Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Коли неспокоєм літа тривожать



   Художній світ окремого митця завжди перебуває в гравітаційній рівновазі з художніми світами попередників і сучасників на творчій ниві національного мистецтва. Безперечно, що в такій метафізичній єдності напрацювання геніїв становлять собою неперебутний стержень, своєрідну магнітну вісь, що її можна порівняти з Чумацьким шляхом як центром Галактики, до якого тяжіють й зорі меншої величини, без яких небо не матиме тієї краси, яку отримує в повному поєднанні мегавеликих, великих, середніх, малих і ще менших світил. Іван Франко найбільшим талантам відводив особливе місце не тільки з причини високоякісного продукту їхніх здібностей, але й з точки зору життєвої непересічності: «Є письменники, чий життєпис цікавіший від їхніх творів, чиї твори - це тільки матеріали до їхньої характеристики, складові частинки їхнього життєпису. Це генії, обранці долі, великі й оригінальні в доброму і злому, у щасті і в стражданні. Це корифеї літератури, творці нових напрямків. їх можна назвати представниками того часу, коли вони жили, а їхній життєпис у кожному разі дасть змогу більш-менш глибоко увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення. Мені здається, що тільки такі письменники заслуговують на докладні та з усім першоджерельним апаратом опрацьовані біографії, бо ж їхнє життя само собою є такий архітвір, як їхні твори, і навіть невдало розказане збагачує скарбницю людського духу [ 10, с. 28]».
   Митці меншого штабу, звичайно, такого огрому особистісного значення як великі постаті не мають, але вони дуже часто стають найсумліннішими трудівниками, що роздроблюють глиби, які вивернули зі скель свого натхнення генії-титани, тому на рівні асоціативних ланцюжків допомагають читачам, власне, опосередковано, вже через свою фрагментарну творчість краще розуміти твори великих, дешифрувати складні багатопластові підтексти, які далеко не кожному читачеві й не завжди в процесі першого прочитання стають доступними. Ось чому в літературі місця вистачає всім талановитим і ось чому мистецтво твориться не тільки геніями, а десятками й сотнями працьовитих трудівників у силу даних їм талантів. Нестор Чир належить саме до когорта відповідальних і працьовитих трударів на літературній ниві, яким призначено «лупати сю скалу», як писав І.Франко, тобто претендувати не на лаври й славу, а тільки натяжку працю, мата втіху не від всенародного визнання, а від чесно виконаного обов'язку. Як писав Роберт Шуман, «талант працює, геній творить» [6, с. 39].
   Оскільки я ставлю за мету говорити насамперед про поетичну збірку «Паморозь дивного світіння», то не вникатиму в аспекти громадянської позиції, якою завжди відзначався Нестор Чир, не розповідатиму про тих, хто завдяки доброзичливості й благородству цієї людини в юні роки видав свої книги, хто повсякчасно відчував підтримку старшого товариша, - це тема іншої розмови, це той пласт, на якому можна написати не одну цікаву статтю. Скажу тільки, що в турботах за інших, з причини, як писав І.Котляревський, «общого добра в упадку», тобто з першочергових намагань реалізації своєї української патріотичної і депутатської діяльності Нестор Чир дещо запізнився із власним входженням в літературу, адже поезій в цієї людини вже давно назбиралося не на одну збірку. Ошатно оформлена, ілюстрована пастелями Марти Томенко, з прекрасною передмовою Володимира Качкана книжка «Паморозь дивного світіння» - це справді чудовий подарунок майстра Слова шанувальникам поезії. Збірка вражає доброю структурованістю, вишуканістю рими, новаторським розробленням багатьох уже звичних тем.
