ЗАЧЕРПНУ З СОНЕТАРІЮ - НАЧЕ ІЗ ЖБАНА ВОДИ

...Цього разу пан Нестор телефонував мені на квартиру, сповістив, що його книга сонетів уже в руках пана Михайла Андрусяка в коломийському видавництві «Вік», і він, автор, з нетерпінням чекатиме того дня, коли його слово засвітиться новим добрим світлом книжкової мудрості.
- А хочете, - ніби запнувся Несторко, як я його люб'язно називаю, - а відтак домовив: я прошу послухати вінок сонетів «Молитва за Україну».
І після паузи полилися виогранені слова, рядки.
   А відтак мені забаглося сказати про цього поета те, що не сказав раніше.
  Як майстровита вишивальниця філігранно розводить кольори ниток на полотні, так і поетова думка полишає на чистім листку тривку печать задавненого історією болю за сплюндроване проминуле України, нинішні моральні потоки й землетруси совісті та честі, невідворотні вогненно-руйнаторські катастрофи й трагедії, якщо нинішні нібикерманичі не зійдуть з української орбіти.
  У цьому органічно знютованому, зобрученому циклі маємо наскрізну думку про Україну, її дух і традиції, сумні й хвальні. У режисурі тексту немає жодних ускладнень чи «антрактів» слова - усе підвладне логіці розвитку; тут не превалюють індивідуальні ефекти над суспільними - кожен рядок, строфа виражають поколіннєву тяглість українців до волі, свободи, державності.
  Своєрідна оповідність і розвиткова сюжетність спричиняються до сприйняття загальної концепції - від уповільнено-стишеного до пересторожно-набатного. Як і життєвияви самого Нестора Чира, так і його поезія - наскрізне переплетення особистісного, етичного й естетичного.
  Де-де, а саме в цьому циклі можна б збитися на публіцистичність, хай і найвищого штибу, філософськи заряджену. Натомість поет не дбає про «розголос», а утверджує мистецтво елітарного типу, нарощує рядок за рядком думку, вбираючи її в корону гармонії.
  У слові Н. Чира співіснує таємничо-непізнане та фіксувально-прогностичне, раціонально охопне й водночас експресивно-символічне.
  Поет надто індивідуальний, але це не тотожне з егоцентричною замкнутістю у світ і коло ідей. Тут кожна строфа рафінована, ніби висіяна із стоваріантних її еквівалентів. Не дошукується володар пера ні імпресіоністичних прийомів, ні урбаністичної кучерявості, ані удаваного постмодерного сліпонамацувального в тих річищах слововиявлення, з яких давним-давно предковічна ріка досвіду пронесла вторинне, незначиме поза береги
надбаних цінностей, а натомість залишила многотруддям довершені перли, -ритмориміку, надзвичайне чуття вразливості та уміння відчути й передати в нинішній час сигнали міфу, пам'яті, невмирущих природи та історії.
  Віршопласт Нестора Чира - не якась там застигла даність, не горування надбаних рим, не мозаїка образних планшетів. Його словесний загінчик - як мольберт у маляра - на ньому не просто дисгармонійне згромадження побаченого, відчутого й пережитого. На цьому, заораному думкою, грунті навіть не пробиваються лопушшя та пирій, а тільки сходить і проростає стебло з доброзерним колосом.
  З розгалуженої тематики нової книги сонетарію виосібнюється тема любові. Вона - це тема-лінія інтенсивна, всеохопна й невичерпна, як і сама любов - чоловіка до жінки, матері до дитяти, громадянина до батьківщини. У його поезії закодована культурна бароковість, фольклорна енергія, звуки, шуми, відзвуки та кольори природи. Жодного наслідування, жодного пристосунку під вибудувані видатними світовими сонетотворцями матриці. Що   не   вірш,   то   дивовижний   духовний   ландшафт,   над   яким   пильне обсерваційне око майстра слова.
  Не шукатиму у книжці Нестора Чира якоїсь винятковості. Він, безумовно, з планети класичних традиціоналістів. Але він - надто самостійний і незалежний у віршотворенні. З одного боку, достеменно знає традиції, пильний до них, шанобливий у ставленні до набутку попередників. З іншого - він творить власний філософсько-естетичний дискурс реального й ілюзорного, вишукано-вільного й просторово-неосяжного.
  Як і в поколінні сімдесятників, у його віршованому розкнижжі немало «тихої поезії» (Володимир Моренець): десь наче вібрують стишені тони, десь мовби пригасає пафос доби. Зате уловиме вслухання в таємничі порухи фібрів душі, у ніби затаєний голос, у поріжки власних переживань, які самі собою нерідко узагальнюють досвід його покоління, його випробування й переживання.
  Тональність, стилістика вислову адекватній думці, що несе змістову суть. У словесному оркестрі  кожне слово  на  місці,  немає  нанизування афористичності, метафоризму.
  Правда, любов, кохання в поетовій інтерпретації - не зеротизовані, не галасливо-показні, а наче, як це у видатних українських поеток Лесі Українки, Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Емми Андрієвської, Софії Майданської, емоційно стримані, мовби вони підвладні впливу «національної звички соромитися почуттів» (Богуслав Бакула, Польща). Навіть там, де Нестор Чир торкає струну особистісних виявів любові до дружини, дітей, усе одно можливий егоцентризм відступає; на самому вершечку звукоутворюючого резонансу - загрожені цінності, як природа, батьківщина, рідна історія. Тому й нерідко безпосередній чуттєвий першоелемент десь поступається суспільно значимому.
  Так, Н. Чир, як і в попередній книзі «Паморозь дивого світіння» (Коломия: Вік, 2009), на поетичному клубку має й ностальгію за гетьмансько-козацькою добою, і катастрофізм нашого історичного нехлюйства, догоджальництва та зрадництва, і збайдужіння до вчора ж замайданених істин сучасного буття. Але все ж в обсервації поета - ключові, метропольні поняття й цінності, які зостаються як канони поза всякими експериментами.
  Тому немає тут називної декларації, хоч і вловлюється жест думки; не превалює тут себежаління чи стогін за втрачено-невернучим, як за молодістю, - є чіткий перелив думки в слово, позбавлене штучного декору, виполокане в росяній чистоті філософії самого життя та його ідеальних виявників.
  У поезії зрілого майстра мовби прихована таємнича стихія внутрішньої первозданності, отой закодований шляхетизм, що, вочевидь, є генною спадкоємністю авторового роду-родоводу. Кожен рядок випромінює добру позитивну енергію, що, як і стихія тиші та звуків природи, захоплює тебе якось неусвідомлено - і ти стаєш співтворцем раювання духу. Нестор Чир, як мольфар, своїм сонетом, як первоквітом, видобуває затаєні в природі значення і вивінковує ними думку.
  І ще, не менш важливе: від його поезії і не дихне моралізаторство, якесь надмірне повчальництво, зате виходить із цих віршів невловиме оком високодуховне «зурочення»: як дивовижні пасма літнього прирічного туману, перетканого червінним сонцепромінням, викрайковуються понад полем та ще сонливими балками, творять якусь загадковість незайманої людиною краси, - так і лейтмотиви поезій пана Нестора омивають душу теплом і світлом тієї внутрішньої енергетики, що її виробляє авторське Слово.
Володимир Качкан