З-під пелени забутості й намулу облуди

Роздуми над книгою Володимира Качкана „Нариси історії української культури в персоналіях (XIX ­- XX ст.)" (Коломия: Вік, 2005. - 416 с.)

Вже у вступному слові Володимир Качкан обґрунтовує свою позицію: „Без вивчення внеску у загальнонаціональному культуру її найяскравіших представників складно збагнути завдання культурології, її генезу, спосіб мислення й творення певних історичних суб'єктів, особливості менталітету" (с. 3). Свій навчальний посібник-хрестоматію дослідник назвав „Нарисами історії української культури в персоналіях (XIX-XX ст.)" і відповідно зосередив свою увагу на чільних постатях нашої духовності. Серед них такі відомі мислителі як Михайло Максимович, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Михайло Павлик, Іван Огієнко, Володимир Гнатюк. Досліджуються цілі родини, які потрудилися на царині культури, що засвідчують назви окремих розділів: „Родина Заклинських", „Родовід Барвінських", „Родина Лепких", „Іван та Юрій Липи", „Гординські".

На наш погляд, підхід В. Качкана слушний, адже нерідко випускники вищих навчальних закладів не уявляють внеску синів і дочок нашого народу у світову культуру, дивляться на культуру національну як на сільську, що опинилася на узбіччі цивілізованої магістралі. Нічого дивного в цьому нема. Упродовж цілих десятиліть учням і студентам нав'язували погляд на нашу духовність як похідну від російської, а останню трактували як пріоритетну в глобальному обширі. Пригадую своє навчання в технікумі ще піввіку тому. Тоді третє питання лекції завжди звучало приблизно так: „Приоритет русских ученых..."

1. У змаганнях за духовне оздоровлення

Тепер поволі, дуже поволі українці починають виходити на власну дорогу, що ще в Середньовіччі блищала вимощена бруківкою. Пізніше цю бруківку розбирали і перевозили в Москву. Хто скаже нині, яка частина Красної площі в Москві викладена відшліфованим камінням з львівських вулиць? А Львів ощасливлювали вулицями з асфальтом, як правило, не найвищої якості.

Нашу культуру червоні окупанти виставляли на глум. Так нав'язували українцям тарапунькізований жаргон, хоч російської мови для розваги ніколи не спотворювали. Навіть маститі дослідники писали про вплив Максима Горького на Михайла Коцюбинського, а про зворотний вплив не могло бути жодної мови. Володимира Сосюру називали „українським Єсеніним", Миколу Гоголя відривали від української духовної спадщини. Ідеалом для українця виставляли п'яницю і мародера козака Голоту. А лиховісний Корнійчук вже так намалював попа Гаврила, що одночасно оганьбив і запорозьке козацтво, і наше національне духовенство!

Минулося! Та ні! Студент з українським прізвищем питає свою сусідку: „Как это будет на хахлацком языке?" Не він один! Чотирнадцять років незалежності, а столиця нашої держави як була, так і залишилася російськомовною. У коридорах столичних вищих навчальних закладів панує російська мова. Навіщо майбутньому поколінню державотворців державна мова, якщо вона зведена до ритуальних функцій? А погляньмо на екрани телебачення, найбільшого нині руйнівника нашого майбутнього! Журналістка говорить українською, а всі інші - чужою мовою. А скільки галасу на захист російської мови! Треба надати їй державного статусу в Україні, бо загине бідна. Так вже її витіснили малороси і хахли з великих міст, а в селах підмінили малоросійським суржиком.

Кажуть, що на сході і півдні нашої держави вища школа перейшла на українську мову викладання. Та бійтеся Бога! Україномовна лише документація. А викладання таке, як і за часів маразматика Брежнєва. Приїжджають комісії - їх частують на найвищому рівні, ведуть у савну. Хто після цього наважиться написати щось не на користь гостинних хазяїв?

Ректор одного з технічних інститутів з індустріального регіону через офіціоз державної влади вимагає припинити викладання історії України, історії української та світової культури, релігієзнавства. Бачите, від цього страждає фаховий рівень майбутніх інженерів. Навчання без виховання! Чи не дешевше перейти на виробництво роботів?

Нерідко доводиться читати в пресі, що викладати українською мовою заважає відсутність підручників чи посібників. Та ні! Вони відсутні лише тому, що керівництво вищих навчальних закладів не хоче їх придбати. А не хоче придбати лише тому, що протидіє впровадженню в навчальний процес державної мови. А держава своєї мови не хоче захищати! Чому так? Відповідь дала попередня президентська адміністрація.

Все-таки в Україні не перевелися самовіддані трударі на інтелектуальній царині. Володимир Качкан - один з тих невтомних дослідників. Він відкриває нові імена, яких вироком компартійної влади було приречено на забуття: хай сміються з України стороннії люди! Велика європейська нація, а така безталанна: нічого не дала світові - саме до цього зводилися дії слуг тоталітарного режиму. А „чорнобородий адміністратор" намагався обґрунтувати збереження на урядових будинках тих символів, під якими знищили десятки мільйонів українців. Історія, мовляв. А чи засідав би законодавчий орган, приміром, в Австрії у будинку з нацистською символікою?

