Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Василь Пачовський



Пачовський Василь (1878-1942) – поет і драматург, один з провідних представників літературного угруповання „Молода Муза”, педагог. Вчителював у гімназіях у Станіславі і Львові, в 1915-1918 роках працював у австрійських таборах українських полонених; у 1920-1929 – на Закарпатті, де вчителював у Берегівській гімназії, згодом в Галичині – у Перемишлі і Львові, де й помер. Автор збірки „Розсипані перли”(1901), „На стоці гір” (1912), „Ладі й Марені” (1912), драматичних творів „Сон української ночі” (1903), „Сонце руїни”(1911), „Сфінкс Європи”(1914), „Роман Великий” (1918), „Гетьман Мазепа”(1933). З задуманої великої епічної поеми „Золоті Ворота”, вийшли тільки дві частини. Автор історичних праць.

Мої три перші зустрічі з Іваном Франком в студентські часи

Я відвідував гімназію з польською викладовою мовою у Золочеві в 1890 році. Тоді розвинула широку діяльність радикальна партія, серцем якої був Іван Франко, що разом з М. Павликом у зв'язку з Драгомановим видавав часопис „Народ”. На селах розвивався первочасний вічовий рух. На вічах виступали селяни-промовці. Партія ставила собі завданням освідомлювати народні маси з її національним, політичним, господарським становищем, воюючи з угодовською „Новою ерою”. Цей рух захопив учнів середніх шкіл, що в польських гімназіях засновували таємні гуртки молоді, яка передплачувала „Народ”, опісля „Житє і слово”, видаване Франком, де друкував він свої розвідки і дві повісті з життя інтелігенції „Основи суспільносте”. Кожна книжка мала окремі критичні огляди та політичні статті.

В 1895 році стали виходити „Записки Наукового товариства ім. Шевченка”. Того року після смерті професора Омеляна Огоновського Іван Франко склав відповідну габілітацію, іспит з відзнакою та прочитав працю про Шевченкову „Наймичку”. Львівські про¬фесори прийняли її, тільки не затвердив його уряд з вини доктора К. Бадені, який не схотів допустити Франка на професора за політичні переконання. Ця подія викликала обурення, передовсім серед молоді. Учні-українці заснували таємний гурток в моїй хаті, що була за містом, в хаті однієї мазурки. Ми заснували бібліотеку, до якої спроваджували книжки просто від І. Франка разом з газетами. Були там здебільшого женевські видання, „Житє і слово” і газети, видавані радикальною партією.

Ми освячені Франковими „Каменярами”, поема справила на нас таке враження, що учні почали фотографуватися в позі каменярів. Я не мав утримання, тому перенісся незабаром на лекцію до міста, але бібліотека залишилася на давній квартирі... Я був у VII класі, коли 1896 року помер один з моїх товаришів. Проти волі директора я виступив з промовою на його похороні. Мене не допущено до класу, це викликало великий розголос у місті, і моя колишня господиня-мазурка пішла до директора і почала мене боронити тим, що я був війтом для всіх студентів, всі мене слухали.

Я всім позичав книжки, виступав як апостол серед молоді, що приходила до мене. За це мене виключено з усіх шкіл краю як паршиву вівцю. Староста змусив мене, як і ради¬кала Франка, залишити моє рідне місто. І я мусив їхати на лекцію на село, відпровадже¬ний демонстраційно моїми товаришами-учнями через усе місто на двірець. Мої товари¬ші зобов'язали мене піти до Франка купити книжки, зокрема славний тоді твір про „Аристократичну Польщу і великоруську демократію”, писаний руською мовою. Я дуже хотів побачити славного тоді вже Івана Франка на власні очі. Франко мешкав на вулиці Кри¬жовій, ч. 12. З дрижанням у серці підходив я до дверей, на яких був напис „Іван Франко”. Мені відчинила жінка, худорлява, середнього росту, з темно-русим волоссям. Я спитався, чи дома Іван Франко. „Нема дома, але заждіть, він небавом прийде”. Я увійшов до кімнати, закладеної книжками на стільцях і на долівці. Сів на поданий мені стілець. Тим часом поміж книжками бігали діти Франка — з візочком три хлопчики і одна дівчинка 4-6 років.

Незабаром прийшов Франко, мужчина з високим чолом, одягнутий в сірий одяг, у вишиваній сорочці, середнього росту та кремезної будови, з рудавим густим волоссям. Я встав, уклонився і попросив продати нам до Золочева книжки, видані у Женеві. Він вислухав, а потім запросив мене до другої кімнати, де накрито до обіду стіл, до якого засіли діти, посаджено мене. Сам поет розділював дітям і мені росіл і м'ясо, розповідаючи жінці про свою розмову на вічі та репліку з противниками, бо тоді він кандидував на посла до парламенту. Мене дуже дивувало, що жінка не допомагала йому, а стояла під піччю і слухала його звіт, пасивна до химер дітей. Франко говорив просто, щиро і був дуже привітний, мене захопив своєю поведінкою, крім куплених видань дав мені кілька книжок даром. Я вважав своє горе такою дрібницею, що забув про своє вигнання.