   Ліричний герой «Паморозі дивного світіння» -людина шляхетна, з великим життєвим досвідом боротьби й протистояння обставинам, громадянин високого духу, поет тонкого метафоричного мислення. Сучасність у віршах Нестора Чира завжди виступає в сув'язі з минулим і майбутнім. З минулим тому, що ми без нього - безбатченки й перекотиполе. З майбутнім - з тієї причини, що саме воно безпомильно знаходить у теперішньому й активно
спонукає до росту ті паростки, які заквітують завтра, плекає ту потенційну культуру, яка має на перспективу відіграти особливу роль у національному розвої, леліє ту свідомість, яка сьогодні є ще в дуже не багатьох, але завтра стане притаманною всім представникам наші. Митця болять насущні проблеми української незалежності, нашого непростого інтегрування у Європу, довготривалої невиразності, а значить, загроженості нашій державності. У вірші «Гризота і віра» поет пише: «Плаче перо / благородного серцем Шевченка, / Паленим листом / поникли чорнобильські неньки, / Йдуть безголосі / знекровлені дні у туман. // Що нас чекає / за тим сиволицим туманом?.. / Адже давно / ми ступили на грішний рубіж - / Той, за котрим / вже ніколи зима не розтане, / Той, за котрим / не загоїмо струпи і рани, / Й долі надій / поведем власноручно під ніж І ІЗ, с. 15 -16]». Образ туману, який увиразнено напрочуд колоритним епітетом «сиволиций», підкреслює тотальну невизначеність української долі на перспективу, а згадка про Шевченка й чорнобильських матерів, які в контексті сказаного сукупно уособлюють неймовірно важкі історичні страждання і випробування, які
довелося витримати народові, заставляють замислитися, чому якийсь немилосердний фатум супроводжує нашу націю впродовж століть, спонукають відчути особисту відповідальність за те, що нині чиниться в Україні, а значить, дійово протистояти всьому, що робить наші дні знекровленими, нашу історію як «долі надій» прагне пустити під ніж із мовчазної згоди соціуму, котрий так і не спромігся досі на прозріння й розуміння свого завдання у послідовному відстоюванні національної ідентичності, а значить, у відстоюванні права на унікальність свого народу, права на його розквіт, безбідне існування, недосяжність для посягань будь-якого колонізатора. Згадка про «перо / благородного серцем Шевченка» в уяві кожного українця розгортається не тільки у визнання місії Кобзаря-пророка, не лише заставляє вкотре подивуватися силі й величі Тарасом Григоровичем написаного, а й зрозуміти, що українська людина як свідомий патріот, тобто націоналіст, почалася від Шевченка. У статті «Нариси з історії нашої культури» Євген Маланюк підкреслював: «Людина Шевченка-це передусім «образ Божий». «Будьте люди!» - це постійний заклик і пересторога Шевченка... Людина Шевченка справді повна, багата внутрішнім змістом, «поліфонічна», і, коли вже не гармонічна, то «контрапунктична»... Людина Шевченка - то величезний діапазон. Шевченко зцілив, скомасував і - Духом Нації натхнувши - відродив і утвердив Українську Людину 17, с. 73]».
   Образ потенційно активного посягача на українську територію, до того ж, багатовікового колонізатора, що ніяк не може відвикнути від минулого, навіть не уявляє собі України без своєї зверхньої опіки, виразно вимальовується в поезії «Відповідь чужинцю»: «Світанків ярих, цвіту мальв і руж, / Небесну синь на відстані чекання, / Моїх доріг в тривожних сподіваннях / Не руш мені, аріднику, не руш. / Не руш нам України, осяйних / Ії зірниць, і слави і неслави, / Бо не тобі, люцифере лукавий, / Суддею бути праведним для них. / Живуть в мені, в моїй душі вони, /1 я іду за ними, як за плугом, / Ати чужинець, зайда недолугий /1 рудимент з чужої сторони.../ Зацвів світанок в нашому вікні, / Тягар ярма з грудей спливає воском. / А ти зазнов одним ударом хльостким / Замислив волю знищити на пні?.. 113, с. 18]». Типовий український пейзаж, архетипні образи мальв і руж, мирних світанків, зірниць, блакитного неба, які в українській підсвідомості ще з козацької думи постають в обрамленні унікальної за змістом і силою метафори метафізичного, тому божественного, магніту національного дому як стимулу до подолання шляху до найвищої, бо дороговказної мети у напрямку «на ясні зорі, на тихі води», в цьому вірші відіграють роль власне українського підсоння, що далеко не є випадковим, адже народ як «форма просторової організації біосфери [9, с. 69]» передбачає безпосередній вплив на свою ментальність території, на якій проживає, дію підсоння як найважливішого фактору, шо формує національну мову, активізацію парадигми тих випробувань і подій, які протягом століть мають місце на цій території, а з погляду часу називаються національною історією. Для нації яскравих індивідуалістів, якими українці проявляли себе яку добу слави, так і в часи Руїни, а значно пізніше - сталінського присилування до соціалістичного рабства, до колгоспної неволі завжди вважалося найбільшою ганьбою. Закономірно, що завойовник, тиран, колонізатор у вірші отримує синонімічно близьку диференціацію національною українською підсвідомістю у вигляді й сприйманні його як диявольського поріддя: «арідник», «люцифер лукавий», «зайда недолугий», «рудимент з чужої сторони». Імперативно-наказове «не руш» увиразнює вищу справедливість вимоги ліричного героя як речника нації, яка більше не допустить становища скривдженої, якій урвалося воляче терпіння і яка збагнула, що найтяжче ярмо виявляється бутафорним, якщо дух розриває пута облуди («Тягар ярма з грудей спливає воском»). Вірш насичений типовими українськими словосполученнями «знищити на пні», «живуть в душі», «зацвів світанок», питомо українськими словами «зазнов», «праведний», «тривожний», «осяйні». У такому контексті слова іншомовного походження або кальки з чужих мов звучать дуже дисонансно, тому їх використання мусить мати вагому причину й чітко визначену мету. Русизм «хльосткий», який виступає епітетом до слова «удар», безпомильно вказує на той напрям походження агресії, іншими словами, натого зовнішнього потенційного окупанта, про якого автор веде мову, до пори до часу ше не вказуючи його імені. Ліричний герой не ідеалізує української історії. Усвідомлення Нестором Чиром відповідальності митця за власну націю і готовність розділити долю з нею співзвучні думкам Івана Франка зі статті «Дещо про себе самого», в якій служіння народові, як акцентував Іван Якович, для нього самого інколи було «собачим обов'язком» й витікало «цілком не з причини сентиментальної натури»: «Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням [10, с. ЗІ]». Саме тому у вірші «Відповідь чужинцю» так гостро звучить думка про славу і неславу, за які має право, крім Бога, судити сам себе тільки народ, а не чужинець, що нахабно набивається в упереджені прокурори. Образи-символи у віршах з книги «Паморозь дивного цвітіння» завжди поліфонічні й амбівалентні. Для прикладу візьмемо кілька рядків з «Сонетного диптиху»: «Жаго світання і любові втіхо. /Дай поквитатися з підступним злом / За стяте гроно гордої калини / В душі моїй! За сховану блакить /1 чорне сонце в пелені полинній [13, с. 195]». Символіка «стятого грона гордої калини» й образу Чорнобиля, трансформованого у «чорне сонце в пелені полинній» несуть величезний пласт інформації. Про особливості дії й унікальність впливу на читачів художніх символів Гілберт Кит Честертон у праці «Есе» зауважував: «...Символ - не маска, а ключ. Ми вдаємося до символу, коли хочемо виразити краще те, що не виражається прямо [ 12, с. 300]». Іншими словами, для нашої уяви символ як айсберг, хоча видимий тільки на п'ятнадцять відсотків, при цьому завжди обов'язково маючий ще, так би мовити, вісімдесят п'ять відсотків «під водою», тобто у запасі, в своєму стиснутому до крайньої межі підтексті. З причини складнощів символ ічної мови далеко не кожен митець може похвалитися достатньою кількістю символів у своєму творчому доробку: оперування ними - неабияке мистецтво, а мистецтво не допускає ремісництва і графоманства.
