Нестримні пошуки себе, або „Несказане лишилось несказаним”

Качкан В. Вогонь твоїх очей : Ліричні медитації в розповні літа. - Івано-Франківськ : Місто НВ, 2005. - 140 с.

Слова як сонце, ходили в мені.
Несказане лишилось несказанним...
                                        Ліна Костенко

Вони були майже ровесни­ками.  І доля, либонь, колись звела й вела їх по життю за одним дороговказом невипад­ково.   Обидва - науковці в крові-генах від Бога. І той, і інший - доктори філології. В обох - неспокійні серця. Обоє рано чи пізно відчули духовну спрагу до поезії. Обом праглося універсальності.  Відтак земний шлях одного з мінорно обірвався на „Сьомій ноті печалі", а інший, тонко прочувши життєву то­нальність, творчий запал і не­вичерпну настроєвість побра­тима, уже немов за двох вписує  життєствердні рядки в кий­ку людського буття - крок за кроком, рядок за рядком, об­раз за образом, слово за сло­вом наближаючись до пізнан­ня великої таїни-істини, що зветься філософією любові. У цьому сенсі поетична книга „Вогонь твоїх очей" Володимира Качкана і тематично, і жанрово, і ментально, і чуттєво, й  звучанням, й енерге­тикою, і ще чимось таким, чого не передати ні звичними, ні найвишуканішими словами, дуже й дуже близька до збірок його брата по духові Олександра Рисака. Зрештою, чи одна й та сама унікально-феноменальна ноосфера підживлює упродовж земного життя інтелект усіх нас і чи не їй ми згодом, відійшовши у вічність, відаємо себе розумово до останку, тим самим десятикратно помножуючи її духовний потенціал - основу й неодмінну передумову існування цивілізації?

У першопрочитанні ця ре­цензія може видатись аж над­то патетичною, і то є сутою правдою, бо та патетика, при­родно, народжена безпосеред­ньо авторськими поетичними текстами, кожен рядок яких так і струменіє любовною і душев­ною енергією. Митець ніби по­всякчас перебуває у нестрим­них пошуках і пізнанні самого себе, своїх паралельних мікро- й макросвітів, вищих сфер, реінкарнацій в дум­ках і словах, почуттях. Первозданний акт творення усього сущого у слові - ось його мистецький дискурс. Його авторське кредо заманіфестоване в етимологіч­ному вірші „Розгойне дере­во каштан..." і звучить так: „Діять сьогодні, а не завт­ра!" (с. 63). Зрозуміло, що тепер, зважаючи на творчі пориви та потенції, йому стає затісно в зашорених прокрустових рамцях звич­ного наукового стилю, і він виклично вправно і легко розриває ті пута абстракт­ності і нарочито-удаваного формалізму, які дотепер сковували його творчу інди­відуальність. Говорити про вічне, найсвітліше і найсвятіше почуття сухо, академі­чно-книжно, всякчас стри­муючи себе, обмежуючи у щирості й зображально-виражальних засобах тощо, - не більше й не менше - свя­тотатство, спокути за яке не буде ні перед Всевишнім, ні перед людьми, ні перед собою ніколи. У цьому розумінні слова любити і жити для нього - водночас і воднораз контекстуальні й абсолютні синоніми. Любити життя, жити любов'ю і уміти про те недекларативно сказати - то справді великий і неоціненний Божий дар, який має бути належно поцінований і віддячений.

Власне, своєю книгою В. Качкан якраз і творить велич­ну сагу любові в усіх її іпоста­сях, проявах і виявах: земна, космічна, вища, вишня, свята, грішна, ідилічна, чуттєва, намріяна, потаємна, відкрита, відверта, плотська, духовна, платонічна, спокійна, рвійна, безкінечна, миттєва, швидкоп­линна, незаймана, жертовна, фанатична, самозречна, все­прощаюче, одержима, сердечна, материнська, синівсь­ка, правічна, кохання і т. д. - і тим щораз поновому цікавий і неповторний його ліричний ге­рой.

