Я грішна: я дуже люблю Тебе

Так починається один з віршів по­етичної збірки «Соната для коханого», яку створила поетеса з Прикарпаття Ольга Слоньовська. Я не знаю, коли написала вона цю свою книжку, хто, де, коли ввійшов у її серце, посіяв той промінь, з якого почало рости Дерево Кохання, я тільки, як людина творча, розумію, що то було (а може, триває й зараз) Велике й Нелегке Свято Почуттів. Затаїти його в собі, задушити жінка не могла, не мала права, і воно вихлюпнулося на напір бентежно відвертими рядками:

Я грішна: я дуже люблю Тебе. Дуже люблю.

Всі ночі і дні мимобіжні без Тебе і штучні.

Махровий бузок осипає від спеки покручені

Сухі пелюстки і дрімає, дрімає, як сплюх.

Транзитом у літо з такої зими і снігів!

Весни не було: була мить, чи межа, чи пружечок,

Птахи зависали чомусь в золотій порожнечі.

Як вузлики сірі, як вузлики сірі й тугі.

Було мені тужно, сутужно, печально і зле...

Це тільки початок вірша закоханої жінки про раннє літо. А книж­ка відкривається поезіями про сніжний лютий чи січень, а точніше, зустріччю з таємничим Незнайомцем, що раптом заполонив увесь овид, заступив собою світ. Лірична героїня розуміє, що на майбутнє можна сподіватися чого завгодно. У цинічно-слизькому світі дове­деться платити дорогою ціною за те, що прийшло до неї, бо хотіло прийти до серця, в якому є місце для високого, і воно вміє відрізни­ти навіть найдосконалішу підробку і фальш від щирості й самопо­жертви.

Повний текст статті можна знайти у фондах ОУНБ ім. І. Франка.