ВОЛОДАР ДУМ СЕЛЯНСЬКИХ

"Є письменники, що їх життєпис цікавіший від їх творів, що їх твори - це тільки матеріали їх характеристики частинки їх життєпису" [1, с.143]. А є біографії, в яких мало життєвих перипетій. Людина ніби береже душевні сили для їх вияву у надзвичайно напруженій роботі думки, у могутніх чуттєвих виплесках творчості, бо їй не треба багато зовнішніх вражень, щоб "розбурхати почуття. Її темперамент живиться враженнями від проникнення в глибинну суть подій довколишніх, ніби й буденних і звичних" [2, с.22]. Такою людиною і був Василь Стефаник, у творчості якого окремі тенденції української літератури досягли своєї вершини.

Проза Василя Стефаника по праву належить до найбільш вагомих наших національних здобутків, є нашою національною гордістю. Вона настільки насичена повнотою думки і відчуття, життєвими історіями, драматичними колізіями, психологією, що можна з упевненістю констатувати, що в українській літературі маємо такого майстра світового масштабу, якого, за висловом І. Франка, "не постидалась би ні одна далеко багатша від нашої література".

Народився Василь Стефаник 14 травня 1871 ро­ку в с. Русові Снятинського повіту на Станіславщині в заможній селянській родині. Батько був суворий і до себе, і до наймитів, і до дітей. Спочинку не давав нікому: "Спічне чоловік тоді, як на себе руки зложить" -  любив повторювати. І серце малого хлопця назавжди було віддане добрій і ніжній матері.

А мати -  "обділила б усіх бідних, віддала б їм своє добро та постійно відчувала над собою зверхність твердого і впертого чоловіка [4, с.9]. Це саме від неї перейняв Стефаник надзвичайну вразливість, чутливість до краси і людського горя. Сільська школа (1878-1880) навчила його грамоти, Снятинська (1880-1883) -  "строїла душу". Тут вперше Василь Стефаник "почув погорду для себе і для всього селянського від учителів" [7, с.333].

Таке ж погордливе ставлення відчував Василь Стефаник і навчаючись пізніше в Коломийській гімназії, яка "крім формального научання і ворожого відношення до нас, українців, нічого нам не давала [5, с. 25]. Однак саме тут майбутній письменник активно включився у громадсько-політичну роботу і разом з Лесем Мартовичем і іншими однодумцями "щонеділі і свята виходили читати по читальнях або нові читальні закладати". Відтоді життєві дороги Стефаника і Мартовича сходилися і розходилися, але дружба їхня, скріплена високою громадською ідеєю, була міцною. Разом вони ходили по селах "робити з мужиків народ", разом раділи першій Мартовичевій книжці, майже одночасно їх виключили з Коломийської гімназії "за політику" і вони продовжили навчатися у Дрогобичі.

Дрогобицькому періоду свого навчання завдячував письменник знайомством з Іваном Франком, якого полюбив "за його універсалізм, за його божеську працьовитість і за його велику скаляну гідність людську, яку він мусів боронити перед своїми тодішніми земляками" [6,с.235]. Василь Стефаник вважав Івана Франка найавторитетнішим учителем своїм і радів, що може вважати себе "малим наслідником його".

Після закінчення гімназії, за настійною вимогою батька, Василь Стефаник записується на медичний факультет Ягеллонського університету у Кракові. Тут, як і в Дрогобичі, він багато читає, веде агітаційну роботу серед селян, знайомиться з польськими письменниками, громадськими діячами. Серед них - високоосвічена родина Морачевських, дружбу з якими письменник вважав найважливішою подією своєї молодості. Пізніше у своїй ліричній сповіді "Дорога" Василь Стефаник напише, що "Вацлав Морачевський -  то моя дорога у світ", і то не було перебільшенням, оскільки Морачевські одними з перших виявили письменницький талант Стефаника і всіляко його підтримували.

Перебуваючи у Кракові Василь Стефаник не припиняв громадсько-політичну роботу, багато сил віддавав політичній агітації серед селян, за що і був заарештований у 1895 р. За браком доказів Стефаника через два тижні випустили, однак арешт сприяв погіршенню стосунків з батьком, який відмовився його утримувати в університеті. Хоч батько ніколи не був особливо щедрим до сина, та завжди на допомогу приходила мати. А тепер вона лежала хвора, у тяжких передсмертних муках, і синове серце розривалося. Невимовний біль за матір зробив його серце ще чутливішим до болю і горя народного. Його листи все виразніше набирали форми поетичних мініатюр. Так народжувався Стефаник-поет.

Першу свою книжку, вже підготовлену до друку, Стефаник знищив, не погоджуючись з рецензентами щодо незвичної манери його письма. Однак уже в травні 1897 р., після знищеної в гніві першої збірки і клятви не писати, він працює над другою - "З осени" і надсилає сім "образків" родині Морачевських. Перебуваючи на час роботи над збіркою в домі батька С. Морачевської А. Окуневського, Стефаник прочитав йому новелу "Портрет" (бо то про нього) і той заплакав. Стефаникові "радість груди розбивала, і щоб його критика в пух рознесла, він буде ті образки друкувати", бо в особі А. Окуневського письменник побачив читача, а його сльози - то були найвищою оцінкою і найавторитетнішою критикою тих образків.

І вже дебют письменника у чернівецькій газеті "Праця" у листопаді 1897р. критика визнала худож­ньо зрілим. Далі - надруковані новели у "Літературно-науковаму віснику", вихід збірки "Синя книжечка. Образки Василя Стефаника".

