Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Серед надій, поранених журою



   Як людина поважного віку, автор «Паморозі дивного світіння» зобов'язаний стримувати емоції. Проте ще Поль Верлен підмітив: «Очі юнаків палають вогнем, але очі літніх людей випромінюють світло». Це світло і в назві збірки, й у кожній поезії зокрема створює ауру тихої радості й тихого суму; радості, бо життя щедре, велике, неповторне, смутку - бо все минає. Проте, як писав Вольтер: «Для дурня старість - тягар, для неука - тріскуча  зима, а для людини, обдарованої талантами, - золоті жнива». Кожен вірш Нестора Чира, як любить повторювати про кращі поетичні взірці взагалі В'ячеслав Брюховецький, «промовляє сам за себе». Це миті пережитого, вистражданого, відчутого і відчуваного душею. Поет боляче сприймає швидкоплинність життя, він глибоко переживає хвилини радості й хвилини щему: «Якщо я заплачу сльозою бджоли, /То, може, загою негоєні рани. / Зірвіть мені, друзі, зорі перелив, / Котрим я зігрію холодні тумани. // Задзвонять небавом на тишу роки, / Відкриється брама небесної далі. / Зірвіть мені, друзі, погіддя ріки, / Котре би забрало щемливі печалі» (поезія «До друзів»). Метафора «заплачу сльозою бджоли» надзвичайно ємкісна. Асоціативно вона може викликати цілу гаму переживань, причому в кожного читача - своїх, особистих, адже, за В. Брюховецьким, завжди «можливі й інші варіанти «роз'яснень». Для мене особисто цей художній троп у поезії Нестора Чира чомусь асоціюється тільки з одним із найкращих віршів Тараса Мельничука: «Наступає ніжно і на траву / Скромна по-жіночому бджола. / Ти не плач, ромашко, я живу. /1 живе... архіпелаг Гулаг.../ (Нереститься!..) / Нереститься всесвіт, /1 кричить неясить: ку-гу-гу... / Бусол повертається із рейсу, / Та дітей вже не несе  в тайгу. // Бо людей обнюхують вівчарки, / Від огню осліпли журавлі... / А Росія - закотилась в чарку / Під салют  космічних кораблів. //Тільки б чарка.../ Чарка та вівчарка!  - / Від рубля і вище, Русь, гуляй! / А ти, сива, а ти, вбога  чайко, / 3 дітками тікай поза Дунай... // Не втекли від / дикої навали, / Все потоптом... Потоптом усе!.. / Знову автомати заспівали - / Джміль із полігону - кров несе».  Безперечно, маємо два різні вірші двох суттєво відмінних поетів, але образ бджоли стає точкою перетину цілих поетичних площин. Він тяжіє над уявою читача, скеровує її у спільне русло сприймання глибинної туги, якоїсь неземної ностальгії обох ліричних героїв. У статті «Із секретів  поетичної творчості» Іван Франко про принципи подібних  засобів у літературі писав: «Часто, щоб осягнути надзвичайний ефект збудити напруження нашої уваги, поет проступає противно, веде нас від цілості до часті, відси до ще меншої часті і так далі, аж до якоїсь дрібної точки, в котрій, власне, чи природно, чи тільки переносно, лежить уся вага його твору. Є се так званий з французької пуант (роіntе), так сказати, вістря, яким кінчиться твір». Очевидно, образ бджоли і в Нестора Чира, і в Тараса Мельничука й став пуантом, який Іван Якович вважав більше підсвідомою, ніж свідомою дією митця. Навіть автобіографічні події, які митець старається відтворити у свої поезіях, як-от Нестор Чир у вірші «Нірвана» складну, болючу й вирішальну для нього операцію, для читачів стають подіями більше духовного, ніж тілесного випробування: «Долю мою зубожілу / якась нечисть вкрала / і носить земними / яругами й окопами. / Тож мушу ходити за нею / на свята Храмові. / Парафіян зустрічав - / серцем не зміряти. / Були босими. / А дехто - в чоботах хромових. / Були зайшлі - / так собі, / душі з дірами. / Там зустрів якусь панну. / Любов'ю звалася. / Згоряв я від щастя, нею любуючись. / Слідом ходив... / спотикався... / кривавився...». Іван Франко у статті «Із секретів поетичної творчості» писав, що в процесі натхнення викладаючи на папір свій твір, «поет веде нас натуральним шляхом асоціації ідеї віл часті до цілості, цю цілість показує знов як часть більшої цілості і так піднімає нас, неначе по ступнях, щораз вище, щоб показати нашій уяві широкий кругозір». Відтворення фантасгармонійних картин, що їх спричинив наркоз, - митцем не випадкове: й підсвідомо автор живе не особистими, а всенародними проблемами.
  Образи присутніх у храмі нації «зайшлих - так собі, душ з дірами» - це образи манкуртів, духовних яничарів, яким полюсно протиставлена любов - любов щира, патріотична, вимагаюча самозречення, жертовності, повної віддачі кожного громадянина в тяжкий для Батьківщини час.
  З епіграфів до віршів Нестора Чира стає зрозумілою величезна начитаність автора, його добра обізнаність з творчістю суголосних власному талантові митців. Зокрема, вірш «Коханій» з епіграфом Миколи Карпенка, глибокого лірика, чуйної, доброї, з великим серцем і всеобіймаючою душею людини, за рівнем філософського осмис¬лення людської любові дуже близький віршеві цього поета «Мені снилась земля»: «Мені снилась земля -тільки щебінь і дим. /1 на ній я вмирав, молодим-молодим, / Як на фронті колись, у минулу війну. / А я жити хотів - і прокинувсь од сну! /І вже спати не міг. Тихо вийшов надвір - / До високих тополь та немеркнучих зір. / Припадав до землі - вона тепла була, / Легко дихала в ніч і жила, і цвіла. /І ходили по ній, я побачив тоді, / Двоє: він і вона, молоді-молоді. / То кружляли, тримаючи руку в руці, / Наче пуп'янків два на однім стебельці; / То спинялись на мить, ніби постать одна, / Й поцілунків ледь-ледь озивалась луна, /І прозорим струмком жебоніли слова, - / Як бува в матерів та в коханих бува. /І звучали, мов хор, всі земні голоси / В честь прийдешнього дня, в честь людської краси. / Та невже і на них тінь війни упаде -/На любов, на життя, молоде-молоде?..». У розмовах з Нестором Чиром я виявила величезний пласт ним пережитого: повоєнне дитинство, голод 1947 року. Мабуть, письменник ще напише дивовижні спогади, адже матеріалів для такої книги має предостатньо. Епіграфом для цих мемуарів теж могли б стати суголосні рядки вірша Миколи Карпенка: «Метафори. Епітети. / Алітерацій дріб... / А що, як просто - сироти? / А що, як просто -хліб? / А що, як не співається, / Бо в серці - сіль сльози / Й вітрами продувається / Хатина із лози? / Вигадувать нема коли, /Слова - лиш корінні: /Голодні сестри плакали - І І сльози їхні капали / На дно душі мені» («І вічний бій...»). До речі, киянин Микола Карпенко до останніх своїх днів душею линув на Прикарпаття, незадовго до смерті у телефонній розмові передавав найщиріші уклінні вітання всім-всім, кого знав у Івано-Франківську. Місто його молодості для Миколи Івановича стало рідним, гори на горизонті - найкрасивішими в світі, а люди - найталановитішими.
   Художні засоби Нестора Чира вражають спектром дії: зустрічаються й тактильні, й візуальні, й слухові, й нюхові, що також посильно далеко не кожному митцеві. А при цьому філігранні епітети часто-густо стають складниками розгорнутих і за палітрою сказаного надзвичайно красивих, ще ніким не використовуваних метафор. Ось, наприклад, у вірші «Микуличин» читаємо: «Тут Бог торкає краєвиди світу, / узвишшя гір світають в небесах, / і зорепадом полонини світять / у безконечній тиші на устах» - а поруч несподівано й рвучко, як порив вітру - докорінна зміна теми, раптовий перехід від казкового пейзажу, який вібрує, сяє й звучить, до питань інтимно-родинних, причому на рівні громадянського звучання: «Коли краї відвідаєш тривожні / і вернешся із вузликом золи / у батьківське не вистигле ще ложе, / свою щоку до нього притули». Коротко, одним розмахом пера - й вражаюча думка визріває повнозерним колосом! Картина образотворча, але водночас динамічна, імпресіоністична, асоціативна. Недаром Іван Франко про подібне писав: «Маляр дає нам враження кольорів, поет викликає тільки спомини кольорів; маляр апелює безпосередньо до змислу, поет до уяви».
   Хоча вважається, що художні засоби на позначення запаху в українській поезії є рідкісними (Іван Франко такий стан справ виводив із об'єктивних чинників нашої мови: «На означення різних запахових вражень має мова дуже мало слів», «У нашій поезії не стрічаємо такої гіпертрофії запахового змислу. У народних піснях запах грає дуже малу роль, а такі звороти, як «коло мене, молодого, мандрівочка пахне»...

Ольга Слоньовська
повний текст статті можна знайти у фондах ОУНБ ім. І. Франка
// Народна воля. - 2009. - 20 берез. (№ 21-22). - С. 4.

Оновлено 20-09-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка