КОЛИ ДУША НАРОДЖУЄ СОНЕТИ

   Нова поетична збірка сонетів Нестора Чира «Акорди срібної печалі» (а перед тим у 2008-му була збірка «Паморозь дивного світіння») побачила світ у коломийському видавництві «Вік» 2009 року. Вона сприймається як щира лірична сповідь автора, який увійшов у пору поетичної зрілості гідно, без зайвого пафосу, - як на мене, то навіть дещо емоційно стримано, бо якось не прийнято в українців оголювати свої почуття.
   Автор веде неквапливу розмову про вічні загадки людського буття («Слід на землі», «Сумніви», «Ніщо, на жаль, не вічне під зорею»), про Україну, за яку складає Молитву Богові і якій присвятив повний вінок сонетів, про кохану жінку («Коханій», «Літні грози», «Сонет про любов»), яка «пахне літом, зелом й вітрами свіжих полонин»), про минуле і майбутнє українського народу («Зрада»,« Великдень 47-го»), про радість і смуток на душі («Несу свій хрест...», «Похорон батька», «Сумний сонет»), про щасливу мить кохання («Сонет про любов», «В твоїх очах вербова гілка», «Несу тобі осінні квіти», «Ой ні, ще рано думати про все...»).
   Нова збірка Нестора Чира засвідчила, насамперед, зрілість майстра поетичного слова, бо оволодіти досконало технікою віршування сонета, погодьтесь, доволі непросто, що підкреслює у своїй післямові письменник, академік Володимир Качкан. Цей поетичний жанр підвладний лише тим, хто здатен працювати над словом так, щоб воно засвітилось усіма своїми барвами, притому не порушуючи законів строфіки та ритміки вірша. Його поезія захоплює вільним і невимушеним плином фрази, що зумовлений експресією почуття і думки, а ще він вражає тонким, авторським відчуттям «фактури» слова, надзвичайним багатством лексики та образів, які творять єдину цілісну картину твору.
   На початку, відверто зізнаюсь, мене насторожила сама назва збірки. Чому?
   А тому, що надто багато у нашій поезії суму, печалі, страждань, і складається враження, як зауважила поетеса Галина Турелик, що «століття наше хворе на печаль». Хоча слід визнати, що немає Поета, який би не страждав, бо кожне слово - то болісне шукання правди, та за цей труд і біль він не чекає нагород.
   Втім, у Нестора Чира печальні акорди мають власну особливу тональність: тут печаль і сум «срібні», а значить - чисті, сповнені оптимізму, віри в людину, хоч його ліричний герой і сумує за втраченим коханням, давно відшумілою молодістю, адже переступив уже поріг осені, проте ця печаль не безнадійна і не фатальна, вона «хвилева», як писав колись Іван Франко в одному з своїх сонетів. Вона очищає душу від побутовізму, що приземлює людину і не дає їй побачити «високе небо», спонукає до високого духовного устремління, бо
Високої мети сягнути можна
 Лиш мудрістю й жертовністю душі.
 Той, хто посіяв думи в спориші,
Її вершин дістатися не зможе.
   Зрештою, поета не страшить крутизна життєвого шляху ані мла глухої ночі, він боїться «лиш зневірених пісень», бо тоді душа зневіреною стане, а це один із християнських гріхів.
   Книга «Акорди срібної печалі» складається із шести циклів. У «Каштанових дзвонах» переважають громадянські мотиви. У «Сокровенному» (цей цикл автор називає «спалахами осінньої сповіді») особисте переплітається з громадянським. У «Терезах Йосафатової долини» - роздуми про вічне, духовна поезія на біблійні теми. «Білу криницю» складають вірші про духовні джерела єства ліричного героя. І завершують збірку розділ «У чистоті кленової сльози», де представлена інтимна лірика, та цикл «Полохке соло валторни» (тут подано в'язанку малих вінків сонетів, присвячених Україні).
   У центрі поетичного Всесвіту Нестора Чира - Бог, Людина, Україна. Образ України зітканий з Любові і Болю, він страдницький, зболений. Усю велич і красу української землі ліричний герой пізнає найповніше тоді, коли опиняється на чужині, де він у захопленні від угорських краєвидів, міста Вишеград, де «липи теж цвітуть», але не так, як в Україні, бо у нас ті ж липи, та вони «неначе ждуть на шлюбну ніч дівчата-наречені» (свіже нетрадиційне порівняння). Навіть небеса в Україні, на думку автора, такі, що «хочеться зіп'ястись на стремена...», бо «у них козацькі маяли знамена».Тому ліричний герой, побачивши угорський Вишеград, розчарований («я думав, що він діамант у сто карат»), з гордістю заявляє:
Моя Вкраїно, земле колискова,
ти, як Богиня, маниш веселково
мій сивий ум, мого безумства огром.
   Іноді у змалюванні образу України від піднесення й захоплення переходить на нотки докору й гіркоти: «Моя Україно, полиновий докір...», - це докір своїм синам, які у боротьбі за владу забули про Україну й народ.
  Цікавим і пізнавальним у збірці, на мою думку, є поетичний образ долі, який перегукується з долею Тараса Шевченка. Образ долі чи саме поняття долі в українців викликає різні уявлення та асоціації: доля -душа предків, доля -дар Божий або матері, бо від матері залежало, щоб дати дітям красу, щастя і щасливу долю. Згадаймо, як Шевченко звертався у своїй поезії до Бога, аби той послав йому доброї долі, а як ні - то злої. Доля, як правило, в українській поезії має ознаки гіркої, тяжкої, нещасної, безталанної, тоді як образ щасливої долі чомусь змальовується досить рідко. Тема долі особливо виразно звучить у таких сонетах Н. Чира, як «Плач у Розвидень» (цикл про Долю), де образ долі поповнюється новим асоціативним рядом: тут доля трухлява, невдячна, злощасна, втомлена, а ліричний герой нарікає: «маю долю на подобу мряви» або ж «несу свій хрест, немов прокислий мед. Хрест символізує долю нещасливу, невідворотну, яку неможливо оминути.
Бажання кличе знову йти вперед,
А я не можу, ніби дух убито.
  На особливу увагу заслуговує триптих «Гнівні сонети», де автор картає (а на це він має моральне право) своїх співвітчизників за байдужість, бо якби, на його переконання, вони пройнялися духом Франкового слова, то не довелось би нам «яріти», себто пройматись гнівом, до наших політиків та державних керманичів, до тих, хто «волю нашу продає, неначе крам: це кожен знає». Цілком правий поет, коли стверджує, що за нашу байдужість, слабодухість та угодовство «доля віддасть нам навзаєм», а якщо ми цього не усвідомимо, то
Україну розторопи
(чужих країв лакеї і холопи)
Поглинуть враз - і дітись ніде,
Бо вже тоді в нікуди підем.
  Ці слова звучать по-особливому гостро й актуально і це справді по-франковому, адже Каменяр ніколи не мовчав, «коли, гордо пишаючись, велегласно брехня гомонить». Тому поета Нестора Чира хвилює одвічне питання, «як осягнути світу цього зміст», бо, за його визначенням, «Життя - лиш мить, а небуття - навік, життя земне - метеорита блиск...». Земний світ захоплює поета своєю неповторністю, і він його «пригортає до серця тихо й радо, а від того душа піднімається на повний зріст».
Душа моя не висохлий горіх,
Не тихий смуток і безмежний гріх,
А світ, снагою повний до безмір'я, -
стверджує поет. Його ліричний герой своєю вразливою душею відчуває «сонну мову зір, що заблукали між космічних гір, таємну мову біосфери неба».
  Вагоме місце у збірці «Акорди срібної печалі» посідає інтимна лірика, бо життя без любові, без кохання втрачає будь-який сенс: тільки всеперемагаюча сила любові здатна розтопити душу, що «морозами закута», коли «апатія проймає все єство». Велика життєва мудрість і глибока філософська думка закладені у поетових рядках:
Усі ми вийшли з Лона, що Любов'ю зветься,
І що б там хто на світі не прорік,
Живе людина з нею всенький вік.
  Це торжество любові розлито у циклі «У чистоті кленової сльози», де кленова сльоза символізує чистоту інтимних почуттів. Радіє і тішиться, «як немовля», ліричний герой, котрий несе коханій квіти, і від того в його душі стає так тепло. Він відкидає думку нинішніх прагматиків, які кажуть, що світ старіє, а тому все меншає довкола нас любові. Для нього любов - то «птах ясний, рятівний маяк, на тій горі, де мешкають титани», а в тій любові - "диво і... печаль...".
  Інтимні почуття ліричного героя збірки - це почуття зрілої людини, яка входить у пору, коли «на скроні впав черешні білий цвіт...», але від того його почуття до коханої жінки не слабшають, а радше навпаки - він починає розуміти, що кохання - то Божий дар, а жіноча краса «кличе старість в молодість ночей».
  Образ жінки у сонетах Нестора Чира піднесений до «дива, царівни, небесної феї - милої і чарівної, немов п'янкого винограду плід»:
Я зрозумів: немислиме життя
Без чар жіночих зваб і... каяття,
Я вже сивію, та життя навчило,
Що нам би доля не заскородила,
Найкращий витвір Бога - це жінки.
   Збірка «Акорди срібної печаті» вражає метафоричністю поетичного мовлення, юно у Нестора Чира багате на виражальні засоби. Наведу хоча б такі приклади для ілюстрації своєї думки: «серпень божеволів плодами Спаса й золотим зерном», «небо стомлене і голе, груші стиглі, мов слова, видзвонюють», «притихле літо з медом на устах», «виводить скерцо невгамовний Прут», "дуби, як військо золоте, стоять". А образи-символи: ріка символізує часоплин життя (верхів'я ріки - молодість, а дельта-час, коли потрібно відійти у вічність), біла криниця-символ духовного джерела народу.
  Читаєш і вбираєш у власну душу оте мовне багатство, що виражає стан душі поета, і розумієш, скільки треба докласти труду, аби кожне слово заграло усіма барвами і зворушило серце читача чистотою думки й почуття. Ще древні мудреці казали, що перше диво - народження дитини, друге - народження думки, проте найбільше диво, коли із думки народжується поетичне слово, котре проникає у найпотаємніші куточки серця і розуму. Як пише сам поет в одному із сонетів: «Велика сила і краса у слові - мій дух, мій ум, як таємничий сон».
  Насамкінець хочу зазначити, що Нестор Чир справді має не тільки поетичний, а й Божий дар народжувати сонети, що відкривають перед нами багатющу палітру його душі, яка, за словами самого автора збірки «Акорди срібної печалі», «увібрала барви запашні, і синь небес, й далекий шум Стамбула. Й жіночих перс октави чарівні»... Поезія Нестора Чира світлоносна, бо поет присвячує свій талант одвічній місії цього роду літературної творчості - нести у слові людині людське.
Григорій Рис
// Перевал. - 2010. - № 2. - С. 151-153.