Праця В. Качкана пригодиться не тільки майбутнім філологам. І не тільки для вивчення культурології. Навіть відомі постаті нашого народу подаються в новому ракурсі. Список джерел у кожному розділі - переконливий доказ того, що дослідник доклав чимало праці для лаконічного викладу власного погляду. Зацікавлений читач має змогу ознайомитися і з іншими точками зору. Студентам подаються питання для контролю і самоконтролю.

Інакше кажучи, вчений не нав'язує власної думки, не наполягає на своїх оцінках, а запрошує до діалогу. З такого діалогу вилонюється істина. Звичайно, читач має право й не погодиться з образом Мирослава Ірчана, якого ще недавно в літературі зачисляли до пролетарських письменників. Справа особиста. Та дослідник показує нову грань письменника, а водночас запрошує задуматись над цитатою: „В усій постаті Мирослава Ірчана особливо приваблює глибока чесність перед революцією, перед комунізмом". Позиція В. Качкана однозначна: ці рядки він називає фальшивими (с. 370).

Особливо цінним у книзі є те, що в ній видруковані твори різних діячів нашої культури (поезія, проза, публіцистика, уривки з наукових праць). Дуже часто такі твори стали бібліотечною рідкістю. Вони видавалися досить давно, ще до часів тоталітаризму, інколи один чи два рази за минулі десятиліття. Навіть в університетських бібліотеках їх не знайти. А культурологія вивчається в усіх вищих навчальних закладах! Читач має змогу поринути в дух творів певного часу, зрозуміти його особливості, а це може дати більше, ніж читання наукової літератури.

Дехто з представників національної культури в книзі В. Качкана буде справжнім відкриттям. Назвемо визначного поета з когорти „народного спротиву" Богдана Бору (псевдонім Бориса Шкандрія). Дослідник уточнює, що поряд з поезією Богдан Бора „порушував актуальні питання українського шкільництва, виховання української молоді, комплесного українознавства; найширших аспектів діяльності журналістської та письменницької організацій в Україні та діаспорі; фахового критичного цеху та суто історичного літературознавства; риторики і полемізму в публіцистичній практиці; чистоти та літературної норми української мови тощо" (с. 383). Інакше кажучи, діяльність досить багатогранна і не обмежується лише поезією. Щоправда, в самій книзі видрукувані тільки поетичні твори. Обмаль паперу - хто не розуміє? Книга - більше 400 сторінок. Для нашого часу - це вже чималий здобуток!

Сам же дослідник звертає увагу на педагогічну спадщину Б. Шкандрія, зосередившись на певних проблемах, виокремлених у таких розділах: „У розбудові й обороні шкільництва", „Житейське море - рідна мова"; „У змаганнях за духовне оновлення". Педагогічні ідеї Б. Шкандрія висловлені у публікаціях, виголошених рефератах і доповідях. Їх актуальність просто дивовижна, хоч вони стосувалися української діаспори. А може їх цінність спричинена аналогічністю умов? Хіба життя тих, хто хоче бути українцем на батьківщині, відрізняється від умов у великих містах інших держав? Якщо й говорити, то відмінності стосуються лише мови. Скажемо, там англійська, іспанська, португальська, французька чи інша, а в нас - російська, якій хочуть надати статусу державної мови в Україні, щоби поздирати написи на будинках як свідчення деякої залишкової їх українськості, більше історичної, ніж реальної.

Педагогічні праці Б. Шкандрія, як пише дослідник, - „органічний синтез теоретичного і практичного ферментів" (с. 383). Як педагог він „по-своєму „анатомує" українське емігрантське суспільство", „членує його на відповідні категорії: пропащі, вихолощені батьки і діти для української еміграції; індиферентні (байдужі); скептики; зазнайки; невдахи" (с. 384).

Такий підхід підходить і до нинішнього українського населення, насамперед зросійщених міст. Ось перший тип українця в передачі В. Качкана: „коли йде мова не про чистий, прибутковий, підприємницький зиск, „крамничний бізнес", а про школу, де вигоди й нажива не мають під собою ґрунту, то наш чоловік, себто українець, „буде вам втовкмачувати, що одночасне навчання української й англійської мов „плутає мозки" дитині, що знання української мови не дасть хліба його дитині і т. п., або, щоб оправдати свою духову й національну вихолощеність, нагинає ковіньку в сторону партійщини, релігійної нетолерантності і всякої всячини" (с. 384). Хіба не так само діють в Україні нинішні товстосуми? Лише деякі з них пожертвують на українську книжку, хоч книжковий ринок заполонила книжка російськомовна, причому аж ніяк не класика, а звичайна макулатура, що тільки розбещує українську молодь. У  наших умовах такі ще й тепер розмовляють лише російською мовою: щоби показати свою вищість над українськомовним плебсом!

Скептики, як третя категорія, не відчужуються цілковито від громадського життя, але ставляться до нього і до всього з недовір'ям, в усьому сумніваються. Хвороба скептицизму в нашому суспільстві була подолана у дні Помаранчевої революції, коли народ повірив у можливість змін. Проте після президентських виборів кожен недолік у роботі державних органів може стати ґрунтом для повернення скептицизму в певних регіонах і суспільстві в цілому. Адже населення прагне змін і неодмінних від них результатів.

Зазнайки не відчувають смаку в громадській праці. Вони не проявляють сумлінності в громадських справах, готові кожен раз покинути її, незважаючи на залишений безлад.

Більше шкоди, ніж користі у громадській роботі чинять невдахи. Попри добру волю й охоту до такої роботи „їм бракує такту, прозорливості й підходу до людей і проблем" (с. 384). Така категорія заявляє про себе в переломні часи. Згадаймо початок дев'яностих років. Чимало таких невдах вийшло на поверхню й під час Помаранчевої революції, сподіваючись отримати дивіденди, а тепер, у буденних умовах, вони не спроможні виконати доручених обов'язків.

На щастя, такі категорії людей не становлять більшості, яка „морально чиста, здорова й конструктивна", тому вона не може стати „наживою" поневолювачів й „ідеальним матеріалом для денаціоналізації". Серед української людності в діаспорі свідомі одиниці, особистості-проводирі становлять ядро, від сили якого залежить праця цілої громади, колективу, в тому числі й шкільного. Вони, за словами Б. Шкандрія, „носять у грудях вогонь. Цей вогонь - це вірність українським традиціям, вірність українському минулому, сучасному й майбутньому, вірність заповітам українських культурних і політичних світочів, вірність українській нації" (с. 384). Українське вчительство, зорганізоване цим ядром, демонструє ідейність, відданість справі, жертовність, проте його праця не поціновується належно, якщо порівняти з іншими видами діяльності. Так не лише в діаспорі, а й в Україні як незалежній державі вчительство опинилося за межею злиденності, без підтримки місцевих органів і різних організацій.

Б. Шкандрій виділяє певні групи української молоді залежно від знань української мови, зацікавлення українськими проблемами, рівня національної свідомості. До першої групи належить молодь, яка „свідома своєї національної приналежності" і прагне до праці в громадських організаціях. Друга група молоді „схильна до космополітизму" і відзначається „анемічним почуттям національної приналежності", а третя - „відщеплена від українського середовища". Така третя група становить значну частину молоді і в незалежній Україні. Вона ставиться з презирством до свідомої української молоді, розмовляє чужою мовою: в діаспорі - англійською (чи іспанською, португальською і т. ін.), а на батьківщині - російською.

Особливу увагу, на думку педагога, треба приділити другій групі молоді. На неї має спрямувати свою діяльність наше громадянство, але насамперед батьки. Однак самі батьки також зазнали негативного впливу середовища. Педагог зазначає: „Частина наших батьків не грішить ні своєю зрілістю, ні своєю духовною довершеністю. Вони потребують постійних спонук, порад, щоденної оливи до пригасаючого їхнього національного почуття. Без цих спонук і заходів їхні серця пригасають, їхня національна відповідальність притупляється, вони духовно яловіють, а ця яловість передається дітям" (с. 385). Писано для діаспори, але і в Україні справи не ліпші, бо не одне покоління наших краян зазнавало згубного впливу денаціоналізації, русифікації, яничаризації.

Педагог звертає увагу на творення культурної атмосфери. Щоби вийти з такого становища, треба використовувати різні дійові форми культурно-просвітницької роботи, зокрема дискусійні вечори, історичні і літературні гуртки, активізувати діяльність батьківських комітетів. Доконечна синхронність праці батьків, школи, церкви, громадських організацій. Б. Шкандрій узагальнює: „Боротьба з асиміляцією, як і кожна будь-яка боротьба, може дати надію на успіх, якщо її ведеться безкомпромісово, фахово, планово, організовано, спаяно і на всіх секторах нашого організованого життя" (с. 385).

Найважливішою частиною педагогічної праці Б. Шкандрія вважає лекції. Але подання лекційного матеріалу - це мистецтво, тому її завжди треба добре продумати. Молоді вчителі можуть відчувати невпевненість і розгубленість. Тут причини різні, зокрема недостатнє знання психології дитини, недостатній рівень підготовки самого педагога, а також відсутність досвіду, ініціативи, незадовільне ставлення до своєї праці тощо.

Разом зі школою родина має виховувати в дітей працелюбство, ощадність, релігійність, ідейність і непоказний патріотизм. Педагог бачить небезпеку пропаганди неморальної „нової моральності", посилення „матеріалістичної пропасті", приглушення почуття українського патріотизму. Українська людність вимагає духовного оновлення.

Не всі праці Б. Шкандрія опубліковані. Деякі залишилися в рукописному варіанті. Та вже порушені питання засвідчують цінність його думок як педагога.

Вже побіжний огляд педагогічних праць Бориса Шкандрія (Богдана Бори) засвідчує їхню актуальність. І навіть деякі видруковані поетичні твори переконують, що в його особі наш народ має справді визначного поета з когорти „народного спротиву".

2.Співці січового стрілецтва

Пісенна спадщина Українського Січового Стрілецтва поволі стає набутком нинішнього покоління. Залучення її творців до навчального посібника-хрестоматії В. Качкана не викликає заперечень. Почесне місце серед них посідає Лев Лепкий, автор мелодії славетних „Журавлів", слова яких написав його брат Богдан Лепкий. До речі, її виконували і в радянські часи, не називаючи творців. Вже цієї однієї пісні достатньо, щоби імена двох братів були записані золотими літерами в скарбниці нашого національного Духа.

