Живий вогонь слова

Грещук В.

Художні твори Степана Пушика ніколи не сплутаєш з іншими, бо попри свою різножанровість вони завжди позначені якимось індиві­дуально-неповторним шармом. І якщо намагатися з'ясувати його суть, внутрішню природу, то передусім треба зануритися в мовну стихію його поезій, романів, повістей, оповідань, бо слово для кож­ного митця - це будівельний матеріал, з якого тчуть мовну канву художнього твору, однак узори на канві у справжніх письменників ніколи не повторюються.

Степан Пушик з особливою дбайливістю, з якоюсь аж запопад­ливою ревністю ставиться до мови своїх творів. В одному з них зізнається: "Ловлю себе на тому, що теж схожий на ватага, бо за робочим столом пробую слова - чи дзвінкі, чи не холодні, .чи не з фальшивою позолотою, пропускаю їх через серце". В оцій постійній копіткій пошуковій роботі зі словом найвищим мірилом для нього є естетика народного слова, яку він увібрав у себе з материнською колисковою, з вікторівськими колядками-щедрівками, гаївками, ве­сільними латканнями. Естетика народного слова відкривалась пись­менникові в його незчисленних журналістських зустрічах із персо­нажами своїх нарисів і оповідань, у його фольклорних експедиціях, у повсякденному спілкуванні з колегами на роботі, з друзями, чут­ливими до слова, з балакучими жінками на базарі... З ним завше великий товстий зошит, в який обов'язково занотує слово, фразему, вислів, що чимось вразили його. З цих записів можна укласти чис­ленний за обсягом лексичного матеріалу словник. Збирач народних перлин сам розповідає, звідки добирає оте влучне, свіже, запашне слово - з народних уст: "У селі Вишкові, яке високо в горах межує із Закарпаттям, п'ятдесят років ходила співати по весіллях Марія Глеба. Стільки пісень, як знала вона, не знав ніхто в селі. її пісні були заселені людьми краю, прикрашені, наче квітами, свіжими сло­вами: зільник, застілне вікно, випіток, ляганнячко, халайстра - вони ще не були втомленими від щоденного вживання" (Перо Золо­того Птаха).

Слово для письменника анімізоване. Як жива істота, воно може навіть стомитися, тому й ставлення до нього, як до живої душі, - зворушливо-шанобливе, з пієтетом. Найрізноманітніші аспекти на­родного слова часто стають предметом художнього осмислення. Найкраще це засвідчила повість "Перо Золотого Птаха". Уже її по­чаток дає прекрасний матеріал для лінгвістичного дослідження з проблеми мовного етикету, зокрема в ділянці мовних формул при­вітань гуцулів:

Найбільше мені сподобалося, як у Карпатах вітаються:

"Як ви дужі?''' - запитують.

"Добре. Як ви?"

Або:

"Чи у вас мирно?"

"Гаразд!"

Увечері, коли зустрічаються закохані:

"Як днювала, пишна чічко?"

"Миром!" - відповідає дівчина.

Повний текст статті можна знайти у фондах ОУНБ ім. І. Франка.