Освячення рідних імен : триптих-роздум про академічну книгу та її автора

У науковому Львові вийшла друком нова праця Володимира Качкана - книга шоста-сьома „Хай святиться ім'я твоє..." Ваго­ма частина із задуманої- запла­нованої автором десятитомної серії „Історія української літератури і культури в персоналіях" (ХІХ-ХХ ст.). Вельми поважний обсяг праці - 45 умовних друкованих аркушів, естетична тверда обкладинка, 720 сторінок гарного паперу, глибокий академічний зміст. Є що прочитати у розділах фундамен­тальних досліджень, є чим збага­титися не лише нашим літературознавцям, культурологам, студен­там, є що взяти на озброєння із праці академіка. У книзі - коло­сальний національний фактаж, де - тисячі персонажів, десятки тисяч першоджерел. Варто це національне багатство доносити до молодого  мислячого студентства. Хоча б для спростування отого недолугого словосполучення: „Національна ідея не спрацювала..." Є чим її, нашу національну ідею, стверджувати!

Років п'ять тому автор цього роздуму у книзі „Кайдашизм, або Доки ж будемо самоїдами?" кар­тав нашу віковічну розбратаність, незгуртованість, котрі звалювали у прірву нашу державність та вист­ругували на наш великий народ ярма... Але разом з тим на цій же сторінці звучала й осанна рідному народові з думкою: варто було б у центрі України воздвигнути велич­ний пам'ятник нашим славним предкам. За те, що у темних століттях неволі українці ви­терпіли русифікацію, полонізацію, мадяризацію, германізацію, румунізацію та інші -зації й не зник­ли ми, „акы обре", не розчинились ми у чужинецькому морі, як полабяни у германстві чи латини в італійстві. Скільки чужинців за­брідало у наші терени, а ми все-та­ки вижили й маємо державу! Та чи все, народжене попередниками, ми взяли на свої життєві гони?

Десять років тому побував у Росії. Дивувався: з яким пієтетом вшановують росіяни своїх видат­них співвітчизників та й людей, які опинилися у межах імперії й подарували свій внесок до роз­маїтого їхнього інтелектуального поля. Згадаймо постаті Миколи Гоголя, Іллі Рєпіна, Володимира Вернадського, Сергія Корольова, Бориса Грабовського, Архипа Люльки... Ми донині все обме­жуємось тим, до чого нам велико­душно дозволяли прилучатись ще років 80 тому. А ми ж маємо такі багатющі інтелектуальні пласти, котрі чужинці у минулому майже прилучили до своїх надбань або ж частину з них викинули на маргінеси потолоченої нашої культурології. Чому ще не належно звучать у нас імена Івана Пулюя, Сергія Подолинського, Михайла Тугана-Барановського, Агатангела Кримського, Михайла Остроградського, Дмитра Чижевського?.. Повільно, але впевнено кро­кують до нас Іван Мазепа, Михай­ло Грушевський, Симон Петлюра, Ісаак Мазепа, Микита Шаповал, Григорій Ващенко...

Але все ще бовваніють на на­ших вулицях та площах погруддя антиукраїнців Якова Свердлова, Станіслава Косіора, Григорія Петровського, Дмитра Мануїльського... Не кажучи вже про одіозні кам'яні та металеві фігури „вождя світового пролетаріату". На цих образах та їхніх діяннях ми не зміцнимо національної ідеї, бо з-під їхніх п'єдесталів донині капле кров українців...

У нас у кожному регіоні стільки видатних людей минулого! Яскравих, цікавих, працьовитих, бойових. Козаків, мислителів, воєначальників, повстанців, педа­гогів, письменників, митців. Ось би щоденно освячувати їхні імена, складати нескінченний реєстр виз­начних людей України, популяризовувати їхні діяння, щоб вихову­валася наша молодь не на подвигах рейнджерів із Техасу, не на вічному дівуванні Пугачової, блюзнірстві Вєрки Сердючки, при­колах Задорнова, таємницях пе­тербурзького криміналітету, бра­зильському „милі", „випивонах" „ментів"... Втім, ми таки відхили­лись від книги академіка Володи­мира Качкана. Погляньмо хоча побіжно на цю колосальну наукову працю. Й подивуємось глибинності подвижництва вченого.

