Олекса Волянський

Волянський Олекса (1862-1941) – парох села Криворівні, пізніше – Соколівки на Гуцульщині. Під час літніх вакацій був помічником І. Франка, М. Грушевського, М. Коцюбинського та інших українських діячів.

Мої спомини про Івана Франка

Село Криворівня, повіту Косівського, вже з давен-давна мало якусь притягаючу силу зразу для всякого рода туристів та прогульковців (як в липні 1887 року велика прогулька наших академіків на Чорну Гору, яка через велику повінь не осягнула була своєї цілі та застрягла в Криворівні, в домі о. О.Бурачинського, числом 45 осіб, а по тридневнім вичIкуванні ліпшої погоди таки розв'язалася в Криворівні, і кождий з учасників спішив домів якою міг стежкою, бо яку-таку комунікацію аж у два тижні привернули дотичні громади), І а від 1900 року — як оселя для літників, або, як загально тутейші гуцули та і інтелігенція називали їх „холерниками”, як оселя холерників.

Першими вістунами цієї оселі були д.Гнатюкова та д.Франкова.

Коли обидві добродійки перебували на вілегіатурі в Москалівці біля Косова 1899 року та на ринку в Косові десь при кінці липня того року здибалася моя жінка з д.Гнатюковою, яка є першою сестрою моєї жінки, тоді моя жінка запросила д.Гнатюкову, щоби вона, будучи так близько, відвідала нас у Криворівні.

Добродійка Гнатюкова, яка посередньо, через свою матір, зв'язана з родиною Бурачинських, а тим самим і з Криворівнею', радо прийняла запросини моєї жінки, а щоб їй було приємніше відбути сю близьку дорогу з Косова до Криворівні (28 км), взяли з собою до товариства д.Франкову.

Таке віддалення в горах рівняється 7 км на Поділлі, бо чар околиці та краса гір, а при тім розлогість сіл уздовж дороги, де село з селом, а хата з хатою сусідують з собою, не мучать так, як віддалення подільських сіл, а просто підбадьорюють чоловіка до дальшої їзди чи ходу, щоби ще більше налюбуватися красою наших прегарних Карпат, особливо Косівського їх ділу.

Обидві пані (хоча д.Гнатюкова вже знала Криворівню, буваючи у свого вуйка о. Йосифа в гостях), захоплені красою нашої гірської природи, як не менше гарним положенням самого села, що розложилося в долині Черемошу, а навкруг оточене верхами гір, немов вінком, покритими ще тоді доста щільно чатинними лісами, між якими не бракувало і білокорої берези, темно-зеленого бука, крилястого явора та інших листових дерев і корчів, заявили нам, що в найближчій будучності виберуться на вілегіатуру до Криворівні.

І дійсно, в липні 1900 року В. і О.Гнатюки та д-ва о. Франкова з дітьми з'їхали до Криворівні і замешкали на Заріччі, по правім боці Черемошу (волоський бік), перші в хаті дяка Михайла Мойсейчука, а д-ва Франкова — в хаті Проця Мітчука, vulgo Ціміюка, місцевого господаря.

В тім році не приїздив чомусь д-р І.Франко, і хоч пізнали ми д-ву Франкову, то самого Франка ми ще не знали.

Перший раз познайомився я з д.Франком, правда, ще в 1898 році таки у Львові, на великих 100-літніх роковинах відродження нашої літератури, як також у тім самім часі на його власнім ювілеї, влаштованім акадамічною молоддю в його честь з нагоди 25-літньої праці на літературнім полі.

Пригадую собі добре, яке враження зробила моя поява у залі (Frohsinn-y), а навіть комісар поліції, який сидів у першім ряді крісел, звернув свою бачну увагу на мене, обернувшись лицем до того ряду крісел, де я зайняв був своє місце.

Це зовсім мене не збентежило, навпаки — вправило мене в ще ліпший настрій, а коли ще побачив другого по чину товариша і то не абиякого галицького священика, але — о чудо — з під'яремної Закарпатської України, як мені про це пояснив був д.Гнатюк, о.Балабана, то тоді повстала була у мені гадка, що приходить час, коли проломляються льоди, які ділили старшу українську суспільність від Франка, та колись прийдуть іще до нього з поклоном, але чи не запізно? На жаль, мушу сказати, що запізно.

Тоді-то я перший раз побачив Франка та і познайомився з ним, але перелетно, як то звичайно буває при таких нагодах і такім великім здвигу людей.

Перший раз загостив був Франко до Криворівні в 1901 році та замешкав з цілою своєю ріднею у хаті вищезгаданого гуцула.

Тепер ми познайомилися ближче, а сходячись щоденно чи то при купелі, чи на проходах, чи таки в моїм домі, пізнав я ту велич духу та серця при просто дівочій його скромності та ніжності.