Представлена у збірці по­езія - то рівномірно-монотон­на за настроєвістю, то надміру імпульсивна. У першому ви­падку автор з якихось латент­них мотивів ніби охолоджує в собі явні проблиски експресії чи то боячись видатися над­міру некоректним, чи то через незрозумілу якусь свою при­родну сором'язливість. В окре­мих його текстах закони гра­дації відчутно потребують яко­гось вибухового новелістично­го розв'язання ситуації, натомість поет позбавляє читана очікуваного вихлюпу емоцій й відтак внутрішньо спалює-спопеляє себе недомовленим, ставлячи таким чином під серй­озний удар власне психічне здоров'я. В іншому разі діапа­зон його світовідчуттів розпро­сторений від миттєвих спалахів-знахідок на межі геніальності до врівноважених строф з тривіальними, на пер­ший погляд, ходами-вивертами думки та почуттів, які, аби сповна вловити і збагнути авторські порухи душі, неодмі­нно слід прочитувати ще й між рядків.

У В. Качкана пейзажна й інтимна лірика (і це засвідчує рецензована збірка) - напрочуд органічні: невіддільні, взаємо­доповнюють і непомітно пере­ходять одна в одну. Взагалі митець є вправним одухотво­реним живописцем краси пер­возданної та вічної природи прикарпатського краю: пей­зажі, акварелі, пастелі, натюр­морти, майстерні колажі - усе це калейдоскопічні багато­вимірні паралельні світи його збірки.  Людське життя циклічне, як і сама природа, - підштовхує він до висновку свого читача; і той незаперечно вірить і йому, і в його щирість і банальність, і  справжність, навіть у деяку місійність. Адже відомо: дум­ка, слово, особливо -  впорядковане, мають властивість час від часу матеріалізовуватися, неодмінно виявляючи своє то творче, то руйнівне начала. І межа між ними настільки хист­ка, що, аби не ввергнути люд­ство у паніку, доводиться що­раз завуальовувати ту пагубну мінливість буття, коли не знаєш напевне - цієї миті знай­деш чи втратиш, добро чи зло довкола тебе, еволюціонуєш чи банально старієш. Отож, тепер зрозуміло, чому пори року у віршах поета змінюють одна одну так часто і швидко, що в бурхливому коловороті станів природи годі й розпізна­ти його улюблену серед них.

Бо то все позірна ілюзія, що на порозі осінь, хоч вона й „по­гойдується на вітті смереки і проситься ...в гості".

Поетика текстів В Качкана зазвичай традиційна, дотрима­на у класичних канонах, й він сам у цій збірці представлений радше як поет-традиціоналіст, аніж модний постмодерний новатор-експериментатор. Мабуть, дається взнаки бага­толітній академічний досвід літературознавця, який якраз намагається підігнати Качкана-лірика під прокрустове ложе загальноприйнятої класичної форми. Утім, бути тут надто категоричним в подібних суд­женнях теж не випадає, бо на­дибуємо серед текстів зрідка і  білий вірш, дещо більше - верлібр, а де-не-де - навіть використання деяких східних класичних елементів форми і прийомів, як, скажімо, в поезі „Ранок не сходить - без тебе" - редифа. Разом з тим, авто­рові не варто бути заручником форми, бо ті нечисленні зраз­ки верлібру засвідчують, що саме у вільній формі він є відчутно сильнішим і майстер­нішим, аніж у будь-якій іншій, регламентованій строфікою і римуванням.

Надзвичайно вправний ав­тор у стилізаціях під народно-пісенний вірш. Найвдалішою в цьому сенсі бачиться поетич­на мініатюра „Явір, явір-яворина...". Саме такі зразки ав­торської поезії на перспективу здатні стати справді народни­ми, бути прийнятими й викону­ватися людом як улюблені,  співані-переспівані за різний оказій і настроїв, пісні. Рідкісна щирість, простота, звернена до глибин народної філософії роблять такі тексти близькими, зрозумілими й прийнятними пересічному читачеві.

Безперечно, у збірці В. Качкана „Вогонь твоїх очей" зафіксовано багато душевних станів, безліч перевтілень та іпостасей авторського „я", і все ж чимало ще, переконані, словами незрівнянної Ліни Костенко, „лишилось несказаним", бо не можна до останку оголити людське єство, відкрити (хай навіть найріднішій людині) усі найпотаємніші фібри своєї душі, бо в такому разі сам неодмінно стаєш прогнозованим, а тому однозначно нецікавим. Нікому. Тобто - усім.

М. МАРТИНЮК

                             // Вечірній Івано-Франківськ. - 2006. - 17 січ. - С. 3.