Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ІЗ ГЛИБИН ДУШІ ЛЮДСЬКОЇ



«Ти будь у мене тверда, як небо осіннє уночі. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічков темнов дитину хитає та тихонько-тихонько приспівує до сну. Вбирайся, як дівчина ра­ненько вбираєся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі. Всякай у невинні душі, як каплина роси у чорну землю всякає...

Така будь, моя бесідо!».

І слово таким будь! З глибин душі людсь­кої!

Василю Стефанику, авторові цього закли­нання, здавалось, що його слово і його мову не розуміють люди тільки через те, що те сло­во і та мова є покутським діалектом. Вважав його важким і негарним і ціле життя прагнув, аби хтось йому допоміг направити цю мову і зробити її літературною. Як у Панаса Мирного чи Пантелеймона Куліша. З тим проханням звертався до тодішніх найавторитетніших знавців, але вони відраджували його робити це. Стверджували, що вся магія його творів в отому твердому і чистому, як плуг, що оре, слові. Він не вірив.

Коли врешті на Великій Україні Іван Лизанівський, завдяки якому у видавництві «Рух» з'я­вились на той час найповніші видання творів Івана Франка, Ольги Кобилянської та його, Ва­силя Стефаника, а за ним й інші видавці вда­лись до такої справи і на прохання і з його ж дозволу українізували його твори, то зустріли шквал критики не тільки в Галичині, де катего­рично були проти будь-якого втручання в мову письменника, а й на тій же   Великій Україні.

Василя Стефаника переконували, що літе­ратурною мовою не можна з такою експресією сказати того, що він сказав покутською говір­кою.

Це цілком не переконувало письменника і він до кінця життя вважав, що головною зава­дою у ширенні його творів є його покутський діалект.

Всього декілька разів Василеві Стефанику доводилось чути своє слово зі сцени. Його «Дорогу» та «Моє слово» читали у різній час на ювілеях письменника Софія Федорцева, яка невдовзі з Галичини виїхала у Харків, а відтак Леся Кривицька. Перша корінна галичанка. Друга - з Уманьщини. Обидві великі майст­рині слова. Критика підносила до небес їх ви­конання, а Василь Стефаник годен був крізь землю провалитись, коли їх слухав. Його три­валими аплодисментами просили вийти на сцену, а він забився у куток своєї ложі і не ви­сувався з неї...

Врешті, аби його слово прозвучало зі сце­ни у театральному дійстві, за ту справу взявся незадовго до смерті письменника Володимир Блавацький, який мав би знати ту бесіду, бо був родом з Косова, що поряд з Покуттям, звідки родом Василь Стефаник. Поставив вис­таву під назвою «Земля». Спеціально приїхав з нею аж у Коломию і запросив, аби її перегля­нув Василь Стефаник. Навіть, кажучи сучасною мовою, всі витрати на приїзд Василя Стефаника у Коломию взяв на себе. Наслідком пере­гляду стала стаття «Під вражінням вистави «Земля», яку Василь Стефаник хотів надруку­вати у мистецькому часописі «Назустріч», але так і не дочекався цієї публікації. Оприлюднив її тільки 1937 року часопис Івана Тиктора «Но­вий час» ...

