„Коли душа рікою вийшла з берегів...”

   Моє знайомство з поезією Нестора Чира відбулось нібито випадково, але, знаю, так мало статись. Якось у черговий раз, коли навідався до редакції журналу «Перевал», Галина Турелик простягнула мені збірку «Акорди срібної печалі» і запропонувала прочитати й написати рецензію. Пам'ятаю, що вже тоді я був приголомшений тим, як поет гостро і боляче відчуває, сприймає час і означує своє місце у ньому. А коли дізнався, що Нестор Іванович вже десятки років бореться з недугою, то зрозумів, звідкіля автор черпає натхнення і любов до світу, до людей: він навчився цінувати кожну мить життя. Шкода, що ми, здорові, надто пізно починаємо розуміти: життя скороминуще, і нам треба встигнути зробити чимало добрих справ, а не дбати лише про те, як прикрасити своє тіло дорогими речами, - потрібно збагачувати й очищати душу.
   Відтоді я почав стежити за творчістю Нестора Чира. Скоро збагнув, що кожна нова добірка його віршів, кожна нова збірка відкриває і нову грань поетичного таланту, приємно вражає тим, як автор збагачує свою скарбницю художніх засобів і прийомів, як змальовує конкретні та яскраві образи природи і людей, одночасно вміє знайти такі мовні засоби, що збуджують уяву читача і спонукають до роздумів над поетичним текстом. Щоразу дивувався також силі творчої уяви та майстерності словесного втілення, проникливій спостережливості митця. Було помітно: за всім тим стоїть виснажлива праця душі і серця.
   Ось і нова поетична збірка «Білі сльози снігу» вразила мене суворою правдою життя, глибиною філософського осмислення світу, який, за висловом поета, «цинічно-слизький, перешитий навиворіт», «завис, мов кажан в монастирській глухій порожнечі». Цей світ, на переконання автора, не його, бо він почувається в ньому незатишно, «мов від болю засушена віть, і чомусь - як не жаль! - не знаходжу дороги для втечі».
   Нестор Чир дбайливо плекає свою поетичну ниву, яка увібрала в себе запашні барви Карпат, срібні звуки гірських річок і синяву високих небес. Проте найбільша цінність його поезії в тому, що ліричний герой чесний і щирий у своїх думках, мріях і почуттях. Він не боїться бути відвертим, бо його почуття цілком природні: він не соромиться оголити душу, яка, за висловом О. Ольжича, «рікою вийшла з берегів». Нестор Чир далекий від епатажності, яку культивують деякі сучасні поети. Оголений нерв його поетичного слова викликає такі морально-психологічні переживання, що складається враження, ніби автор пише кров'ю власного серця, бо «мої слова - мойого серця крик і вольтова дуга на спраглу душу».
   Збірка Нестора Чира «Білі сльози снігу» відкривається добротною передмовою академіка Володимира Качкана, в якій він підкреслює: «Нестор Чир усвідомлює, що надовкружний світ вартує глибоких філософських узагальнень і змін на краще». А в післямові літературний критик Євген Баран зауважив, що він подивований екзистенційною мужністю поета, «який зумів сказати про відчуття остраху перед власним проминанням чесно». Цю думку критика поділяю і хочу уточнити, що мистецтво, зокрема поетичне, здатне викликати в нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність. Цілком природно, що в поезії Нестора Чира кожна строфа, кожне слово мають своє значення і своє місце, які зумовлені припливом почуттів, що оволодівали автором під час віршування.
   Збірка складається із чотирьох циклів: «На титрах слова», «Голосом пам'яті», «Сонетною строфою» та «Блакитна роса у карих очах». У першому циклі представлені здебільшого поезії громадянського звучання (тема Батьківщини, зокрема й малої), мають тут місце і сакральні мотиви, а також вагомою є поезія соціально-політичного спрямування.