   Проблемі державних святинь, і насамперед - проблемі національної мови Нестор Чир приділяє велику увагу: «Хворіє рідна мова. Тяжко їй. / Нема спокою від надмірних ліків. / Вже бачимо - одні сумні каліки / Йдуть шляхом битим в тиші грозовій. / Все гнемося... Ніяк із марноти... / Накинули на Україну зашморг/ Ті мовожери, що гризуть нізащо/ Прамову батьківську. І рушаться світи/ Пониклих наших душ у цій тюрмі, /Яку чужі нам змурували «профі», / Розп'яли слово на новій Голгофі... /А ми в той час, немов кроти німі, / без спротиву у грізну пащу тьми / Сповзаємо, неначе в «преісподню», / Й Давида псалми і слова Господні / Нас не спиняють. / Чи блаженні ми / У жалюгіддю й ницості своїй, / Що дозволяєм Матір мордувати /І ворогам в лице своє плювати?.. / ...Хворіє Україна. Тяжко їй [13, с. 28]» (вірш «Тривога»). Поет не говорить прямо пролобіювання ворогами української державності надуманої проблеми визнання двомовності, не пише про «п'яту колону». Засобами художнього слова він набагато точніше й виразніше подає сьогочасну українську національну трагедію. І, виявляється, найбільша проблема уже не у ворожих посяганнях, як було в часи Шевченка, Франка й Лесі, а насамперед у відсутності належного загальнонаціонального опору цим посяганням, у «надмірних ліках», якими стають нібито благі пориви недоброзичливців гіперболізувати й так недоторканне благо національної меншини за рахунок варварського ущемлення прав більшості, тобто створення реальної неможливості повноцінного функціонування української мови як національної святині чільного, провідного народу в Україні. Закономірно, що перша і остання з наведених у вірші фраз складають собою своєрідне змістове обрамлення: «Хворіє рідна мова. Тяжко їй» - і «...Хворіє Україна. Тяжко їй». До речі, у Ліни Костенко подібний стан загроженої на рівні національної мови України теж передано як симптоми смертельної хвороби, викликаної отрутою двомовності: «Які слова страхітливі - дволикість, /дворушництво, двозначність, двоєдушність! //Двомовність-як роздвоєне жало. / Віки духовної руйнації. / Змія вжалила серце нації [5, с. 549]». Національна мова - явище генетичне й, наче імунна система, завжди охороняє народ від загибелі. Сучасні біологи це визнають однозначно. Це ж підтверджує і Біблія: «Ісус Христос проповідував на території, окупованій Римською імперією, і йому зручно було розмовляти латиною або ж арамійською мовою, спільною для багатьох племен. Однак у зверненні з хреста до Отця Небесного він послуговувався рідною мовою, й слова ті в Євангелії наводяться без перекладу. То була мова маленького галілеянського племені, однак її почув і зрозумів цілий світ [9, с. 70]».
  Словникове забезпечення вірша «Тривога» нашого поета вражає унікальною продуманістю кожної лексеми. Неологізм «мовожери» якнайкраще атестує приховану сутність скажених нападів на державну мову. Сленгове слово «профі», яке стосується майстрів будувати тюрми народам, і русизм «преісподня», яку попередньому вірші чужорідна лексема «хльосткий», засвідчує патріотичну авторську позицію Нестора Чира, його глибоке розуміння, чому в справі побудови Української держави не можна йти на жодні поступки, прогинатися під обставини, нехтувати святинями, купуватися на дешеві ілюзії, спокушатися червивим лібералізмом.
  Сонетарій Нестора Чира теж вирізняється насамперед громадянським звучанням кожної поезії. Ще Антуан де Сент-Екзюпері наголошував: «Хоча людському життю нема ціни, ми завжди чинимо так, ніби існує щось ще більш цінне [2, с. 392]». І цим найціннішим для самодостатньої людини стає рідний край. У любові до нього всі прояви священні. Те саме, що виражалося рясними сльозами безстрашного Гарібальді від любові до Італії, могло набирати вигляду самоспалення Олексою Гірником на Чернечій горі чи українських пісень Оксани Петрусенко, що теж коштували їй життя. Синівські почуття Нестора Чира в сонеті «До ситуації» набирають філософсько-медитативного звучання: «Не вродить сокола сліпа сова, / не вколе сіра миша свого ока, / хоч сновигає спритно у жнива / і нишпорить тихцем у різні боки. // Не вимовить німий дзвінкі слова, / хоч серце спрагло рветься в світ широкий, /лиш доля плаче, мов сумна вдова, / і чути часу неквапливі кроки. // Мій дух піднявся в небо. Цілить в нього / окрайцем хліба з поля золотого / невинний гріх. І я увесь горю. // Від радості палаю. Бо Вкраїна, / така свавільна, мов ріка, і гнівна / нарешті стала з ворогом на прю [13, с. 207]». Трибунність цього вірша, звичайно, контрастує з пастельністю сонета «Зимове рондо»: «Довкола сніг. Біліє навіть простір. / Усенький світ одягнений в сніги. / Лягла на землю тиша в білій млості. / Нема слідів нічийної ноги. // А я іду тим білим царством в гості/До Білої криниці. Навкруги /У безгомінні виразно і просто/ Мене до себе манять береги. // О диво з див далекого дитинства, / Ти не дивуй, що я прийшов сюди / Напитися цілющої води // 3 твоїх джерел! Тут лагідно і чисто, / Щоб я скупав свого життя провини, / Немов при хрещенні малу дитину [ 13, с. 222]». Але й у цій виразно пейзажній замальовці головною героїнею є рідна земля, Україна, а реальна Біла криниця як цілюще джерело несподівано сприймається в якості однієї з іпостасей праслов'янських божеств охоронної дії - Берегині землі батьків.
