ВВАЖАВ ЗА НАЙБІЛЬШИЙ СКАРБ КОЛЯДКИ І ЩЕДРІВКИ

До 200-річчя від дня народження Івана Вагилевича

Іван, син Миколи, Вагилевич народився 2 вересня 1811 року в селі Ясень, тепер Рожнятівського району Івано-Франківської облас­ті, - помер 10 травня 1866 року у Львові.

Український поет, філолог, фолькло­рист, етнограф. Один із зачинателів нової, народної літератури на західноукраїнських землях.

То був гарячий романтик, до хворобли­вості закоханий у старовину (збирав давні легенди, колядки, іржаві мечі й монети, у кожному наскельному начерку ладен був ба­чити письмо предків). Як З. Доленга-Ходаковський, П. Шафарик, В. Ганка й багато інших учених-романтиків, Іван Вагилевич ідеалізував далеку, ще язичницьку пору, вба­чав у ній зразок розквіту Слов'янщини, миру і злагоди між людьми. Щиро бажав братер­ства слов'ян, радо писав до Праги, Кракова, Москви. Прагнув лету, та щойно здіймався - обсмалював крила. Був безпорадний у житті і нещасний.

Культурну долю І. Вагилевича в основ­ному визначили дружба і співпраця з провід­ним будителем української національної свідомості в Галичині Маркіяном Шашкевичем. Навчаючись у Львівській духовній семінарії, М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я.Головацький утворили так звану «Руську Трійцю», яка 1837 року видала альманах «Ру­салка Дністровая». Цією першою ластівкою нової української літератури на Наддністрянщині діячі «Руської Трійці» заявили світові, що їхня Галичина (як і Буковина та Закар­паття) - це споконвічна Русь-Україна, а не польська, німецька чи угорська земля, як твердили асимілятори.

Іван Вагилевич дебютував у «Русалці Дністровій» баладами (за автором, «рапсо­дами») «Мадей» та «Жулин і Калина», статтею «Передговор к народним руським пісням» і записами колядок. (До того, 1836-го, у Москві було опубліковано хіба його лист до М. Погодіна.)

У патріотичному творі «Мадей» звели­чено героїку давніх русичів у боротьбі з угра­ми. Є свідчення, що цю баладу читав Т. Шевченко, і вона йому подобалася. Глибо­ким «руським» патріотизмом вирізняються і польськомовні «Думи» І. Вагилевича, напи­сані під впливом «Слова о полку Ігоревім».

І.Вагилевич досліджував «Слово о полку Ігоревім», здійснив український і польський його переклади. Перекладав також із чеської («Короледвірський рукопис», фрагменти поеми Я.  Коллара «Дочка Слави»).

Творчість І. Вагилевича, як бачимо, дво­мовна. Важко сказати, чи поезія «Do L***», на­писана у Львові 16 лютого 1830 року, - справді його перший літературний твір, але то, внаслідок історичних обставин, починав він пи­сати польською мовою - це безсумнівно.

1848 року І. Вагилевич редагував другу (після «Зорі галицкої») українську газету «Дневник руский», що видавалася пара­лельно латинським шрифтом і кирилицею. На той час, на жаль, він уже був збаламуче­ний польською ліберально-шляхетською інтелігенцією, та все ж прогресивні шашкевичівські традиції подекуди виявлялися в його діяльності. В «Дневнику рускім», зок­рема, він не побоявся вмістити поезію Г. Яблонского про учасників Кирило-Мефодіївського товариства «Мученикам вольності з р. 1847», статтю Ф. Г. (криптонім не розкри­тий) «Слово о Русі і єї становищі політическім», де згадано «мученика української вольности» Т. Шевченка, свої «Замітки о рускій літературі», що були першою в Галичині спробою історії українського письменства.

І. Вагилевич відомий як поет, але він був більше ученим, ученим-славістом, ніж пое­том. Початки слов'ян, услід за П. Шафариком, він виводив від історичної області Іллірія. Українську, чи, за його словами, «полуднево-руску» мову ділив на два наріччя - галицьке і київське, причому щодо багатства форм віддавав перевагу першому. Написав «Грама­тику малоруского язика» (вийшла 1845 року польською мовою). Збирав матеріали для дако-романського та українсько-німецько-латинського словників.

Етнографічні дослідження І. Вагилевича переважно польськомовні: «Hucuły, mieszkańcy wschodniego wzgórza Karpat» (1837), «Bojki, scczep rusko-słowiański w Galicyi» (1839), «Łemki, mieszkańcy zachodniego wzgórza Karpat» (1841). Багато часу вчений присвятив вивченню демонології слов'ян. Незавершеною залишилась його мо­нографія про символіку в слов'янських на­родних піснях.

Концепції Вагилевича-науковця нерідко наївні, місцями хибні, але вони цілком відпо­відали тогочасному станові науки, нічим сут­тєво не поступалися, скажімо, перед історико-філологічно-етнографічними концепціями П. Шафарика.

Неперехідну цінність у культурному до­робку І. Вагилевича мають його записи народних пісень. Він, зокрема, зібрав найбагатшу серед слов'янських фольклористів ко­лекцію давніх колядок і щедрівок. З цього приводу писав до Москви М. Погодіну: «Найважнійша річ на моїй путі є собраніє пісень на Коляду... Кращі від всіх досіль ізвісних на­родних голосів. Рівно важні для поета, істо­рика і археолога; вірно, ми нічого ще подібного не видали. (Я до три десятки був післав г. Шафарику, котрий їх називає доро­гоцінними перлами...) Суть у них пом'янутя (є у них згадки. - М.Ш.) о билях з 8 стол., а, може, ще з прежде, з доби первовіка слов'ян­ського... Ото душа жизні наших предків, збе­режена під горами Карпатськими».

Крім П. Шафарика та М. Погодіна, І. Ваги­левич у наукових цілях кореспондував ще із М. Максимовичем, О. Водянським, І. Срезневським, П. Лукашевичем, В. Мацейовським. Невідомо, хто автор дев'яти листів до Вагилевича, написаних із Кракова 1845 року і збережених у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника (далі - ЛБ; ф.19, од.зб.5). Вони свідчать, що адре­сантка готувала до видання праці З. Доленги-Ходаковського, а Вагилевич їй допомагав.

Як ученому, Вагилевичеві бракувало прив'язаності до якогось наукового центру, скажімо, університету. Він робив спробу по­трапити на греко-латинську або слов'янську кафедру у Варшаві чи Петербурзі (лист до М. Погодіна від 27.VIII.1846), у Києві чи Хар­кові (лист до О. Стороженка від 1.VII. 1847), але не так легко було налагодити справу через австрійсько-російський кордон, з дру­гого боку, Вагилевич, відверто кажучи, не був готовий до роботи в університеті - і не його в тім вина.

То були поневіряння глибоко талановитої людини. Як одного з видавців «Русалки Дніс­трової», Вагилевича переслідувала влада. Болю і відчаю сповнений його лист до Львів­ської консисторії від 9 травня 1849 року, писаний спеціально суржиком - стилем, який, на жаль, набував тоді «моди» серед галиць­кого духовенства. «Нижеподписанный, - звертався поет і вчений до високої інститу­ції, - просит покорно... о уделении себе якой-нибудь администрации в Львовском наместничестве або хотяй подо Львовом. Был он администратором капеллании Нестанич от 1 листопада 1846 г. до початку серпня 1848 г. После осел во Львове, принявши на себя редакцию «Дневника руского», в той цели, что будет мог причинятися до разширения знання языка руского, а тем самым - до покрепления народности руской. По несчастной львовской пригоде 11 жолтня (натяк на репресії цісарського уряду у зв'язку з революцією 1848 року. - М.Ш.), коли издания писем периодических были заперечены, абы не быть без занятья, он хотел был стараться о яку-нибудь администрацию, по несчастным припадком свидетельства (доку­менти. - М.Ш.) его, котры были при пожаре университета, зостали спалены, отже ж прото сее учинити было оному совсем невозможным. В грудни пр[ошлого] г[ода] зостал [он] воззванный на члена комиссии [по] переводу законов нашей державы на руский язык, в чем и доси упражняется» (ЛБ - ф. 19, од.зб. 13, арк. 151).

Консисторія прохання не задовільнила. У січні 1851 року І. Вагилевичеві вдалося влаштуватися на роботу у львівську бібліотеку Оссолінських. Останні роки провів за скромною працею архівіста. Помер у злиднях, залишивши дружину й двох сиріт (троє дітей умерли за його життя). Похований на львівському Личаківському цвинтарі.

У XIX - на початку XX століть здійснено два видання спадщини поета і вченого: «И.Онишкевича «Руска библіотека», т. ІІІ. Писаня Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацкого» (Львів, 1884) та «Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацкого. З додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури» (Львів, 1913).

Наступне специфічне видання з'явилося аж 1965 року в Києві. Це книжка «Письмен­ники Західної України 30-50-х років XIX ст. (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Устиянович, А. Могильницький, І. Гушалевич, О. Духнович)».

Найповніше Вагилевичеву спадщину представлено у виданні «Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Твори» (Київ, 1982). Тут, крім відомих творів І. Ваги­левича, уперше побачили світ його польські ліричні поезії (в оригіналі й перекладах В. Лучука), «Dumy» (в перекладах автора цих ряд­ків) та деякі інші писання.

Назріла потреба в окремому, найкраще академічному зібранні творів Івана Вагиле­вича, а також у ґрунтовному монографіч­ному дослідженні про цього самобутнього діяча української і взагалі слов'янської культури.

Михайло ШАЛАТА

Шалата М. Вважав за найбільший скарб колядки і щедрівки : до 200-річчя від дня народження Івана Вагилевича / Михайло Шалата // Літературна Україна. - 2011. - 15 верес. - С. 14.