   Особливо значуще й символічно, що поетичний цикл «На титрах слова» відкривається поезією «Білий Янгол», у якій автор веде уявну розмову з егрегором, що символізує добро і захист кожного з нас. Білий Янгол виступає нашим охоронцем до тих пір, аж поки ми не почнемо чинити злі справи. Невипадково на стародавніх іконах можна побачити над ликами святих зображення двох янголів: один білий, а другий - чорний. Отож кожен має свого янгола-охоронця. Поет запитує у Білого Янгола, «де знайти у цього світу глухомані ну... хоча би правди слід або добра, донести у позасвіття рідній мамі дрібку солі й атраменту для пера?», а також «що робити, аби серце не страждало за Вкраїну і поганьблені хрести?» Поет перейнятий болем і тривогою за майбутнє рідної країни, бо така вже .доля українського поета - бути недремним оком народу, що спить п'яний від рабства і принижень. Автор сповна усвідомлює свою місію та призначення на цій землі. Його поезія така близька і зрозуміла кожному тому, що у ній бачимо життя без прикрас і дешевої патетики:
Цей світ не мій. Я не його посол.
І навіть не його могильний порох.
Колись зламав мене цей демон-світ,
 Прошив наскрізно тайне «третє око» -
І я осліп, як під землею кріт,
 І зупинивсь від прірви на півкроку.
І я, мов пес, завив і здибив шерсть,
І громом серця вдарив ту потвору.
   Нестор Чир - поет різноплановий, він може бути ніжним ліриком, коли пише про інтимні почуття закоханих, або може метати грізні інвективи на голови тих, хто «нині честь продає». Світ, «упакований хитрістю і злом», продукує «диявола чинні контори». У такому світі, звісно, «ні добра віднайти, ні загублених в часі чеснот, ні зелених отав під блаватами вишитим небом». Тому поет намагається витворити свій світ, у якому пануватимуть духовна гармонія і рівновага.
   Поезія Нестора Чира епічна: тут головним є розповідь ліричного героя, його рефлексії, роздуми над вічними істинами. Естетика його поезій - чиста, витончена, бо автор володіє внутрішнім чуттям прекрасного, яке йде від усвідомленої необхідності гармонійного поєднання з навколишнім світом. Ліричний герой Нестора Чира постійно у пошуках такої гармонії, бо світ дисгармонійний і він не знаходить в ньому опертя, тільки в єднанні з природою має душевний спокій.
   У поезії Нестора Чира переважають особистісні мотиви, а інакше й не може бути, адже через власне світовідчування він прагне донести до читача загальнолюдські проблеми. Поет боляче реагує на повідомлення газети «Літературна Україна» про те, що не стало хати В'ячеслава Чорновола в його рідному селі Вільхівці на Черкащині. Нестора Чира вразила ця подія, і він відгукується поезією «Обурення». У ній звучать докір і звинувачення нам усім за нашу байдужість, за те, що не зуміли зберегти народного лідера, який вмів запалити людей українською ідеєю.
Народе мій! Оглянься надовкола,
Не крий ганьбою тих, хто відійшов.
 ...Уже й немає хати Чорновола,
Але є він - бо смерть свою зборов.
   Звідкіля походить поетова тривога? Насамперед із постійного, не притлумленого суєтністю буднів уболівання за завтрашній день Української держави, над якою дамокловим мечем нависла бездуховність, котра має великі шанси поглинути і все людство. Тож Нестор Чир з висоти зрілості і життєвого досвіду намагається роздивитися місце свого дитинства - ту малу батьківщину, що сформувала його як особистість. Він знаходить і відчуває невидиму струну, що тягнеться від рідної землі до серця й усвідомлює щастя щоденного земного буття. Внутрішня потреба цього духовного зв'язку не стала ностальгією за минулим, а навчила поета по-справжньому цінувати життя, хоч би яким нестерпним воно не було. Не випадково в одному з віршів Нестор Чир напише: «...Моє життя - то безкінечні Крути, де я не раз вмирав і воскресав».
   Головною ознакою поезії Нестора Чира є душевна делікатність, чистота почуттів, а ще - чіткі, викристалізовані моральні орієнтири, без чого, власне, не може бути ні поезії, ні поета. Автор однаково рівний у різних поетичних жанрах: як у ліриці громадянській, так і в пейзажній чи інтимній. Карпатські пейзажі оживають під його майстерним поетичним пером, явища природи набувають людських рис: «негода змучилась, притихла на півслові, вже повних днів зо два не виє, не сурмить, але моя душа тужлива і багрова, сорокою набридливою тріскотить». Тут відчувається явний дисонанс між тим, що негода заспокоїлась, а от душа ліричного героя не знаходить бажаного спокою. Водночас втішає те, що хоча тілу «за сімдесят вже завело», але душі «нема ще й сорок». Це особливий Божий дар, коли людина в душі залишається молодою, незважаючи на вік. Душа ліричного героя чиста і прекрасна, «як музика, немов соната біла, збунтується нараз і в серпень відлетиш».
   Пристрасність поетики Нестора Чира виявляється в нагромадженні майже крилатих фраз, яскравих епітетів, несподіваних порівнянь, які уточнюють й увиразнюють одне одного. Читач стає свідком поступової кристалізації поетичного образу, що твориться просто на очах, а ще відчуває незриму присутність автора. Поет як добрий знайомий чи навіть товариш веде уявний діалог з читачем, довіряючи йому найпотаємніші свої почуття, переживання і мрії. Душа ліричного героя і душа автора зливаються воєдино, в одне ціле, і коли читаєш збірку, то інколи неможливо означити межу, де закінчується особистісне і починається загальнолюдське, бо кожен рядок, кожна строфа поезії стають до болю близькими і зрозумілими: особисті, сповнені драматизму, шукання автором істини набирають загальнолюдських масштабів.
   Сьогодні, як не боляче це усвідомлювати, світ зосереджений на споживанні, отриманні задоволення, все менше місця відводиться людській душі: вона загубилася десь на манівцях і шукає прихистку. Надійним, затишним прихистком, на думку поета, є поезія, що лікує душу. «А вірші що?», - запитує поет і відповідає: «То прихисток душі в уявній втечі від себе самого».
   Кожна поезія Нестора Чира, що представлена в збірці у певній хронологічній послідовності, - це сторінки життя самого автора (вони увиразнені, емоційно наснажені пейзажними вкрапленнями-ілюстраціями художника Андрія Коренюка). Небайдужого читача вражає суворий драматизм буднів, коли поет бореться з недугою за життя і виграє його ціною надлюдських зусиль. Коли ж фізичний біль і страждання поета виходять за межі можливого, тоді душа вихлюпує такі рядки:
Вийду з підлої болісти,
грізно вдарю недугу.
Стягну м 'язами. Боже мій,
моцно кінські попруги.
  Поетові слова відлунюють щемом у грудях, бо розумієш, що автор проживає кожен день свого життя, як останній, і тому його поезія сповнена такої драматичної напруги. Втім, справжній талант уже сам по собі вибудуваний на драматичному началі, він надзвичайно чутливий до проблем навколишнього світу. Навіть у ліричних імпресіях та елегіях раптом гостро спалахують грані нелегкої, часом аж безжальної, сповідальності та одкровення:
І я колись полишу клени ці,
як зойкнуть труби в час мого прощання,
і хтось затисне квітку у руці
у мовчазному довгому чеканні.
І відлетить душа у високость,
 де інший світ і кращі, інші гасла,
лиш сумовито скажуть друзі: «Ось,
 вже свічка друга нашого погасла»...
   Без сумніву, Нестор Чир - талановитий поет, який вибудував свій поетичний світ з високим усвідомленням власної відповідальності перед словом і людьми. У його віршах бачимо прагнення осмислити час і себе в ньому, перебіг часу в буттєво-побутовому, громадсько-політичному й філософському контекстах. Він оспівує мінливу матерію слова і життя як глибинний вияв людського духу. У віршах Нестора Чира присутні гра кольорів, звуків та запахів, широкі гами людських почуттів.