   Як людина поважного віку, автор «Паморозі дивного світіння» зобов'язаний стримувати емоції. Проте ще Поль Верлен підмітив: «Очі юнаків палають вогнем, але очі літніх людей випромінюють світло [2, с. 404]». Це світло і в назві збірки, й у кожній поезії зокрема створює ауру тихої радості й тихого суму: радості, бо життя щедре, велике, неповторне, смутку-бо все минає. Проте, як писав Вольтер: «Для дурня старість - тягар, для неука - тріскуча зима, а для людини, обдарованої талантами, - золоті жнива [2, с. 405]». Кожен вірш Нестора Чира, як любить повторювати про кращі поетичні взірці взагалі В'ячеслав Брюховецький, «промовляє сам за себе [ 1, с. 29]». Це миті пережитого, вистражданого, відчутого і відчуваного душею. Поет боляче сприймає швидкоплинність життя, він глибоко переживає хвилини радості й хвилини щему: «Якщо я заплачу сльозою бджоли, / То, може, загою негоєні рани. / Зірвіть мені, друзі, зорі перелив, / Котрим я зігрію холодні тумани. // Задзвонять небавом на тишу роки, / Відкриється брама небесної далі. / Зірвіть мені, друзі, погіддя ріки, / Котре би забрало щемливі печалі [ 13, с. 67]» (поезія «До друзів»). Метафора «заплачу сльозою бджоли» надзвичайно об'ємна. Асоціативно вона може викликати цілу гаму переживань, причому в кожного читача - своїх, особистих, адже, за В.Брюховецьким, завжди «можливі й інші варіанти «роз'яснень» [ 1, с. ЗО]». Для мене особисто цей художній троп у поезії Нестора Чира чомусь асоціюється тільки з одним із найкращих віршів Тараса Мельничука: «Наступає ніжно на траву / Скромна по-жіночому бджола. /Ти не плач, ромашко, я живу. /1 живе... архіпелаг Гулаг.../ (Нереститься!..) / Нереститься всесвіт, /І кричить неясить: ку-гу-гу... / Бусол повертається із рейсу, / Та дітей вже не несе в тайгу. // Бо людей обнюхують вівчарки, / Від огню осліпли журавлі... / А Росія - закотилась в чарку /Під салют космічних кораблів. // Тільки б чарка.../ Чарка та вівчарка! - / Від рубля і вище, Русь, гуляй! / А ти, сива, а ти, вбога чайко, /3 дітками тікай поза Дунай... // Не втекли від дикої навали, / Все потоптом... Потоптом усе!.. / Знову автомати заспівали - /Джміль із полігону - кров несе [8, с. 162]». Безперечно, маємо два різні вірші двох суттєво відмінних поетів, але образ бджоли стає точкою перетину цілих поетичних площин. Він тяжіє над уявою читача, скеровує її у спільне русло сприймання глибинної туги, якоїсь неземної ностальгії обох ліричних героїв. У статті «Із секретів поетичної творчості» Іван Франко писав: «Часто, щоб осягнути надзвичайний ефект, збудити напруження нашої уваги, поет проступає противно, веде нас від цілості до часті, відси до ще меншої часті і так далі, аж до якоїсь дрібної точки, в котрій, власне, чи природно, чи тільки переносно, лежить уся вага його твору. Є се так званий з французької пуант (роіntе), так сказати, вістря, яким кінчиться твір [ 11, с. 69]». Очевидно, образ бджоли і в Нестора Чира, і в Тараса Мельничука й став пуантом, який Іван Якович вважав більше підсвідомою, ніж свідомою дією митця:«... Кожний, хто пише, чинить се в тім намірі, щоби піддати, сугестувати другим якісь думки, чуття, виображення [ 11, с. 45]». Навіть автобіографічні події, які митець старається відтворити у свої поезіях, як-от Нестор Чир у вірші «Нірвана», складну, болючу й вирішальну для нього операцію, для читачів стають подіями більше духовного, ніж тілесного випробування: «Долю мою зубожілу/якась нечисть вкрала / і носить земними / яругами й окопами. / Тож мушу ходити за нею / на свята Храмові. / Парафіян зустрічав - / серцем не зміряти. / Були босими. /А дехто - в чоботах хромових. / Були зайшлі - /так собі, /душі з дірами. /Там зустрів якусь панну. /Любов'ю звалася. / Згоряв я від щастя, нею любуючись. / Слідом ходив... / спотикався... / кривавився... [ 13, с. 54]». Іван Франко у статті «Із секретів поетичної творчості» писав, що в процесі натхнення викладаючи на папір свій твір, «поет веде нас натуральним шляхом асоціації ідеї від часті до цілості, цю цілість показує знов як часть більшої цілості і так піднімає нас, неначе по ступнях, щораз вище, щоб показати нашій уяві широкий кругозір [ 13, с. 68]». Відтворення фантасгармонійних картин, що їх спричинив наркоз, - митцем не випадкове: й підсвідомо автор живе не особистими, а всенародними проблемами. Образи присутніх у храмі нації «зайшлих - так собі, душ з дірами» - це образи манкуртів, духовних яничарів, яким полюсно протиставлена любов - любов шира, патріотична, вимагаюча самозречення, жертовності, повної віддачі кожного громадянина в тяжкий для Батьківщини час.
  З епіграфів до віршів Нестора Чира стає зрозумілою величезна начитаність автора, його добра обізнаність з творчістю суголосних власному талантові митців. Зокрема, вірш «Коханій» з епіграфом Миколи Карпенка, глибокого лірика, чуйної, доброї, з великим серцем і всеобіймаючою душею людини, за рівнем філософського осмислення людської любові дуже близький віршеві цього поета «Мені снилась земля»: «Мені снилась земля - тільки щебінь і дим. /І на ній я вмирав, молодим-молодим, /Як на фронті колись, у минулу війну. / Ая жити хотів - і прокинувсь од сну! /І вже спати не міг. Тихо вийшов надвір - / До високих тополь та немеркнучих зір. / Припадав до землі - вона тепла була, / Легко дихала в ніч і жила, і цвіла. / І ходили по ній, я побачив тоді, /Двоє: він і вона, молоді-молоді. /То кружляли, тримаючи руку в руці, / Наче пуп'янків два на однім стебельці; /То спинялись на мить, ніби постать одна, / Й поцілунків ледь-ледь озивалась луна, /1 прозорим струмком жебоніли слова, - / Як бува в матерів та в коханих бува. / І звучали, мов хор, всі земні голоси / В честь прийдешнього дня, в честь людської краси. /Та невже і на них тінь війни упаде - / На любов, на життя, молоде-молоде?.. [4, с. 174]». У розмовах з Нестором Чиром я виявила величезний пласт ним пережитого: повоєнне дитинство, голод 1947 року. Мабуть, письменник ще напише дивовижні спогади, адже матеріалів для такої книги має предостатньо. Епіграфом для цих мемуарів теж могли б стати суголосні рядки вірша Миколи Карпенка: «Метафори. Епітети. / Алітерацій дріб... / А що, як просто - сироти? / А що, як просто - хліб? / А що, як не співається, / Бо в серці - сіль сльози / Й вітрами продувається / Хатина із лози? / Вигадувать нема коли, / Слова - лиш корінні: / Голодні сестри плакали - /І сльози їхні капали/На дно душі мені [4, с. 262]» («І вічний бій...»). До речі, киянин Микола Карпенко до останніх своїх днів душею линув на Прикарпаття, незадовго до смерті у телефонній розмові передавав найщиріші уклінні вітання всім-всім, кого знав у Івано-Франківську. Місто його молодості для Миколи Івановича стало рідним, гори на горизонті - найкрасивішими в світі, а люди - найталановитішими.
