Покрова

   14 жовтня відзначається церковне свято - Покрова Пресвятої Богородиці, започатковане в знак шанування Божої Матері, як заступниці і молитвениці за християн, та світське - День українського козацтва.
  Такий збіг є історично виправданим, бо ж українське козацтво вважало святу Покрову за свою покровительку. Зважаючи на те, що цей культ народився у борні, у важкі часи оборони Константинополя від арабів, коли Богоматір в молитві, осінивши людність своїм покривалом, захистила і врятувала від ворогів, - він був співзвучний з національно-визвольним стремлінням цієї волелюбної верстви.
   Та більше того, як стверджував дослідник історії козацтва Дмитро Яворницький, взагалі відмінною рисою цих мужніх людей була глибока релігійність. Та, зрештою, пояснювалась самим складом їхнього тодішнього життя, адже ніщо не розвиває так релігійних почуттів, як постійна війна.
   Так, у мирні часи спонукані релігійними сгремліннями козаки двічі на рік вирушали на «прощу», вклонитися святим місцям до найвідоміших тоді монастирів: Києво-Печерського, Межигірського, Самарського, Лебединського та ін. Першого разу восени, у вересні-жовтні, і другого - перед Великим постом і масницею, а найпобожніші паломники залишалися в святих обителях на весь піст аж до Пасхи.
  Ще, Києво-Печерський чернець, Афанасій, що жив на початку XVII століття, занотував таку, загалом  звичайну на той час історію обітниці: запорожці, потрапивши у страшну бурю на Чорному морі, звернулися з палкою молитвою до Бога про відвернення лиха, за що обіцяли послужити ченцями в Києво-Печерській обителі. Й врятувавшись, слова свого дотримали - упродовж двох тижнів вони взяли на себе всю чорну роботу в монастирі.
   Крім того, майже кожен простий козак, уникнувши загибелі на війні чи позбувшись хвороби вдома, робив і внесок у храм божий - срібними хрестиками, посудом, кухлями й невеликими виробами з різних металів у вигляді частин тіла, як-то рук, ніг, очей, сердець, так би мовити того-хто на що хворів, які підвішували ланцюжками чи стрічками до різних образів у церквах та монастирях. Побутував у XVI-XVIII столітях серед козаків і звичай перед смертю давати частину свого майна у церкву «на помин душі».
   Загальноприйнято було і після повернення з військових походів ділити здобич на три частини, й першу «від кожного меча і весла» віддавати монастирям і церквам.
   Будували ж на Січі, та й на Гетьманщині церков багато. Особливо на честь святих, яких козаки, як люди військові, шанували найбільше. Це, звісно, були Покрова святої Богородиці, архистратиг Михаїл і Микола-Чудотворець.