Передмова

Передмова

Живемо й діємо в час історичний, відповідальний. Творення української державності змушує кожного повернутися до свого минулого, збагнути безцінність утраченого, фатальну шкідливість десятиліттями насаджуваної псевдодуховності, що накривала суспільство чорним крилом нищительства, викорінювала з національного ґрунту прадідівські традиції.

Настав час великої просвітницької роботи, час національно-духовного Відродження, час, котрий має заповнити істиною всі „білі плями", що їх зоставила на тілі України та її народу колишня радянська імперія. Маємо прийти до нинішнього учня, студента - завтрашніх свідомих громадян української держави - з правдивими сторінками незнищенної книги національної історії, літератури, мистецтва. Невідкладний обов'язок викладачів вищих навчальних закладів, учених академічних установ - зняти тисячам і тисячам людей полуду з очей, очистити їх думки від брехні, неправди, яка насильницьки закривала очі, затуляла вуха найперше молодим людям, аби зростали в незнанні, в омані й стали врешті-решт безбатченками, жителями хіба-що з українськими прізвищами і бездумним „насєлєнієм", отакими собі обертаками, що в руках політиканів-привладників завтра-позавтра стануть ким хочеш, хай і „моголами"...

Мусимо говорити правду, адже настав час пошуку істини, а вона тут, здається, навдивовижу проста й доступна для всіх: не десятиліттями, а віками складалася й утверджувалася імперська система, яка в своїй генеалогії, в усіх виявах мала, з одного боку, тоталітаризм, а з іншого - бездуховність. Нині йдеться про соціально-ідеологічну імперію, котра за аналогами її світових попередниць (Римська, Османська, Середньовічно-Китайська, Монгольське іго, Австро-Угорська) розвалилася. І це - закономірність, діалектика.

Поміркуймо: про яку загальнонародну духовність могла йти мова, коли сама система продукувала й повсюдно насаджувала свої рецепти „розвитку" мови, літератури, мистецтва, культури?! Адже в основу світогляду підростаючого покоління планово, системно, стратегічно закладалися бездуховність і бездушність, бездумність і підлесливо-лакейське виконавство. І результати виходили „феноменальні": рапортоманія, холуйська покірність, брехня, ідеологічний догматизм, нігілізм, тобто все те, на чому виростали безбатченки, манкурти.

Що було в душі тих, хто знімав хрести з церков чи не в кожному селі, розвалював каплиці або висаджував у повітря храми стародавнього Києва, чинив вандалізм на сільських і міських цвинтарях?

Ціла армія мужів від „суспільствознавчої науки" твердила про „етап", „фазу", „епоху" розвинутого соціалізму, а в реальній дійсності відбувалося фатальне зубожіння народів, націй. Продукованими псевдонауковими концепціями сіявся насправді духовний розбрат, відчуження. Як наслідок - такі поняття, як честь, віра, національна самосвідомість, милосердя, добродійство, знецінювалися, занепадали.

Згадаймо безсмертний вислів М. Рильського: хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани.

В усі часи й епохи, в усіх народів реальне буття й духовний розвиток тримаються на підмурку традицій народу, на стовпах власної історії. То як ми просуватимемося вперед, до європейського та й всесвітнього співтовариства, якщо відкинемо історичний, соціальний, культурний досвід попередніх поколінь? Загинемо безслідно. Нічого з нічого не береться. Відродитися духовно - то передусім повернути народові велетенську й славну історію, ті культурно-духовні, мистецькі, краєзнавчі надбання, що нам залишили предки у вигляді фольклору, писемних давніх пам'яток історичних народознавчих надбань.

Народознавство - то ціла система, спектр проблем, що обрамлюються воєдино отим високим, багатомірним поняттям - духовністю.

А ще імена... Імена! Скільки їх, на жаль, стало для нас незнаними, невідомими, скільки щирого золота нашої праісторії, нашого славного кануло у безпам'ять!..

Теж наш синівський обов'язок повернути вшиє ім'я  народові, його культурі; час змушує багато що перечитати, заново переосмислити - й сказати читачам слово Правди.

Ось такою спробою заповнити не одну прогалину в нашому народознавстві в царині етнології, етнокультури і є ця книжка, котра, сподіваюсь, стане своєрідним підручником для шкіл, гімназій, педагогічних інститутів, університетів.

Серед кількох десятків імен визначних літераторів, учених, суспільно-громадських та просвітницьких діячів є імена видатні, як М. Грушевський, В. Антонович, І. Огієнко, М. Костомаров, М. Драгоманов, Б. Грінченко, В. Винниченко, С. Єфремов, В. Гнатюк, М. Павлик, Б. Лепкий, І. Крип'якевич; є імена менш відомі або й незнані читачам, як от: А. Могильницький, А. Петрушевич, О. Огоновський, брати Заклинські, В. Охрімович, Г. Цеглинський, М. Лозинський, В. Шухевич, В. Ільницький, К. Горбаль, Ю. Целевич, О. Бойків, Б. Стебельський, М. Капій, Ю. Панькевич, Є. Чикаленко, М. Ломацький, Я. Весоловський, Є. Олесницький, Є. Пеленський... Але за кожним із цих імен - повновартісна сторінка нашої історії, культури, нашого духовного надбання.

Автор опрацював багатющі матеріали київських і львівських архівів, наукових бібліотек, епістолярії, що нині стали доступними для дослідників, переосмислив значну кількість рідкісних матеріалів, раритетних видань - і на цій основі створив нариси-есеї, в яких щасливо сусідує дослідницьке, аналітичне начало й прозора публіцистична форма обрамлення думки-вислову. Незаперечна цінність книжки - в її документальності, архівно-джерельній основі.

 Звичайно, що есей на есей не схожий. Та це й зрозуміло: десь глибше подано розгляд творчого процесу, десь переважає біографічний фермент. Але тішить одне: до читача приходить конче потрібна книжка, яка знадобиться для поглиблення знань з літератури, історії, краєзнавства, фольклористики, етнографії, історіософії, одне слово, - з народознавства.

Анатолій ПОГРІБНИЙ

// Качкан В. А. Українське народознавство в іменах : у 2-х ч. - К. : Либідь, 1994. - Ч. 1. - С. 3-6.