  Художні засоби Нестора Чира вражають спектром дії: зустрічаються й тактильні, й візуальні, й слухові, й нюхові, що також посильно далеко не кожному митцеві. А при цьому філігранні епітети часто-густо стають складниками розгорнутих і за палітрою сказаного надзвичайно красивих, ще ніким не використовуваних метафор. Ось, наприклад, у вірші «Микуличин» читаємо: «Тут Бог торкає краєвиди світу, / узвишшя гір світають в небесах, / і зорепадом полонини світять/у безконечній тиші на устах [ 13, с. 59]» - а поруч несподівано й рвучко, як порив вітру - докорінна зміна теми, раптовий перехід від казкового пейзажу, який вібрує, сяє й звучить, до питань інтимно-родинних, причому на рівні громадянського звучання: «Коли краї відвідаєш тривожні / і вернешся із вузликом золи / у батьківське не вистигле ще ложе, /свою щоку до нього притули [13, с. 59]». Коротко, одним розмахом пера-й вражаюча думка визріває повнозерним колосом! Картина образотворча, але водночас динамічна, імпресіоністична, асоціативна. Недаром Іван Франко про подібне писав: «Маляр дає нам враження кольорів, поет викликає тільки спомини кольорів; маляр апелює безпосередньо до змислу, поет до уяви [ 11, с. 108]».
  Хоча вважається, що художні засоби на позначення запаху в українській поезії є рідкісними (Іван Франко такий стан справ виводив із об'єктивних чинників нашої мови: «На означення різних запахових вражень має мова дуже мало слів [11, с. 79]», «У нашій поезії не стрічаємо такої гіпертрофії запахового змислу. У народних піснях запах грає дуже малу роль, а такі звороти, як «коло мене, молодого, мандрівочка пахне», занадто ше слабі, щоб викликати у слухачів хоч бліду ремінісценцію конкретного враження [ 11, с. 80]»), Нестор Чир нерідко послуговується саме такими нюховими художніми тропами: «Десь там хорал співають зорі / в пахкій од цвіту далині, / з-за видноколу над простором / батьки всміхаються мені [ 13, с. 58]» («Час весни»). Та найчастіше різноманітні за сприйманням художні засоби виступають в доречному поєднанні, адже, як писав Іван Франко, «поет осягає... ціль, торкаючи один за одним різні наші змисли [ 11, с. 92]», «змисл зору дає найбагатший матеріал для нашого психічного життя, а тим самим і для поезії [ 11, с. 97]», а «роль слуху в нашім психічнім житті безмірно велика. Світ тонів, гуків, шелестів, тиші - безмежний; він дає звірам і людям першу можливість порозуміватися, передавати собі взаємно враження і бажання. У людей на його основі виробилася мова, перша і дуже багата, хоч, буквально беручи, на повітрі збудована скарбівня людських досвідів, спостережень, поглядів і чуття, людської цивілізації. Змисл слуху, в контрасті до змислу дотику, дає нам пізнати цілі ряди явищ моментальних, невловимих, летючих, цілі ряди змін наглих і сильних, що вражають нашу душу; до поняття твердості, постійності, форм, місця він додає поняття переміни, часу [11, с. 85]». Істину Франкових розмірковувань можна ілюструвати багатьма поезіями Нестора Чира, але мені найближче припав до душі вірш «Пустка», який вражає своєю апокаліптичною безлюдністю: «Скрикнули двері на тихий візит, / Сипнула стеля вапном, наче маком. / - Є хто у домі? / Та хата мовчить, /Духу живого не видно і знаку. / Серце надломлене болем зайшлось, / Гупало гулко у грудь безупину, / Ніби це я раптом втратив когось / 3 рідного роду, з моєї родини [13,с. 33]». Асоціативно ця поезія близька до геніального твору Ліни Костенко «Затінок, сутінок, день золотий»: «Де ж ви, ті люди, що в хаті жили? / Світку мій білий, яке тут роздолля! / Смуток нащадків - як танець бджоли, /танець бджоли до безсмертного поля. / Може, це вже через тисячу літ - /я і не я вже, розбуджена в генах, /тут на землі я шукаю хоч слід / роду мого у плачах і легендах! / Голос криниці, чого ж ти замовк? / Руки шовковиць, чого ж ви заклякли? / Вікна забиті, і висить замок - / ржава сережка над кігтиком клямки. / Білий причілок оббила сльота. / Хто там квилить у цій хаті ночами? / Може, живе там сама самоті, / соває пустку у ніч рогачами. / Може, це біль наш, а може, вина, може, бальзам на занедбані душі - спогад криниці і спогад вікна, / спогад стежини і дикої груші... [5,с. 15]». В обох випадках ліричні герої відзначаються поглядом людей, що пережили чимало, бачили не такі трагедії, а тут несподівано вжахнулися від кричущої бездомності як від привиду чорнобильської зони. Художні деталі цих віршів вагомі й значущі.
