Гриценко В. Підручник, якого не… ждуть

Традиційно відгук-рецензію на новинку словесник-практик розпочинає хвалебною одою сучасній концепції національної освіти, яка буцімто  орієнтує вчителя української літератури на фор­мування всебічно розвиненої особистості. Дехто з нас і досі (наївно чи удавано) вірить, що літера­тура - один з найголовніших предметів у су­часній школі незалежної України, на який покла­дено місію відтворити духовний світ народу мис­тецтвом слова, а водночас позитивно впливати на свідомість учнів, їхній морально-етичний по­тенціал, розвивати інтелект, творчі здібності, ес­тетичні смаки тощо. Місія, визнаймо, велична, але де ті чинники, які допоможуть словесникові вико­нати покладені на нього почесні завдання? В усі часи ідеологи розуміли, що слово - ідеальна зброя в борні за душу людини. Усвідомлюють це і сучасні державні пастирі, які переконують себе і нас, що в незалежній Україні національна ідея «не спрацювала». А щоб вона терпіла поразку й далі, в середніх школах різко зменшено кількість го­дин, відведених вивченню літератури, і, продов­жуючи традиції минулих днів, у «букварні війни» (що вивчати і як вивчати) з кожним роком до­дається все більше вибухових речовин. Скла­дається враження, що хтось уміло веде закулісну гру, мета якої - довести, що в українській літе­ратурі немає нічого вартісного, що могло б возве­личити дух сучасного читача. Обливання брудом наших корифеїв слова, складання недолугих на­вчальних програм, до яких внесено далеко не кращі зразки української словесності, видання підручників, які відповідають духові тих програм, - усе це не просто так, бо і запалювання, і гасіння «зірок - на чиюсь потребу.

Повний текст статті можна знайти у фондах ОУНБ ім. І. Франка.