить, що сей лист був написаний рівно­часно з вирушенням Залівського на його шалений партизан­ський   похід   і   рівночасно   з   публіцистичною  діяльністю Міцкевича в паризькій часописі «Pielgrzym polski», отже, десь при кінці 1832 або в початку 1833 року. Додає також сей впорядчик, що Міцкевич відчитав свій лист у тіснім кружку, зложенім з Богдана й Осипа Залеських, Гната До-мейка і Кароля Ружицького. Чи був він висланий до Га­личини і на чий адрес, про се впорядник не згадує нічого, додає  лише,   що   його  брульйон   віднайшовся   в   паперах Міцкевича і був опублікований аж у 1866 році. Та про те ми не можемо сумніватися, що сей лист був висланий до Га­личини  і був тут звісний многим людям; багато пізніших подій   відбувалося   мов   виразне   виконання   Міцкевичевої програми, зачеркненої в тім листі; ті самі думки повторяють інші люди на різних кінцях Європи.

Звісні нам біографічні та історичні матеріали позволяють хоч у приближенні дещо докладніше змалювати пору написання сього листа, осередок і настрій, якого він був випливом, а також адресатів, для яких він був призна­чений.  Попробуймо роздивитися в тім матеріалі.

Як звісно, по упадку повстання 1831 року велика часть польської армії, а власне вся ЇЇ старшина, починаючи від офіцерів і геть угору, вийшла за границю і з часом зібра­лася у Франції. Се була т[ак] зв[ана] польська еміграція, що відтепер аж до самого 1863 р. мала мати важний і в значній мірі фатальний вплив на розвій польського, та й не лише самого польського народу. Ось що пише про склад тої первісної еміграції Осип Залеський, той самий, що був посередником між Міцкевичем і його галицькими прияте­лями   і  безпосереднім  мотором  до  написання   Міцкевиче-вого листа: «Силою кабінетових трактатів (Пруссії   й Ав­стрії) лиш офіцерам та урядникам (бувшої польської армії) дано дозвіл удатися до  Франції;   підофіцерів і вояків від­ставлено назад до краю; лише мала частина підофіцерів та вояків здужала викрутитися від того розпорядження і роз­добути паспорти до Франції як слуги офіцерів та урядників. Таким  робом, польська   еміграція    складалася   з  різних фігур з різними вдачами, з різними поглядами, а тим самим і з різними бажаннями та надіями. Франція якнайсердеч-ніше приймала польських емігрантів; а що французам було відомо, що до Франції не допущено нікого, лиш офіцерів та урядників, тому всіх уважали офіцерами й урядниками, всіх засаджувано за один стіл. В кав'ярнях, винарнях та ресторанах угощали надходячих емігрантів,   раз у раз го­ворячи про свободу та рівність,  а се дуже легко хапало за серце новоприбулих гостей. Серед нас були також дами й різні женщини: були жінки, доньки та кузинки достой­ників, урядників та офіцерів, але були також жінки під­офіцерів, вояків і слуг, а далі були й молоді маркетанки та вівандієрки,  що з особливої симпатії при батальйонах і швадронах за гроші справляли різні послуги; от так у числі тої жоноти  були особи з едукацією і приличним ви­хованням, та були й такі, яким не ставало й едукації, й виховання і навіть і властивого імені. Отсі-то останні, не набравши в війні ані в таборах світла ані моральності, презентувалися у Франції некорисно, але слова «рівність, свобода та незалежність» так раптово взяли собі до серця, що самі перші відреклися свого походження і свого ремес­ла,   а  понадававши  собі титули обивательок,  дідичок сел або камениць у столиці (бо в малім містечку признати собі домик було їм зовсім не до смаку), понамовляли своїх мужів, приятелів та адонісів, щоб і собі ж поприбирали різні ти­тули,  під якими рекомендувалися французам.

