БІЛІ ЛІЛІЇ ЙОГО ПЕЧАЛІ
У новій поетичній збірці (надзавдання означено заголовком) автор не стільки аналізує, як усвідомлено поляризує ті життєво здолані й непоборені ще духом пласти власної життєтворчості, у яких на поверхні зримого й жаданого, переболеного й відчутого - білий колір як символ чистоти Яви генія. Тому й пропонує письменник «білого Янгола... у білім строї", а читачем дошукано-домислено виводяться, мабуть, білі не відіслані листи матері, відзвуки білої сонати, зойк білої лілії, Україна в ризах білопінних, весносад, що ловить душу в обійми білі, білий світ печалі і недосяжний білий іррасвіт.
На цільній тканині письма Нестора Чира, як у доброго майстра-ткача, човник логічного озвучення відчуттєво-емоційного щільно припасовує рядок до рядка - і тоді високі філософські екзистенції України, рідного слова, батьківського духу, отчої землі («Україна і сон», «Рідне слово», «Барвисту плахту скинув ліс під ноги...») стають живими клітинами осягненого Поетом безмежжя. Його твори відзначаються чистотою сприймання світу («Після негоди», «Осінні аплікації», «Цей світ, немов таємна книга...»), відчуттям краси природи («Вечірня рапсодія», «Карпатське літо», «Рідна, сторона», «Веретено природи»), максимальною щирістю, яка у сьогоденні стає найбільшим дефіцитом. Незважаючи на кілька десятків років суворої боротьби з важкою недугою, на прикру долю, Нестора Чира ніяк не можна назвати скиглієм, тому його поезія не розпачлива, не скорботна, не сентиментально-жаліслива, а тверда, гідна мужності й глибокої моралі. «А я ще серцем молодим//слова вигострюю для віршів, //а я ще повний світлих див // і рідний край люблю найбільше. //Іще в душі жаги хода, // щоранок, мов жіночий погляд. //Дівоча врода молода //для мене, мов троянди подих. //Не жаль мені, що на межі//життя поважна осінь стала. //Якщо умру - то в віражі, //а не конаючим лежалом...» - пише поет. І нехай в багатьох віршах він виливає сум, печаль, нотки відчаю («Цей світ не мій...», «Під цвинтарними кленами»), але вони - ці настроєві почуття - завжди світло-пастельні й у них знаходиться місце оптимізму, вірі, надії. У вірші «Я - людина» автор дає неспростовне підтвердження цьому:
... Йду дорогою з горем в двобої,
там відлуння, а там - гримотить.
Та нехай... але знаю: за мною
непідкупності сріберна нить,
непродажності і нехолуйства,
неблюзнірства... - і ще сотні «не»,
бо спокуса, огидна і тлуста,
на чуже не зманила мене.
Нестор Чир - традиціоналіст віршотворення у його класичному сенсі, одначе він чує-відчуває й осягає потреби нинішнього то закостеніло-заіржавілого, а то й розгонисто-розхристаного, якогось несинівського, а мовби небіжного, часу, - і тоді з його образної кузні виіскрюються яскраво-гарячі, теплодотикові образи, що розповивають уяву читача, кладуть побіля його серця див-косицю: «одцвіту, мов каштан, й перевтілюсь в галузку журби...»; «...торкає дощ регістри смутку»; «...втікає час, мов дим., у сіру млу..., у гріх і сміх, у сиву ковилу»; «...за мною непідкупності сріберна нить»; «дива осінні... у майстрах сховали тіні»; «...до зів'ялої пам'яті промінь приб'ю»; «хтось посіяв печалі... на моїй посивілій душі»; «на очі лягав білолиций туман»; «...лиш ти шина твої цілує руки...». Не маючи фахової філологічної освіти, поет пише вірші, які за багатством художньо-образних засобів і лексичних вправ, за мелодійним звучанням строф, наповненістю естетикою, вишуканою римою, метафоричною силою і формою вислову можна поставити неподалік з творами відомих українських поетів, вірних духові класичного традиціоналізму. Трансформуючи надбану від славетних класиків науку в особистий досвід, Нестор Чир усвідомлює, що надовкружний світ вартує глибоких філософських узагальнень і змін на краще («Обурення», «Справді, як без плачу...», «Можновладцям незалежної України» (посланіє), «Краще був б я одудом...», «Білий Янгол», «Цей цинічно-слизький...», «П'ють чорнопері привиди...»).
У громадянському циклі поет часом розмашисто-оповідний, публіцистично-заорганений. Але ота мовби надмірно-словесна натуга виправдовується внутрішньою енергетикою, яка розкриває, як на картині маляра, мазок за мазком міць силової мускулатури вкраїнського Слова, яке у Нестора Чира «вічно зряче, із знаком оклику завжди» («Рідне слово», «Цей світ не мій...», «Хто нищителем, вродився...», «Я- людина», «Ви кажете, мовчу?..», «Ще день прожито...», «Діалог із собою», «Страх»).
Автор поетичної збірки виробив собі спосіб до багатьох віршів прибирати епіграфи з Євангелій, з рядків поезій І.Франка, М.Вінграновського, Ольги Слоньовської, І.Римарука, Олега Ольжича, Галини Турелик, з актуальних публікацій періодики. І тоді рядок, запозичений з літературних анналів, зазвичай, служить своєрідною репризою при смисловому ключі, простеляє відповідну тональність, слугує естетичним орієнтиром.