Його лице завсіди мало вираз задумливості, а з очей його можна було вичитати, що під високим його чолом нуртує безупинна гадка про почин нового або про докінчення зачатого ним діла.

В товаристві чи то високо, чи низько вчених, чи з більшою, чи меншою просвітою заховав завсіди свою рівновагу й ніколи не дав по собі цього пізнати, щоби його це мучило. Насупротив, для людей гордих та зарозумілих, особливо для таких, що ніби чимось на літературнім полі відзначилися, себто що їх друкували, був без пощади.

Пригадую собі, що на якусь п'єсу покійного Л.Лопатинського, коли перебував сам Франко таки в моїй хаті на вілегіатурі, написав був таку гостру критику, що ми всі, себто я, моя жінка, теща та Курівцева, звернули були його увагу на те, та він відповів нам, що з такими творами нема жартів, що треба це хабуззя нищити, щоби не занечищувало літературного поля.

Чи потім та критика появилася в „Л Н В”, цього вже не пригадую собі.

Для дітей, не тільки своїх, але для всіх дітей, був незвичайно ласкавий, а любові та ніжності для них могла йому не одна жінка та мати позавидувати. При тім умів так достроїтися до них, що ніколи не попсував їм своєю присутністю їх гармонії при якій-небудь їх забаві, часами й сам брав живу участь у забаві, щоби зробити і цій малій братії яку приємність.

В 1902 році побільшилася оселя "холерників" у Криворівні ще на одну родину більше, бо того року загостили і п. Грушевські до Криворівні та замешкали в досить просторім домі місцевого гуцула Пилипа Зеленчука, першого багатиря криворівнянського та старшого брата церковного.

Пізніше той дім купила була читальня „Просвіти” в Криворівні на свою власність, але воєнна хуртовина змела його з лиця землі, бо в липні 1917 року, коли відступали вже розревольтовані москалі, наприклад славного Брусилова, про що згадує д.Д.Дорошенко в своїх споминах, підпалюючи всі придорожні хати та доми, спалили і той дім, та й дуже гарну віллу панства Грушевських, яку вони були собі купили в Криворівні з 3-морговим городом у дуже гарнім місці та з ще гарнішим видом на долину Жаб'я і на ціле посереднє пасмо Чорногори.

Вакаційні ферії цього року проминули нам, немов один день, повна гармонія межи всіма трьома домами літників з осередком нашого дому, загальна симпатія та ввічливість межи нами всіма, бо мушу ще тут додати, що Курівцева з своїми обома синами рік-річно аж до самої війни перебували у нас під час вакацій, що найменше чотири тижні, не згадуючи ще про іншу рідню мою або моєї жінки та інших принагідних гостей, які гостили в нашім домі, гуртували нас усіх немов одну родину, та не було одного дня, щоби бодай ми, мужчини, не зійшлися та не перебули разом пару хвиль на милій розмові.

Добродій Гнатюк, ще тоді бадьорий тілом, уживав різних спортів, а що якраз того року забрала була повінь бер (кладку) на Черемоші, то треба було перевозитися дарабчиною з волоського боку на наш ляцький бік. То ж д. Гнатюк хотів ужити веслярського спорту, а в намірі відвідати мене став на дарабчину, взяв суло в руки та ну ж переправлятися на другий бік; але вода в Черемоші не та, що на Поділлі, схопила дарабчину в свої обійми і понесла її руслом ріки; таким чином, д. Гнатюк замість переправитися на другий бік, опинився на яких 400 м нижче, а там уже недалеко був і гоц (штучний поріг до піднесення русла води для наводнення млинівки). Тож, рятуючи себе перед гоцом, скаче в воду, мокріський по пояс приходить до нас, ну, і перебирається в мої речі, нароком сказавши, на 20 см довші від його. Ця подія немало причинилася до загального розвеселення цілого нашого товариства, всі ми, особливо ж пані, натягали д. Гнатюка, однак не пригадую собі, щоби коли Франко докинув пару своїх слів до загальної скарбонки жартів на цю тему.

Додати мушу, що й автору цих споминів трапилася така сама пригода з дарабчиною при переправі через Черемош, рівно ж з тими самими наслідками, що д.Гнатюкові.

...Як я то вже вище згадував, що крім сталих літників ще загощували до Криворівні на день-два, а часами й на більше днів принагідні прогульківці, так і цього року межи іншими загостив був до нас д.Лука-Гарматій, учитель з Голов, який перед тим щось 5 літ був учителем у Криворівні.

В бесіді про свою нову посаду в Головах згадав він, що попри саму його школу пливе потік, а в нім пстругів — що не міра. Коли ми це почули, заявили йому, що поїдемо до нього на пструги, одні як аматори пстругів на полумиску, а другі, особливо Франко, як аматори ловлі риб, а ще до того таких смаковитих, як пструги.

