„Всі слова, що сказав, грів у теплій долоні”

   Хтось із літераторів казав, що його біографія - це його твори. А ось переді мною книга (Нестор Чир. «Калиновий спалах». Коломия: Вік, 2003), своєрідним хронометром у якій стали позначки під окремими віршами: «Дебрецен, 2002», документуючи час і місце, де їх написано, а ще більше - напругу, інтенсивність внутрішнього життя автора в той непростий для нього період (між рядків можна вичитати, чому поет перебував у тому Дебрецені).
   Ім'я поета, як вже зазначено, - Нестор Чир. Не знаю, чи до цього імені треба давати якісь пояснення, - людина, дуже відома у нашому краї своєю громадянською активністю та принциповістю, невтомністю у видавничих ініціативах, у плеканні молодих літературних сил Надвірнянщини. При цьому - людина надзвичайної мужності й волі у подоланні особистої життєвої драми, з тієї породи, що не здається на волю обставин.
   Поезія для цієї людини - не хобі, це одна з міцних опор йому у житті, і розмова про творчість Нестора Чира має вестися без жодних скидок на жодні обставини, іншої розмови він просто і не прийме.
   «Калиновий спалах» - третя збірка його лірики. В доробку автора майже одночасно з'явилася ще й віршована казка для дорослих та дітей «Котячий обід», але наша мова - про лірику. В новій книжці він розвиває і поглиблює тематично і в художньо-естетичних параметрах попередні, залишаючись і далі таким же «неголосним» і водночас щирим, сповненим високого душевного горіння.
   Збірку складають три розділи: «Розмови з душею», «Вікна любові» та «Серце на осонні», але поділ на громадянські та інтимні мотиви тут видається дещо умовним, вже хоча б тому, що третій розділ - сонети - сформовано за жанром, а не за тематикою.. І якщо, скажімо, ми візьмемо за одну з ознак першого розділу публіцистичність, то наскрізь публіцистичним є і вінок сонетів «Молитва за Україну». А тема кохання, подружньої вірності в другому розділі - хіба тут образ жінки, коханої, матері можна розглядати відокремлено від образу матері-України? Не випадають із загальної цілісності й пейзажна лірика, філософські медитації. І йде це від особистої цільності в життєвій позиції, переконаннях, сповідуваних естетичних і етичних ідеалах, всій ієрархії цінностей і пріоритетів.
   Оскільки слово мовлено,- публіцистичність - повернемося до нього ще. Я пам'ятаю часи, коли цим словом воздавали хвалу і коли воно означало хулу. Всяке було. Так от у Нестора Чира публіцистичність - це не декларації, штучно загнані у форму вірша, у нього це - поезія, вона хвилює не тільки розум, а тривожить серце, вона «гріє», вона і «пече». Вона така, що не треба зривати голос, доводити його до крику. Так буває тоді, коли автор не відділяє себе від того, про що пише, що стверджує й що засуджує, - знову ж таки, коли він і в написаних рядках, і в своїх вчинках один і той же. Така деталь: Нестор Чир не любить виставляти напоказ свої фізичні болі, але й не боїться, коли той біль дасть про себе знати в котромусь рядку. Він не вбачає в тому ознаки слабкості, це одна з тих неминучих реалій, які складають його життя, - куди ж від цього подітися? Десь і прорветься: «Я вже й так не чоловік - лелека, або в полі стомлений вітряк», «Я біль заганяю у серце, як голки», «чеканю на серці смуги смутку». Але при цьому у нього неодмінно присутнє: «Мій болю, туго, не проспіть надії!» Бо понад цим у нього домінує інший біль - рідна держава Україна. «Скільки нам ще борсатись в ямі і багні? Скільки серцю рватися від нових проблем й просвітку не бачити?..»
   Такою є публіцистичність Нестора Чира, і це одна з розгадок сили та переконливості його рядків.
  Назвемо, в продовження сказаного, ще одну їхню властивість. Спостережливий М.Пришвін якось зауважив, що величезна більшість людей у своєму житті виходить від образ, відчуття зневажливості, гріха... Не знаю, чи така вже й величезна ця більшість, - але Нестор Чир до неї не належить. У нього інший закрій, інший вимір душі. На відміну від згаданої більшості, яка на позвах із життям шукає винних навколо себе, Нестор Чир бере на себе і «своє», і «чуже», - де треба спинити неподобства, допомогти - він там завжди є. Хто знає Нестора Івановича, наведе багато прикладів саме таких дій на перший же поклик. Я ж пишу про його творчість, і тут Нестор Чир дуже стриманий. Десь напише, що «серце іде по стерні босоніж», а десь тільки звернеться до Господа: «...каюсь! Прости, що не знаю, як засвітити любові свічу».
   Цій стриманості відповідає і весь художній арсенал митця, про який я, як колега по перу, не можу не сказати бодай коротко. Слова високі, пафосні вміє поет говорити просто, навіть стишено, - а вони западають у душу.  «Краю, сльозо Довбушева, лицарю з давніх віків!», «Тому твори себе сьогодні подихом,  люби Вкраїну ту, що нині є». Або зауважимо ці блискітки: «Щоб серце не старіло молодим»,  «ідуть ніби люди, а очі скляні»,  «День згасає. Котить нічка темним  возом  через річку» .Такі рядки можна нанизувати і нанизувати.
   Окрема  розмова  про сонети Нестора Чира. Сонет - жорстка канонічна форма, яку ще з XIII століття  відшліфовують найбільші світові майстри.  Форма надзвичайної складності. Оволодіння сонетом - то певний екзамен на звання Майстра. На жаль,  не всі це розуміють, - сьогодні застереження І. Франка: «Голубчики, українські поети, Невже вас досі нікому навчити, Що не досить сяких-таких зліпити Рядків штирнадцять - і вже є сонети,» - ще, мабуть, актуальніше, ніж у його часи.
   Проте, говорячи про Нестора Чира звертаємо увагу на дві дуже істотні речі. По-перше, навіть виходячи зі вже сказаного, сонет відповідає характерові його обдарування, - філософічності, сповідальності, схильності до самозаглиблювання, прагненню досконалості, гармонії і краси. По-друге, у нього є належна поетична культура,  володіння тим витонченим інструментарієм віршування, які дозволяють приступитися до цієї форми, до її складніших варіантів - диптиха, триптиха, такої досконалої побудови, як вінок сонетів.
                                        Олександр Смоляк член Національної спілки письменників України
                                                                                    // Зах. кур'єр. - 2003. - 13 листоп.