У Всесвіті були ми в Домі Стріч,
 були собою... може, й не собою.
 Чумацький Шлях, струсивши зорі з пліч,
 нас огортав небесною габою,
Там спили ми із голубих озер
жагу любви - даровизну Господню.
...Той дивний час сіяє й дотепер,
 як біла вишня в маминім городі.
  Треба відзначити, що багато творів у збірці позначені мотивами поезії Тараса Шевченка та Івана Франка. Особливо це відчутно в поезії-посланні «Можновладцям незалежної України», яка співзвучна з поемою Шевченка «І мертвим, і живим...» У цій грізній інвективі поет звертається до можновладців з одним запитанням: «Чи Бог відпустить вам оті гріхи, які ви скоїли без самосуду?», зриває з них маску добропорядності, під якою ховається справжня личина тих, хто торгує державним добром. Автор переконаний, що за свої вчинки їм доведеться відповідати не тільки перед народом, бо прийде час, «коли Суддя покличе, зачиниться ваш надмогильний склеп». Наступна поезія «Гнів і сльози», для якої автор узяв за епіграф слова Івана Франка «Земле моя, всеплодющая мати», наскрізь пронизана болем, сповнена гіркого розчарування автора тим, що коїться з українською землею - над нею «багато злої наруги». Поет звертається до землі, як до живої істоти: «Земле родюча, це ж як тобі більно, що не народжуєш хліб у жнива!»
  Вірш «Рідне слово» із циклу «На титрах слова» присвячений актуальній проблемі сьогодення - місцю і становищу української мови в Україні. Нестор Чир виступає на захист рідного слова, яке, хоч і «побите ірадом лих», він «обнімає, допоки розум не затих». Бо рідне слово, на тверде переконання автора, «людські надії гріє, цвіте волошками в житах, в душі світанком затепліє, коли чомусь душа в снігах».
  Поезії Нестора Чира побудовані здебільшого у формі монологів ліричного героя, серед яких можна виділити три групи: монологічні роздуми («Краще був би я одудом...», «До матері»), монологи-оповіді героя про себе і свої почуття («Наодинці з собою», «Про час і вірші», «Карпатське літо») та монологи-звертання («Страх», «Лист до мами», «Гнів і сльози»). Усі ці поезії об'єднує тематичний принцип: автор прагне якнайповніше виразити своє бачення світу та почуттів ліричного героя, закоханого в рідну землю і людей. Збірка Нестора Чира «Білі сльози снігу» загалом тяжіє до ліричної драми, що розгортається в душі ліричного героя: він шукає себе у непростому світі, в якому почувається чужим, бо цей світ хворий «на інсульти душ, на сухоти честі і сумління». Образи жінки, матері та України надихають ліричного героя на розвиток творчого начала в житті. Поет адресує коханій дружині одкровенні рядки: «там, де ти - безмежжя мрій, наче рій, розлітаються жагою», «врода жінки молодим вином п'янить мій розум в час нудний, гіркотний». Вони розкривають образ ліричного героя-екзистенціала, який розмірковує над смислом життя, над своїм призначенням на землі - робити життя кращим, добрішим. Ліричний герой, як і сам поет, черпає фізичні сили та духовну міць від рідної батьківської землі:
Стою, мов тис, на батьківській землі,
уперся тім'ям і чолом уперся
 аж в синяву святого піднебесся,
де бавляться ангелики малі.
  Про достоїнства нової поетичної збірки Нестора Чира можна говорити чимало. Переконаний: вона неодмінно знайде відгук у небайдужих серцях шанувальників поезії і змусить ще раз задуматися над вічними істинами буття.
м. Івано-Франківськ.
Григорій Рис
// Перевал. - 2012. - № 1. - С. 189-193.