Щедрий ужиток народознавця та історика культури України

В українознавстві останніх тридцяти років однією з яскравих постатей є Володимир Качкан - доктор філології, професор, академік АН Ви­щої школи, член національних спілок письменників і журналістів. Він - автор понад п'ятдесяти книг із журналістикознавства, фольклорис­тики, літературознавства, художньо-документальних повістей, романів, поетичних збірок. Володимир Качкан потужно й ефективно реалізує свій багатогранний талант, належить до непосидючих, невгамовних, духовно спраглих трудівників на теренах української науки, літератури, журналіс­тики. Він завжди у натхненній праці, у нових пошуках, які втілюються у монографії, збірники, брошури, есеї, що оперативно з'являються з-під розгонистого талановитого пера не так на суд читачів, як на розсуд, на пізнання нового чи забутого старого, на вивчення невідомого чи поглиб­лення й розширення знань.

Як на мій погляд, домінантою всіх писань (трудів і днів) Володимира Качкана була і залишається Творча Особистість, Людина-Автор. Чи то бу­ли нариси, документальні повісті про народну співачку й фольклористку Настю Присяжнюк із Погребища на Вінниччині, вишивальницю Ганну Василащук із Гуцульщини, майстрів Петриківки, гончарів Опішного, бан­дуриста Володимира Перепелюка з смт. Вороновиця на Поділлі, славетних співаків і співачок Анатолія Мокренка, Павла Дворського, Ніну Матвієнко, Марію Стеф'юк, художника Миколу Стратілата; чи то були літератур­ні портрети Михайла Павлика, Ірини Вільде, Петра Козланюка, Романа Федоріва; чи то були наукові студії в двох книгах „Українське народо­знавство в іменах".

Володимир Качкан ще з молодості взяв собі за девіз мудрі слова Тара­са Шевченка, які цитує у своїй книзі „У творчій лабораторії публіциста"  (1977): „Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним". І після цитати  автор підкреслює: „Справжній публіцист завжди додержує заповіту Коб­заря" (С. 74). Оця увага до людини-творця згодом привела Володимира Качкана до серйозного наукового студіювання в галузі журналістикознав­ства, фольклористики, літературознавства, етнології. Вчений прийшов до висновку про надзвичайну важливість висвітлення наукових проблем, іс­торії науки, письменства не через якісь факти, положення, концепції, а через особистість науковця, літератора, діяча культури. Персоналізація науки - той напрям, який у центрі дослідницької уваги ставить найсут­тєвіше: Людину, непересічний науковий, мистецький талант із власною долею, вразливим серцем, чутливою душею. Нехтування оцим „людським фактором" у радянській науці призвело до забуття багатьох унікальних постатей, до знецінення вітчизняних набутків гуманітарної думки, забо­рони публічної згадки імен, до порушення тяглості української наукової традиції тощо.

Уже своїми двома монографічними книгами „Українське народознавство в іменах", що затверджені Міністерством освіти України як навчальні посібники для студентів гуманітарних факультетів університетів і педаго­гічних інститутів, двома частинами „Української журналістики в іменах" (1995) Володимир Качкан переконливо утвердив свою наукову й життєву домінанту, сповнену щирого гуманізму й спроектовану в майбутнє.

Яскрава ілюстрація тези - поява трьох монографічних книг з емоційною назвою „Хай святиться ім'я твоє" (Кн. 1. - 1994. - 196 с. ; Кн. 2. - 96. - 307 с.; Кн. 3. - 1998. - 368 с.).

Перша книга висвітлює життя та доробок галицьких просвітителів, письменників, учених - вихідців із священицьких родин. Друга вмістила майже два десятки студій з історії української літератури XIX-XX ст., зокрема про Омеляна Партицького, Степана Смаль-Стоцького, В'ячеслава Будзиновського, Степана Томашівського, Василя Доманицького, Ольгу Дучимінську та ін.

До третього (найбільшого за обсягом) тому, що має підзаголовок „Українознавство та пресологія XIX - першої половини XX ст.", залучено малознані імена письменників, учених, громадсько-культурних і суспіль­но-просвітницьких діячів, публіцистів, редакторів, організаторів редак­ційно-видавничого процесу, пресо- і книгознавців, які за умов тоталітар­ного суспільства, облудної комуністичної ідеології перебували за межами національної історіографії та етнокультури.

Чи не найцінніше в книзі - публікація нових даних, використання архівних джерел, раритетних видань, епістолярію, старої періодики, фотоілюстрацій і вперше оприлюднених документів. Недаремно на цій рисі на­голошує у своїй передмові („Записані на скрижалях нашої історії") лауре­ат Державної премії ім. Тараса Шевченка, головний редактор журналу „Дзвін", письменник Роман Федорів: „Володимир Качкан належить до науковців-трудівників, він прагне черпати матеріали для своїх студій без­посередньо з архівів - цих бездонних і ще мало вивчених джерел, до яких донедавна дослідники не мали доступу. На багато імен, які воскрешає в своїй книжці Володимир Качкан, тоталітарний режим наклав заборону через їхню „буржуазність" чи махровий „націоналізм". Заслуга вченого в тому, що він і в попередніх своїх книгах з українознавства, і в цьому тре­тьому з черги томів вводить у науковий обіг і знайомить просто зацікавле­ного читача з тими діячами культури, громадської думки, імена яких фак­тично були викреслені з історії духовного розвитку українського народу" (С. 5). Більше того, Роман Федорів підкреслює ще й політичне значенні книги Володимира Качкана, яка стане „своєрідним проводирем для бага­тьох національно незрячих. Хай отворить їм очі і омиє їм душу гордість за нашу минувшину" (Там само).

Справді, Володимир Качкан розвіяв чимало „димових завіс" над видатними постатями українознавців, систематизував оцінки про них, висловив своє розуміння й ставлення до геніїв і талантів - живих людей, чиї  імена заслуговують шани.

Есеї третього тому мають промовисті назви з конкретизацією в підзаголовках та зазначенням славетних імен: „Рвав кайдани з думки і волі (Юліан Романчук в українській історії)", „Добути або дома не бути!" (Ще одна „біла пляма" в творчій біографії Михайла Павлика)", „Проводир у пустелі людського духу (ювілей­ний погляд на Івана Франка - художника слова)", „Електризузав цілу суспільність (дещиця до життєтворчості   Степана Сірополка)",  „З печаттю небуден­ного духа (генеза мотивів європеїзму Зенона Кузелі)", „Проти блудного блиску чужої ідеї (культурологічні рефлексії Осипа Назарука)", „Сліди до вежі Вавилона (малознаний  Микита Думка)", „Із редакційно-видавничої теки Євгена Пеленського (за епістолярієм)" тощо.

Автор подає тисячі імен, фактів, осмислює огром різно­манітного матеріалу в контексті аналізованої епохи, в еволюції поглядів діячів науки і культури, в оцінках представників різних напрямів, шкіл, теорій. Таким чином актуалізується не лише діяльність тієї чи іншої особи, а її роль критика, історика науки, відповідальність самого автора за сказане. У багатьох випадках Володимир Качкан бере на себе сміливість заперечити усталені оцінки, як було, зокрема, з осо­бою Пантелеймона Куліша в есеї про взаємини великого по­движника нації з галичанами та в оцінках Івана Франка, Михай­ла й Олександра Грушевських.

Те, що геніальна постать по­збувається однозначного ярликування, принизливого категоризму, засвідчила всеукраїнська наукова конференція „Панте­леймон Куліш і національна культура", що відбулася 9-10 грудня 1999 року у Львівському національному університеті ім. Івана Франка (виступи Миколи Жулинського, Івана Денисюка, Тараса Салиги, Євгена Нахліка, Василя Івашкова, Володимира Погребенника, Володимира Панченка та ін.). Оче­видно, обраний Володимиром Качканом шлях переоцінки спадщини радянських дослідників - історична й наукова необхідність, неминуча перспектива справжніх вчених, позбавлених шор тоталітарного режиму. У зв'язку з цим не дивно, що не була написана узагальнююча праця „Історія української фольклористики", пріоритет надавався дослідженню етапів та проблем розвитку радянської фольклористики; що, наприклад, в акаде­мічній (занедбаній на сьогодні) серії „Українська народна творчість" ви­дано том „Радянська пісня", а не видруковано вершинного досягнення національного епосу - народних дум; сфальсифіковано, спаплюжено, замовчано десятки й сотні імен збирачів та дослідників українського фольк­лору. Хіба можна було ще зовсім недавно творити об'єктивні студії про Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського чи Катерину Грушевську? Українське питання було й залишається актуальним, для українців найголовнішим!

Володимир Качкан торкається багатьох аспектів болючої теми істинного знання про великих українців. Особливо слід відзначити з цього по­гляду есеї про внесок у фольклористику, етнологію таких постатей, як Володимир Навроцький (прожив тридцять п'ять літ), Михайло Мочульський, Зенон Кузеля, Михайло Павлик. Щодо останнього, то Володимир Качкан давно і ґрунтовно вивчає життя та діяльність цієї непересічної особистості: „Візьмімо будь-кого із сучасних прозаїків - і не треба карко­ломних бібліографічних пошуків, аби пересвідчитися, що значна частина з них має дво- чи тритомники творів. А Михайлові Павлику, чиє ім'я  зав­ше (очевидно, за усталеним стереотипом) називають першим після Івана Франка, коли йдеться про демократичний напрям розвитку української літератури другої половини XIX - початку XX ст., так і не судилося при­йти до свого читача бодай кількома томами, хоча творчий набуток пись­менника і вченого навряд чи вмістився б у п'ятдесятитомник. І ні видав­ництво „Дніпро", і ні Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН Украї­ни не взялися досі за заповнення такої прогалини в нашій культурі. Одні некомпетентно роз'яснюють, мовляв, а хто ж такий Павлик, аби видавати в наш час кількатомник його творів, другі стверджують, що в нас усі фон­ди паперу витрачені на І. Франка, П. Тичину, М. Рильського (йдеться про академічні видання), треті... Знаходяться, на жаль, і четверті, і п'яті. А ми знову і знову ставимо (лише перед ким?) риторичне запитання: як могло так статися?.." (С. 56).

Та й справді: перед ким ставити питання про видання творів великого українця Михайла Павлика?

Одну з причин такої „немочі" Володимир Качкан розкриває в есеї „Рак москвофільства на тілі Галичини (сторінками газет „Діло", „Нова Зоря": 1910-1939)". Автор з'ясовує генезу москвофільства, зазначає, що воно „прищепилося від російського панславізму, одним з ідеологів якого був професор Московського університету М. Погодін. Це він, прибувши 1835 і 1839-1840 рр. до Львова... пропагує... ворожу концепцію етнічної і мовної єдності Галицької Руси з Великоросією" (С. 281). І робить висно­вок: „...Новітнє москвофільство перероджується, видозмінюється, але ко­рені його ще не відмерли" (С. 293).

На закінчення книги кілька цікавих есеїв присвячено прозаїкові і двом поетам: „Ця тотальна духова і фізична руїна... (розмисли над твор­чістю Уласа Самчука)", „Мерехтить ув очах рідна сторона... (Богдан Бора: поезія високої офіри)", „Що не встигну дожить, Слово, ти доживи (літе­ратурна сильвета Тараса Мельничука)". Останній есей не стосується заяв­леного на титулі періоду.

Подає автор „Іменний покажчик" (понад тисячу імен!), „Покажчик періодичних видань" (чимало стародруків, а також видань зарубіжних - із Австрії, Швейцарії, Німеччини, Франції, Чехії, Польщі, Канади, США). Ілюстрований додаток знайомить з українськими періодичними видання­ми газетно-журнального типу XIX - першої половини XX ст.

Написана в науково-популярному стилі, ця книга, як і попередні, характеризується чіткою авторською позицією, виваженістю думки та аргументованістю. Проте подекуди трапляються емоційні надмірності, необо­в'язкові полемічні загострення чи дещо голослівні висновки. Наприклад у розповіді про Богдана Лепкого акцентується: „Праця, діяння направду рівні подвигу. Одна людина зробила більше, аніж донинішні псевдовчені у званих академічних інститутах!" (С. 89). В есеї „А до праці ніколи не згаджувався" (висока кавція культурологічного пласта Дмитра Николишина)" зазначається: „Перечитуючи сьогодні 29 сонетів Д. Николишина, насамперед бачимо в ньому доброго майстра цієї поетичної форми, людину, яка чимало доклала власного досвіду у розвиток світового сонету" (С. 207). От якби внесок Д. Николишина в розвиток світового сонету розглянути в контексті цього явища, процитувати здобутки автора, чия збірка „Поминальна (листопадна) симфонія" побачила світ у Коломиї 1941 року і малодоступна сучасному читачеві.

Не зовсім вдале, як на мене, і зіставлення двох історичних романіс­тів - Осипа Назарука та Павла Загребельного.

Володимир Качкан часом аж провокує на дискусію, полеміку, а це також одна з позитивних якостей дослідника. Не може бути все беззастережним, прокоментованим, аргументованим, зведеним до канону чи дог­ми. „Огонь в одежі слова" (І. Франко) і просвітлює, і зігріває, і пече. Бо живий.

Отже, книга Володимира Качкана „Хай святиться ім'я  твоє" підсумовує його багаторічні наукові студії і заслуговує високої оцінки.

М. ДМИТРЕНКО

// Народна творчість та етнографія. - 2000.- № 2-3. - С. 77-81.