Стефурак Н. Тайнописи найвищих сподівань

Коли я перегорнула останню сторінку нової поетичної збірки Ольги Слоньовської «Джоконда» (Київ, «Український письменник», 2004), мені одразу згадали­ся хрестоматійні слова Григора Тютюн­ника: «Немає загадки таланту, є одвічна загадка любові».

«Джо­конда», як і поперед­ня поетич­на збір­ка О. Слоньовської «Соната для коха­ного», - це  твори інтимної лірики, що заперечу­ють характерний для нашо­го часу прагма­тизм стосунків між чоловіком і жінкою; це своєрідний бунт проти прагматизму взагалі під час якого вивільняється багато сублімуючої енергії. Поетеса зрозуміла: для любові недостатньо досвіду почуттів, щоб стати піснею вона повинна піднятися до рівня магії мобілізувати слово до найбільшого зусилля й обдарувати його енергією творення. В різні епохи поети робили це по-різному. Бароко вражало пишною метафоричністю, класицизм заворожував блискучою риторикою, роман­тизм - легкістю, прозорістю стилю, символізм - ізольованістю від реального світу символами... У «Джоконді» наче зібрані докупи стилі різних епох, але ця збиранина не дратує, а приваблює. Збірка складається з трьох розділів («Льодовиковий період», «Репродукції», «Бузок і бузина»), які, по суті, є невловимим голограмним зображенням жінки у такому ж змінно-невловимому інтер'єрі часу («Ще ніч і ще день. Ще доба неприкаяних мандрів. Дійдеш. Доповзеш. До мети доторкнешся рукою. Ти - промінь. Ти - звук. Ти - блискуча нічна саламандра. Ти - жінка, яка взагалі не буває слабкою»).

Повний текст статті можна знайти у фондах ОУНБ ім. І. Франка.