  Для прикладу візьмемо «сипнула стеля вапном, наче маком». Цим унікальним порівнянням сказано все: помешкання давно ніхто не білив, тут усе сиплеться від занедбаності без присутності дбайливих господаря чи господині.
  Мене вражає дивовижна працездатність Нестора Чира, його протистояння обставинам, нехтування хворобою, яка здатна зламати й богатиря. Воістину, «рабство тіла тільки у обраних не співпадає з рабством душі [2, с. 399]». До того ж, ніколи й ніде ні я, ні ніхто інший не чув від поета нарікань на безжалісну долю, та й сам Нестор Іванович ніколи не дозволяє собі ніяких поблажок. Скоріше всього, дотримується найвищих принципів гідності, чітко сформульованих у фразеологізмі Мішеля Монтеня: «Життя саме по собі - ні благо, ні зло: воно вмістилище і блага, і зла, дивлячись нате, в що перетворюють його [3, с. 396|». Тож маємо не просто Поета, маємо Людину як взірець стійкості, громадянської і національної гідності, маємо Патріота, Чоловіка, Батька-ті найвищі іпостасі, які сьогодні в цілісності й сукупності такі рідкісні для нашого постколоніального соціуму.
БІБЛІОГРАФІЯ:
1.  Брюховецький В. Ліна Костенко. - К.: Дніпро., 1990. - 262 с.
2.  Вечные мысли о главном: Афоризми. - Санкт-Петербург: Нева, 2005. - 592 с.
3.  Гитин В. Эта покорная тварь женщина. - М., 2002. - 543 с.
4.  Карпенко М. Перевесло: Лірика. - Карпати: Ужгород, 1975. - 271 с.
5.  Костенко Л. Вибране. - К.: Дніпро, 1989. - 559 с.
6. Лучшие афоризми для умных и веселых / Под ред. Н.Фоминои.. - X.: Фолио, 2007. - 315 с.
7.  Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Маланюк Є. Книга спостережень. Статті про літературу. - К.: Дніпро, 1997. - С. 18-74.
8.  Мельничук Т. Твори в трьох томах. - Том другий: Поезії. - Коломия: Вік, 2003. - 255 с.
9.  Околітенко Н., Гродзинський Д. Основи системної біології. - К.: Либідь, 2005. - 360 с.
10.  Франко І. Дещо про себе самого // Франко І.: Зібрання творів у п'ятдесяти томах. - Т. 31: Літературно-критичні праці (1897 - 1899). - К.: Наукова думка, 1981. - С. 28 - 32.
11.  Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І.: Зібрання творів у п'ятдесяти томах. - Т. 31: Літературно-критичні праці (1897 - 1899). - К.: Наукова думка, 1981. - С. 45 - 119.
12.  Честертон Г.К. Есе / Перевод Н.Трауберг. Примечания Р.Гальцевой // Самосознание культуры и искусства XX века: Западная Европа и США. - Москва - Санкт-Петербург: Университетская книга. Культурная инициатива, 2000. - С. 289 - 311.
13.  Чир Н. Паморозь дивного світіння: Поезії / Передмова В.Качкана. - Коломия: Вік, 2008. - 232 с.

Оновлено 19-11-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка