Соколине розкрилля пісні

Воплоченням ідеї мистецького керівника гурту „Соколи", народного артиста України Михайла Мацялка, автора фотоілюстрацій Ігоря Фецяка та численної плеяди спонсорів-доброчинців став літературно-документальний нарис „Хлопці, як соколи..." в художньо-публіцистичному викладі багаторічного шанувальника творчості артистів ака­деміка Володимира Качкана. Зрідненість щиромистецьких, душ творців проекту в дар сучасникам й наступним поколін­ням спрезентувала знамениту пам'ятку-фотоальбом про справжніх світочів національної музичної культури.

В інтродуктивній частині лірико-публіцистичне письменницьке перо В. Качкана веде борозну до прадідів­ських архіджерел гордобунтарського роду Мацялків, закроєного на лицар­ському дусі січового стрілецтва, на поденній невсипущій праці, зрощено на духовно-народній пісні - „жили, як Бог приказав, дружно, ростили ді­тей у мирі, злагоді й любові під крилом Господнім". У ретроспективному леті змигують шкіци-спогади такого близько далекого дитинства митців. Це і перше справжньомузичне хрещення малого Михайлика під склепінням Львівського оперного, це і солодкоп'янка оаза батьківської господи, де вечорами тремно перецигикувались про сокровенне смички скрипок, ска­пувались сльозодробом клевчики цимбал, розхристувались душі баянів, в саме серця денце пробиралися денцівки й сопілки. А хіба мож забути непо­вторну магію бойківського весілля, від­лиск новенького, з щедрої батьківської руки подарованого італійського акор­деона, душерозпираючу гордість за довірену самостійну інструменталістику чи першу „двопатичкову" скрипко­ву симфонію ще маленького Івася... Перемайнулися в пам'яті ті часи сту­дентської творчості, перші гурти, коли незамулене національне народне, чистоджерелля молодих душ творило український репертуар навіть у надто не­сприятливих часах і обставинах неволення нашої національної пісні.

З подувом перших вітрів волі забрунькувалася ідея творення музично­го колективу, бо ж сама пісня, розумі­ло мистецьке серце, саме її всеохопне розкрилля здатне просвітити й про­будити націю від дрімучо-зашкарубло­го похмілля національного безпам'ят­ства... Й соколиним летом полинули українськими просторами щиро ліричні мелоси хітів „Усі ми прагнемо любові", „Ой там, на тім вигоні", у засвіти зносився молитвоспів „Дари Божі", грімкотливо сурмила патріотично-по­встанська пісня, що перетворювала зманкуртілих „рабів німих" у націю державотворців, гордих за свою слав­ну минувшину. Ніяка агітація чи пропа­гандистське просторікування не йшли в порівняння з креативною пісенною потугою, здатною чинити дива націо­нального самоутвердження. Було якесь глибинне почування, що осно­вою їхніх концертувань, візитною по­свідкою і передумовою успіху має бути народна пісня, яка якнайкраще здатна злучити українців в єдиний національ­ний моноліт. Сама атмосфера галиць­кої суспільності, навіть у пору комуно-більшовицького підневілля, була проникнута духом ще таких свіжопам'ятних сторінок національно-визвольного змагу української зброї, де народна генетична пам'ять проростала пісенними нутами, які по крупинці виз­бирував опрацьовував творчий колек­тив й лелійно нанизував на репертуар­ну силянку, де звуковим переливом виіскрювало понад трьох сотень музич­них намистин-блискіток.

Не віднайти такого закутка Украї­ни, де б не гриміла запаморочлива слава колективу! Особливо незабут­ньо-хвилюючими були виступи на східних кресах нашої держави, де, за спо­гадами Марії Шалайкевич, „старші готові були нас нести на руках, а діти не­рідко створювали з квітів дивовижну арку, під якою ми проходили з Василем Зінкевичем. Ну як не захопишся і не зворушишся сам?.. Словом, треба час­тіше їхати до людей; треба любити всю Україну. „Соколи" - патріоти ве­ликої і неділимої України. Ми захоплю­ємось усім великим українським наро­дом, йому співаємо, йому і віддаємо на сцені душу, - таке наше покликання від Бога...".  Як переконуємося, всена­родна любов і шана до співочого гур­ту була основана на міцному фунда­менті високовимогливості митців до щиросердної виконавської майстер­ності, органічності художніх перевтілень і слівпереживальне трактування співаками артистичної тканини пісен­ного матеріалу.

Автор книги влучно вихопив із жит­тя і майстерно перелив на папір цікаві сторінки творчого життєпису гурту, зосібна знакових його осіб. Мистецько­го керівника гурту Михайла Мацялка читач бачить як майстерного організа­тора, генератора ідей і послідовного їх втілювача в життя, досвідченого ме­неджера й опори колективу, особливо в позаконцертних, невидимих з першо­го погляду аспектах творчого життя „Соколів", що забезпечувало значну дещицю загального успіху їхнього про­екту, і це прекрасно проступає зі слів Марії Шалайкевич: „Михайло Мацялко - людина надто високого рідкісно­го організаторського таланту. Бо одна річ дивитися, коли співак-виконавець уже на сцені, а зовсім інша у щоден­них, часом важких побутових буднях... Михайла забрати на день-два - і „Со­колів" нема. Це треба всім збагнути й зрозуміти, що, як і в людському орга­нізмі, всі органи важливі, але без хреб­та - людини нема"...

З особливою теплотою вишкіцовано портрет творчої Музи колективу Марії Шалайкевич - надто тонкої, вразливої натури, яку, за словами її побратимів артистів, „треба чуйно сприймати як весняного ще не зміцні­лого метелика... Це талант, який ще до кінця так і не розкрив свій пахучий, бутон,  особливо ж як композитор. А талант, звісно, не річ, яку можна захо­вати до шухляди. Талант видно, він сві­титься, виграє веселкує"... Автор ніби відхиляє завісу творчої лабораторії мисткині, вловлює щемні нути харизматичного спілкування з Музою, тор­кається глибоковтаємничених струн її материнського покликання: „Тільки душа може співати про те, як я люб­лю свою доню, як я вдячна Богові за цей безцінний дар", - молитвословить майстриня сцени. Своє життя пані Марія кладе на паперть божес­твенної офіри, почуває неабияку осо­бисту відповідальність за оті послані Господні і так прекрасно нею змузиковані „Дари Божі". „Якщо я підписала­ся перед Всевишнім, що буду артист­кою, то тепер мушу все підпорядкову­вати єдиному - високому мистецтву, аби нести людям радість, втіху, духовну полегшу", - з одержимою місійністю декларує власне життєве кредо співачка.

„Кожна моя пісня народжена в душі, вигойдана під серцем, вилюблена, як дитя..., бо у ній ніби висвічені промінцем радості болі чи тривоги часу, а може, всієї суспільності" - ось та творчо-духовна підвалина Івана Ма­цялка, співака від Бога, людини всеохопного глибинного народного талан­ту. З'явлений на світ теплопогідної різдвобогородичної днини, ще юний ма­естро повсякчас відчував її хранительний омофор, бо ж щастило на добре родинне виховання, щирих друзів, муд­рих наставників на життєвій ниві. Його богоданий талант, вимогливість і са­мокритичність та його щиросердна органічність не раз обзивалась у сер­ці щемним болем за швидкоплинну минущість нашого буття: „Боже-Боже, де ж ті невиказані мої слова... Чому ж ми якось-живемо часом встидливо, не­природно, боїмося чи не розуміємо, що байдужість відсуває якось невидимо нас від своїх найближчих, найрідніших, - і чужіємо".

Перев'язаний національним духов­ним перевеслом співоцький талант Івана Мацялка неперевершено творив чудопісенне диво. Хіба можна уявити когось іншого на місці виконавця молитвослова „Дари Божі", хто міг би краще оспівати чар слов'янської вро­ди („Слов'яночко-слов'янко"), дар любові („Коли приходиш ти", „Гілка ка­лини", „А зорі та зорі", „Така її доля"), славу національно-визвольного змагу українців („Гей, зі Львова до Мукачева", „На вулиці сурма грає", „Черем­шина", „Ой у лісі, на полянці" тощо), як не наш незабутній маестро, який старався виспівати так, аби аж сльо­за радості чи суму скапнула, а душа очистилася, подобрішала й відмолодшала.

Мав свою, загублену у всесвіті, планету щастя, може, й не так збагненну для інших, бо „щастя - безбе­режне, безвимірне, але воно має свої пороги, береги. У кожного щастя має якийсь конкретний, свій вимір. Я взагалі не знаю, чи й буду щасливим. Може, тому, що в моєму характері багато співпережиття". Тому розкраю­валось Іванове серце тугою за невигойні рани української історії, боліла душа за марнотратність людської су­єтності і знаходила спочинок у потаєм­них закутках спілкування з Музою, особливо в саморозмислах про сенс життя, коли вже заходила його зоря земного буття й душа потрапляла в смугу неземного, ірраціонального, неусвідомленого і непояснюваного. „І Муза торкнулася його руки - і ніби неземні струни з космічних високостей пробили його тіло. Він раптово таки зиркнув їй ув очі, але, зобачивши досі не відчувану глибінь внутрішнього самоаналізу, не став ані питатися, чи їй, часом, не зле, або ж, може, чи не дош­куляє цілоденна втома бути поруч з ним, гасити чи роздмухувати вогнем його міркування". Десь зараз у дале­ких засвітах Іванова співоча Муза посилає нам усім Божий дар доброти, лагідності та миру, що розіллється отим пантеїстичним ісопом всеохопної піснелюбові. Літературно-документальне видан­ня переперевеслене віночком листів, подяк, відгуків з усіх куточків нашої планети, де б'ються гарячі українські, залюблені в національну пісню серця. Тут і вияви захоплення творчістю ан­самблю, шкіци аналітично-музико­знавчого характеру, вихлюпи душев­ного жалю з приводу передчасної кон­чини Івана Мацялка... Книга просвіт­лена численною підбіркою світлин із широчезного океану творчих зустрі­чей, концертувань колективу, дещиця­ми про творців видання - автора тек­сту академіка Володимира Качкана і фотомитця Ігоря Фецяка та основних меценатів книгопроекту - Лідію і Во­лодимира Котеляків. Соколиного лету тобі, українська пісне!

Микола СУЛЯТИЦЬКИЙ

// Галичина. - 2008. - 8 листоп.