В. Качкан пише з болем: „Якось так вийшло, що про вихідців культурницької родини Лепких знаємо поки що дуже мало" (с. 124). Наш сучасник дізнався про неї з праць М. Ільницького, М. Жулинського,                    Ф. Погребенника, В. Подуфалого та ще автора навчального посібника-хрестоматії. Серед представників цієї родини першість, безперечно, належить Богдану Лепкому. Про нього написано найбільше, зокрема низку праць присвятив йому й Качкан.

Життя „творця шедеврів усусусів" Левка Лепкого закінчилося далеко від рідної землі на 84-му році, але він назавше залишився молодим у народній уяві. Адже його твори вражають життєрадісністю. „Гей, видно село", „Маєва нічка", „Бо війна - війною", „Фіялки сині", „Ми йдем вперед", „Коби скоріше з гір Карпатів", „Чи пам'ятаєш ти, стара", „В нічку місячну", „Колись, дівчино мила", „Кладочка" - це, за словами В. Качкана, „та безкінечна силянка діамантів - пісень, з якими на вустах виростала, дорослішала, мужніла найкраща і найсвідоміша гілка галицької української молоді, інтелігенції" (с. 124). Пісню „Гей, видно село" співали й за радянських часів, змінивши ідейне забарвлення: „січові стрільці" стали „червоними стрільцями" або „червоним військом", і воно воювало не за Україну, а за невизначену свободу. Такі дива! Безумовно, пісню називали народною, а творця її замовчували.

Чому творилися такі дива? Збагнути неважко: про червоне військо народ пісень не складав, вважаючи його чужим. Доводилось лукавити. А Українське Січове Стрілецтво! В. Качкан пише: „Феномен, ще й досі глибинно не осмислений військовиками, педагогами-виховниками, культурологами, істориками. Це такий пласт української національної історії, аналога якому годі шукати серед європейських народів" (с. 127). Наше стрілецтво походить від спортивно-культурного товариства „Січ", перший осередок якої створив на Снятинщині 5 травня 1900 року відомий громадський діяч Кирило Трильовський, а в 1914 році їх налічувалося вже більше 900. „Січ" шліфувала нове покоління національно свідомої інтелігенції на галицьких теренах.

Діяльним січовиком став Левко Лепкий, що згодом як четар очолив сотню української кінноти. Воєнний вир заніс його аж до Києва. Він запропонував зразки однострою січовиків. Згодом його ідею використали для одягу в американській, англійській та інших європейських арміях. А ще за його проектами встановлювали пам'ятні знаки на могилах січовиків-побратимів. Величний пам'ятник стрільцям у містечку Винниках під Львовом також плід його творчої думки.

Літературно-мистецька спадщина Левка Лепкого надзвичайно різноманітна - це внесок у поетичне, публіцистичне, прозово-документальне, редакторсько-видавниче і композиторсько-виконавче надбання. Невтомна праця у видавництві „Сурма", гумористично-сатиричних журналах „Комар", „Будяк", „Жорна", „Зиз" говорить чимало. Але треба сказати, що кращі твори Л. Лепкий публікував у популярних тогочасних виданнях газетно-журнального типу, як „Діло", „Шляхи", „Нові Шляхи", „Митуса", „Вісті з Лугу", „Тризуб", „Літопис Червоної Калини", „Краківські Вісті" та інших. Поезії Л. Лепкого передруковувалися в різних збірниках, зокрема антології „Струни". Окремою книжкою вийшли його невеликі п'єси зі стрілецького життя. „Але найбільшої непроминальної сили, закодованої в національному патріотизмі, заслужила собі стрілецька пісня, творена упродовж численних літ Левком Лепким" (с. 131). Поряд з шедеврами М. Гайворонського і Р. Купчинського вона творила поетичну історію стрілецтва з трагічними сюжетами вояцького життя.

На жаль, цей шар нашої ліричної душі нині майже забутий, витіснений далекими від мистецтва витворами. Не так було ще півстоліття тому. Пісня        Л. Лепкого „Чуєш, брате мій" підтримувала соловецьких в'язнів у години горя, а сини інших народів знали, що так українці вшановують пам'ять своїх братів, замучених енкаведистськими катами.

У прозовому доробку Л. Лепкого, за словами В. Качкана, „щасливо поєдналися історизм, документалізм та художність" (с. 133). Спогади про брата Богдана продовжили класичні традиції українського письменства, зокрема повістеву прозу, а рівно ж засвідчили велич і незнищенність національних ідеалів. До документалістики наближається епістолярна спадщина співця Січового Стрілецтва. „Практично кожен лист - то заповнення малознаних сторінок нашої національної історії, зокрема, історії Січового Стрілецтва, його незрівняної у своїм естетизмі культури" (с. 134). Слушна думка В. Качкана, що листи Левка Лепкого треба зібрати і видати як свідки нашої історії більше ніж піввіку завдовжки.

Сама доля Левка Лепкого віддзеркалює трагедію українського інтелігента, який не міг залишитися на рідній землі під п'ятою червоного окупанта. Він помер у 1971 році у шпиталі Трентона і там похований. А до цього на чужій землі доводилося працювати не лише для душі, а й бути замітачем офісів і носильником, щоби вижити. Проте навіть тоді він вірив у воскресіння рідної держави і державне пробудження нації.

Подібна доля ще одного співця Січового Стрілецтва - Романа Купчинського. Галицькі українці ще й тепер співають його тужливу пісню:

Заквітчали дівчатонька

Стрільцеві могилу,

Замість мали заквітчати

Стрілецькую милу.

Між двома словами „могила" і „мила" - ціла трагедія української молоді періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Ось на чому треба виховувати патріотів, а не на мажорних до цинізму, чужих мілітарних витворах.

Перша світова війна покликала двадцятирічного юнака Романа до легіону Українських Січових Стрільців, а через неповних п'ять років він вже командував пішим полком усусусів (українських січових стрільців) у боях за Львів. Як старшина Української Галицької Армії Купчинський був інтернований у польському таборі. Потім навчався у Віденському університеті та в Українському таємному університеті у Львові. З 1940 року - життя в еміграції аж до кінця своїх днів. Помер 1976 року у США.

Як пише В. Качкан, поетичний талант Романа Купчинського живився „соками із вікової товщі народнопісенних традицій" і всотував досвід попередників. „Поетичне розмаїття Р. Купчинського надто цікаве. Але якщо триматися думки, що він жив болями, втратами, радощами і надіями своєї батьківщини, то підставовим є твердження, що і віршований пласт його творчості переважно історично-конкретний, фактонаповнений, актуальний матеріалом, злободенний" (с. 357). Дослідник звертає увагу на „переважанні публіцистичного ферменту у багатьох його віршах". Зазначаю, в багатьох, але, звісно, не всіх. Як приклад, згадані рядки з „Оди до пісні", в якій нагромаджені історичні факти для публіцистичного пафосу:

Та не треба забувати про „дорогоцінні, повнозерні стеблини з ваговитого ліричного снопа високохудожніх поетичних творів" (с. 359). Яке весілля в галицькому селі обходиться без пісні Р. Купчинського „Як з Бережан до кадри"? Співали під час танцю.

Редагуючи „Сурму", поет давав до кожної пісні короткі примітки про її джерела. Він писав: „Стрілецька команда дуже швидко зрозуміла, що стрілецтво, а з ним і цілий народ потребує воєнних пісень, що без них історія визвольних змагань була б неповна та що треба дати змогу підійти до стрільців" (с. 359). Створені пісні ставали народними співанками.

Вершиною всієї творчості Р. Купчинського дослідник вважає невелику за обсягом драматичну поему „Великий день", яка вперше опублікована в 1921 році. Пророчо звучать такі її слова:

Крім поетичної спадщини, Р. Купчинський залишив вагомий прозовий доробок. Особливе місце в ньому посідає трилогія „Заметіль", „літопис стрілецької книги, до якої Р. Купчинський як творець, учасник, очевидець, документаліст - інтерпретатор фактами, думками, суперечками, помилками, охудожненням записує щомиттєві кроки-поступки" (с. 355).

У новому ракурсі постає ще один письменник, якого сімнадцятирічним хлопцем „вихор світової війни виніс на простогони історії" (с. 371). Це - Андрій Баб'юк, що увійшов у літературу під іменем Мирослава Ірчана. Як пише В. Качкан, „для нас сьогодні важливими є кожне слово, фраза, зрощені на новій документальній основі, на архівних знахідках" (с. 370). До більшовиків М. Ірчан примкнув лише 1920 року, а до того він - січовий стрілець, член радикальної партії, в Українській Галицькій Армії (УГА) на Наддніпрянщині, а згодом - у Червоній Українській Галицькій Армії (ЧУГА).

У творчій біографії Мирослава Ірчана, вважає В. Качкан, неабияке значення має неопублікована для нинішнього читача публіцистика та мемуаристика щоденникового типу періоду Січового Стрілецтва і творення УГА. У нарисі „Герої Маківки" Мирослав Ірчан пише: „З тої землі, политої кров'ю, заскородженої людськими кістками, виростає тривке насіння, що кормитиме собою цілі покоління. І всі, весь люд склонить поважно свої голови перед тими чорними могилами, а їх мешканців з шанобою спом'яне і впише у велику книгу мучеників і борців. Пропаде тьма і неволя, встане світ і усміхнеться, облитий сяйвом золотого сонця волі! Вірні сини України, що сплять вічним сном у тих могилах, вказали шлях, прояснили його, і підуть ним грядущі покоління до здійснення своїх мрій-надій!" (с. 380-381). Під цими словами дата: 15.03.1917 р. Так оцінив двадцятирічний січовий стрілець Андрій Баб'юк героїчну битву нашого юнацтва проти загарбницьких царських військ.

У листі до Володимира Гнатюка Ірчан пише, що до війни він був „ще напівсвідомим", а війна змусила його зайнятися фольклором та етнографією, пізнати „правдиву красу словесності" (с. 378). Дослідник згадує „документальні речі" Мирослава Ірчана, як приміром, „У Львові (уривок)" з циклу „Львів"    (1918 р.). „Два тижні серед УСС: із листів з дороги", нарис „Хуртовина", „За ворожим фронтом (уривок з дневника УСС)", „Воля або смерть!", „Спіть, хлопці, спіть... (замість посмертної згадки Українським Січовим Стрільцям, що полягли в минулому році)" (1919 р.). В останній посмертній згадці побратимам він пише: „Могили Ваші розсіяні по всій широкій Україні. Це здорове зерно, з якого виросте наша свята воля. І прийде час, що посуне тисячами на Ваші могилки вільний народ і цілуватиме землю, що прикрила Вас, і сльозами буде зрошувати її... І дітям маленьким будуть Ваші могилки найвищою наукою. Виростуть вони на таких борців, як Ви. І як треба буде, віддадуть своє життя за рідний край-Україну, як Ви..." (с. 374).

Так писав Мирослав Ірчан 20 грудня 1919 року. Звернімо увагу: „рідний край-Україна" без якогось ідеологічного забарвлення. І ще запевнення, що живі стрільці підуть далі, перед ними далека дорога. Хоч вона „у тумані криється", та стрільці йдуть на боротьбу за Україну.

Історичну цінність має спогадовий матеріал „Махно і махнівці: вражіння очевидця", що опублікований у 1919 році. Очевидець подає аргументи проти усталених поглядів, що махнівці - „люди страшні, безпощадні". М. Ірчан згадує слова одного з махнівців: „Запишіть точно це, що бачите, щоб історія не говорила про нас як про бандитів. Ми боремося за Україну, а не за нікого іншого" (с. 375). Махнівці захоплювалися січовими стрільцями, з якими вже були знайомі, обіцяли прогнати з України „кадетів", тобто денікінців, а потім піти на поляків, що окупували Галичину. Нарис М. Ірчана, за передбаченням дослідника, „як правдивий документ історії повинен допомогти значній частині читачів зняти усталений хибний стереотип, що склався щодо Махна та його війська" (с. 375).

Про Січове Стрілецтво писав ще один поет у „зенітний час" - Степан Чарнецький. У своїй поезії він оспівує стрільця, що завтра піде в бій за рідний край, не залишає поза увагою своїх краян, що гинули за чужі справи:

Ще гірше те, що в боротьбі за чужі інтереси воювали між собою різні частини українців:

                       І серед Поділля сіріє могила,

                       Де впало в двобою двох рідних братів.

За станом здоров'я Чарнецький не міг воювати. Його літературну долю дослідники пов'язують з „Молодою музою". Та він залишив слід в українській літературі і культурі як поет, перекладач, прозаїк, публіцист, редактор, театральний критик, режисер. Спадщина Степана Чарнецького вимагає багатогранного дослідження.

Із Січовим Стрілецтвом асоціюється чимало інших імен на царині нашої літератури. У лавах Українських Січових Стрільців воювали сини письменниці Катрі Гриневичевої. Як раділа вона, коли вулицями Львова замарширувало рідне військо, а на ратуші замаяв блакитно-жовтий прапор! Чимало текстів стрілецьких пісень написала Костянтина Малицька („Герої", „В Січ ставай!", „Поставали козаченьки", „Вгору прапор!", „Взяв би я бандуру, настроїв, заграв...", „Січ у поході", „Січовий поклик", „У Січі, у Січі..."). На її слова Ярославенко створив „Січовий гімн", а Стеценко „Кантату". Гімном рідної землі стала пісня „Чом, чом, чом, земле моя..." завдяки славетному співакові Дмитру Гнатюку.

Доводиться шкодувати, що В. Качкан помістив у посібнику-хрестоматії лише одну пісню К. Малицької. А вони так потрібні нинішній молоді!

3. Нащадки воїнів старокиївських часів

Таке коріння двох славних борців нашої нації Івана Липи та Юрія Липи, батька і сина. Кожен з них - легендарна особистість. Діяльність обидвох багатогранна і ще вимагає комплексного осмислення. Їх предки, за словами Юрія Липи, - це „воїни старокиївських часів", „люди країни, що завжди готова до бою із світом дикості, що довкола, що творить життя поривами і смуткує в своїй перемозі, бачачи ще досі неподолані обрії" (с. 160).

Іван Липа належав до тих українців, яких ще у 80-х роках XIX століття охопив „напівсвідомий етнографічний націоналізм", що виосібнювало їх із середовища „хохлів" і „малоросів". Він, за словами сина Юрія, „ходить на всі українофільські зібрання, купує кожну українську книжку, задумується над сталевими словами давніх пісень, не вважаючи на книги своїх ліпших товаришів - толстовців і землевольців. Невиразна, в'яла форма тодішнього українства зневажала його, сильного" (с. 161). Студент Іван Липа вивчив напам'ять „Енеїду" Котляревського.

Відчувши себе сином великого народу, Іван Липа разом з Миколою Байздренком, Михайлом Баськевичем, Віталем Боровиком створює першу українську таємну організацію наддніпрянців „Братерство тарасівців", яка пориває з українофільством. Її програмні положення під назвою „Символ віри молодих українців" вимагав віддати усі сили на національно-визвольний рух, творення української культури, боротися „за вживання і розвиток тільки української мови". Жандармерія вислідила тарасівців і кинула в ув'язнення. Пізніше І. Липа говорив, що „найвищу освіту дістав у тюрмі" за тринадцять місяців.

Симпатиками тарасівців були Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Мусій Кононенко, Микола Міхновський. Гуртки тарасівців існували в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові та інших містах.

Працюючи тривалий час в Одесі, І. Липа разом з М. Вороним, І. Луценком, С. Шелухіним створює „Просвіту", до якої залучили студентів. Крім того, І. Липа бере участь у створенні українських просвітницьких організацій „Український Клюб" та „Українська Хата", що проіснували до 1914 року. Часті мандрівки по українських землях (Чернігівщині, Катеринославщині, Херсонщині, Полтавщині, Криму, Кубані, Галичині, Буковині) допомогли запізнатися з відомими тогочасними діячами української культуру.

Незважаючи на ганебний характер Першої світової війни, Іван Липа вже з її самого початку пов'язував з нею визволення України. У вирі української революції 1917 року він проявляв високу толерантність до інших думок і водночас інтелектуалізм, показував зразок конструктивності в політичній праці, на перше місце ставив інтереси України, закликав іти „спільним національним фронтом", не схвалював міжпартійного протиборства. Як міністр віросповідань він доклав немало зусиль для утвердження Української Автокефальної Православної Церкви, а також займався питаннями охорони здоров'я та юстиції.

Іван Липа не мириться з поразкою національно-визвольних змагань. На першому засіданні Ради Республіки в Тарнові він виголошує привітання українському війську. Попри підупале здоров'я Іван Липа працює надалі міністром здоров'я для еміграції і українських військовиків. Згодом веде лікарську практику в містечку Винники, що біля Львова, де помирає 1923 року на руках Івана Огієнка від раку шлунка.

Володимир Дорошенко так оцінив діяльність І. Липи: „Не стало в нас не тільки одним визначним діячем менше, - не стало людини визначної, в повнім того слова значінню: чистої, характерної, вірної кращим ідеалам людськості, твердої в своїх переконаннях, відданої рідному краю, повної любови до людей, а заразом скромної щодо себе самої" (с. 165). Незадовго до своєї смерті Іван Липа писав: „Я ніколи не був меланхоліком, навпаки, завжди невиправним оптимістом. Може мені й пошкодило в житті, а, може, в тому і вся сила моя, - те, що я ще живу, що ще можу працювати, що ще надіюся й люблю" (с. 166).

Іван Липа, як пише В. Качкан, „постать різнобічна й багатогранна творчими виявами" (с. 166). Справді він - визначний теоретик і практик української державності, громадсько-політичний і культурний діяч, лікар, поет, прозаїк, критик, редактор, публіцист, видавець. Його праці вийшли під різними псевдонімами і криптонімами, серед яких, до речі, Петро Шелест.

Думки І. Липи вражають актуальністю. Він зазначає: „Журнали, навіть газети, взагалі література - це та ниточка, що зв'язує одиницю з цілим народом. Коли на протязі літ народ читає своїх письменників, він виробляє одностайні, однодушні ідеали. Складає Націю" (с. 167). У своєрідному поетичному маніфесті „Суд визволеного краю" І. Липа звинувачує бездушних маловірів:

На царині прози позначилися особливості мислення Івана Липи. Він писав соціально-психологічні й філософські поезії в прозі, ритмічні фантазії, новели, оповідання. В. Качкан відзначає особливості його прозових творів: „Ясність і прозорість думки перевисає до конкретного читача, з яким спілкується автор; він наче розпанахує душу - і сповідується, бо вже немає довкіл нікого і нічого, лише він один-повірник. Надто вже філігранна пропорційність метафоризму, образності, змістового вияву, раціональної ощадності слова. На відміну від деяких соціально-епічних романів та повістей Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Гната Хоткевича, де надто довільні описи, вступи дещо розрихлюють реалізацію авторського задуму, у „малій" прозі І. Липи маємо моментальність у часі, якусь негайність того чи іншого вчинку, акції" (с. 168). Його новели - це об'явлення, наче рефлексована фіксація подій.

Прагнення утвердити добро, чесність, порядність спонукали Івана Липу звернутися до казки. В. Качкан пише: „За змістом - це були філософські оповіді, де українськість дихала у всьому: від заголовка - до останньої смислової фрази, від імені героїв - до місцевості, де відбувається дія" (с. 170). Володимир Самійленко називав казки І. Липи особливим родом національної казки.

Цілком усвідомлено прийшов Іван Липа до жанру притчі. Так він утверджував український ідеалізм, усвідомлений і творчий, як протилежність пасивному ідеалізму Л. Толстого. У кожній його притчі - „міф одвічного боріння, міф духовних цінностей, міф гордості за свій народ" (с. 171). Велике призначення українців І. Липа передав такими словами: „Народ, що за одно століття вдвічі помножується, народ, що старанно плекає в своїх надрах геніальність, що береже її стихійно в своїй скарбниці до слушного часу, - той народ колись стане проводирем світа" (с. 170). Високі і святі ідеали нації, передані у формі притч, забезпечували тяглість українського Духа, примножували духовну силу народу, втілювали „безконечне змагання до вищого". Протиставлення сліпих і зрячих, прагнення полинути в світ ірраціонального, надлогічного, подолання земних законів - така філософська ідея багатьох притч І. Липи.

В. Качкан звертається до епістолярної спадщини Івана Липи, яка ще малодоступна і невивчена, хоч надзвичайно цінна для дослідника історії української культури початку ХХ століття.

Ознайомлення з творчістю Івана Липи дає підстави визнати слушність його характеристики в книзі: „Як бачимо, багато втратила наша історична, філологічна наука, що досі не ввели в контекст таку постать, як Іван Липа. Правда, окремі публікації, переважно у газетно-журнальній періодиці, натякнули на це ім'я; деякі автори у загальноінформаційному плані мовили про причетність цієї визначної постаті до зародження національно-визвольного українського руху ще в російсько-імперські часи початку ХХ ст. Маємо і деякі спроби „висіяти" з праць І. Липи здорові зерна до загальної теорії українського націоналізму як ідеології державності. Наступила пора глибше осмислити культурологічний, гуманістичний пласт творчого напрацювання І. Липи, відповідним чином сказати як у монографічній літературі, так і в підручниковій про місце і роль Івана Липи у всеукраїнському історичному поступі, національному відродженні, культурі та красному письменстві" (с. 179).

Про Юрія, сина Івана Липи, вже написано чимало. Особливо ним зацікавилися після проголошення незалежності, бо за тоталітаризму „Ю. Липа не просто був заборонений і вилучений з літературного процесу, він у контексті доби подавався як лютий ворог свого ж народу". Лише подумати: автор книги „Призначення України" про велике майбутнє свого народу - і його ворог! Чи може бути ще більший фальш?

Як і його батько Юрій Липа - унікальна особистість, в якій органічно з'єднані творчість і життя. Творець української „імперіальної" доктрини загинув як мученик енкаведистських катів. Лише 44 роки тривало його земне життя, що не знало відпруження, не кажучи вже про спокій. Подібно до батька він обрав своїм фахом медицину, але працював не лише для охорони здоров'я, намагаючись самореалізуватись в ідеологічній сфері і на царині літератури як поет, прозаїк, критик.

Без праць Юрія Липи неможливо уявити нині історію української політичної думки ХХ століття, ідеологію національного державотворення.         Ю. Липа розуміє, що сучасність вимагає від українця знайти себе в історії, з'ясувати свою автентичність, без цього не збагнути теперішності. Так обґрунтовується велика українська національна ідея, яку не можна пристосовувати до чужих форм. Шукаючи коріння українства, він звертається до так званої Трипільської культури. У цьому особливість книги „Призначення України" на тогочасному ідеологічному тлі. Інші ідеологи намагалися перенести на український грунт модні закордонні ідеології, лише частково адаптувавши їх до українських реалій. Про Україну треба думати як про самоціль, а не як про засіб.

Чималу цінність для сучасника має праця Ю. Липи „Чорноморська доктрина". Якщо „Призначення України" присвячена пошукам автентичності українства і місця нашої батьківщини на мапі світу, то „Чорноморська доктрина" конкретизує її роль як великої чорноморської держави.

У час, коли СРСР став світовою імперією і претендував на світове панування, Ю. Липа передбачив її майбутнє у книзі „Розподіл Росії". Прогнози нашого мислителя здійснилися наприкінці двадцятого століття: світова більшовицька імперія розпалася, розділившись на 15 суверенних держав.

Внесок Ю. Липи в літературу також вагомий. Його поезії склали кілька збірок, а ще немало залишилося на сторінках газет і журналів. Треба сумлінної праці, щоби вони потрапили до нинішнього читача. Прозовий доробок Ю. Липи кількісно невеликий. Найважливішим його прозовим твором є роман „Козаки в Московії", що нарешті дійшов і до нинішнього читача. Після першої появи в світі в 1934 році роман зацікавив тогочасних читачів. В. Качкан пише, що „критика переважно відгукнулася позитивно" (с. 186). Однак не все так просто, але це вже питання для істориків літератури. Зрештою, треба зважати на його і художню цінність, і виховне значення.

„Мала" проза Ю. Липи відтворює реальні історичні події в художньому переосмисленні письменника. В. Качкан пише: „З кожного твору вибухає незвичайна і небуденна сила почуття тієї стихійної могутті, що несла в собі визвольна боротьба через героїзм українця. З кожного твору проростає непереборна віра в історичну місію України і її безцінної родини" (с. 187).

Збагнути наше письменство міжвоєнного періоду допомагає праця Ю. Липи „Бій за українську літературу", за оцінкою В. Качкана, „своєрідний симбіоз чисто критико-літературознавчого та публіцистичного, історико-філософського й суто політологічного" (с. 188). Вона дає ключ для розуміння творців нашої літератури, хоч в ній на першому місці живе  спостерігання, а не теоретичний аналіз.

У доробку Ю. Липи є також книги з медицини.

Як завше, В. Качкан приділяє увагу епістолярній спадщині Юрія Липи.

Два представники однієї родини, батько і син, записали не одну славну сторінку в історію нашої боротьби за визволення, в історію національної культури. Їхня праця ще належно не поцінована, але час усе ставить на свої місця.

Книга В. Качкана не обмежується названими постатями. Всебічно розкрита трагічна доля Ольги Дучимінської, розповідається про цілі родини, які збагатили нашу духовну культуру.

При підході до книги треба зважити, що перед нами не підручник, а навчальний посібник, який доповнений оригінальними творами. Книга допомагає грунтовніше вивчити історію нашої культури, ознайомитися з творчістю її чільних представників, спонукаючи до самостійної праці.

Живу надією, що підхід В. Качкана стане прикладом для інших дослідників.

Олег ГРИНІВ

// Молодь України. -  2005. - 7, 8, 12 лип.