Одного гарного дня вибралися ми всі три — я, Франко і Гнатюк та моя й Гнатюків найстарші доньки і поїхали до Голов.

Село Голови лежить у такій закутані наших Карпат, що мало хто з наших туристів відвідав його коли, та, відав, і ми не конче були би його відвідали, якби не пструги, а ще більше симпатичні та вельми гостинні панство Гарматії.

Коли приїхали ми до Голов та привіталися з господарями, по обов'язковій перекусці, яка була нам конечно потрібна, бо такої дороги, хоча я вжеж зазнав неабияких, відвідуючи досить часто свої прилучені села Бистрець ти Річку Зелене, не зазнав іще був у своїм житті, пішли ми всі чотири на пструги.

Франко з саком, Гнатюк з гупалом, а я з Гарматієм — як дуже цією ловлею заінтересовані глядачі.

По двогодиннім безуспішнім вродженні наших обох рибаків, а нашім пригляданні цій їхній ловлі, вернули ми до хати, обіцяючи собі, що коли заночуємо, то завтра рано будуть пструги чемніші та дозволять наловити себе не то саком, але і жменею.

Однак і ранішня ловля не принесла нам нічого, хіба що обидва наші рибалки змерзли були від бродження в зимній воді, а ноги їх були червоніші, як варені раки.

Розпрощалися ми з нашими гостинними господарями і поїхали назад додому, лише що ціле товариство вибралося пішки стежкою до Красноїлля, звідки вже починалася ліпша дорога, а я, як фірман, мусив іще раз відбути ту принадну дорогу, переїздячи щонайменше 28 разів той потічок, багатий на пструги.

Мабуть, цих вакацій д.Франко вже більше не робив жадної виправи на пструги, а в вільних хвилях від праці задоволювався убиранням грибів, у чім був незрівнянним спеціалістом, як також знавцем у відрізнюванні здалих до їди грибів від ядовитих.

Дуже часто, як ішов Франко на такий грибозбір, поступав до нас та забирав нашу наймолодшу доньку Цьопу, і обоє йшли поверх нашої хати в Стоянівку або Осік та там збирали різні-прерізні роди грибів, при чім Франко приучував її, як пізнавати правдиві та ядовиті гриби.

Одного разу нанесли вони обоє таку силу грибів, нам досі не знаних як добрі до їди, що я просто заявив моїй жінці, щоби їх не варила.

На це Франко сказав: „Ви, добродійко, зваріть, а я прийду та буду їсти”.

Жінка послухала Франка, зварила гриби, а коли Франкові по їх спожитті нічого не пошкодило, то й ми всі на другий раз не боялися їх їсти, бо мушу згадати, що досі понад правдиві гриби та печериці як смажені, а рижки як мариновані і яких є в горах без міри, решту їстівних грибів ми не споживали, і аж завдяки Франкові навчилися користуватися й іншими родами їстівних грибів, особливо восени, коли вже правдивих грибів нема, а рижки лише десь-кудись ще прокидаються.

В милім настрої проминули нам вакаційні ферії 1902 року, а прощаючи наших любих „холерників” при їх від'їзді до Львова, бажали ми собі взаємно і за рік побачитися в добрім здоров'ї та гарнім настрої. Тут мушу зазначити, що вже в маї кожного дальшого року приносила нам пошта листи, в яких запитували і давні, і нові „холерники” про винайм хат на літній побут у Криворівні, про умовини життя і інші поєднані з цим справи.

Від 1903 року в вакаційнім сезоні зачинає Криворівня прибирати вид української колонії, бо при сталих літниках, якими були панство Гнатюки, Грушевські, Франки, а від 1905 — 1911 років — Хоткевичі аж до вибуху війни, заїздить на довший або коротший побут як із Придніпрянської, так і з Придністрянської України багато визначних людей, через що Криворівня отримала назву „українських Атен”.

Не годен я нині подати ані хронологічно, ані систематично тих усіх приключень та споминів про Франка, які через стільки вакаційних ферій приключилися, бо всі листи, які я мав чи то від Франка, чи від інших наших визначних людей, з початком війни в 1914 році при нагінці на все, що українське, вважаючи його за москвофільство, та по ревізії у д.Гнатюка, за порадою д. Антона Крушельницького віддав йому до рук, щоби він їх знищив, а тим самим щоби при евентуальній ревізії у мене не бути нараженим на експорт до Талергофа або Гмінда, як не ще в дальші та вищі регіони, коли б доля була мене завела перед обличчя незабутої пам'яті австрійського військового прокуратора, а львівського адвоката д-ра Загурського.

Рівно ж усякі мої записки, коли я змушений був утікати в грудні 1914 року з Криворівні світ за очі, а свою хату лишив на провидіння Боже, запропастилися при докладній ревізії московських солдатів, які вправді не шукали за такими марницями, але власне все це для них безвартісне викидали на підлогу та своїми заболоченими „сапогами” знищили ґрунтовно, а потім, по занятті мого помешкання під квартиру для офіцерів, викинули на сміття.

Але чого-то не знищила ця світова війна, а своїми страхіттями затерла в пам'яті не один важний спомин і про Франка, який немало причинився би до його життєпису, як також до характеристики його рис як поета, письменника та громадянина.

При тім поділити треба час перебування Франка в Криворівні під час вакаційних ферій на дві доби: перша доба розтягається від 1901 до 1907, коли Франко був здоровий, друга з 1908 до 1914 року, коли наступила катастрофа його фізичної немочі, яка рівно ж мала не вплив на його ум та душу.

В першій добі відбивалися на лиці Франка сильна і незломна воля та енергія, бистрота ума, ясність суду на всі злободенні справи, а при тім надзвичайна товариська чемність та весела вдача, чим з'єднував собі симпатію навіть у тих кругах, які його уважали за всякого рода атеїста, а тим самим ворога всякого ладу та устрою.

В другій добі представляється Франко фізично цілком зломаним; а оскільки удається лікарській штуці полегшити його фізичні болі та терпіння, тоді душа, звільнена від них, набирає знов отої сили, яку мала перед тим, а воля та енергія зовсім не уступають волі та ї першої доби.

Тепер приступаю до моїх споминів із першої доби перебування Франка під час вакаційних ферій в Криворівні, та подаю так, як вони насуваються мені на пам'ять.

Зараз з самого початку перебування в Криворівні Франко з'єднав собі загальну симпатію у населення, а у мене ще більшу пошану своїм поведенням, бо кожний признає, що поведення нашої української інтелігенції на селі, під час її літнього побуту, має немалий вплив на нашого селянина.

А власне цим своїм поведенням дав він доказ своєї високої інтелігенції та культурності, бо зараз першої неділі той ославлений атеїст явився в цекві, зайняв місце поміж господарями, а коли зачалася служба Божа, підійшов до криласа і співав разом з дяками. Тут мушу зазначити, що всі літники криворівнянської колонії ходили на недільні богослужіння до церкви, а особливо поява Франка і проф.Грушевського викликала велике вражіння на населення, яке відмальовувалося на його лицях, та ще з більшою пошаною відносилися мої парохіяни до них за те, що не стидалися зайняти своїх місць у церкві межи господарями і так, стоячи врівень з ними, слухали служби Божої.

Не моя це річ рішати, чи Франко був атеїстом, чи ні, але своїм примірним поведенням, і то всюди, де б не сходився з людьми, ніколи не порушував теми про віру і церкву, а де хто другий необачно щось такого сказав, він своїм рішучим словом затер це немиле вражіння необачного вислову.

Пригадую собі, як Франко, присутній при якихсь таких полемічних дебатах про віру, не забирав зовсім слова, а коли полеміка заходила до точки кипіння, тоді сказав: „Лишім ми віру нашому народові, бо то є ще одна амальгама, яка його держить!” І цим способом перервав дискусію в найгарячішій її точці.

Взагалі в диспутах Франко не дуже любив брати участь, радше прислухувався, ніж збирав голос, але як треба було висказати свій суд, тоді, не оглядаючись ні на кого та ні що, висказувався ясно та рішуче, що не конче припадало до вподоби, особливо мораль пера і слова, коли розходилося про їх твори.

В подружнім житті Франко був добрим мужем та люблячим вітцем, а що при своїй праці потребував спокою, то керму домашнього огнища держала в своїх руках д.Франкова, якій Франко без застереження піддавався; а хоч поблажливість матері супроти дітей ішла а часами до безграниць, то Франко, хоч бачив це та зовсім не похвалював того, однак годився з тим, „бо мама того хоче”.

Щороку робили ми прогульку далеко в гори (до границь трьох царів, себто до тієї точки в Карпатах, де сходилися границі трьох держав — австрійської, угорської та румунсько).

На таку прогульку запрошували ми і Франка, який дуже радо приставав на наші запросини, не сподіваючись жадної перепони.

Тим часом д.Франкова, яка чомусь не могла брати участі в цій прогульці, наклала своє VETO, І ледве удалося моїй жінці та докторовій Курівцевій переконати д. Франкову, що Франкові не загрожує жадна небезпека, і під гарантією обох вищезгаданих пань удалося дістати йому позволення на цю прогульку.