«В перших хвилях уходило все, а навіть щебетливі сотворіннячка, толковані через невідступних молодиків, збуджували милосердя у французів і французок і таким робом пороздобували ліпшу туалету, навіть шалі, капе­люхи  і т.  ін.  Але своїм поступуванням зраджували себе самі; їх почали обминати і не приймати до ліпших това­риств між французками. Незадоволені пані разом з прияте­лями тіла вояжували пару місяців з міста до міста, з де­партаменту до департаменту і вміли знайти способи до здо­бування фондів. Оповідали про свої нещастя, про те, як  їх обрабували москалі, як потратили свої маєтки через конфіскату, і знаходили щедрі запомоги в комітетах, позав'я­зуваних скрізь у ту пору, а навіть жертви від обивателів. Аж   коли   вийшов  урядовий   рескрипт,   яким  призначено польській  еміграції місце  побуту  в Безансоні,  Буржі та Авіньйоні,  де для  них були  визначені  казарми,   мусили й ті пані-обивательки також удатися до казарм і там хоч почасти занятися обов'язками,  від яких хотіли було від­викнути. В казармах емігранти мусили легітимуватися зі своїх військових степенів,  потім їх поділено на компанії і заведено між ними зовсім військову організацію та муш­тру».

Тим часом у Парижі позбиралися верховоди повстання, генерали, полковники, а поперед усього кн. Адам Чарторийський, бувший міністер   царя Олександра І  і претен­дент до польської корони. Ще в січні 1831 р., отже, в самім розпалі повстання, зав'язався старанням   Леонарда   Ходзька   комітет  французько-польський;   його   головою  був славний генерал Лафаєт, а членами між іншими Беранже*, Арман Каррель*, Казимир Делявінь*, Гарніє-Паже*, Вік­тор   Гюго*,   генерал  Ламарк*, Оділльон Барро*.   Майже рівночасно з ним зав'язався американсько-польський ко­мітет під проводом Самуїла  Гау та   Фенімора   Купера*. Сі  комітети  мали метою запомагати  повстанню,  та  поки гаразд зібралися, повстання в вересні 1831 р. впало й пришлось запомагати його учасників, а тепер емігрантів. І ось  з кінцем 1831 і з початком 1832 р., коли більші маси емі­грантів почали напливати   до   Парижа,   зав'язався   дня 8 грудня 1831 р. Komitet Narodowy Polski, якого головою  вибрано Йоахима Лелевеля*. Сей комітет дня 25 грудня 1831 р.  видав відозву, характерну для  настрою більшої частини еміграції і значної части польської нації,  харак­терну двома психологічними об'явами: спиханням вини ми­нулого нещастя на зраду власних провідників і гарячою надією на швидку побіду. Ось важніші уступи сеї відозви:

«Вояки! Земляки! Ще раз доля кинула нашу батьків­щину під ноги її заклятого ворога. Ще раз наші брати му­сять хилити шиї перед володарем рабів, перед убійником нашої свободи. Ще раз на долоні вільного чоловіка залізо деспота витисне знак підданства. Ще раз буде злочином називати себе поляком.

Таку долю зготовила нам бездарність або зрада. Без­дарність або зрада! Бо де ж і коли тріумфом оружжя може хвалитися наш ворог? Котре то поле було свідком їх хороб­рості? Де ж коли поляк утікав перед москалем?

А все-таки ми впали! Бо ваші провідники не мали віри в воскресіння вітчини... оглядалися на чуже посередництво або хотіли погодити нас з ворогом...»

Схарактеризувавши коротко хід повстання і його упадок через «зраду», відозва кличе: «Нема вітчини, де нема сво­боди! Сонце не світить для невільника, земля для нього не вдягається в зелень, страва, яку він споживає, робиться отруєю. Перед такою стравою ви уйшли, брати». Далі вказує, як на запоруку кращої будущини, на те, що на­роди Європи й Америки моляться за Польщу. «Всюди лунає голос честі й подяки для вас, усюди перед поляком відчи­няються гостинні пороги, бо його «блукання» - благо­родне. І в тім блуканні  витриваймо! Народів не можна винищити. І ми не згибли!.. Ще ржа не зжерла польського заліза, ще польський кінь заржить під коханим тягарем вояка, під списою улана або кракуса. Ще й нам засяє зоря свободи. Поворот долі-месниці недалекий.

Тим-то не вертайте як слуги туди, де можете ввійти переможцями. Не вертайте на землю, збруднену стопами башкира Нехай долоня свобітного поляка не стисне доло­ні слуги деспота. Бо прийде та хвиля, коли голос труби покличе нас на батьківські ниви. Там відчиняться могили наших покійників і з їх костей вийдуть месники. Підемо викликати їх тіні, але з оружжям у руках. Польща, Поль­ща Ягейлонів*, незалежна, свобідна - або вічна смерть! Отеє  наш  оклик!»

Навіть пам'ятаючи, що се був час романтизму, коли люди впивалися великими словами та гучними фразами не дуже дбаючи про їх зміст, і що отея відозва була звер­нена до людей, що ще не мали часу охолонути від гучного походу через Німеччину та Францію, який позволяв їм на хвилю забути мізерію та горе, полишене в ріднім краю, навіть пам'ятаючи се все, нам нелегко буде зрозуміти той брак усякої самокритики, застанови, той брак почуття одвічальності, ту бездонну легковірність та легкодуш­ність, якими подиктована ся відозва. В ній, як у зерні, криються вже зароди всіх пізніших нещасть, які причинила еміграція самим емігрантам і цілому краєві. Не гаючись довго, комітет почав заходитись коло викликання нового повстання на ширшу скалю, головно против Росії. Сі за­ходи обмежилися наразі на писання та розсилання бомбастичних відозв. І так дня 31 грудня 1831 вислано відозву «до народу угорського», по-латині й по-мадярськи, де при­гадано давні зносини Угорщини з Польщею і «дано до піз­нання, що при можливім новім повстанні Карпати не перешкодять мадярам допомагати полякам». Рівночасно вислано обіжник до німців з подякою за щире прийняття емігрантів; окреме письмо вислано до німецького товари­ства для виборення свободи друку, далі два адреси до Альзації й Лотарінгії, а потім до паризького німецько-поль­ського комітету та до німців, зібраних на національне свято в Гамбаху, де піднесено польську справу. Далі ви­слано відозву до італійського народу, до англійської па­лати послів, до Сполучених Держав Північної Америки, а вкінці 12 серпня 1832 р. до народу російського, кличучи його до боротьби з царським деспотизмом .

Та вже з початком 1832 р. почався в лоні польської еміграції заколот. В перших днях січня того року прибув до Парижа Йосиф Залівський, полковник повстання, про якого заслуги в повстанні небагато звісно, але який тепер забажав відіграти визначну роль. Ще в дорозі до Франції він повзяв постанову зорганізувати з недобитків великої польської армії відряди, які би, впадаючи до Росії, хова­ючись по лісах та дебрях і опираючись о загальну (як йому і всім емігрантам думалось) симпатію людності до свободи і до них, борців за свободу, ненастанно шарпали, бенте­жили та підтинали всі воєнні та цивільні інституції й сили наїздника і таким робом чинили йому побут у завойованому краю неможливим. Залівського прийнято в Парижі дуже радо: 9 січня на його честь устроєно бенкет. Він предложив Комітетові  народовому   польському  свій  план  і  не лише одержав від нього уповноваження робити всякі приготування для його виконання, але був надто без вибору кооптований у члени того комітету. Певна річ, що з сього комітету він дістав також немалі гроші, бо зараз він, як каже Борковський, „порозсилав попередніх емісаріїв і до краю, і до еміграційних закладів, щоб зібрати охотників і з ними в оз­наченім часі вирушити до Польщі".

Рівночасно поза рамами Коміітету наріодового польського Залівський зорганізував із емігрантів Towarzystwo Litewskie i Ziem Ruskich, маючи план перенести свою партизанську війну власне на українсько-руські землі Галичини, Волині, Поділля й України. Про мету і погляди сього товариства ось що говорить Борковський (ор. сіі., 13, 14): «Зі свого боку Товариство литовських і земель руських викликало віковічну солідарність (?), яка все лучила поляків, литвинів і русинів, аби ті останні брали участь у недалекій боротьбі за справу спільної вітчини - Польщі цілої, вільної, незалежної. Се питання, все для нас живе, було в 1832 р. надто великоважне, бо терен, при­значений для нової боротьби, крім Галичини, займав Во­линь, Поділля й Україну по обох берегах Дніпра, де живе багато русинів, наших побратимців. Головна потреба була - відсвіжити минуле і вияснити шляхті й селянам, надаючи сим останнім свободу і власність, що вони все були й є поляками-слов'янами і що їх нещастя все йшли від Мо­скви неслов'янської. Се питання, підношене історично й етнографічно від р. 1826 для Західної Європи в писаннях Леонардо Ходзька й інших, було відновлене і рішуче вис­ловлене в лоні Товариства литовських і земель руських. От тим-то подаю тут дві відозви, з яких перша була потріб­на для еміграції, зложеної з різних частин із різних про­вінцій, аби переконати її, що Литва й Русь зовсім не від­риваються від корони, але овшім злучуються з нею тісніше, ніж коли-небудь; друга відозва адресована до краю, щоб дати йому пізнати важність загальної солідарності і під­перти нову боротьбу, яку ми розпочинали».

Згадавши про потребу організа­ції емігрантів для піддержання традиції, витвореної ще Барською конфедерацією, автори відозви кажуть: «Сю потребу відчули литвини й русини, що враз із вами поки­нули рідну землю. І литвини з русинами зав'язали Това­риство литовсько-руське, щоб оголосити світові, що Русь, Литва поділяють долю Польщі, що нема Польщі без Литви й Русі, що Русь і Литва - се Польща». А далі, закликаючи всіх емігрантів до співділання, відозва кличе: «Нехай щез­нуть раз на все всякі відтінки провінцій і партій: ми всі поляки».

Друга відозва (ор. сіі., стор. 15-17) до земляків у краю мовчить зовсім про Русь та її відносини до Польщі, обертається до тих крайових земляків як до самих родови­тих поляків, натомість навчає їх про важність еміграції як ненастанної розсадниці повстан­ня і про важність її емісарів, зазиваючи до щедрих складок та жертв на цілі повстання. Обі сі відо­зви були видані аж у серпні 1832 р. і підписані Цезаром Плятером та Леопардом Ходзьком. Тим часом в лоні емі­грації повіяло іншим духом.

Між членами Комітету польського народового, вибра­ними 8 грудня 1831 р., був також «граф» Адам Гуровський, великий блягер, мабуть, граф з власного надання, вихровата та неспокійна голова. Невдоволений веденням діл у тім комітеті, а може, й роллю та планами Залівського, він виступив із комітету і в початку 1832 р. зав'язав Товариство демократичне. Сучасники - не лише Осип Залеський, що в 1848 році писав про ті події з піною у рота, але й ближчі того часу, прим., Ходзько в листі до М. Рогози з грудня 1832 р., дають пізнати, що Гуровського підозрівано як чо­ловіка,   підкупленого   російською   поліцією.   «Агенти, -пише О. Залеський,- об'їздили заклади, де містились емі­гранти, а представляючися ніби за приятелів польських, видаючи себе раз за французів, інший раз за німецьких емігрантів, старалися позаводити знайомості з недосвід-ною молодіжжю і з новоспеченими обивательками, що в ка­зармах мали вплив на молодіж, на підофіцерів і вояків; нібито з великодушності вони давали тим женщинам гроші на вино, віктуали та напитки, щоб вони запрошували бід­них вигнанців на вечері, снідання та інші почастунки» . Під час таких гос­тин агенти бунтували вояків та підвладних против стар­шини; жінки допомагали їм у тім, і так підготовано думку заснування Товіариства демократичного. Гуровський не гаючись порозсилав своїх вербовників по емігрантських закладах, потворив там секції свого това­риства та поіменував їм старшину. «Поформовані секції носили з обов'язку червоні хустки на шиї та позапускали великі бороди, доказуючи... що в такім строю Христові апостоли, яко вірні республікани та демократи, голосили по світі свіятуї науку» (ор. сіt., 15). «Годі було в ту пору перейти або переїхати через місто, особливо через Пуатьє, де розсілася головна секція, бо демагоги так сильно були заражені мізковою горячкою, що, водячися купами попід руки по містах а навіть по шляхах, так гаряче займалися до­казуванням своєї вірності для основателя секти, що зачіпали прохожих вигнанців, розпитуючи, чи належать уже до нової віри, чи ні? Грозили стилетами, вішанням, застріленням та іншими пострахами; наказували, силували до вступлення в ряди, а хто ані погроз не лякався, ані добровільно не хотів приступити, того оголошували зрадником, аристократом, дурнем і негідним поляком» (ор. сіt.,   15-16).