Я відіслав книжки до Золочева, а сам поїхав готуватися приватно до іспиту та добиватися поновлення через міністерство освіти. За дозволом міністерства мене допущено до матури у 4-й польській гімнсш у Львова, де я пізніше склав матуру. Якраз тоді відбувалися великі роковини на століття виходу в світ „Енеїди” Котляревського. В цьому ж році (1898) минало чверть століття письменницької діяльності Івана Франка. 31 жовтня уладили молодь і гурт приятелів та прихильників поетового таланту скромне ювілейне свято. Павлик видав чепурною книжкою „Спис творів Івана Франка” на 127 сторінках. Я про¬брався через знайомих молодих академіків на це свято. На святі лунали промови про значення Івана Франка для українського народу, його роль для розвитку української на¬уки, письменства і культури. Саме тоді Іван Франко, працюючи в Товаристві ім. Шевчен¬ка, почав видавати „Літературно-науковий вістник”. Після „Зів'ялого листя” видає пре¬красну збірку народних віршів високої мистецької вартості „Мій Ізмарагд”. Окремим ад-ресом привітали ювіляра письменники з Києва — Михайло Старицький, Микола Лисенко, Леся Українка, Євген Чикаленко, Олександр Кониський та Агатангел Кримський. Та мені врізалася в пам'ять відповідь Івана Франка на всі привіти. Відповідь була звернена до інтелігенції, щоб вона йшла лавою і не цуралася найчорнішої роботи. Поет зворуше¬ним голосом говорив про себе, що він ніколи не вважав себе чимсь великим, а був зви¬чайним пекарем, що пече хліб для домашнього вжитку, мулярем, що цементом і обломками заповнює в будівлі всілякі люки і шпари побіч каміння. ”Яко син селянина, — казав він, — вигадуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов'язку віддати всю свою працю тому простому народові. Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді: перша — то саме почуття обов'язку, а друга — потреба безнастанної праці. Я бачив змалечку, що нашому селянинові ніщо не приходить без важкої праці; пізніше я зрозумів, що нам усім як нації ніщо не прийде задармо, що ні від кого ніякої ласки надіятися. Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді нашим придбанням, і тільки те, що власною працею з чужого культурного добра присвоїмо собі, стане нашим добром. Нехай пропаде моє ім'я, але нехай росте і розвивається український народ”. Від ювілейного року Франко здобув собі повне визнання в громадянстві як найбільший поет галицької землі. В цей час проходить перелом його духової праці, як це він зазначив у поемі „Іван Вишенський”, вміщеній у збірці „Мій Ізмарагд”.

Я записався на медицину до університету. На другому році моєї науки вибухла молодь проти польського сенату виступом 19 листопада 1901 року, коли опанувала заборонену часть університету на вулиці Миколая і там ухвалено резолюції з домаганням української мови в університеті. На тім вічі я проголосив свій вірш, і за це мене вигнано з Львівсько¬го університету разом з чотирма товаришами. Молодь вся виступила з університету у Львові і поїхала в університети до Відня, Праги та Кракова. Саме тоді, в 1901 році, я видав свою першу збірку віршів під назвою „Розсипані перли”. На однім академічнім вічі я побачив Івана Франка серед громадянства, яке нас прощало на дорогу. Франко змірив мене і пригадав собі нашу першу зустріч. А говорив зі мною ласкаво, повен прихильності, і побажав мені щастя на дорогу до Відня. А опісля промовив свою пораду для молоді. В кілька днів пізніше довідався я, що Франко пише рецензію на мою збірку, і вона дійсно появилася в „Літературно-науковому вістнику”. Це була рецензія на 10 сторінок друку.

Гострий критик Франко признавав мені справжній талант, визнав мене як знавця української мови і пісні. Великий Франко увів мене в літературу в той час, коли мене викинули з університету. За це я почитав у ньому все великого свого приятеля і друга, завжди звертався до нього з кожним новим твором перед і після написання.

Після розмов з ним вдома і поза домом я вповні прийшов до тої рівноваги духу, що захований в моїй душі, пам'ятаючи його вказівку для поета:

Поете, не міркуй, що родивсь ти на муку,

Бо і розкошів найвищих маєш часть,

У творчій силі щастя запоруку.

 

 

Л-ра : Пачовський В. Спомини про Івана Франка / Василь Пачовський // Спогади про Івана Франка. – Л. : Каменяр, 1997. – С. 299-302; С. 587.

Оновлено 26-05-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка