Бистрінь життя і піднебесний зойк душі
Поезія!
Хіба може бути щось понадвічніше, аніж сама поезія, оцей дивовижний код людської думки, обрамленої образною красою мови. Хіба може поет дістатися чогось вищого, аніж Слова - цього вияву дару Божого через незбагненний феномен творчого натхнення, художньої уяви, що невидимою колискою сягає високої амплітуди утаємничених раціо й емоціо. Оті небачені й неосягненні в земному бутті спалахи духу, польоту почуттєвої стріли з прицільного лука розуму якраз і засвічується писаним чи мовленим словом, де змістова ядерність майстровито огранюється позлітковим зблиском рядків і строф. То - поезія!..
Нестор Чир - поет, у творчому горнилі якого предостатньо «пального матеріалу», але він ніколи не «вкидає» його зопалу, якось ґалопово, натомість у манері письма вловлюється ота вимірено-розмірена доцільність, що витворена, вочевидь, і життєвим, і творчо-пошуковим досвідом, який тонко закодований у мудро-утаємниченій назві книги «Паморозь дивного світіння» (Коломия: Вік, 2008).
Перший розділ збірки - «Безодня душі» - увібрав змістовність філософеми «вічне»: тут густий роздум і його образне окільцювання - на поверхні, ніби можна їх охопити органами чуттів, осягнути зором, ба', навіть промацати: гризота - віра. Ці дві смислові константи заголовного вірша якраз і параметрують вияви людської душі: поет як творець і носій тонкої душевної канви бачить і відчуває, як «плаче перо... Шевченка», як «паленим листом горюють чорнобильські неньки». Це - гризота совісті поета, що уособлює узагальнений невидимий біль нації; поет як провидець-пророк пробивається єством через паморозь дивного світіння думки - і вже не плаче-не гризеться, що його сльози «запеклися в горнилі волань», а йде, крокує із забралом мрії і віри - до світла. Туди ж веде і спраглого читача: через невиплакані «скорбні печалі», через охабини фарисеїв - з високою ідеєю і молитвою - до України-царівни, до її духовних предковічних престолів.
Це так естетично запрограмовано думку і у віршах «Відповідь чужинцю», «Порив», «Загадкова Україна», «Роздуми».
Поезія Нестора Чира несе в собі дивовижний, незнищенний і легкий до пізнання християнський ген. Якою б високою не була смислова озорінь віршотворення, завжди у ній присутнє філософсько-етичне начало. Вочевидь, для поета парадигма духу - це не просто осяги, художнє освоєння категорій, їх образна інтерпретація. Літератор переконує своїм художньописом, що внутрішній дух - це якась земно-неземна данність, це вияв людського єства, мовби утаємничено-прихований досвід, то - невидимий політ в іррасвіт. Отак поетове перо, як у калейдоскопі, виогранює-висвітлює-визблискує «зірниці України, її славу і неславу, синеву густу», «сліпу і довгу ніч з кривавою зорею», «порослі лободою могили», випльовування сказу Петром-царем, мерзлоти Соловків, «і таїну душі Вкраїни загадкову» («Молитва до Богородиці», «Мій неспокійний, неумитий світе...»).
Ваговите, багатовекторне й неоднозначне філософськими вимірами слово «душа» практично присутнє у значній горстці поетичного вінка: «Не дай моїй душі в огні згоріти»; «і рушаться світи пониклих наших душ...»; «журавлиний ноктюрн у найдальшому сховку душі»; «піднімаються душею в повен зріст»; «...мою неодягнену душу злостиві люди викинули на мороз...».
Камертонує мало не кожний вірш «доля». Сам поет, що спізнав нелегкі оздоби й обійми житейської долі, ніколи ж на долю як імператив не скаржиться, не осуджує, не кляне; навпаки, він підносить гуманістичне крило власної сутності на ту високість, з якої не гудять, не засуджують, а благають, вимолюють, винадіюють: хоч в поета не так багато «часу для горіння», зате «жага вимагає горіть, а не тліти» («Журавлиний ноктюрн» «На цвинтарі», «Гнів», «Не жалій - пожалій», «Нірвана», «До друзів», «Кличу долю»).
Вірші письменника - великої і натужної громадянської напруги. На відміну від не так давно пошановуваних та обов'язкових на відкриття добірок, а тим більше поетичних збірок авторів «громадянських» трафаретів, де слова - обтяжені оловом фальші й самоодуру, - у Нестора Чира вияв громадянськості - доказовий, щирий, чесний, серцю милий. У його рядках немає гучномовності, бравади, клятвоприношень, а є те, що органічно випливає із способу життєдіяльності його як людини, з характеру і способу самореалізації внутрішніх нуртів. Тому і не легко розділити його твори на чисто громадянські чи суто ліричні художні експерименти. Тут все - у сув'язі; думка обирає образне світіння; образ є дивовижною фіксацією-виявом думки:
Стоїть перед світом вічна жура
Під дзюрками злої зливи.
Мабуть, нас Господь таки покарав
За клятви святі й... зрадливі. («Помайдання»)
У віршах «Не жалій - пожалій», «Гірка віра», «Живе серце», «Сліпий скрипаль з-над Прип'яті», «Горять ікони...», у циклі «Московські ескізи», у поемі в октавах «Майдан» автор наче перемінює тональність з тихоплинної на взривно-набатну; тоді він, як княжі вої із літописної правди, випинає насамперед щит оголосу, забрала-стриму, попередження-кари.
Літератор нерідко вдало «переписує» історичні сторінки: але у його баченні й озвученні - не оголені факти, не чисто публіцистичний тарабанізм, а мовби зі станового хребта історії витягнений уявою основний, посутній нерв - незаперечна істина, правда українця («Загадкова Україна», «Чому, Кобзарю...», «Про думи»).
Нестор Чир - надивовижу митець, хист якого уміє через дрібну, поодиноку деталь дати розгорнуте узагальнення, за яким прочитується соціальне явище. У вірші «Пустка» автор зумів підняти загальнонародну проблему - до трагедійного констатування:
...Скрикнули двері на тихий візит,
Сипнула стеля вапном, наче маком.
- Є хто у домі?.. Та хата мовчить,
- Духу живого не видно і знаку.
- Серце ущемлене болем зайшлось...
Ця ж смислова нитка - і в поезіях «Помайдання», «Гнів», «Не жалій - пожалій».
«Галузка яблуні» - це три з половиною десятки добротних зразків інтимної лірики.
Коли, все ж таки у першому розділі книги зміст виказували слова-поняття «душа», «доля», то в цьому зшитку - «любов» як філософсько-естетичний феномен, як своєрідне гніздилище душевного вогню і почуттєвиявів: «Нехай не спить любов як перелив звізди...»; «...Моя любове, прихилю коліна...»; «та мені ніхто не заборонить так тебе любити, як весну»; «твоя любов стає до бою, як сторожа»; «до останньої сльози не щезай, любове»; «...до мене ти прийшла коханням спаленої ночі»; «...я нап'юся єлею твого кохання»; «в мою душу твоя заглядає любов»...
Нестор Чир - добрий майстер-пейзажист. Він настільки спостережливий, що уміє побачити-підмітити порух листка, покивок стебелини, початок молодого місяця чи пригас сонця. Часом його словесний, наче й скупувато-ескізний рисунок, дає уяві читача поживу - і вона ладна розгорнути асоціативний малюнок-обшир, на якому попри поетові точні фіксації «проростають» уже висаджені зацікавленим оком, уявою, фібруваннями душі нові оздоби, деталі («Прощання», «Осінній пейзаж», «Осінь в Карпатах», «Журавлиний ноктюрн»).
В українському сонетарному цеху маємо чимало надбань цієї унікальної й так поширеної віршоформи, до творення якої доклали немало таланту такі майстри слова, як Іван Франко, Максим Рильський, Богдан Бора, Богдан Рубчак, Дмитро Павличко, Микола Карпенко, Ярослав Дорошенко.
Не новачок на цьому полі і Нестор Чир. Вінки сонетів «Різдво», «Зрада», триптих «Комо грядеш, Україно?», диптих «Сонети на віддачу», інші речі заключного розділу книги «Дефініції сонетарства» підтверджують розмисли про те, що поет «вдягає» у цю тривку і непросту форму найглибинніші й найсокровенніші нуртовияви власного духовного світу. Словесна мускулатура у строфах пругка, ціпка, але податлива на доторк ока-серця. Читаєш рядки про величний наш християнський празник Різдва, про вічно-нетлінну помаранчеву барву Українського Майдану - і преображаєшся мисленно-думно й суто фізично, бо наче відчуваєш усіма клітинками, як «сходить Божий дух величний на землю»...; як у «зоресплески неба возноситься Спасителю хвалеба»; як «розгинаєм аркодужі спини, не давши обернути нас в безрог...»; як ми «звелися з колін», бо «розпалили ватру не з полін», а «з пожадання змін»; як «замріється Дніпро» й розквітне Божий сад любові й доброти...».
