МИТЕЦЬ, ЩО "РОЗШИРЮЄ ДЕРЖАВУ МУЖИЦЬКОЇ ДУШІ" (Богдан Лепкий про Василя Стефаника)
Літературно-критичні статті й розвідки, спогади Богдана Лепкого про Василя Стефаника були готові до друку в кінці 60-х років, коли я упорядкував антологію "Василь Стефаник у критиці та спогадах"... Проте тодішня цензура такі імена, як Б. Лепкий, В. Дорошенко, О. Грицай, Микола Євшан, О. Грушевський та інші, чиї статті й спогади я включив до видання, забороняла.
Понад півстоліття про Лепкого не можна було ні говорити, ні писати. Навіть згадки в листах і спогадах Стефаника про цього письменника викреслювалися, як наприклад, у тритомному виданні творів новеліста. Більше того, неприязнь більшовицького режиму до автора епопеї "Мазепа" переносилася на його безневинного батька - священика й письменника Сильвестра Лепкого (псевдонім Марко Мурава).
У Кракові Богдан Лепкий був викладачем української мови та літератури в польській гімназії, згодом професором у Ягеллонському університеті. В помешканні Лепкого, де сходилася українська студентська громада, відбулася зустріч професора й студента, що стала знаменною в їхньому житті. Ця творча дружба тривала майже сорок років, дала могутній поштовх письменницькій праці обох митців. Саме Лепкий розвідками про Стефаника, водночас із Франком, закладав основи сприйняття новелістики свого побратима в українській літературі, сприяв входженню його слова в польську та чеську культури.
Богдан Лепкий як критик та історик літератури розвивався паралельно, відчувши необхідність осмислити, оцінити і значні явища минулого (творчість І. Котляревського, Марка Вовчка, П. Куліша), і сучасної йому молодої генерації митців. З письменників давнішого часу чільне місце у працях Лепкого посідає спадщина Шевченка. Без перебільшення можна говорити про шевченкіану Б. Лепкого - наукову й поетичну.
З сучасних письменників Лепкий особливу увагу приділяв творчості Стефаника. Його статті, спогади, оцінки в історіях літератури засвідчують концептуальний, цілісний підхід до прози новеліста. Вже в своїй першій розвідці про Стефаника вчений наголошує на новаторському характері його творчості. Основну увагу критик зосереджує на естетичному аспекті Стефаникового слова, на його дослідженні психології селянської душі. Своєрідним заспівом до цих студій є вірш-присвята "Василеві Стефаникові" (1901), спроектований, в основному, на героїв його новел, сповнений роздумів про їхнє покликання. Поет щиро проймається думами покутських хліборобів, разом з "володарем селянських дум" читає велику книгу сільського буття, висловюючи віру в кращу долю синів землі, яка розкинеться "від заходу на схід, неділена, ціла". Серцевина роздумів поета - земля, годувальниця селянина, основа його добробуту, національно-матеріальна й духовна цінність всього народу. Б. Лепкий порушив одну з болючих проблем української літератури, втілену в поезії Шевченка, Франка, у прозі Коцюбинського, Кобилянської, В. Стефаника та інших митців. Окремими акордами свого вірша він перегукується з Франковими "Веснянками", оригінально трансформуючи їхні мотиви. Тут і побажання селянинові виростити багатий урожай, і вболівання над "короткою і вузькою" його нивкою, і над тяжкою працею ("ти дав їй кров і піт"), й віра у здійснення великої мрії мати досить землі: "Вона буде твоя!".
У літературно-критичній розвідці "Василь Стефаник" (1903) органічно поєднуються художньо-нарисові пасажі й науково-критичні спостереження автора. Поява цієї праці Б. Лепкого на сторінках суспільно-політичного часопису "Руслан" була незвичайним явищем. Вочевидь тут "спрацював" авторитет обох письменників. Але й проблематика новел Стефаника прилягала до сфери порушуваних газетою питань.
Соціальні, морально-етичні аспекти творчості Стефаника Лепкий розглядає, зокрема, аналізуючи збірку "Синя книжечка". На його думку, "пролетаризація" селянина висвітлюється в новелах Стефаника не так з погляду соціального, як крізь призму мистецьких пошуків автора, якого передусім цікавить психологічний світ героя. Перед читачем постає "тільки мистецький образ... без екскурсів у минувшість і будучність", бо новеліст творить "штуку, а не тенденцію, драму, а не статтю дневникарську, прибрану в штучний одяг". Критик виявляє спільне й відмінне між цими митцями: "Слова Стефаника кладуться як скиби: глибокі, масткі, повні родючої сили... Щось темного, недоброго, грізного висить над життям, яке малює Стефаник". У Федьковича ж - "лінії, тони і краски хвилюють і міняться... як гірська природа ... лицарської Гуцульщини.