Володимир Атаназійович не­втомно й послідовно досліджує багатющий пласт нашої літератури й культури. У центрі його уваги нині - переважно явища культурології наших західних теренів. Цей пласт, не вивчений ніким поки що, міг би бути гордістю духовного світу кожної цивілізованої європейської країни за обсягом та змістом. У минулому (пригадай­мо!) нашим науковцям не рекомен­дувалось виходити за межі твор­чих здобутків (далеко не всіх!) Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича, Михайла Павлика, Василя Стефаника, Мар­ка Черемшини, Леся Мартовича, Осипа Маковея. Вже дрібнішим шрифтом інколи згадували ще кілька імен. А творчість сотень талановитих українців Галичини, Волині, Буковини все залишалась на тих маргінесах. Нам треба зна­ти і шанувати всі наші надбання, бо всі вони - наші! Варто згадати й краще зрозуміти тривогу видат­ного письменника-мислителя Бог­дана Лепкого, котру наводить Во­лодимир Качкан (с. 215): газета повинна бути „народною трибу­ною", а не засобом гешефтярським. До газетярства мають братися люди відважні, готові на самопо­жертву, що: „Без запалу і без щирого підйому духа ми станемо народом галапасів, трийцять мілійоновою чередою, добре вгодованою, чесаною, навіть милом митою, в порядних стайнях та під порядною пугою двох пастухів...". Колорит­ний ескіз для змалювання багатьох сучасних періодичних видань, поз­бавлених національних почуттів, одваги та самопожертви. Творча спадщина незабутнього Богдана Лепкого ще мало досліджена науковцями, а значна частина шкільних педагогів поки що не вирушила далі від журли­вих журавлів Богдана Лепкого... Володимир Качкан після Федора Погребенника сказав і своє вагоме слово до лепкіани, яка нині множиться. Академік опублікував на 220 сторінках книги не знані нами матеріали, з яких Лепкий постає перед нами не лише як видатний поет, а й про­заїк, науковець, літе­ратурознавець, істо­рик. Вчений цитує тривогу Лепкого - політика (с. 8), яка без жодних коментарів зрозуміла всім нам і звучить так сучасно: „Я не відка­зую свойої участи там, де ходить о народну справу, о ідею ук­раїнську, котрої я є безусловним прихильни­ком... Так собі думаю, що всі наші партії, хоть би як ворожі собі, повинні консолідуватися там, де ходить о Україну...". Не відомі нам патріотичні поезії Лепкого, його яскрава епістолярія, синтезований погляд академіка Качкана на творчість видатного українця мо­жуть не лише послуговуватися як важливий додаток до лепкіани, а і як своєрідний путівник до інтелектуального життя українців кінця ХІХ та початку ХХ століть. Звісно, мовимо про наші західні терени.

Науковець нагадує нам: „Історія української літерату­ри, а також культури, кількість сторінок якої ще не злічив жоден із її дослідників. І, мабуть, ніко­ли не дочекаємося того урив­ку часового поступу, на зару­бині якого можна буде покла­сти відмітку...".

Зі сторінок академічної книги постають образи літе­ратора, педагога й громадсь­кого діяча Олександра Барвінського, письменника-літературознавця Олексія Бабія, композитора Василя Барвінського, журналіста й громадського діяча Павла Богацького, художника Миколи Бутовича, письменника й композитора Романа Купчинського... Ця славна плеяда нас захоплює, хоча й відтворена вона ескізно - через листи та різні примітки. На різних околичних маргінесах зустрічаємось ми з істориком-фольклористом
Іваном Кревецьким, братами Богданом та Львом Лепкими,
істориком літератури Кири­лом Студинським, письмен­ницею Уляною Кравченко, педагогом і художницею Оленою Кульчицькою, публіцистом Степа­ном Бараном, істориком літерату­ри Володимиром Дорошенком, публіцистом Андрієм Жуком, письменником Михайлом Рудницьким, філософом Іваном Мірчуком, поетами Микитою Мандрикою та Василем Пачовським, мистецтвознавцем Володимиром Залозецьким, письменником Андрієм Крижанівським та інши­ми колоритними постатями.

Ці (та багато інших) зви­тяжців нашої культури стояли на сторожі рідного слова, невтомно множили українську духовність. І все це - в умовах клаптевої Авст­ро-Угорщини, на котру Іван Франко у сонеті 4 жовтня 1889 року по­ставив тавро: „Багно гнилеє між країв Європи...", де повзала облу­да, плакав люд та процвітала бездушність. Незважаючи на утиски з боку чужинецьких шовіністичних кіл, терени Західної України не мали чогось подібного до Валуєвського циркуляру  1863 р. та Емського указу 1876 р. Українське письменство західних теренів все ж було щедрішим ніж на Наддніпрянщині.

 У книзі є гарна розповідь про Катрю Гриневичеву (Катерину Банах), майже невідому для широкого загалу нинішніх читачів. Майстрині красного писемного слова, сучасниці Івана Франка та Василя Стефаника академік присвятив десятки сторінок праці. Письменни­ця залишилась у нашій культурі, як „...визначна інтелектуальна по­стать, поетеса нашої драматичної історії, незрівнянний літописець доби формування української нації княжих часів, безпосередня учас­ниця й художня інтерпретаторка подій могутнього періоду національно-визвольних змагань в роки Першої і Другої світових воєн, блискучий прозаїк..." (с. 222).

Про болючі сторінки життєво­го і творчого шляху Марії Крушельницької Володимир Качкан вів ґрунтовну розмову на десятках сторінок, адже письменниця зали­шила глибокий слід у прозі, дра­матургії та публіцистиці. Його розповіді супроводжуються „жмутками" творів та епістолярної спадщини всіх митців, на котрих зосереджена пильна увага дослідника.

...Років шість тому автор цього роздуму побував у Прикарпатсько­му університеті, де із зачудуван­ням спостерігав, з яким рвінням молоді науковці прагнуть досліди­ти всі „коми й титли" нашої дух­овності, котрі все потужніше сяють для нас із минулого. Володимир Атаназійович впевнений, що: „...молода поросль ось-ось набли­зиться до ще вчора заблокованих важких дверей архівних сховищ - і видобуде на світ пізнання нацією унікальні документи про життєтворчість Антона й Марії Крушельницьких, їхніх синів Іва­на, Тараса, Остапа, Богдана, доч­ки Володимири..." (с. 277).

Трохи незвичайний (як для ба­гатьох науковців) обраний метод досліджень Володимира Атаназійовича: через персоналії - вивчення творчості, через творчість - глибоке пізнання осо­би митця. Сотні сторінок присвя­тив вчений різноплановому поетові-страднику Мелетію Кічурі, літератору, публіцисту, критику, режисеру Степанові Чарнецькому... Монографії про цих чесних і працьовитих сівачів і женців нашої культурологічної ниви теж вража­ють образністю, тематикою та ба­гатим змістом. Читач збагатиться розповідями дослідника (науко­вець називає їх „сильветами") про подвижника й мецената із США доктора Романа Смика, львівсько­го вченого, редактора й організато­ра наукової та видавничої справи Мирослава Романюка, а також низкою критично-літературознав­чих статей академіка. А ще ж - якщо долучити до сказаного вище оприлюднення невідомих 120 фо­тознімків та інших документаль­них свідчень і 75 (!) сторінок „Приміток та коментарів", котрі посилюють наукове освячення рідних імен, то будемо дивуватись і складати глибоку подяку ака­деміку за звитяжну його працю. „Вчитуватись" у Качканові сторінки - радісно, цікаво і приємно. Володимир Атаназійович один із дуже небагатьох те­перішніх науковців давно й різко відійшов від усталеного раніше „наукового стилю", де важко мож­на почути трепетний пульс „ака­демічної" людини. Мабуть, лише у Качкана можна зустріти „узвиш­шя", „сріблясту траву", „поріжки дитинства", „нев'януче пелюстя", „возрадованість долі", „далекозорця України", „мінорну прикрапинку спогаду", „критичні роз­мислі", заклики бути „щедротником, а не скупарем" тощо. Яке розкішшя для молодого претенден­та на звання кандидата української філології, котрому можна поради­ти: опрацюй фразеологію, морфо­логію та синтаксис творів Володимира Качкана!

Академік Володимир Качкан калейдоскопічно (чи можна так сказати?) розмаїтий. Він - блис­кучий журналіст, публіцист, літературознавець, фольклорист, пресолог, педагог, прозаїк, поет... Чи не унікат, який вже подолав 40-річчя наукової праці і зовсім не­давно (у серпні) відзначив свій неювілейний день народження (ви­повнилося лише 64).

Починав життя на рідному Прикарпатті, зростав, навчався. Увійшов до культорології як радіо нарисовець, незабаром сміливо перейшов на поважнішу прозу, захистив кандидатський ступінь, до нього прилучилось звання док­тора та академіка АН вищої шко­ли. 23 роки невтомний Володимир Атаназійович плідно трудився в Києві. Його ім'я з повагою й нині вимовляють студенти Інституту журналістики Київського універ­ситету ім. Т. Шевченка, де в ми­нулі десятиліття вчений навчав мо­лодь журналістської майстерності, працював заступником керівника вузу.

Та судилося дев'ять літ тому одержимому подвижнику поверну­тися до рідного Прикарпаття. Не­мов журавлеві Богдана Лепкого... Вісім років тому очолив (заснова­ну ним же) кафедру українознавства в Івано-Франківській медичній академії... А ще ж - актив­на участь в громадсько-політично­му житті рідного краю, почесні звання та обов'язки, глибока поша­на земляків, винагородження...

Десятиліття так швидко зник­ли у бистріні прикарпатської Бис­триці та у величному плині полянського Дніпра, та не щезли у суєті суєт, а відкарбувались вони у десятках книг та тисячі (!) наукових публікаціях, до котрих ваго­мим томом прилучилася й книга шоста-сьома „Історії української літератури і культури"... Авторові цього роздуму цікаво знати, які ж науково-мистецькі плани в ака­деміка на найближчий час? Знай­шлась відповідь на це традиційне питання у тижневику „Слово Просвіти" (ч. 23, 2004 р.), якою завершував розповідь про час та самого себе Володимир Атаназійо­вич: „Завершується робота над ве­ликим навчальним посібником-хрестоматією „Нарис історії ук­раїнської культури в персоналіях", проситься до видавництва рукопис поетичної книжки „Во­гонь твоїх очей (медитації у розповні літа)". А на столі... На столі - все нове й нове до наступного тому серіалу „Хай святиться ім'я  твоє..." А ще час від часу вкраду­ся та й піджену розділ роману „Небесія"„...

Невтомності у подвижництві Вам, друже-академіку!

Віктор ЛУПЕЙКО

// Освіта. - 2004. - 8-15 верес.