Прагнення одухотвореного слова
Вийшла в світ книжка Нестора Чира «Пізнє яблуко мого саду» - плід праці кількох десятиріч. Це перша збірка віршів поета з Надвірної, депутата обласної ради вже третього підряд скликання. На обкладинці - калинове гроно серцеподібної форми, багато червоних крапель... Публікації щирих ліричних віршів органічно доповнюють рідкісної краси гравюри талановитого художника з Ланчина Яреми Оленюка, прийнятого недавно до Спілки художників України.
Я розгорнув цю книжку і відчув, як у мене в душі тепліє. Над Ворохтою засвічувались зірки, на Магурі дрімали величезні клуби, білого хмаровиння, а я ніби стояв під яблунею, замислений і замріяний. Стояв між небом і землею, між минулим і прийдешнім. Дивна річ - життя. Можна сито їсти і бути щасливим, а можна любити і страждати... Чому люди не обирають, і так би мовити, спільний знаменник, а йдуть різними дорогами? Один любить слово, другий - барви, третій - музику. І в кожному живе смуток за вічністю. Ні, не за безпечністю часу, а за тим, щоб прекрасне, появившись не зникало... Нестор Чир любить слово-поняття, захоплюється його дивовижними відтінками і хоче охопити його ніжністю свого серця.
На засідання очолюваної ним уже протягом десятка років літстудії «Бистрінь» при редакції надвірнянської районної газети «Народна воля» постійно приходять «новобранці», «неофіти» і нерішуче запитують: «Що таке поетичний світ? Як його зрозуміти?» І поет роз'яснює їм невтомно, терпеливо. Бо знає, що не всім дається мистецтво красного письменства, але кожен, хто доторкнеться до святині слова, вже ніколи не вчинить зла. Багато молоді пройшло через його школу...
За первинним задумом книжка мала називатись «Іду до тебе», проте майже в останні дні перед друком автор передумав і дав їй барвистішу і глибшу назву, а попередню залишив за розділом інтимної лірики. Мене, як близького Несторові Чиру літстудійця, інколи запитують: чому не «яблука», а «яблуко»? На це я відповідаю, що «яблука» - то вже продукт, а «яблуко» - то ще поезія. Але люди розуміють цю різницю по-різному.
Я люблю Нестора Івановича як поета і людину, захоплююсь його сходженням до зірок. Люблю його вроджену шляхетність, якусь особливу м'якість у поводженні з людьми. Ніхто від нього не пішов ображеним, але йому самому часом буває так нелегко... Інколи мені здається, що якби не було її ясновеличності Поезії, то він би почувався на землі Робінзоном, був би цілковито і безнадійно самотнім. Вона, Поезія, для нього - ангел-хоронитель. Чи не тому так багато молитовних мотивів у віршах книжки, бажання, так би мовити, наблизити нашу грішну, прозаїчну землю до святині одухотвореного поетичного слова, про яку я згадував вище.
Уся збірка пронизана любов'ю до людей, наче карпатський ліс - надвечірнім промінням. Рядки віршів, здається, хочуть кричати, але стримують себе мудрістю досвіду. В них, що покинули духовні джерела автора, багато недовисловленого. Читаєш ніби дивишся з містка у далечінь ріки... Поет розіп'ятий протиріччями часу, як і саме наше життя. То він жаліється на сиву Лету, що змиває пам'ять і слова, то стверджує, що маяк життя ніколи не згасне над її кам'яними берегами. Він - дитя землі, котре одночасно і вірить, і сумнівається, котре падає і знову ступає на стежку. Він покликаний шукати в кінечному безкінечне, в буденному - неповторне. І автор книжки «Пізнє яблуко мого саду» вирішує цю проблему на високому поетичному рівні.
Тож я хотів би звернутися до нього як до друга: на добрий урожай Тобі, любий Несторе! Аби таких яблук був повен кошик і аби кожен, хто покуштує їх, мовив щиросердечно: «Так, ця людина немарно проживе своє життя».
Ярослав ЯКОВИШИН. смт. Ворохта Яремчанської міськради
// Рідна земля. - 1999. - 15 січ.