Поодинокі організації та секції порозумівалися зразу при помочі відозв та циркулярів, але сей спосіб швидко не вистарчав. Повстали газети, зразу «Demokrata Polski»*, орган Товіариства демократичного, далі органи інших ор­ганізацій, що потворилися для протиділання сьому товари­ству, як ось: «Zjednoczenie","trzeci Maj". Сварки, що досі клекотіли усно, переллялися на сторінки тих газет; полилися з усіх боків потоки брудоти - підозрінь, демас­кувань, лайок, оборон та протестів-одна з найпоганших калюж, які зазнав XIX вік. Та се була лише частина того бруду, в якім купалася тодішня польська еміграція; го­ловні його хвилі булькотіли на сеймиках, що звалися сек­ційними засіданнями. Ось у який клекіт попав Міцкевич, прибувши в серпні 1832 р. до Парижа. Він, певно, й перед своїм приїздом знав уже дещо про життя еміграції у Франції, але те, що побачив на власні очі, мусило наповнити його душу тяжким болем._. Він, тільки що скінчивши в Дрездені третю часть «Дзядів», носячи в душі план нового епічного твору на ширший розмір, нараз опинився в правдивім пеклі, про яке не то зі смутком, не то з жахом пише в 1834 р. у вступ­ній вірші до «Pana  Тadeusza"

Дуже правдоподібно, що, говорячи про «невчасні на­міри», поет натякав на проектовану тоді (в часі його приїз­ду до Парижа) партизантку Залівського. Правда, поет сил­кувався психологічно зрозуміти й оправдати той нещасний стан еміграції.

Міцкевич не пристав ні до якої партії, ні до якої секти, а пробував станути понад ними, вказати еміграції вищу мету для спільного змагання. Він написав біблійним стилем свої «Ksiegi narodu polskiego I pielgrzymstwa polskiego", силкувався популярними статтями в часописі «Pielgrzym polski» впливати на менше розвинені маси емігрантів, але його голос, хоч робив враження на ближчих та розумніших, прогомонів безслідно в галасі партійної боротьби та безумних авантюр вроді походу Залівського.

Про  що  тут  думати   на   паризькому   бруку,

Приносячи з міста в вухах  повно стуку,

Проклять  і  брехні,   невластивих  замірів,

Надто   пізніх   жалів,   недостойних   чвар?   (польськ.)   - Ред.

А коли до горя цей світ є глухим, не має вуха,

Коли  його щохвилини  вражає новина,

Що доходить з Польщі, як погрібальний дзвін,

Коли  їй  скорої загибелі  бажають  сторожа,

Вороги їх ваблять здалека, як грабарі,

Коли  в  небі   навіть   надії  не  видно,

Не дивно, що вони нудять світом, людьми і собою,

Що втративши розум під час довгих страждань,

Плюють на себе і жеруть одні одних (польськ.).- Ред.

Сей визна­чив свою партизантку на 1833 рік і ще зимою виїхав за фаль­шивим паспортом до Росії, щоб спокійно оглянути терен будущої війни. За ним почали виноситися навербовані ним охотники. Як увесь план, так і вербунок, і надії тих людей були наскрізь фантастичні, подиктовані крайньою легкодушністю. Ось як малює Борковський вербунок у Авіньйоні. Залівський вислав туди Кароля Шлегеля, але сей, мабуть, не доїхавши на місце, згиб у поєдинку. Вислано другого повновласника, Льва Залеського, який прибув у січні 1833 р. Про вербунок, що мав відбуватися в най­більшім секреті, знали всі.

Через кілька днів знало уже про це усе наше підприємство, потім був поінформований французький уряд, і природно, що й представництва наших ворогів також відразу довідалися.

Втягували до цієї кампанії всіх, хто тільки попадався, без огляду на ступінь знайомства з такого роду воєнними діями, на­віть таких - як це згодом з'ясувалося,- що не були готові до само­пожертвування, щоб приректи себе на трудноті, страждання і не­минучу смерть. Щоб стати окружним воєначальником, досить було підписати присягу і вибрати собі округ. Способи проникнення до краю залежали вже від волі і можливостей кожного; забезпечено було, однак, отримання паспортів і, по можливості, матеріальну до­помогу  в Ліоні. Особливо емі­гранти в Безансоні дали себе одурити сими обіцянками і в числі 200 помашерували просто до Швейцарії, щоб ут­ворити резерву для польської революції, що мала вибухну­ти вже в марті 1833 р. Та проте ті «альпійські журавлі» були настільки обережні, що не летіли на свої родинні гнізда, а переждавши якийсь час у Швейцарії і бачачи пов­ну невдачу авантюри Залівського, розбрелись хто куди знав, а найбільша часть вернула назад у Францію. З охот­ників якась часть, не знаходячи на збірних місцях ані паспортів, ані грошей, повертала назад на свої місця; інші вспіли-таки пробратися до Галичини. Сюди прибув із Росії Залівський, переконавшися, що там нікому ані сниться про повстання, і надумався відложити авантюру на другий рік. Але вже було запізно. Деякі громадки охот­ників, зібравшися в Галичині, поперехапувалися за гра­ницю, наробили переполоху в кількох місцях. Ті, що попалися в руки москалів, були повішені та порозстрілю­вані; решту з Залівським половила австрійська поліція і по­запирала в тюрмах; Залівського засуджено на 20 літ кріпості.

Отак сумно скінчилася авантюра,що була причиною тих запитів галицьких обивателів, на які відповідав своїм листом Міцкевич. В тих часах важкого тиску, ненастанного шпіонування, арештів та тяжких кар за всяку тінь полі­тичного підозріння не міг кружок перших-ліпших людей так собі попросту зібратися, побалакати та написати до славного поета ряд запитів про такі інтересні питання, на які відповідає Міцкевич. За самі такі питання, коли б вони дійшли до відома поліції, можна було надіятись у найліп­шім разі кількамісячної або й кількалітньої слідчої в'яз­ниці. Мусили се бути люди випробуваної довіреності, зв'я­зані з собою вузлами сильнішими від звичайної поверхової знайомості. Отже, з деяких споминів тогочасних дідичів та учасників повстання 1831 р. знаємо, що громадка галиць­ких молодих дідичів, вернувши по упадку повстання до Га­личини, зібралася у Львові в однім готелі і зав'язала комі­тет, що мав пильнувати справ польщини, удержувати поро­зуміння членів між собою і з еміграцією. Сей зв'язок не мав ніякої назви і обмежався на самих дідичах; про його даль­шу діяльність ми не знаємо нічого; власті ніколи не наско­чили на його слід, хоча деякі його члени були пізніше переслідувані за належність до інших тайних польських орга­нізацій.

Незалежно від сього кружка існував у Східній Галичині вже в 1832 р. шляхетський комітет запомоги для емігрантів під проводом графа Ф. Кс. Красіцького.  Саля,   який  згадує про сей комітет, недодає, чи він був тайний, чи зав'я­заний за дозволом або хоч за тихою згодою уряду; се остан­нє видається правдоподібним, коли матимемо на увазі прихильне для польського повстання становище тодішнього галицького губернатора гр. Льобковіца.

Чи були в ту пору, перед партизанткоюЗалівського, які інші тайні польські організації в Галичині, напевно не знаємо. Юзефчик у своїх споминах пише, що в пору його приїзду до Львова восени 1833 р. тамошня молодіж «позбу­валася вже останків кнайпового життя, не мокла вже так, як уперед, по пиварнях і каварнях, і бачилося, що її ум зайнятий чимсь важнішим». Чи було вже тоді серед неї якесь тайне товариство, він не знає. «Се лише певне, що серед старшої молодежі на правничім виділі щотижня від­бувалися таємні сходини, обміна думок, брошур і книжок, і що всі сходини супроводились патріотичними співами». Щодо тайного товариства карбонаріїв, перед яким у своїм листі остерігає галицьких приятелів Міцкевич,то хоча Саля подає дату його заснування рік 1833, і навіть момент, коли по повороті Залівського з Росії учасники планованої парти­занки з'їхалися на спільну нараду і постановили наразі відложити вибух повстання на слідуючий рік (М. 5 а 1 а, ор. сіі., стор. 48), то про те ми маємо сліди далеко давні­шого існування сеї модної тоді, хоч і небезпечної забавки в Галичині. Ще в 1826 р. уряд видав був по-німецьки й по-польськи друкований обіжник для Галичини, в якім остро заборонено карбонарські товариства; очевидно, вже тоді уряд мусив мати якісь відомості про розширення тих орга­нізацій у Галичині.