У палітрі віршів поета багато думно-речитативного, отого, що, ніби з глибокого колодязя пережитого й вистражданого, виймає народну мудрість і кладе на цямриння нинішньої безсовісті, мовляв, пий-напивайся та очищайся од скверни й олжі.
Часом письменник прямо таки зачерає з народнопісенного досвіду традиційні звернення («мій світоплине», «мрії мої», «мій світе», «якби ж то», «о мій світе», «то хто ми», «то звідки», «чому, чому?..»), - і вже вони медитують подальший хід думки, її граневиявлення. Нерідко поет починає рядок із заперечувального «не», і тут же подальшою логікою розвитку думки подає ідейно ствердне, концептуальне:
Невже в тобі не вмер...
Невже сякий-такий...
Не вірю! І в мені ця віра не загине,
Ніхто мої чуття в гнилу не кине твань...
Часто-густо вигукові форми «гей», «якщо», «хай», «може», «як», «0!» («У лікарні», «Як заздрість в тобі убиває мрію...», «Я втікав від утіхи у рими й рядки») несуть в собі ствердно-переконливу силу перемоги життя над смертю, віри - над зневірою.
Кожна строфа, рядок, слово - ніби виважені на найтонших шальках терезів, мовби вистояні у часопросторі, а відтак вимиті-викупані самою совістю автора. Ніде - зайвини, двозначності. Слово наче припасоване, знютоване з другим, третім - і така притишена окраса легкості, такий шедевр прочитання, що не годен пригашувати і пригамовувати власну емоційну виявність, що уже теж проситься до образного малюнка.
Коли у вибудові вірша поета переважає не лірико-драматична, суто образна, а філософсько-етична домінанта, тоді часто-густо логічне вивершення фіксується художнім узагальненням, яке і тримає думку читача у полоні: «Коли земну дорогу я завершу, прийду до тебе, небо, на поклін»; «...Виросли із суму й мої думки, як я твої пізнав»; «А я за Вкраїну до Бога ще раз помолюся і в ніч відійду...»; «Моя Україно, смутку мій білий, цей світ не твоєю печаллю живе!»; «...У колибах палахтять поліна і навіть Бог всміхається з розп'ять».
Стилістика письма Нестора Чира - барвна, але не «кучерява», проста, але не спрощена. Він - і новатор, і традиціоніст; він - слово-творець, але й умілий майстер черпати з надбань попередників, класичних літератур та з криниці багатющого і ніколи нев'янучого букета діалекту.
Розлого-епічний, водночас і глибоко ліричний, поет полюбляє традиційні форми віршування, де почувається, як риба у воді; проте він не боїться складних октав, сонета, поемної форми, вільного віршотворення. Та всюди Нестор Чир - виважений, стриманий, заглиблений у предмет його любові - у творчість.
Письменник у своїй робітні переважно дотримується класичного сюжетного вірша. Виносячи у заголовки конкретні назви («Микуличин», «Соломії Крушельницькій», «Пам'яті Дмитра Скікуна», «Про думи», «Майдан», «Зрада»), він не переказує, а обережно вкраплює посутній біографічний фермент, чим не спрощує, а образно розширює і вивищує сутність теми. Ось характерний фінал-скрвавок думки поета:
...Хвилини прощання -
І смуток у Львові заплакав.
Ховали ж бо Пісню... (а з нею - начебто себе).
І мовкла Вкраїна,
Німів старожитній Личаків...
Вдивлялася осінь у сяйво небес голубе.
(«Соломії Крушельницькій»)
Поезія Нестора Чира - високоінтелектуальна, побудована на знанні законів словесної творчості. В автора думка ясна, слово рафіноване. Він блискуче демонструє можливості літературної норми, водночас не боїться зачерпнути з лексики грецької міфології, з латинських слововиразів-афоризмів та ідіом - усе це збагачує «словесну будівлю».
Прочитаймо оці образні перлини з поетової сівні - і направду розкошуватимуть наші душі й серця: «і тишина німотою кричить»; «пустка холодна... сум випускала»; «хвилі гір хтось вміло викував із криці»; «бистрокрила зграйка спізненої птиці небоспадом прошуміла вдалині»; «...зів'яли в саду ваші сни»; «мерзне дух чогось»; «...бродом вік не перейдеш»; «за обрій травень котить сумовито в старому возі доленьку мою»; «...і застогнало красне літо, і в сиву осінь відплило»; «світи зітхали, наче діти»; «хай життя, нарешті, вже допише долі непростої полонез»; «хай печаль над чужиною голосно кричить»; «... журба розрослась, мов на пустці гіркі полини»; «я покладу тоді святу молитву в твої любов'ю скроплені долоні»; «...Біль нестерпний раптом відлетів й тихо всівся на зелене листя»...
...Коли перегортаєш перші сторінки будь-якої книги, до серця наче підповзає холодок перестороги, якогось невпевненого остраху: а чи не заповзе глибше у душу розчар, чи не відсторонять наступні рядки - твою думку від автора подалі, чи не відгородять холодком байдужості й непошани. І як ощасливлено-легко й якось ніби жалісливо причиняєш останнє віконце прочитаної книги, коли твоя душа раювала при слові і з ним, коли незбагненні духовні фібри підносили твою сутність до неба-високості, до якихось незбагненних і неосяжних висот злетів думки. Ти мудрів, ти вивищувався змістом.
Таке відчуття, такий стан охоплює тебе, коли ти - наодинці з поетичним словом Нестора Чира, яке направду - ще тільки у цвітінні.
...Цього разу пан Нестор телефонував мені на квартиру, сповістив, що його книга сонетів «Акорди срібної печалі» уже у руках пана Михайла Андрусяка у коломийському видавництві «Вік», і він, автор, з нетерпінням чекатиме того дня, коли його слово засвітиться новим добрим світлом книжкової мудрості.
А хочете, - ніби запнувся Несторко, як я його люб'язно називаю, - а відтак домовив: я прошу послухати вінок сонетів «Молитва за Україну».
І після паузи полилися виогранені слова, рядки.
А відтак мені забаглося сказати про цього поета те, що не сказав раніше.
Як майстровита вишивальниця філігранно розводить кольори ниток на полотні, так і поетова думка полишає на чистім листку тривку печать задавненого історією болю за сплюндроване проминуле України, нинішні моральні потоки і землетруси совісті та честі, невідворотні вогненно-руйнаторські катастрофи і трагедії, якщо нинішні нібикерманичі не зійдуть з української орбіти.
У цьому органічно знютованому, зобрученому циклі маємо наскрізну думку про Україну, її дух і традиції, сумні і хвальні. У режисурі тексту немає жодних ускладнень чи «антрактів» слова, - усе підвладне логіці розвитку; тут не превалюють індивідуальні ефекти над суспільними - кожен рядок, строфа виражають поколіннєву тяглість українців до волі, свободи, державності.
Своєрідна оповідність і розвиткова сюжетність спричиняються до сприйняття загальної концепції - від уповільнено-стишеного до пересторожно-набатного. Як і життєвияви самого Нестора Чира, так і його поезія - наскрізне переплетення особистісного, етичного й естетичного.
Де-де, а саме у цьому циклі можна б збитися на публіцистичність, хай і найвищого штибу, філософськи заряджену. Натомість, поет не дбає про «розголос», а утверджує мистецтво елітарного типу, нарощує рядок за рядком думку, вбираючи її в корону гармонії.
У слові Н.Чира співіснує таємничо-непізнане та фіксувально-прогностичне, раціонально охопне й водночас експресивно-символічне.
Поет надто індивідуальний, але це не тотожне з егоцентричною замкнутістю у світ і коло ідей. Тут кожна строфа рафінована, ніби висіяна із стоваріантних її еквівалентів. Не дошукується володар пера ні імпресіоністичних прийомів, ні урбаністичної кучерявості, ані удаваного постмодерного сліпонамацувального у тих річищах слововиявлення, з яких давним-давно предковічна ріка досвіду пронесла вторинне, незначиме поза береги надбаних цінностей, а натомість залишила многотруддям довершені перли, - ритмориміку, надзвичайне чуття вразливості та уміння відчути й передати у нинішній час сигнали міфу, пам'яті, невмирущих природи та історії.