З причини того vetо д.Франкової мали ми сто потіх на цій прогульці, бо коли лише Франко забалакався довше з котрою з пань, то ми всі перестерігали його, щоби не забував про те, що очі всіх звернені на нього, а по гарних днях прогульки може наступити буря з блискавками та громами.

Ці докори вправляли і Франка в ще ліпший гумор, та ще з більшою енергією віддавався він фліртові, вишукуванню грибів та ловленню пстругів, коли наш прогульковий табір ставав на відпочинок або нічліг.

На цій прогульці здибав був Франко на горі Ватонарці рідкий оказ дуже ядовитої чорної гадини (яку удалося йому забити), при чім оповідав цілому прогульковому товариству про різні роди вужів та гадин, які він подибував у різних сторонах Карпат, як не менше про різні народні повір'я, чим немало заінтересував ціле товариство, та пояснив і опрокинув навіть між інтелігенцією деякі закорінені неправдиві повір'я про цей рід плазів.

Взагалі Франко умів вести товариську бесіду та надати їй такий напрям, що не тільки бавила, але й учила, а своїм інтересним викладом зацікавлював навіть найбільш на все байдужих людей.

Мабуть, в 1906 році сам Франко приїхав до Криворівні на літній побут, а що приїхав дуже пізно вночі, то заїхав до нас.

Тому що таке пізнє прибуття наших добрих знайомих гостей лучалося не раз, видали ми нашій службі такий наказ, що як хто добре нам знайомий заїде так пізно вночі, щоби нас не будила, але запросила просто до гостинної кімнати і там приготовила нічліг, бо цей спосіб був найдогідніший для нас, господарів, і для гостей, які по утяжливій гірській подорожі могли піти зараз у стебло.

На другий день рано я мусив іти до хорого в верхи, жінка моя поїхала на закупи до Жаб'я, а на господарстві лишилися теща і докторова Курівцева, які вже скорше приїхали були до нас на літній побут.

Коли Франко прийшов на снідання, зачав перепрошувати обох пань за те, що так пізно заїхав до нас, а звертаючись до докторової Курівцевої, яку прийняв за мою жінку, просив її, чи не міг би лишитися на час вакаційний у нас.

На це обі пані сердечно розсміялися і заявили Франкові, що й вони такі самі „холерники”, як і він, та що господарів нема наразі дома, але як обоє вернуть, то тоді най Франко з цим звернеться до них, а вони, мабуть, не відмовлять у його просьбі. Тоді Франко сам розсміявся сердечно, і всі вони бавилися цим qui pro quo якнайліпше, розповідаючи собі взаємно подібні випадки з таких нагод.

Ми обоє, упереджені тещею і докторовою Курівцевою про просьбу Франка, щоб улегшити йому справу, заявили йому, що як докторова Франкова не може приїхати цього року на вакації до Криворівні, то ми приймаємо на час його побуту до себе з тим одним застереженням, щоби точно придержувався годин обіду і вечері, бо sero venientibus – ossa, якому-то застереженню всі ми підлягали невідворотно, чого вимагав порядок нашого господарства під час такого гарячого часу, яким є жнива, а в горах сінокоси.

З цих вакацій пригадую собі два досить цікаві епізоди.

До парохії Криворівні належали дві прилучені церкви, одна — Бистрець, віддалена від Криворівні на 21 км, а друга — Ріка Зелене, віддалена на ЗО км, куди я мусив напереміну що другої їздити на службу Божу. Мається розуміти, що треба було в суботу все їздити на ніч, а в неділю по службі Божій вертав уже домів раз скорше, раз пізніше, що залежало від додаткових, мною непередбачених функцій. Отже, одної такої неділі, коли я вернув з Ріки Зеленого домів просто спражений сонцем на макове зерно, захотілося мені страшенно пити води.

В хаті не застав крім жінки, тещі та д-ра Франка нікого більше, всі порозходилися: то купатися, то на прохід, а слуги, як звичайно буває в неділю, — на пополудневий "фрай", а тут свіжої води ані краплі в хаті, а пити хочеться — що не міра.

Роздразнений цим, зачав я високим тоном гніватися на цю неувагу; та коли це почув Франко, вхопив збанок, побіг до чуркала (джерело в горах), і поки ще я зміг висловити всі мої досади, вода вже з'явилася на столі, і я, засоромлений ввічливістю Франка, на цілу шкалу знизив свій тон та, перепросивши всіх присутніх за свою нечемність, заспокоїв свою спрагу й утихомирив свої нерви, яким не слід піддаватися, хоч би не знати яка була для цього причина.

Другий епізод торкається також води, лише вже не до пиття, але ловлі пстругів у воді.

Справа була така.

Цих вакацій вибралися ми в гостину до брата моєї жінки Ераста Бурачинського, який був управителем дібр і лісів у добрах Василька Серетського в Берегометі на Буковині.

А що вибралися цілим домом, то забрали з собою і Франка.

Тож коли ми приїхали до Берегомета та дещо відпочили, а особливо перекусили,

Франко як стій вибрався на пструги до ріки Серету. Минає одна, друга година, нарешті робиться сумерк, а Франка як нема, так нема; вкінці вже господиня дому хоче давати вечерю, але не випадає засідати без Франка, тож ждемо на нього, і якось коло 9-ї ввечері надходить Франко, але без гумору, заболочений, подертий, а що найважніше – без пстругів.

Зразу ми всі достроюємося до гумору Франка, але коли він сам зачав оповідати при вечері свої пригоди з ловлею пстругів та цілу справу трактувати з комічної сторони, ціле наше товариство заходилося від щирого сміху, а в нагороду за те пообіцяв швагер Франкові на завтрашній день неабиякий сюрприз — а саме багату ловлю пстругів.

По вечері закликав швагер одного свого спритного побережника і наказав йому, щоби він назавтра рано о 7-й годині був готовий, бо піде з паном доктором Франком на пструги у відомі йому місця.

Не беруся описувати тої ловлі пстругів, бо мусив би написати цілий трактат про те, та, певно, і не вдав би я цього як слід, скажу лише те, що Франко був просто одушевлений ловлею, бо раз – що наловили пстругів, а друге – що придивився способові, як то робляться на гірських потоках засіки, щоби в них гніздилися пструги та з яких можна потім дуже легко ловити пстругів.

А коли Франко вернув до Криворівні з цієї прогульки, то з одним місцевим гуцулом В. Якіб'юком vulgo Івандюком, у якого пізніше і мешкав пару літ, увійшов був в умову, що зробить Франкові і тут, у Криворівні, в однім потоці під Шпетєвими (назва потоку) такі засіки, де буде ловитися пстругів що не міра.

Навіть умовилися були оба про ціну роботи таких засіків, вже добре не пригадую собі, а 300, чи за 500 корон, які Франко мав йому по повороті до Львова прислати на мої руки. Однак до цього не дійшло, бо, мабуть, в 1907 році, коли Франко дуже на це наставав, щоби вислати гроші для Івандюка на роботу цих засіків, написав до мене лист чи д.Грушевський, чи д.Бандрівський, цього вже не пригадую собі, котрий з них, з запитанням, про що властиво йдеться та чи то є що реального. Я відповів на це, що воно могло би бути реальним, коли б Франко був бодай власником потоку, мав право риболовлі в цім районі, а вже що до самої фірми будови я не маю повного довір'я, тож ліпше не розпочинати діла.

По тім наступила відома катастрофа в житті Франка, і ціла ця справа пішла в забуття.

Хоча Франко був великим аматором прогульок, збирання грибів та ловлі риби, однак майже три чверті часу вакаційних ферій посвячував праці і тоді вже хіба вечорами виходив з своєї домівки, щоби трохи перейтися та відпочити, бо день його праці звичайно кінчився пізно поза північ.

Не в силі я передати на цей німий папір тих усіх гарних хвилин, які ми всі переживали кождих вакацій, де кождого року попри сталих літників, заїздила ще маса інших гостей, міняючись, немов найгарніші жемчуги в калейдоскопі життя.

Згадаю лише поодинокі імена, а вже кождий читач цих моїх споминів зможе представити собі те раювання душі, якому вона підлягала, коли знайшлася в товаристві цих осіб.

З Придніпрянської України гостили довше або коротше В.Доманицький, Михайло Коцюбинський з сином Юрком, теперішнім комуністом-комісаром, і двома студентами університету — Устименком і Саєнком, М.Могилянський, Федір Вовк, Ол.Грушевський, Леся Українка з своїм нареченим, а пізніше мужем, К.Квіткою, В.Щербаківський, Дм.До-рошенко, Волод.Дорошенко, О.Олесь, Євг.Тимченко, О'Коннор-Вілінські, малярі М.Жук, Ф.Красицький, Северин.

З нашої Галицької України: Роздільські, Крушельницькі, Калитовські, Савицькі, Твердохліби, Ол.Навроцький, син Володимира (польський письменник), оба Антоневичі, Володимир і Николай, Катря Гриневичева, Старицький, Маковей, Чуми, Завадовичі, Євг.Бохенська. З Буковини: Ольга Кобилянська, Пігуляки. З Угорської Русі: Олекс.Бонкало, славіст, а може, ще й інші, котрих імена вже я призабув та не навів.

Здибаючись чи то на проході, чи при купелі, або таки в домах, віталися звичайно церемоніалом гуцульським: Як дужі? Як спали? Як днювали? Відповідали: Гаразд. Як ви? Мирно. Дякувать за слово. А як ваші? (розуміти треба — ненька і діти) і т.п.

Вже те саме привітання давало веселий настрій і нашій бесіді, хоча би вона велася чи то на поважні теми науки, літератури, чи то на злободенні політичні та шикан усього, що українське. Всім тодішнім криворівнянським літникам відомий указ цісарсько-королівського староства в Косові про негайне мельдування в уряді громад про час свого приїзду до Криворівні та від'їзду з неї.

Не менш докучливим було власникам хат пам'ятати про те, щоби до 24 годин замельдувати своїх літніх локаторів. А вже кульмінаційною точкою тих шикан було те, що на автора сих споминів наложило було цісарсько-королівське староство кару 10 корон за незамельдування сестри жінчиної — докторової Курівцевої, яка не те що рік-річно приїздила до Криворівні, але сама родилася і виховалася в Криворівні, де кожна дитина знала її як свою, лише цісарсько-королівська жандармерія не хотіла того знати та по високому приказу зробила донесення, що місцевий парох не замельдував своїх локаторів.

Нічого не помогли жадні рекурси до нижчих та вищих властей, 10 корон треба було заплатити, а на інтерпеляцію в парламенті відповів цинічно тодішній міністр справ внутрішніх, що в кліматичних місцевостях треба конче мельдувати навіть своїх кревняків та гостей, забуваючи, що Криворівня не мала офіціальної назви кліматичної стадії, а друге – що закон предбачає мельдування чужих і чужинців, а не кревних та свояків до II ст., та ще коли вони були родом з сього села і мали перед тим право приналежност.

Таких злободенних інтермез було що не міра, а все тому, що Криворівня сталася чисто українською літничою колонією (вігіліатурою), і, певно, жаден поляк на нашій Гуцульщині, звідки би він не приїхав, не зазнав був сих шикан, що ми, безталанні українці, зазнавати на своїй власній землі.

Однак наша холоднокровність помагала нам переходити над такими справами до порядку денного, а всі такі пригоди були темою веселих жартів, при чім Франко не щадив вже ні свого влучного дотепу, ні їдкої іронії.

Якось раз проф.Грушевський приніс був зі собою до купелі надісланий на його руки як редактора „Літературно-наукового вістника” якийсь твір, вже не пригадую собі, чи то була повість, чи драматичний твір. Поки зачали купатись, сіли ми в ліску коло каплички, а проф.Грушевський вийняв з кишені сей манускрипт і почав читати. Зразу Франко прислухувався уважно, а коли по пару реченнях зобачив, що се не надається не то до „Літературно-наукового вістника”, але зовсім до друку, почав так дотепно та іронічно вставляти свої поправки, що ми всі просто лягали зі сміху, а Франко сам з випогодженим лицем любувався сим, що з нагоди сього твору всіх нас так добре забавив.

Тут треба зазначити, що багато важних справ обговорювали під час свого побуту в Криворівні всі присутні письменники з Франком, та й не один їх твір бере тут свій початок, а навіть самому Франкові піддають гадку, щоби він конче забрався до написання історії літератури, якої брак тоді давався так сильно відчувати. І дійсно, Франко пише першу часть своєї літератури, чи там вступ до неї, а решту підготовляє в манускриптах. На жаль, коли Франко важко захворів, приказав свому синові Андрієві всі свої рукописи спалити, що він на приказ вітця і зробив, де, як догадуються, впав жертвою огню і рукопис історії літератури (дальші часті).

На сім кінчу мої спомини з першої доби, а приступаю до споминів другої доби.

З важким серцем прийшлось нам вітати Франка в Криворівні по його фізичній катастрофі.

Жаль стискав серце дивитися на того велета духу, закріпощеного фізичною слабістю, яка відбивалася тяжким горем на його лиці.

Подивляти приходиться й ту його невсипущість у праці та силу його енергії й волі. Фізично зламаний, просто каліка, обі його руки обезвладнені, немічний, немов дитина , яку треба убирати та кормити, однак дух його не устає, не упадає, а думка його під високим чолом працює ненастанно, бо ще багато розпочатого не докінчено, а ще більше насувається на ум, що треба би було зробити. Одначе брак вже йому того лету, і лише раніше.

Сум та горе пробиваються з його лиця, а давнішу усмішку лиця та живучість очей заступає меланхолійний вираз лиця, а в очах віддзеркалюється почуття тяжкої недолі.

Поволі Франко усувається сам від товариства, деколи заходить ще до нас та до панства Гнатюків, по більшій часті сидить у своїй хаті у місцевого господаря В.Якіб'юка, vulgo Івандюка, і там диктує в першім році своєму синові Андрієві різні свої ще недокінчені праці, а по смерті Андрія — різним принагідним людям, що перебували в той час у Криворівні та охочі були до сеї роботи.

І так повних шість вакаційних ферій переводить Франко в Криворівні, майже осамітнений, відчужений.

Одного разу зайшов до нас уже пізно під вечір, а коли по вечері збирався йти домів, попросила мене моя жінка, щоби я відпровадив його.

Коли ми так йшли, бесідуючи про всяке, та пройшли коло каплички, а дальше коло чуркала (керничка, якої воду для легшого пиття переводять дерев'яною риновкою до дороги), нараз Франко звернувся до мене і каже: „Чи ви отче, знаєте, звідки бере початок ся моя слабість? Ото лихі та завистні злі духи спутали мені мої руки тисячами метрів дроту та не дають мені працювати. Але я знайшов на се раду: ось у сім чуркалі мочу я свої руки, а під діланням сеї води чую, як розв'язуються сі дроти та поволі розкріпощуються мої руки; але що то тисячі метрів є того дроту, то ціла та справа йде дуже поволі”.

Сей наглий зворот у бесіді Франка переразив мене немало та просто перейняв мене жахом — на хвилю я онімів і не знав, що відповісти йому на се. По добрій хвилі, коли я зорієнтувався в ситуації, кажу на се Франкові :”Але, пане доктор, де ж то можливе, щоби якісь духи заподіювали вам таку пакість?”

На се Франко відповідає мені:”Але воно так дійсно є, і я вам колись при другій нагоді розповім усе, що сі духи мені злого діють; нині вже і пізно на се, та й спішуся до хати, бо боюся, щоби мої господарі не полягали спати, щоб я не мусив їх будити”.

На сім розпрощалися ми і побажали собі доброї та спокійної ночі. В якім я настрої вертав домів, не беруся описувати, бо ще нині на саму згадку пережитого мною жаху жаль стискає серце, що я був свідком, хоча воно тривало лише пару хвилин, того душевного занепаду Франка.

На моє щастя, хоча ще не раз і не два були ми оба з Франком самі, більше ніколи не вертав він до сеї теми про духів, але, як бачу зі споминів д.Гриневичевої, то не тільки я, але й більше близьких йому осіб переживало те саме, що й я.

Також на сю добу припадає і видання найденого Франком у якогось львівського антиквара нібито ще не друкованого манускрипта Міцкевича. Багато ми з Франком перебалакали на сю тему, однак Франко не дав себе відвести від свого плану видати сей манускрипт друком, а хоч як гірко приходилося йому запрацьовувати той марний гріш, та не пожалував видати його, щоби таки випустити друком той фальсифікат, хоч сього відраджувало йому багато людей, досвідних у науці та літературі.

Як у першій добі відзначав Франка сильний критицизм до всього того, що він писав, так в сій добі критицизм його підлягав деколи фальшивим змінам, які спричинили й видання вищезгаданого манускрипта.

Багато прихильних йому людей хотіло перешкодити виданню сього фальсифікату, а по виданні хотіло викупити його; однак ні одно, ні друге не вдалося зробити, бо він не тільки видав книжку, а ще й порозсилав її сам різним людям.

З року нарік слідно було по Франкові його фізичний занепад, при тім бракувало йому того піклування, якого вимагала його фізична неміч, то й не диво, що фізичне терпіння мало немалий вплив і на його душевний стан; а хоч свою гірку недолю зносив з гідною подиву рівновагою, та все ж таки хто його знав добре, спостерігав по нім нервозність, терпкість та свого роду упір — вади, яких у першій добі ані сліду не було.

Пам'ятного 1914 року Франко рівно ж загостив до Криворівні, але як від 2 серпня зачалися виповідження війни, немов гриби по дощі, порадили ми Франкові вертатися до Львова. Тоді-то, 19 чи 20 серпня, попрощалися ми з Франком, бажаючи йому всього найкращого та найліпшого, а що з нас ніхто не мав уяви про ті всі страховища війни, які приходилося нам опісля переживати, бо всі думали, що війна за два-три місяці скінчиться, бажали йому на дорогу „до милого побачення”.

Тимчасом інакшесклалося, як гадалося. Оце наше прощання з Франком було останнім. З увільненого від московської навали Львова дійшли до нас сумні вісті про слабість Франка та про його гірше положення, а дня 28 мая 1916 року рознеслася сумна гомоном вість, що вже не стало його в живих .

Отсими моїми споминами хочу й я докинути квітку до сього вінця, який ціла Україна складає на могилі незабутої пам’яті поета в десятилітні роковини його смерті.

Л-ра: Волянський О. А. Мої спомини про Івана Франка / О. Волянський // Спогади про Івана Франка ; упорядкування, вступна ст. і примітки М. Гнатюка. – Л. : Каменяр, 1997. – С. 491 – 501; 600