Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

„Не моя це пора: із пісень - в підголосся”



Качкан В. Тасьма літа: Ліричні медитації. - Івано-Франківськ : Лілея НВ, 2009. - 56 с. ; Небесія. - Коломия : Вік, 2009. - 96 с.

Зеленомайним відлиском глибокої медитативної лірич­ності, розцвіттям духмянопахних піль високохудожнього, закоріненого в народнопісенну основу слова, розповилися „Тасьма літа" - нова поетич­на збірка відомого вченого і письменника Володимира Кач­кана та ліричний роман у но­велах „Небесія". Авторське ес­тетичне переживання осягає глибоку сутність людського буття, витворює дійсність, виогранену за принципами ху­дожнього зображення краси.

Вірші велемайстерно змережані високопоетичним розмай-словом, відхиляючи засвічада авторських душевних переживань з витон­ченим інтимно-емоційним станом, вольо­вими імпульсами, ірраціональними враженнями та експресіями. Водночас впа­дає у вічі елегійність поетичного сти­лю письма, дистанційованого від ото­го так почасти розпоширеного „замус вимученого" віршоробства літератського підмайстер'я. Віршоперлини ніби вихоп­лені з хаотичного океану міріадозвуччя творчої думки та ментноперемінної павутинки художнього образу, вчасно не виловнена короткохвилева присут­ність якого призводить до безповорот­ної втрати іскорки-зблиску із божест­венного багаття творчості. Це своє­рідний виплеск некерованої і непри­борканої духовної енергії слова, сфо­кусованого у багатобарвне вогниво ви­сокохудожньої поезії.

Так, метафорична площина поезій В. Качкана засвідчує відображення інтуїтивного осяяння у раціональних мислеобразах. Тут і глибокосуттєве медитативне представлення власного життєвого кредо почерез яскраво зображальну динаміку тексту: „Котить моє сонце обручі червоні, А між ними диха золотава вісь, Розіпнулись роки - мо­ложаві коні, і на гривах грає діаман­та вість", і елегійне „серпнево-вечо­рове душ єднання" на „місяця посріблених дорогах", що „сягають ко­хання неба", і завесновійне зеленокрилля навстіж прочиненої брами серця, орошеної травневими щедротними дощами кохання таїни...

Віршозмисли Володимира Качкана тремують на тонкій павутинці словес­но-звукових вібрацій, де наскрізним мо­тивом є змузикована поетична стро­фа, коли мелодія і вербальне вира­ження думки сплетені в єдине лірич­не ожмуття. Це і молитвословний „музико-вибух" божественного органа кохання, і ніжний доторк музики кри­ла у райськім любові куточку, і „злотообруччя" пісень серця під „сонце­сяйні хори неба благодаті". Через душі мольберт розкриллям мчить „Весня­ний вихор бджіл із піль, Розвіяні октави пелюсток, Дівочі сукні - мов дзвінки Вплітаються у хори". А симфонію кохання творять „Дві травинки-різохи - це скрипка моя, Із листя дубового - бубон удався, Із жолудя жовтого клевчик до нього, А з хитан­ня трепети - вчинився оркестр, Що заповнив і поле, і гай, і діброву..."

У віршах Володимира Качкана антропоморфістична анімізація абстрактних понять уподібнюється до фізично-психічних властивостей людини, тво­рячи оркестрові поетичні хорали: „Твої пальчики - творять октави, Твої губи - в сопілку віщують, Твої очі покличуть в отави - Там акорди мої заночують". А „вишневодзвонне розвесніння вишневих зір" чинить своєрідну літераційну ідеографічну акустику ці­нного звукового образу, посилюючи тонаційну та інтерпретаційно-семантичну виразність лірослова: „Вишневоквіт - вишнева купіль, Вишнево пахне звідусіль, вишневу музику - під рій Вишневе сонце пахких піль Несе крилах теж вишневих".

Поетичне перо лірика вимережує дрібнов'язь зображально-виражальних словесних новоутворів, як на стеж­ках споришевих „конюшина рожева в аркані танцює..." під „Небесним дощопадом медодивного липня", а „Білий сніг і біла заздрість прядуть силемени, З білим снігом заздрість біла Сокотить небесне стадо..., щоб „лиш у музиці розсоння Твій подих ожиття принесла і зупинила шал зими Пора, я вже із струму дихання Вий­маю прожилки тієї озелені Що нею закосичу тобі вуста!.." А якою одуховленою метафоричністю леготить від „симфонії оркестру літа, що ще не висилав у твої долоньки рай", яким прижуром циготить осіннє роздвоєне скерцо у „розгону вітрів на веретах печалі", коли „з душі виносили пе­люстки лілові...".

Молодомузівською меланхолійністю присльозений вічнопроминальний коловерт життєвої незворотності буття: „Цвіла весна - та літа вже нема - Осінній жаль... Осінній жаль віщує хо­лод, А там - зимові холоди... О жалю, жаль, - Не перейди в печаль, Побудь зі мною, Білий жалю!..". А „Весняні діалоги" - це поетичні вигойди художньої уяви, так суголосні ху­дожній казковій палітрі Лесиної „Лісо­вої пісні" - з її одуховленою природ­ною велеобразністю: „ - Огой, спи­нись, не поспішай У музики напівжалісний рай!.. - А чом про жаль ти важиш? - Мені чомусь весна ще квітку не подала, а на подушці - роззимок тісний...", чи такому тремливому Мавчиному виспіву про верховіття безсмертя: „Ти маєш в серці те, Що не вмирає... і навіть завмирать воно не сміє!.. - А чи відчую те у літі цьому я?.. - Я вірю в музику земну. Оно - вона уже пливе до нас!.."

Ніби доповнюють поетичну метафо­ричну образність глибокосимволічні репродукції картин Марії Корпанюк, підсилюючи виражальну площину ліри­ки Володимира Качкана. Зокрема, отам свідомопригашуванням експресивної колористики робіт художниці з акцентацією в зеленуваті відтінки літньої пори (бо й назва така) досягається сфокусованість читача саме на тексті, на змістовій його площині, не відволікаю­чи колористичною гамою картин...

Вважаємо дуже вдалим нетради­ційне технічно-поліграфічне вирішен­ня форми книги - її своєрідна „широкоформатність", що засвідчує кваліфікований підхід до справи.

*    *    *

Лірична „Тасьма..." перевеслиться добірною високохудожньою прозою „Небесії" - нового роману Володи­мира Качкана, осердям якого є ре­альні життєві перипетії та фантасма­горичні візії, вознебесені таїною не­земного кохання. Письменник у при­таманному йому прозоліричному колоритостилі письма облагороджує і підносить вічні цінності любові і світ­лі, прямуючи до абсолюту стосунки двох, свідомо кидаючи виклик сучас­ним сокиротесним так званим текстам, у яких цей божественний дар вкину­то у багнюччя інстинктивного нату­ралізму, помноженого на квазімодальні патологічні візії неадекватних реакцій.

Автор свідомо прибирає для тво­ру специфічну жанрову оформленість - ліричний роман у новелах, де спос­терігаємо оригінальне поєднання, лі­рики й епіки. Роман постає як квантативна сумарність ряду новел, які, своєю чергою, теж балансують на стику суміжних малих епічних жан­рових форм - оповідання, нарису, опису, пейзажу тощо. У творі чітко простежуються жанрові ознаки нове­ли - однолінійність подій, контраст і паралелізм колізій, спостерігається напружена дія, глибокі переживання героїв, почасти несподіваний фінал.

Водночас новела збагачується га­мою інших жанротворчих ознак, що видно з авторського фантазійного мислення, семантики побутової дета­лі, цілющого простору природи, де пейзаж виступає як дійова особа, а персонаж - як тло у фіксуванні окремих ознак тощо.

Ідейно-тематична площина роману розкриває перед читачем широку гаму екзистенційних аспектів життя твор­чої особистості зі складною внутріш­ньою конфліктністю, пошуком самореалізації, осягненням духовних верховіть буття. Герой твору - професор Вірослав Буковий, особистість глибоко-духовних почувань і возвеличених стремлінь перебуває в пошуку гармо­нії із самим собою та довколишнім сві­том. Це почасти зумовлює його певну свідому інтравертність та самозаглиб­леність як шлях до вдосконалення і почування вищих вібрацій ноосфери: „А мо', - змислює герой, - йому спослано оте усамітнення як покута чи як страждання, через які маємо перейти кожен - хто у брід, а хто через бездонний вир. Гай, гай, люд­ська сутносте, людська доле, дорого і стежко буття! Хто вас годен ось так виписати-означити на мапі отого без­межжя й огрому, що зветься осягнен­ням суті, пізнанням..."

Письменник адорує отой вічний неспокій творчої людини у прагненні осягань нових непізнаних верховіть, коли тобою кермує якась невидима підсвідома і неозначена потуга: „ а пошо так хотіти, так бажати того, що ще десь за пругом пізнання, осягнен­ня розумом і духовними фібрами?.. Мо', й годі, уймися і лише спостерігай, як розроджується ранок, як витріпіцкується з пеленок весна, як оно вітри вишолоплюють дека змисних сонячних скри­пок - і лагодять музичні хорали!".

Героя роману гнітить тотальна байдужість сучасників до велетів національного духу минулого, що за полудою повсякдень засмоктуюючого побуту нехтуємо пам'яттю достойних предків і сучасників, і виводить своєрідну формулу-алгоритм нашого гро­мадського обов'язку: „...живи з пам'яттю про своїх попередників, сам пробувай у пам'яті - і незабутим зостанешся у Божій опіці..."

Письменник свято вірить у торжес­тво справедливості й розвитку цивілі­зації, „бо так закроєно земне буття людини, що які б не падали зверху катаклізми, яких би бездуховних ви­родків не продукував той чи той час, - все одно настає пора якоїсь месійності, - і тоді один другому знімає з очей полуду, хтось когось просвітлює.., а люди якось вивищуються собою, своїми діями, змістовосутністю".

І поміж всім возвеличується Лю­бов, омита чистотою почуттів, благословенна Божественним провидін­ням, прямуючи від особистісно-людських начал до висот універсальної трансформації. „Це відчуття гармонії душ, взаєморозуміння й доповнення один одного.., це метаморфоза люд­ських взаємин, коли претензійність іноді перевершує поверхи розмислу, можливості, потреб, реальної даності..." - ось вічна формула любові, ословлена Небесією.

Роман високомайстерно виписаний добірною метафоричною лексикою, незрівнянною образністю, „вишнурований" силянкою яскравої гами авторського новослова. Приміром, зароджен­ня дня поето-прозаїк бачить взором, коли „проклюнувся недільний досвіток", „повзоривши яскравими променями", „підповзає драбинкою неба ранок", „легкий вітерець грає на пізньоосінні арфі осені, потеленькує листям-литаврами міді.., а оголені чубки дерев... прошвигують своїми прутиками час". Глибоковнутрішні роздуми героя відна­ходять архаїчну словоформу - „розкантарювати гадку-думку", лампа „ці­дить під мої пальці тепло", розтривоженість думки - це „пранникування розкуйовдженої душі між лезами су­хої терлиці". Розбитий бездоріжжям гостинець - „роздрохотаний від часу асфальт", „сонце повіддечувало конов­ки, начерало дзбанком   літепла"...

Літературно-художнє видання має належне естетичне, твердопалітурне обрамлення. На окреме слово заслу­говує художнє оформлення книги картинами коломийського митця Ми­рослава Ясінського, модернові робо­ти якого якнайкраще виповнюють змістову палітру твору.

Микола СУЛЯТИЦЬКИЙ

// Галичина. - 2009. - 12 листоп.

Оновлено 06-12-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка