Незалежність розуму і серця
Про стан сучасної української поезії говорять всяке. Одні - що цей стан катастрофічний, що той напрямок розвою, якого намагаються надати своїми суперекспериментами модерністи, постмодерністи, авангардисти, пост авангардисти, - безнадійний. Інші, навпаки, стверджують, що хаосна веремія, котра побутує у творчому пошуку (надто ж молодих) - це одна з помітних ознак мистецького ренесансу в Україні.
Але як би там не було, без пошуку, без експерименту немає поезії. Немає мистецтва загалом. Біда лише, що не всі сповідують творчий пошук, поезію як спосіб життя, як власну екзистенцію. Не всі приходять до людей зі словом вивіреним, виваженим і вистражданим. Хоча є серед поетів і такі. В першу чергу, хочу назвати літератора Нестора Чира. Кажу літератора тому, що, крім поезії, він пише ще й прозу, публіцистику, займається дослідницькою діяльністю як краєзнавець і народознавець. Цього разу мову про нього поведемо як про поета. У своїй дебютній збірці «Пізнє яблуко мого саду» він якраз продемонстрував виняткову життєдайну природність художнього слова, виповівши ним найпотаємніші порухи власної душі. Душі, вічне розп'яття якої відчуваємо в кожному рядкові.
Тиха покірливість долі,
Смуток поражених днів,
Вже настогидли доволі,
Як ланцюги для рабів.
Буре! В душі народися, Вимети пліснь і тлю,
Я ще судьбі не скорився,
Досі живу, а не сплю...
Що ж, така вже доля поета, життєвий і творчий шлях якого - це вічна боротьба за себе, за своє «я». На цьому шляху ліричний герой Нестора Чира не уявляє себе упокореним. І ніколи не уявляв: «Йду вперто стернею я власної долі, Хоч душу не раз на гостряк наражаю...»
Щодо випробувань долі, - то їх випало поетові зазнати чимало. Переповідати про них не стану, оскільки про його дитинство, опалене воєнним лихоліттям, перші нелегкі кроки у здобутті освіти, подолання важкого тягаря недуги розповів у передмові до рецензованої збірки Ярослав Дорошенко. Скажу лише, що кожен новонароджений вірш Нестора Чира - це віддзеркалення його особистої біографії. Що в кожному творі неодмінно знайдемо оте автобіографічне начало, художня предметність якого підтримується, власне, пережитим, переболеним духословом, в якому оживають і світ дитинства, і світ надій та сподівань на чисте і вірне кохання, і світ нерукотворної краси природи, і світ любові до рідної землі, до України. Світ, який не залишає байдужим читача, будить душу, сумління, збагачує добром, мудрістю, витонченою ніжністю та милосердям...
Стояв я і бачив: порою осінньою Лелеки кружляли у просторі синьому, І серце заплакало, гулко озвалося - Печалі і радості поруч вінчалися. Лелеки, лелеки, ви ключники вирію, Візьміть із собою мою тиху вимрію, Над кручами й морем, у лагідних заводях, Засійте на щастя мої давні задуми...
Наведені рядки настільки промовисті, що не потребують коментарів. Ліричний струмінь б'є через край. Думки і почуття напружує спрага філософського, інтелектуального осмислення людського буття. І не тільки в цьому вірші. Загалом поезії Нестора Чира багаті на філософські максими, на афористичні вислови, що легко сприймаються і швидко запам'ятовуються... Словом, Нестор Чир - це творець оригінальної художньої реальності, в якій розкошують його багата уява, чутлива совість і висока духовність. Тої реальності, яка вимагає від кожного поета в дорозі до себе незалежності, розуму і серця, впевненості в собі і духовного саморозп'яття. Що ще більше зближує ліричного героя з життям, його пекучими проблемами, осмислення і переосмислення яких поет уміло й виважено виражає через власне «я». Тут можна називати цілий ряд прикладів, кожен з яких творить своєрідний портрет з натури самого автора. Наскільки це емоційно чутлива й духовно багата особистість - чи не найкраще розкривають поезії, в яких уява поета викохує найвищий ідеал - Жінку. їй він присвятив у збірці цілий розділ «Іду до тебе», в якому постав як оригінальний творець благородного образу чистоти і вірності - жінки як символу краси, кохання і натхнення.
Отже, своє перше право на читача Нестор Чир завоював. І якщо його творчий пошук і надалі визначатимуть отакі одержимість і наполегливість:
Я кожне слово вишию, мов ружу, На лебедино-білім рушнику, Нехай як ватра, в найлютішу стужу, Зігріє душу зморену людську, - то можна сподіватися від поета нових художніх відкриттів і нових знахідок...
Дмитро ЮСИП.
Член Спілки письменників України.
// Тижневик Галичини. - 1999. - 18 берез.