1 січня 1900 року Стефаника спіткало чергове лихо, померла його мама після тяжкої хвороби, і життя втратило для нього свій сенс. "Я тепер нічого не роблю. Цілий день і половину ночи я пригадую собі маму... Наробилася коло мене, набідилася. А тепер я для неї працюю". І Стефаник працював до знемоги, до втрати свідомості. Майже половина художньої спадщини письменника написана у трагічному 1900 році. У березні у Львові вийшла друга збірка письменника "Камінний хрест. Студії і образки".

Звістка з Русова про намір батька одружитися з молодшою за своїх синів дівчиною тяжко вразила Стефаника і він остаточно пориває з батьком, покидає навчання в університеті. Прогресує нервова хвороба, працювати творчо він не може. Його листи цього періоду пройняті трагізмом, безнадійністю, передчуттям смерті, вони мають жанрові ознаки поезій у прозі, і саме вони мали б скласти збірку "Поезії в прозі". Однак про наміри щодо такої збірки Стефаник уже більше не згадає, а в 1902 року взагалі надовго замовкне.

Протягом трьох років блукав він від товариша до товариша, сумуючи за своєю матінкою. Всі його творчі задуми лишаються нездійсненними. Трагедії, нещастя переслідують його на кожному кроці. Мандрівне життя без даху над головою надзвичайно втомило Стефаника, душа котрого прагнула спокою. На початку 1904 року він одружується з Ольгою Гаморак, займається господарством, дуже швидко стає необхідним серед селян, його поважають і люблять, з ним радяться. Стефаник нічого не пише, публічно не виступає. 1908 року його обирають депутатом від радикальної партії до австрійського парламенту.

І знову у Стефаника горе -  померла дружина. Після 10 років сімейного життя, з трьома малими синами на руках він знову залишається самотнім. Цього разу особисте горе письменника збіглося у часі з всенародним: почалася перша імперіалістична війна. Побачивши кривавий жах війни письменник пише у 1916 році "Діточу пригоду" і відтоді майже два десятиліття уже не полишав пера. Стефаник їде до Відня, де і починає другий період творчості. 1926 року виходить його збірка післявоєнних новел під назвою "Земля", 1933 року - "Твори".

У 1931 році громадськість України відзначала 60-річчя з дня народження письменника. Але письменник ювілеї не любив, та й перенесений взимку частковий параліч не сприяв ювілейному настроєві. Здоров'я письменника з кожним днем погіршується, тяжка хвороба затьмарила останні роки його життя. 7 грудня 1936 року Василь Стефаник помер.

Стефаник, за його власним зізнанням, не писав, а "капав", обмірковуючи й обшліфовуючи кожне слово, епізод, фразу. Надмірна "вражливість на біду і кривду" позначилася на загальному характері й тональності його творів, визначила головний принцип узагальнення творчого матеріалу. Давалося взнаки й те, що кожну сцену й ситуацію, кожне слово і жест мусив глибоко, до болю переживати в собі. Більше того, часто Стефаник вдається до використання додаткових чинників, які б підсилювали трагічне звучання твору, зокрема, звертається до сприйняття трагедії очима дитини.

Дослідники творчості Василя Стефаника часто наголошують на особливому ліризмі його новел. Однак у Стефаника немає начебто жодного звичного елементу ліризації розповіді, навпаки, за своєю формою його новели здаються аж надміру об'єктивно окресленими, схопленими шматками життя, а сам автор ніде не виявляє свого ставлення до зображуваного [9, с.32]. Отож це той рідкісний, винятковий у літературі випадок художньої майстерності, коли присутності письменника зовсім не відчувається, читач залишається наодинці із самою відтворюваною подією.

Неможливо знайти у новелах Стефаника ані авторських (чи будь-яких) відступів, ні пейзажних деталей, ані просто опису душевного стану чи народно-пісенного елементу. Письменник підкреслено не хоче зворушувати читача, а враження -  надзви­чайне, зворушливе до потрясіння. Бо ж новели Стефаника - то маленькі драми, які здебільшого набирають і форми, властивої драмі [ 8, с.227].

Доля відміряла йому 65 років життя. Ось уже 70 років як його немає на землі, а слово його ходить помежи людей і вічно ходитиме, бо воно дароване Богом.

Володарем дум селянських і поетом мужицької розпуки називали Василя Стефаника за глибоке знання білої, як вишневий цвіт, селянської душі і селянської правди. Глибина дослідження людського буття робить Стефаникові твори тим яскравим полум'ям, яке зігріває нас сьогодні і буде нам світити завжди.

Література

Франко І. Дещо про себе самого // Зібрання творів : У 50 т. - К., 1982. - Т. 33.

Василь Стефаник. Моє слово. - К. : Веселка, 1999. - 167 с.

Василь Стефаник - художник слова. - Івано-Франківськ, 1996. - 272 с.

Костащук В. Володар дум селянських. - Ужгород : Карпати, 1968.

Стефаник Василь // Василь Стефаник. Твори. - К., 1971.

Стефаник Василь. Вибране. - Ужгород : Карпати, 1979. - 392 с.

Гнідан Олена. Василь Стефаник // Історія української літератури кінця ХІХ -поч. ХХ ст.: У 2 кн. : Підручник. За ред. О. Д. Гнідан. - К. : Либідь, 2005. - Кн. 1. - 627 с.

Хороб Степан. Есхатологічний тип художнього мислення в новелістиці Василя Стефаника // Шевченко, Франко. Стефаник : Матеріали міжнародної конференції. - Івано-Франківськ : Плай, 2002. - 498 с.

Марчук Ганна. Нові стежки „Молодої України" // Історія української літератури кінця XIX - поч. ХХ ст. : У 2 кн. : Підручник. За ред. О. Д. Гнідан. - К. : Либідь, 2005. - Кн. 1. - 627 с.

Ганна МАРЧУК