Нестор Чир - поет, що взяв з Божої ласки в розхрестя власного стривожено-виболеного духу жаль, біль, тугу, страждання і як противагову парадигму- віру, молитву, надію, любов. У вірші «Цей світ не мій...» читаємо рядки високої енергетичної сили:
... Я повернувсь, але уже не сам -
За мною йшла, яку зовуть Пречиста.
Таку філософему міг зродити тільки справжній поет.
У віршах «Засміюся», «Допоки житиму на ції; землі...», «Рідна сторона», «Кричу: облиш...» «Як занудні дощі приведуть холоди...», «Зустріч», «Я сумно глянув на стезю до смерті...», «Спинилась над безоднею душа.. » поет стає Надпоетом, Апостолом сили, що пригинає протяговий біль, підносить внутрішній дух до висот зір. Його, наприклад, до глибинних пластів душі турбують тривоги рідної землі, тому не може миритися з тою наругою, яка коїться над нею. У невеликому вірші «Гнів і сльози» (із подорожі на схід) рідна земля виступає як живий, здатний відчувати біль, організм. Вона дихає, реагує на негативні вібрації, на той глум якого зазнає від невдячних дітей своїх. Високе хвилювання викликає в душі автора справжню бурю незадоволення за вимираючі нині села, необроблені, недоглянуті лани, і з його грудей виривається протяжний стогін:
... Там, де колись випасалися стада,
Бідна шкапина похнюплено спить.
Вже і птахи веселитись нераді -
Тихо у згірклу злітають блакить.
Гони невпораних нив, наче більма,
Свіжа, скибина лежить нежива...
Земле родюча, це ж як тобі більно,
Що не народжуєш хліб у жнива!
Не можна обійти увагою інтимну лірику Нестора Чира, зосереджену в розділі «Блакитна роса у карих очах», де романтичне піднесення любові до висоти неба органічно сполучене не тільки з панорамністю погляду на стосунки Він-Вона, а й із віддзеркаленням їхніх розмаїть. Це дало змогу поетові створити власну філософію любові як найвищої субстанції людського Духу. Наприклад: «Не дасть розраду для душі // ні світу кольори, //ні зорепади, мов дощі, //ні благо вість згори; //ані той спів, що серце рве, // ні хто в біді згадав, //ні барв весни лице нове //серед пахущих трав... //Лиш ти, що дивом дивини //являєшся у сні // і тихе слово «пригорни» //розраду дасть мені».
Не ставлю під сумнів, що свою філософію утвердження любові як стрижня взаємовідносин Жінки і Чоловіка виколисував кожен митець, який торкався творчістю до цієї делікатної теми. Але Нестор Чир робить це ненав'язливо, шляхетно, що притаманно людям високо духовним, добрим, богомисленим. Адже сьогодні, на жаль, з «чорного ходу» увійшло в літературу інше бачення інтимних стосунків, а чистому, світлому почуттю місця не знаходиться як і вишуканій естетиці думок про них. На противагу цьому в інтимній ліриці автора цієї поетичної збірки променяться простори гідного поваги слова, постає осмислення людської духовності не скам'янілої, а живої, про що засвідчують вірші «Ми з тобою пілігрими... », «Ще провесінь рання...»,«Твоїх долонь на труджених прожилки...», «Білого світла сніп», «В твоїх карих очах...», «Ти приснилась мені...», «Зізнання», «Епістола для коханої», «Журливий романс» та багато інших. І нехай, можливо, підсвідомо повторюся, що і тут в авторських рядках немало суму, але він, той сум, не похмурий, не понурий, не темний, а білий, світлий, про що говорить і назва поетичної збірки. У тому смутку відчувається еманація духовної зрілості почувань поета у віршові рядки і строфи. Приміром, у вірші «Озовуся сонцем...» печаль бринить світлом сонячного променя, душевною данністю, наскрізно пронизаною почуттями щемкої любові.
Озовуся сонцем, озовусь весною,
літеплом осіннім, криком журавля,
тільки ти була би назавжди зі мною,
зблиском світлозорим душу окргіля...
...Як прийду у сон твій - не скажу нічого,
заховаю біле серце між галузь,
і посеред тиші й спокою нічного
я до тебе світлом неба озовусь...-
пише поет. Така вже природа обдарування цього чоловіка, така його широка душа, де скрипка печалі не розминулася як із зачарованістю, так і з розчаруванням у світі драм, тобто у його світі емоцій сьогодення і ностальгії за втраченим. Між іншим, в одній із рецензій на творчість Нестора Чира літературний критик Євген Баран («Літературна Україна», 26.06.2001 року) пише: «Цієї світлої, чистої ностальгії-віри, якою сповнена поезія Нестора Чира, так бракує сучасній літературі, що інколи його донкіхотський порив сприймається як тиха радість».
Отже, безумовним здобутком поетичної збірки Нестора Чира «Білі сльози снігу» є переконливість закладених у ній філософем, які завдяки художньо-мовним засобам надають їй глибокої енергетичної насиченості. Значною мірою книжка автобіографічна, в усякому разі на її сторінки винесено те найпотаємніше, що пережив і чим нині живе поет. Але нею ж охоплено і дуже широку гаму людських почувань від пекучих душевних та фізичних страждань до оспівування духовної і земної краси. Та якщо на тлі цього оспівування ще почасти зустрічаються усякі життєві недолади, недохопи, недовершення, які можна виправити, то є і такі поняття, за якими - сама суть буття і людського діяння. І, на думку поета, найприкрішим є те, що:
... Ось слово вкрали - то тяжка проблема, оте, що біля Господа було.
Володимир КАЧКАН
// Дзвін. - 2012. - № 2. - С. 127-129.
