На Вкраїну дорога моя, на Вкраїну…

«НА ВКРАЇНУ ДОРОГА МОЯ, НА ВКРАЇНУ...»

Поетична година до дня пам'яті

ТАРАСА МЕЛЬНИЧУКА 29 березня 1999 _Р.

Не снись мені, кривавий сон,

Не сніться рани і руїни, -

Мені не треба десять сонць -

Живу тобою, Україно...

                           Тарас Мельничук.

29 березня минає чотири роки, як не стало Тараса Мельничука, паета-страдника, лауреата державної премії України ім. Т. Шевченка та премії ім. В. Сосюри. Він народився 20 серпня 1938 року в Уторопах. Тут минуло його дитинство. Згодом працював у різних віддалених місцях колишньої імперії вантажником, молотобійцем, будівельником... Був журналістом, працівником косівської районної газети. Вчився у Чернівецькому університеті, в Московському літературному інституті. Але насамперед він був поетом, якому боліли людська кривда, неправда, несправедливість, який прагнув до людяності, добра краси, правди.

Далеко усім нам іти,

І мусимо йти, як велено,

Не шкодуючи доброти

В цьому світі, де дивно-зелено.

І підмога потрібна, і братність,

І єднання в найвищім чутті, -

І всміхнеться блакитним рястом

Жайворине гніздо при путі.

Цими почуттями пройнята його перша збірка «Несімо любов планеті!» (1967).

Скільки того дзвону на горі,

скільки того дзвону по долині.

То траву з росою косарі

косять на Вкраїні.

А чому роса червона на траві?

А чому замовкли косарі?

Бо не всі у поле вийшли до зорі,

бо не всі живі...

Не всі живі.

Бо ішли на ворога походами -

танковими, кінними, піхотними.

Не жаліли кулі їхніх діток русих,

їхніх Ярославен не жаліли.

Русичі мої ви! Красені ви руські,

як же вас косило,

як же вас жалило!

Не змогли закрити вас тополі,

бо високо в небі їхнє листя.

Ви ж ішли, хоч знали, що ніколи

не повернетесь косити

трави росянисті.

Земле! А чи маєш ти хоч частку,

котру не прикрили б серцем русичі?

Земле! Чи ти знаєш таке щастя,

за котре не впали в січі русичі?

Дзвонять коси, дзвонять на горі,

дзвонять коси, дзвонять на долині,

наче кличуть встати косарів

тих, що сплять під росами Вкраїни.

Поет знав, чим ризикує, мовлячи про любов до планети в державі-монстрі, яка утверджувала ідеологію класової боротьби, насильства, диктатури, ненависті до будь-якого інакодумства і мала хворобливу ідею-фікс - перемогу комунізму в усьому світі. Знав, але заявляв:

Дороги, як долі, схрещуються. Котра з них моя? Котра? Напевно, ота - в суперечностях, Як небо - нова і як небо - стара. А може, дорога моя не визначена? А може, шукаю дарма? Тоді мені сили вистачить Іти по дорозі, якої нема.

Ота дорога завела його в тюрми та концтабори. Двічі його кидали на Грати: 1972 та 1978 років. За найстрашніший у комуністичній імперії злочин - одверто висловлену любов до України. За це передчасно пішли з життя В. Симоненко, В. Стус, О. Тихий, В. Марченко, не рахуючи сотень і тисяч діячів літератури, мистецтва, культури, науки, знищених у попередні десятиріччя.

Неофіти ідуть

І дорогу несуть,

їх збирають на кожному кроці,

їх волочать до ката на суд!

А вони виливають свій сум

На обвуглене сонце.

Неофіти ідуть, неофіти ідуть,

їм не знане ще слово «вирій».

їх уб'ють, їх уб'ють,

Чи самі упадуть,

Лиш би тільки не впав символ віри.

Повний текст статті можна знайти у фондах ОУНБ ім. І. Франка.