Новели рекрутського циклу Лепкий, зокрема, зіставляє з жовнірськими творами Ю. Федьковича. Одним виразним штрихом він окреслює силу й самобутність змальованого Стефаником образу батька-страдника, який їде на похорон сина-рекрута (новела "Стратився"): "Той батько - се велетень у своїм болю, як статуя Ніоби, як Пріам над тілом Гекторовим. Я дрожав над вид воєнних картин Верещагіна, дивувався величаво грізним описам Толстоєвої війни, але нічо не зворушило мене так глибоко, як отся маленька новела. Таке-то звичайне і буденне, а, прецінь, так сильно вражаюче, що таке людське".
Лепкий продовжив розпочате Франком і Лесею Українкою естетичне осмислення новаторської прози Стефаника, додавши чимало нових штрихів до його портрета. Це можна сказати хоч би й про його оцінку "Новини", в якій, твердить Лепкий, особливо яскраво виявився "незвичайний дар Стефаника вдиратися в найтемніші закутини хлопської душі і розсвітлювати їх перед нами". Збірка "Камінний хрест" дала підстави критикові розкрити глибинний трагізм і м'яку ліричність Стефаника. В наступній його збірці "Дорога" Лепкий підкреслює соціальну напруженість новели "Палій", звертає увагу на появу імпресіоністичних прикмет, на сильний драматичний нерв новели "Злодій"; із захопленням відзначає образ матері в "Кленових листках".
На основі цих збірок Лепкий дійшов такого узагальнення: "Здається, що нема так трудної ситуації в житті українського хлопа і нема так заплутаного процесу в його душі, щоб їх Стефаник не міг підглянути й описати. Царство нашої душі, каже Maeterlinck, розширюється з кожною дниною. Стефаник розширює державу мужицької душі". Цей висновок збагачує духовний портрет митця, змальований попередниками Лепкого. Подібне можна сказати й про інші спостереження критика, як наприклад: форма новел Стефаника "наскрізь артистична, але ясна і прозора", письменник зображає своїх героїв "дуже виразно і різко", "відразу ставить перед очима в цілій постаті, в повнім світлі, сказав би-м підчеркнутими характеристичними прикметами"; порівняння його "надзвичайно бистрі й майже завсіди нові". Чи не вперше в критиці Лепкий акцентує самобутність мови автора, майстерно використовуваний ним покутський діалект у монологах і діалогах героїв. Критик переконаний, що в діалектах криється таке "багатство мови, яке повинно стати власністю цілого народу". Та мова надає художнім творам свіжого запаху "лугів і піль, того сільського рум'янцю, яким так пишаються твори усної народної словесності".
Уперше в літературній критиці Лепкий провів певну аналогію між Стефаником, Глібом Успенським і раннім Максимом Горьким. Зіставлення з останнім переросли в мініатюрну естетичну студію, в якій зроблено узагальнення: "Оба вони [Стефаник і Горький. - Ф.П.]... суть явищами незвичайними; виступають несподівано і дають твори відразу знамениті... Оба винесли зі школи життя своє питоме, характерне обличчя". Водночас кожен з них має свою творчу палітру: "...Стефаник се різьб'яр покутського хлопа, полоненого землею, Горький - поет бурлака, чоловік бездомний, для котрого світ цілий - одна родина".
Згодом у 20-30-ті роки Лепкий ще декілька разів публічно висловлював свої думки про творчість Стефаника, враховуючи й післявоєнний період його літературної діяльності. Розвиваючи висловлений раніше погляд на письменника як аналітика селянської душі, критик у статті, надрукованій 1921 р. у берлінській газеті "Українське слово", констатує, що митець "з лампою генія блукає по найтемніших і найкрутіших підземеллях хлопського існування і виносить наверх такі дива, такі драми, такий жах життя, що, дивлячись на їх, дрожите, мов осиновий лист. Його слова, мов блискавиці, освітлюють захмарені виднокруги..." Для критика Стефаник - "митець над митцями, абсолютний митець".
Мемуарний етюд "Вечір творів Василя Стефаника" (1937) цікавий для нас тим, що автор передає враження не лише свої, а й тієї читацької аудиторії, яка зібралася пошанувати письменника у Львові, послухати його слово в інтерпретації видатних митців, серед них Юліана Геник-Березовського.
Ще один істотний штрих доповнює й розвиває раніші характеристики Лепкого: "Стефаник глибокий лірик. Він здавлює цей ліризм у собі. Не виявляє його радо. Але як раз прийде він до слова, то пориває нас зі собою, як повінь". Останнє слово Лепкого про Стефаника - лаконічне, але вагоме - знаходимо в аналітичній праці "Наше письменство" (Краків, 1941). Йому передували оцінки письменника в польськомовних дослідженнях автора, опублікованих 1930 і 1933 рр. Назвавши новеліста "велетнем української прози", "віртуозом слова", вчений констатує, що Стефаник "свояків у жодній літературі не має. Виростає просто з землі, з генія народу і з свого Покуття, з села Русова".
На межі мемуаристики й літературної критики, на пограниччі української та польської культур народилася прекрасна книжка Лепкого "Три портрети" - про Франка, Стефаника й Оркана (Львів, 1937); вона також разом з іншими його творами півстоліття була заборонена.
Мемуарні роздуми "Василь Стефаник" у хронологічній послідовності зафіксовують основні моменти життя й творчості письменника, його контакти з українським і польським середовищем, насвітлюють чимало сторінок його літературно-громадської діяльності кінця 90-х і перших двох десятиліть 900-х років. Постає панорама життя-буття автора, його входження в художній процес свого часу. Йдеться про пережите й передумане, відстояне в пам'яті й душі. Розгортається картина дружніх стосунків мемуариста зі Стефаником, постають сцени життя у Кракові, контакти з літературними колами, українськими й польськими друзями.
Мозаїка спогадів Лепкого - розмаїта й різнобарвна. Разом із мемуаристом ми побуваємо в оселі Стефаника на вулиці Аріанській № 1 у Кракові, де гостями письменника були відомі українці й поляки - Іван Труш, Владислав Оркан, Станіслав Пшибишевський, де син русівського селянина вибухував з себе новели-трагедії; ми входимо в духовний світ двох приятелів - Стефаника і Оркана ("Два селянські сини"). Мемуари в тій частині переходять у літературно-критичні роздуми над тим, що єднало цих митців: "Обидва були незрівняні оповідачі", "мали знаменитий дар помічування непомітних імпульсів людської вдачі...". А водночас мали різний характер: Оркан "нагадував гірського вірла, що зі скелястого Підгалля злітав іноді на доли, тоді як Стефаник скидався більше на покутського ґазду, що вбрав на себе "панське" вбрання і замість чепігів узяв перо до рук". Своєрідною також була його манера говорити, дискутувати: "Говорив так само, як і писав, - короткими, зв'язкими реченнями, не літературно, а по-сільськи, так, як русівські люди, як його "мама навчила". Це була його індивідуальна мова... Його власна, з Русова родом, з тамошньої землі, з тамошніх людей.
В етюді "Зустрічі зі "Землею" мемуарист відтворює те небуденне враження, яке викликала в нього збірка "Земля", а найперше новела "Сини". Він ставить питання: "Чи змінився Стефаник як письменник, чи ні?" І відповідає: "Змінився, бо змінилися часи. Не ті теми, що перше. Нове горе, нові струни в душі поетові торкнуло... Україна... Того слова перше у Стефаникових творах не було. І не було того патріотизму, як у "Синах". Але дар аналізувати людські душі, міць слова і мистецтво форми залишилися такі, як були колись".
Спогад-роздум про останні зустрічі з письменником у Львові овіяний смутком, меланхолією. Це були останні роки приїзди письменника до Львова, останні зустрічі з друзями. "Вниз котиться мій віз", - цитував він слова Івана Франка...
Ряд листів Лепкого до Стефаника, що тривалий час зберігалися у Кирила Стефаника, в Русові, проливають додаткове світло на літературні взаємини між письменниками. На жаль, нема листів Стефаника до Лепкого, отже, можемо тільки приблизно уявити характер епістолярних документів адресата. В цьому жанрі творчості Лепкий виступає як лірично настроєний кореспондент, який охоче спілкується зі своїм товаришем-побратимом, однодумцем: "Тепер тут страшенна самота... Не знаєте, як мені було би мило побачитися з Вами під час свят та побалакати", - сповіщає він 3 березня 1901 р.
У листах прохоплюються згадки про громадсько-культурні та літературні справи. 4 січня 1901 р. Лепкий писав про підступну діяльність у Кракові галицьких москвофілів, які намагаються заволодіти хатою-читальнею: "хотять нас звідти висадити і панувати, як перше". З листа випливає, що Стефаник виступав з публічною оцінкою поезії Лепкого, яку москвофіли, перекручуючи сенс його виступу, потрактували як "соціалістичну пропаганду". Почуваючись у Кракові "немов відірваним від гіллі", Лепкий шукав опори в листуванні з друзями, ділився з ними літературними задумами, зокрема про роботу над поемою "Слово о полку Ігоревім".
Літературно-критичні, мемуарні та епістолярні матеріали вписуються у процес нового прочитання не тільки прози Василя Стефаника, а й Лепкого-критика. Обидва митці тут постають не як антиподи, а як письменники суголосні у своїй любові до народу, як виразні представники нової імпресіоністичної школи в українській літературі.
Федір ПОГРЕБЕННИК