Віршопласт Нестора Чира - не якась там застигла даність, не торування надбаних рим, не мозаїка образних планшетів. Його словесний загінчик - як мольберт у маляра - на ньому не просто дисгармонійне згромадження побаченого, відчутого й пережитого. На цьому, заораному думкою, грунті навіть не пробивається лопушшя та пирій, а тільки сходить і проростає стебло з доброзерним колосом.
З розгалуженої тематики нової книги сонетарію виосібнюється тема любові. Вона, це тема-лінія інтенсивна, всеохопна і невичерпна, як і сама любов - чоловіка до жінки, матері до дитяти, громадянина до батьківщини.
У його поезії закодована культурна бароковість, фольклорна енергія, звуки, шуми, відзвуки та кольори природи. Жодного наслідування, жодного пристосунку під вибудувані видатними світовими сонетотворцями матриці. Що не вірш, то дивовижний духовний ландшафт, над яким пильне обсерваційне око майстра слова.
Не шукатиму у книжці Нестора Чира якоїсь винятковості. Він, безумовно, з планети класичних традиціоналістів. Але він - надто самостійний і незалежний у віршотворенні. З одного боку, достеменно знає традиції, пильний до них, шанобливий у ставленні до набутку попередників. З другого, він творить власний філософсько-естетичний дискурс реального й ілюзорного, вишукано-вільного й просторово-неосяжного.
Як і в поколінні сімдесятників, у його віршованому розкнижжі немало «тихої поезії» (Володимир Моренець): десь наче вібрують стишені тони, десь мовби пригасає пафос доби. Зате уловиме вслухання у таємничі порухи фібрів душі, у ніби затаєний голос, у поріжки власних переживань, які самі собою нерідко узагальнюють досвід його покоління, його випробування й переживання.
Тональність, стилістика вислову адекватна думці, що несе змістову суть.
У словесному оркестрі кожне слово на місці, немає нанизування афористичності, метафоризму.
Правда, любов, кохання у поетовій інтерпретації - не зеротизовані, не галасливо-показні, а наче, як це у видатних українських поеток Лесі Українки, Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Емми Андрієвської, Софії Майданської, емоційно стримані, мовби вони підвладні впливу «національної звички соромитися почуттів» (Богуслав Бакула, Польща). Навіть там, де Нестор Чир торкає струну особистісних виявів любові до дружини, дітей, все одно можливий егоцентризм відступає; на самому вершечку звукоутворюючого резонансу - загрожені цінності, як природа, батьківщина, рідна історія. Тому й нерідко безпосередній чуттєвий першоелемент десь поступається суспільно значимому.
Так, Н.Чир, як і в попередній книзі «Паморозь тихого світіння», на поетичному клубку має і ностальгію за гетьмансько-козацькою добою, і катастрофізм нашого історичного нехлюйства, догоджальництва та зрадництва, і збайдужіння до вчора ж замайданених істин сучасного буття. Але все ж в обсервації поета - ключові, метропольні поняття і цінності, які зостаються як канони поза всякими експериментами.
Тому немає тут називної декларації, хоча і вловлюється жест думки; не превалює тут себежаління чи стогін за втрачено-невернучим, як за молодістю, - є чіткий перелив думки у слово, позбавлене штучного декору, виполокане у росяній чистоті філософії самого життя та його ідеальних виявників.
У поезії зрілого майстра мовби прихована таємнича стихія внутрішньої первозданності, отой закодований шляхетизм, що, вочевидь, є генною спадкоємністю авторового роду-родоводу. Кожен рядок випромінює добру позитивну енергію, що, як і стихія тиші і звуків природи, захоплює тебе якось неусвідомлено - і ти стаєш співтворцем раювання духу. Нестор Чир, як мольфар, своїм сонетом, як первоквітом, видобуває затаєні у природі значення і вивінковує ними думку.
І ще, не менш важливе: від його поезії і не дихне моралізаторство, якесь надмірне повчальництво, зате виходить з цих віршів невловиме оком високодуховне «зурочення»: як дивовижні пасма літнього при-річного туману, перетканого червінним сонцепромінням, викрайкову-ються понад полем та ще сонливими балками, творять якусь загадковість незайманої людиною краси, - так і лейтмотиви поезій пана Нестора омивають душу теплом і світлом тієї внутрішньої енергетики, що її виробляє авторське Слово.
Качкан В.