«Я знав і знаю, - писав у цій статті Василь Стефаник, - що я не можу мати публіки. Чи ця публіка знайдеться в театрі, де інсценізовані мої маленькі оповідання, і чи директор буде в силі поставити моїх героїв так, щоби вони заін­тересували ширшу публіку. Я боявся, що стра­чу і ту невеличку публіку, яку дотепер мав, а найбільше непокоїв мене покуцький діалект. Сам він, цей жаргон, тяжкий і негарний. І доб­ре говорив Черемшині покійний Сильвестер Яричевський, що цілий зміст Стефаникових новел є «мой, та мой», - Черемшина був у да­леко кращому положеню, бо його гуцульський діалект далеко кращий і заквітчаний дуже ба­гато всією красою наших гір. Проф. Яричевсь­кий мав багато рації, - не всі діалекти мають місце в літературі, ліпше їх брати до етнографії. І за цей покуцький діалект - як кажу - я ля­кався і не дурно.... Кожний діалект, як кожна мова, мусить належати до цілого чоловіка, від дитини аж до старості, або мусить бути вивче­ний спеціальною наукою, інакше він стає жар­гоном трохи блазнуватим а трохи насмішкува­тим над говорючим чоловіком. А вже перенятися фразою, бо я фразесович, то треба дійсно вродитися в Русові або вчитися, і то тяжко, того діалекту. Я не міг з молодих літ аж дотепер навчитися мови інтелігентного оточення і дав­но і тепер. [...] Тому, що я з природи лінивий, то я не навчився мови Куліша і Панаса Мирно­го, і цего я прилюдно каюся. Не раз треба ра­діти, що наша літературна мова тепер займає так багато місця в літературі, науці й публіцис­тиці. Без літературної мови нема ні літератури, ні науки, ні публіцистики. Через те не можу радити нашим поетам і письменникам писати діалектом. Я вже давніше просив проф. Васи­ля Сімовича, щоби переклав українською мо­вою мої жаргонові образки. Але вертаю до речі, до вистави «Землі». Трудно було.... ставляти ту «Землю», бо земля, як її обробити гарно, то вона прекрасна, але іти по ній грудою, найбільше непотрібним бур'яном, який вона родить, є річ погана. Це не прегарно-оброблена земля, про яку я читав...в Тичини і Рильського».

Про те, що книжок Василя Стефаника не читають через його діалект, підступно нашіпту­вав письменникові Михайло Рудницький, якому Василь Стефаник довірив вести всі свої видав­ничі справи та котрому, на жаль, довіряв...

Спроби у роки Другої світової війни поста­вити на сцені твори Василя Стефаника наткну­лись на жорстоку критику не так за гру артистів, як за їх мову. Мова Стефаника для них, як виявилось, була чужою...

В ті роки проти Василя Стефаника у пресі розгорнулась доволі широка кампанія стосов­но того, що він своїми писаннями компроме­тує Галичину і виставляє її чужинцям на по­сміховисько, бо в тих складається враження, що тут, у Галичині, живуть якісь звірі, а не люди, що топлять свої дітей у річках...

Саме прочитавши «Новину», де герой нове­ли Гриць Летючий у Пруті втопив свою молод­шу дочку, а старша випросилась, Максим Горький 1908 року в листі до літератора Івана Касаткіна написав декілька слів: «как кратко, сильно и страшно пишет этот человек», які радянська пропаганда віднесла не стільки до того, як пише Василь Стефаник, як до того, про що пише письменник. У шкільних підручниках ця фраза мала запевнити учнів, що революціонер-демократ Василь Стефаник так сильно і страшно тавру­вав капіталістичний устрій і підневільне рабство українського селянина.

Такої ж думки свого часу притримувалась і Христина Алчевська, випустивши 1911 року невеличку брошуру про Василя Стефаника «Мужицька дитина - Василь Стефаник», яку вщент розкритикував Іван Франко у рецензії, яка ніколи не була надрукована і яка не увійш­ла у відоме 50-томне видання творів письмен­ника. «Брошурка Алчевської поза тим, що дає про Стефаника, - писав у ній Іван Франко, - навіяна певно що народолюбною, але дуже наївно висловленою тенденцією - збудити у народа пошану до людий, що стають у його обороні. Одначе сам факт ставня в його обо­роні, се ще не значить дійсної оборони. Якраз оповіданя Стефаника, даючи невірний образ житя народа, або малюючи випадки чисто індивідуальної натури, проти яких не поможе ніяка соціальна організація, не являються протестом проти ніякого соціального лиха, і не можуть називатися обороною народа проти нього». Іван Франко вважав, що сутність творчості Василя Стефаника полягає в описі страждань людсь­кої душі, яка характерна для будь-якого соціаль­ного устрою, і ніякими рецептами той біль не втишити, і нема на нього жодного ліку. Фено­мен творчості Василя Стефаника Іван Франко бачив у особливому вмінні передати біль душі одної людині іншій...

Може й тому Василя Стефаника в наш час не читають з естради.

Тільки 1971 року у Львівському театрі імені Марії Заньковецької з творів письменника була скомпонована вистава «Моє слово». Недовго йшла...

З того часу навіть не було спроб прочитати зі сцени твори письменника.

Не так давно великий успіх в діаспорі ви­пав на долю артиста та літератора Юліана Ґеника-Березовського, читання якого свого часу слухав сам Василь Стефаник, і, як стверджу­ють присутні при цьому, хвалив його за читан­ня «Синів».

І от прочитати зі сцени твори Василя Сте­фаника відважився Юрій Брилинський, заслужений артист України, актор Національного академічного українського театру ім. Марії Заньковецької... Прем'єра відбулась 18 травня 2010 року.

Коротко, сильно і страшно...

Артист свідомо включив у програму новели Василя Стефаника з різного часу написання, різного жанру та такі, які є більше на пери­ферії творчості письменника, ніж у центрі. Про­грама побудована з постійно наростаючою напругою, яка починається від першого про­мовленого слова з «Амбіцій» і закінчується мо­литвою батька з «Синів», де вже годі слухачеві стримати сльози.

Сцена порожня. Лишень крісло, стіл, на якому книжка, якої може раз чи два за всю виставу торкається виконавець - і слово Сте­фаника, від якого людська душа ціпеніє. При всій своїй відмінності зовнішності Юрія Брилинського від Василя Стефаника, часом ілюзія присутності письменника настільки велика, що здається: говорить не артист, а сам Василь Стефаник. Тепер починаєш розуміти, чому тесть Василя Стефаника о. К. Гаморак застерігав письменника, аби так не писав, бо від тої на­пруги помре...

Жодного зайвого руху і натяку на намаган­ня подобатись публіці. Артист весь у тому, що читає. Напруга голосу досконало передає на­пругу дії і слова. Можна тільки заздрити і ди­вуватись блискучому знанню отого «поганого» покутського діалекту. Відмінне нюансування, відсутність найменшої тіні фальші...Могутнім рефреном звучать слова Василя Стефаника з листа до Ольги Кобилянської 1898 року: «Я люблю мужиків за їх тисячлітну, тєжку історію, за культуру, що витворила з них людий, котрі смерті не бояться. За тото, що вони є, хоть пройшли над ними бурі світові і повалили куль­тури і народи. Є що любити і до кого прихили­тися. За них буду писати і для них».

Артист свідомо починає читання з новели «Давнина» про діда Дмитра, який кожної Божої неділі вилазив на стрих і перебирав там старі плуги та всяке господарське причандалля, яке назбиралось за 50 років ґаздування і нагадувало йому давні добрі часи; бабу Дмитриху, його жінку, якій Бог не дав дочок. То для них вона настарала стільки всякого вишиття та одя­гу, а тепер сушить собі голову, як розділити його між невістками по справедливості, та про дяка Базя, в голові якого книжки бігали, як зайці по полі, а кожна титла та буква просилась, аби и читати або співати, і не міг собі з ними бідний дяк дати ради. Мусив пити, аби їх заспокоїти. Та й допився до того, що одного дня зайня­лась в ньому горілка і він віддав Богові душу. Ця новела взята зі збірки «Дорога», що вийш­ла у Львові 1901 року.

Відтак був «Майстер». Потім «У корчмі», «Побожна», «Такий панок», «Злодій»...

Нарешті «Сини» - про старого батька, який віддав світові двох синів і тепер один. Віддав надармо. Не принесли його сини ні йому, ні собі сподіваної волі. Даремна була жертва. Даремна... І кричить батько загиблих синів до Богородиці, яка цьому світові на порятунок дала тільки  одного свого сина, а він двох...

Скільки сили експресії, скільки сили чуття і любові до меншого брата з того далекого часу. Ніби прийшли всі ті герої до нас і загримали кулаками до нашої совісті і нагадали, що на­вколо нас люди. І вони від них нічим не відрізня­ються.

Не затуляйте своїх вух. Відкрийте для них своє серце...

Як цього просить Василь Стефаник і той, що говорив його словом - Юрій Брилинський - справжній майстер Стефаникового слова і болю.

Роман ГОРАК

Оновлено 29-05-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка